Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

531

кола діяльності, вважаються укладеними від імені чоловіка, якщо з обов’язків

справи не є очевидним зворотнє.

Чоловік може обмежити або скасувати це право дружини. Якщо обмеження

або скасування є зловживання з боку чоловіка своїм правом, то опікунський суд

може скасувати ці заходи на прохання дружини. Щодо третіх осіб обмеження або

скасування прав дружини дійсні лише за ступенем відповідності їх постановам.....§1435

§1360. Чоловік зобов’язаний надавати дружині утримання відповідно до свого

суспільного положення, свого стану та своєї працездатності.

Глава шоста. Майнові відносини подружжя............................................§§1363—1563

Глава сьома. Розірвання шлюбу................................................................§§1564—1587

Глава восьма. Церковні обов’язки ..........................................................................§1588

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. РОДИННІ СТОСУНКИ

Глава перша. Загальні постанови................................................................§§1589, 1590

§1589. Незаконна дитина та її батько не визнаються як такі, що перебувають у

родинних стосунках.

§1625. Доки діти неповнолітні, вони перебувають під батьківською владою.

Глава друга. Законне походження.............................................................§§1591—1600

Глава третя. Обов’язок надавати утримання ...........................................§§1601—1615

Глава четверта. Юридичне становище законних дітей ..........................§§1616—1698

Глава п’ята. Юридичне становище дітей від незначних шлюбів...........§§1699—1704

Глава шоста. Юридичне становище незаконних дітей ...........................§§1705—1718

§1705. Стосовно матері і рідних матері незаконні діти займають юридичне

становище законних дітей.

§1707. Матері не надається батьківська влада над незаконними дітьми. Вона

має право й зобов’язана піклуватися про особу дитини. Представляти дитину во-

на не має права.

§1708. Батько незаконної дитини зобов’язаний надавати дитині, доки їй не ви-

повниться 16 років, утримання, відповідно до соціального становища матері.

Глава сьома. Узаконення незаконних дітей .............................................§§1719—1740

Глава восьма. Усиновлення.......................................................................§§1741—1772

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ОПІКА

Глава перша. Опіка над неповнолітніми ..................................................§§1773—1895

Глава друга. Опіка над неповнолітніми [продовження]..........................§§1896—1908

Глава третя. Піклування.............................................................................§§1909—1921

КНИГА П’ЯТА. СПАДКОЄМНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПОРЯДОК СПАДКУВАННЯ..................................§§1922—1941

§1931. Подружжя, яке пережило спадкодавця, призивається до успадкування

за законом: поряд з родичами першої черги до ¼ спадщини, а поряд з родичами

другої черги або поряд з дідом і бабкою — до половини спадщини…

Якщо немає родичів першої або другої черги, ні діда ні бабки, — вся спадщи-

на переходить до подружжя, яке пережило спадкодавця.

§1937. Спадкодавець може призначити спадкоємця одностороннім розпоря-

дженням на випадок смерті (заповіт, остання воля).

§1938. Спадкодавець може за заповітом усунути від успадкування за законом

родича або чоловіка, не призначаючи спадкоємця.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ЮРИДИЧНЕ СТАНОВИЩЕ СПАДКОЄМЦЯ

Глава перша. Прийняття спадщини і відмова від неї. Заходи суду щодо охо-

рони спадщини ...................................................................................................§§1942—1966

Глава друга. Відповідальність спадкоємця за спадкоємні борги ...........§§1967—2017

Глава третя. Домагання на спадщину.......................................................§§2018—2031

Глава четверта. Множинність спадкоємців.............................................§§2032—2063

532

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ЗАПОВІТ

Глава перша. Загальні постанови..............................................................§§2064—2086

§2064. Спадкодавець може скласти заповіт тільки особисто.

§2065. Спадкодавець не може розпорядитися на випадок смерті з тим, щоб

дійсність або недійсність розпорядження залежала від розсуду іншої особи.

Глава друга. Призначення спадкоємця .....................................................§§2087—2099

§2087. Якщо спадкодавець залишив наділеній особі все своє майно або части-

ну свого майна, то таке розпорядження розглядається як призначення спадкоєм-

ця, хоча б він був названий спадкоємцем.

§2088. Якщо спадкодавець призначив тільки одного спадкоємця і притому

обмежив його якою-небудь частиною спадщини, то до успадкування в останній

частині закликаються спадкоємці за законом.

Глава третя. Підпризначення спадкоємця................................................§§2100—2146

Глава четверта. Відмова ............................................................................§§2147—2191

Глава п’ята. Покладання ............................................................................§§2192—2196

Глава шоста. Виконувачі духівниці..........................................................§§2197—2228

Глава сьома. Складання і скасування заповіту ........................................§§2229—2264

Глава восьма. Сукупний заповіт ...............................................................§§2265—2273

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. ДОГОВІР ПРО СПАДКУВАННЯ .....................§§2274—2302

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. НЕВІД’ЄМНА ЧАСТКА.............................................§§2303—2338

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. УСУНЕННЯ ВІД СПАДКУВАННЯ НЕГІДНИХ СПАД-

КОЄМЦІВ ...........................................................................................................§§2339—2345

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ВІДМОВА ВІД СПАДКУВАННЯ ...........................§§2346—2352

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ПОСВІДЧЕННЯ ПРО ПРАВА СПАДЩИНИ......§§2353—2370

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ. КУПІВЛЯ СПАДЩИНИ........................................§§2371—2385

Примітка:

Документи № 1—2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін

Юре, 1998. — Т. ІІ. — С. 148—214, 319—350.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.). Ин-т Европы. — М.: Наука, 1996.

2. Боботов С. В. Наполеон Бонапарт — реформатор и законодатель. — М., 1998.

3. Жданов А. А. Возникновение и эволюция доверительной собственности в общем праве //

Известия вузов. Серия: Правоведение. — 2001. — № 6.

4. Ніведа Рікс. Історія виникнення юридичних осіб в англо-саксонській та континентальній

системах права // Право України. — 1998. — № 9.

5. Очерки кодификации и новеллизации буржуазного гражданского права. — М.: ВЮЗИ,

1983.

6. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исс-

ледование. Руководитель авторского коллектива — доктор юридических наук В. В. Залесс-

кий. — М.: Норма, 2000.

7. Рубанов А. А. Эволюция права собственности в основных странах Запада: тенденции и пе-

рспективы // Государство и право. — 1987. — № 4.

8. Саньяк Ф. Гражданское законодательство французской революции (1789—1804). — М.,

1928.

9. Савельев В. А. Германское гражданское уложение. — М.: ВЮЗИ, 1983.

10. Савельев В. А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институти). — М.: ВЮ-

ЗИ, 1994.

11. Французский гражданский кодекс / Пер. с франц. И. С. Перетерского. — М., 1941.

12. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Східна традіція. — Одеса, Юрид. літ.,

2000.

13. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традіція. — Одеса, 2001.

533

ТЕМА 18. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО І КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС КРАЇН

АНГЛО

-АМЕРИКАНСЬКОЇ ТА КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ ПРАВОВИХ СІМЕЙ

§1. Теоретичні засади буржуазного кримінального права

Становлення й розвиток сучасного кримінального і кримінально-процесуального

права значною мірою здійснювалося під упливом ідей епохи західноєвропейського

Просвітництва, лібералізму, які зумовили появу нових теорій кримінального права:

просвітницько-гуманістичної теорії, класичної та соціологічної шкіл криміналь-

ного права.

1.1. Просвітницько-гуманістична теорія кримінального права

Початок цієї теорії поклали такі відомі просвітителі й гуманісти: Ш. Монтеск’є,

Ч. Беккаріа, Вольтер. Ш. Монтеск’є у трактатах «Перські листи», «Про дух законів»

критикував невиправдану жорстокість феодального кримінального права, вважаючи за

необхідне законодавчо обмежити коло кримінально караних діянь, чинених у релігійній

сфері. На його думку, страх покарання (навіть такого, як спалювання на багатті) не є

ефективним засобом запобігання злочинів. «Вдумайтесь у причину будь-якої розбеще-

ності, і ви побачите, що вона походить від безкарності злочинів, а не від слабкості по-

карань», тому невідворотність покарання (а не його жорстокість) є ефективним засо-

бом попередження злочинів»

Подальший розвиток ідеї Монтеск’є одержали у працях Ч. Беккаріа (1738—

1794 рр.) — італійського просвітителя, юриста, автора трактату «Про злочини і

покарання» (1764 р.), який зробив значний внесок у гуманізацію кримінального права.

Систематизувавши кримінально-правові погляди своїх попередників і висловивши ряд

нових ідей, Беккаріа визначив перспективи деяких сфер правової науки, вказав шляхи

вдосконалення кримінального законодавства. Він чітко сформулював найважливіші

принципи кримінального права:

• покарання за злочини можуть бути встановлені тільки законом;

• суддя не може, навіть під приводом ревного служіння суспільному благу, збіль-

шувати міру встановленого в законі покарання;

• суворість покарання має залежати від тяжкості злочину.

• цілями покарання має бути не кара, не відплата, а прагнення перешкодити винно-

му знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж.

Питання про страту також досить докладно досліджувалося в трактаті. «Страта мар-

на, — писав Беккаріа, — оскільки дає людям приклад жорстокості»

. Мислитель про-

понує замінити страту довічною каторгою, вважаючи це покарання, по-перше, більш

гуманним, а по-друге, більш ефективним з погляду загальної превенції.

Вольтер, так само як Монтеск’є і Беккаріа, дотримувався гуманістичного підходу до

кримінального права. Дві його роботи («Коментар до книги про злочини і покарання» і «На-

города за справедливість і гуманізм») присвячені питанням попередження злочинності, спі-

вмірності злочину й покарання, неефективності застосування страти як покарання. Він був

одним з перших, хто торкнувся проблеми стимулів та обмежень у кримінальному праві.

Отже, основні положення просвітницько-гуманістичної теорії кримінального права

можна звести до таких положень:

• необхідно мінімізувати застосування страти (особливо в таких жорстоких формах,

як колесування і спалення на багатті);

• злочинність і караність діянь мають бути встановлені законом;

Цит. за: Малиновский А. А. Уголовное право зарубежных государств. — М.: Новый юрист, 1988. — С. 5.

Малиновский А. А. Уголовное право зарубежных государств. — С. 6.

534

• релігійні злочини не повинні бути карані або, принаймні, карані жорстоко;

• суворість покарання повинна залежати від тяжкості скоєного злочину;

• ціль покарання полягає не у відплаті за злочин, а в загальній і приватній превенції.

Положення цієї теорії вплинули як на юридичну науку, так і на практику. Після

Французької революції у країнах Західної Європи виникають цілісні системи криміналь-

но-правових догм — школи кримінального права. Серед них найбільш відомими є

класична та антрополого-соціологічна школи кримінального права.

1.2. Класична школа кримінального права

Класичною ця школа називається тому, що вона ґрунтувалася переважно на поло-

женнях просвітницько-гуманістичної теорії та німецької класичної філософії.

Спираючись на ідеї Беккаріа, відомий представник цієї школи А. Фейєрбах (1775—

1833 рр.) сформулював важливі принципи кримінального права:

• немає покарання без закону;

• немає покарання без злочину;

• немає злочину без законного покарання.

Крім того, ним були розроблені такі кримінально-правові інститути, як склад злочи-

ну, провина, замах, співучасть.

Покарання вчений підрозділяв на дві групи: покарання загрозливі та покарання за-

подіювані. Мета перших — відраза страхом від злочину, мета других — демонстрація

дієвості закону.

Свій значний внесок у формування класичної школи права зробив І. Бентам

(1748—1832 рр.) — англійський юрист, філософ, ідеолог лібералізму, автор відомих

робіт «Провідні основи кримінального кодексу для всіх держав» і «Роздуми про циві-

льне кримінальне законоположення (твори англійського юрисконсульта)», котрі мали

великий вплив на розвиток юридичної науки. Будучи представником філософії утиліта-

ризму, він вважав, що за допомогою законодавства можна врегулювати поведінку лю-

дей так, щоб вони були щасливі. Кримінальний закон, на його думку, повинен передба-

чати таке покарання, що зробить злочин непривабливим (невигідним).

Теоретичним фундаментом для класичної школи кримінального права послужила

німецька класична філософія. Сформульовані І. Кантом та Г. Гегелем філолофсько-

правові конструкції свободи волі, злочинності й караності діяння вплинули на криміна-

льне право. Свободу волі людини, тобто можливість усвідомлено й безперешкодно

обирати лінію власної поведінки, І. Кант розглядав як основу відповідальності. Люди-

на, котра скоїла злочин, повинна бути покарана відповідно до принципу таліону. Мета

покарання, на думку философа, — це кара, адекватна скоєному злочинові. На думку

Г. Гегеля, злочин є порушенням наявного буття волі в його конкретному змісті. Пору-

шення права являє собою зло, шкоду, наприклад, якому-небудь видові власності чи

майну. Гегелем ставилися питання про неосудність або зменшення осудності дітей, бо-

жевільних, про винність особи, котра скоїла злочини у стані сп’яніння або почуттєвого

спонукання.

Отже, класична школа кримінального права ґрунтується на таких принципах:

• немає злочину, немає покарання, не зазначеного в законі;

• кара (відплата) за зроблений злочин є головною метою покарання;

• свобода волі людини визначає її відповідальність за свої дії. Божевільний не має

свободи волі, а тому не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності;

• жорстокість кримінального законодавства сприяє утриманню людей від злочинів.

Класична школа кримінального права нерідко розглядається як учення про умовно-

правове діяння. Основна увага приділяється формально-юридичним конструкціям, точ-

ному описові в законі всіх ознак злочину, в той час як особистість злочинця практично

не враховується. Відповідно, прихильники класичної школи вважають, що карається

злочинне діяння, а не людина (діяч), що його скоїла.

535

1.3. Антрополого-соціологічна школа кримінального права

Антрополого-соціологічна школа кримінального права, представники якої найбіль-

шу увагу приділяли соціально-психологічним аспектам злочинності, почала формува-

тись у другій половині ХІХ століття. Засновник антропологічного напрямку Ч. Лом-

брозо (1835—1909 рр.) — італійський судовий психіатр, криміналіст, професор вважав

за необхідне приділяти увагу не формально-юридичним аспектам злочину, а особистос-

ті злочинця. У роботі «Злочинна людина у її відношенні до антропології, юриспруден-

ції та психіатрії» вчений обґрунтував теорію природженого злочинця. На його думку,

злочинець — істота особлива, котра відрізняється від інших людей, це своєрідний ан-

тропологічний тип, що спонукається до злочину в силу різних властивостей та особли-

вості своєї організації. Тому і злочин у людському суспільстві так само природний, як і

в усьому органічному світі. Пізніші дослідження інших учених не підтвердили кримі-

нально-антропологічну теорію Ломброзо, а сам автор (у роботах «Злочин», «Жінка —

злочинниця і повія») відійшов від своїх ортодоксальних поглядів. Аналізуючи соціоло-

гічні дані, вчений досліджував вплив освіти, бідності, алкоголізму, щільності населення

на злочинність. Він дійшов висновку, що в основі злочинної поведінки лежить безліч

причин: кліматичні, соціально-культурні, генетичні та ін. Ці та інші положення стали

основою для подальшої розробки біолого-психологічних та соціологічних методів ви-

вчення злочинності.

§2. Джерела кримінального права

2.1. Джерела кримінального права країн

англо-американської правової сім’ї

Джерела кримінального права Англії (Великобританії)

Розвиток кримінального права в Англії і, зокрема, його пристосування до умов капі-

талістичного суспільства відбувалося особливими шляхами, що було зумовлено неза-

вершеним характером англійської буржуазної революції XVII століття. На відміну від

пізніших буржуазних революцій, вона, власне кажучи, не торкнулася феодального пра-

ва, яке залишалось незмінним у своїй основі навіть до початку XIX століття.

Загальне право. Основним джерелом права залишалися судові прецеденти, і кри-

мінальне право Англії значною мірою продовжувало ґрунтуватися на рішеннях судів,

висновки яких публікувалися в судових звітах протягом попередніх семи століть. Пер-

ші записи такого роду під назвою «Щорічники» були рукописними, а з появою друкар-

ства стали друкованими, із вказівкою укладачів. Приблизно з середини XIX ст. «Збір-

ники судових звітів» почали видаватися під іменами укладачів — відомих англійських

юристів (Крос, Плауден та ін.). З 1864 р., починає виходити щомісячна серія звітів за

назвою «Law Reports», які видавалися вже не приватними видавцями, а під контролем

особливої ради, котра мала права юридичної особи.

Розвиток загального права ґрунтувався на сформованих у судовій практиці правилах

застосування прецеденту: подібні справи вирішуються подібним чином, тобто суддя

при розгляді останньої за часом справи зобов’язаний брати до уваги вже відомі норми і

принципи прецедентного права, у той час як у деяких інших правових системах вони

служать лише матеріалом, що його суддя може враховувати при винесенні власного

рішення.

Сьогодні найбільш відомими й авторитетними є щотижневі Всеанглійські судові

звіти («All England Reports»), а також «The Criminal Appeal Reports», у яких публіку-

ються рішення з кримінальних справ.

Уся сучасна англійська система прецедентів зводиться до таких положень: у кожній

справі суд зобов’язаний виходити з рішення більш високого в ієрархії суду, а апеляцій-

ні суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Виняток становить Палата лордів, кот-

ра з 1966 р. залишає за собою право змінити практику, відступивши від колишнього

рішення, на власний розсуд. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів. Ви-

щий суд може скасувати рішення нижчого суду і — в деяких випадках — свої поперед-

ні рішення. Крім того, будь-яка правова норма, в тому числі і прецедент, може бути

змінена парламентським актом.

При розгляді загального права як джерела англійського кримінального права необ-

хідно назвати також роботи відомих юристів різних поколінь, авторитет яких продов-

жує залишатися дуже високим .Умовно можна виділити два основних види таких робіт:

1) стародавні посібники, що використовуються як первинне джерело загального

права (наприклад, «Інституції» Е. Кока). Такого роду праці являють собою зібрання

обов’язкових норм;

2) сучасні навчальні посібники, що не є збірками обов’язкових норм, хоч їх нерідко

цитують, а їх автори користуються повагою. «Водорозділом» між цими працями при-

йнято вважати «Коментарі до законів Англії» Блекстона, опубліковані в 1765 р., на цю

роботу часто посилаються як на обов’язкове джерело, і у той же час від неї беруть по-

чаток усі сучасні підручники з англійського права.

Статутне право. Норми загального права, що розвивалися протягом століть, по-

стійно доповнювалися або замінялися нормами статутного права. Однак не можна ска-

зати, що судовий прецедент при цьому був витиснутий. Хоча деякі важливі питання За-

гальної частини й одержали своє законодавче розв’язання, значна їх частина і до

сьогоднішнього дня лишається в тому вигляді, в якому вона була сформульована в су-

дових прецедентах.

Відповідальність за деякі злочини встановлюється за загальним правом. Це означає,

що їх визначення можна знайти не в парламентському акті, а в рішеннях суддів. Деякі

статути встановлюють покарання за злочини за загальним правом. Наприклад, тяжке та

просте вбивства є злочинами за загальним правом. На визначення цих злочинів не на-

трапляємо в жодному статуті, однак покарання за них передбачені в Законі про злочини

проти особистості 1861 р. та інших законодавчих актах. При цьому слід пам’ятати, що

суди не мали права встановлювати кримінальну відповідальність за діяння або розши-

рювати вже існуючі склади злочинів. Це було підтверджено у 1972 р. палатою лордів,

яка відмовилася підтвердити наявність такого повноваження у судів. Як бачимо, судо-

вий прецедент і парламентський акт існують як два рівноправних, тісно переплетених

джерела права.

Статутне право, як уже відзначалося, є другим основним джерелом кримінального

права. І з часом у системі джерел роль статутів порівняно з загальним правом помітно

зростає. На початку XIX ст. із затвердженням капіталізму англійське кримінальне пра-

во стало піддаватися все гострішій критиці. Для самих правлячих кіл ставало очевид-

ним, що побудована виключно на жорстокості карна політика не приносить бажаного

результату. Тому англійський парламент провів на початку XIX ст. серію законів, роз-

рахованих на те, щоб шляхом пом’якшення покарань зміцнити існуючий правопорядок.

У 1817 р. було скасовано публічне висічення жінок, у 1816 р. — виставлення біля ганеб-

ного стовпа, у 1823—1827 рр. уряд провів у життя серію актів, що різко обмежили за-

стосування страти. З 1826 по 1861 рр. в Англії число злочинів, караних стратою, змен-

шилося з 200 до 4. За Актом 1848 р., навіть у випадку «ведення війни проти короля у

його королівстві» призначалася не страта, а довічна висилка.

Особливо підсилився вплив статутів з другої половини XIX століття. Тільки в пері-

од між 1830 і 1880 рр. у результаті послідовного видання окремих парламентських ак-

тів була здійснена справжня реформа кримінального законодавства, що в основному

пристосувала кримінальне право до потреб капіталістичного суспільства. У ході рефор-

ми було скасовано кілька сотень застарілих статутів, що були замінені так званими

консолідованими актами, які передбачали відповідальність за окремі групи злочинів

(крадіжка, підробка, ушкодження майна, фальшивомонетництво, злочини проти особис-

тості). Були скасовані страта за майнові злочини (окрім тих, котрі супроводжувалися

застосуванням насильства), калічницькі й ганебні покарання (таврування, виставлення

біля ганебного стовпа тощо), хоч і збереглося публічне висічення злочинців. У 1857 р.

було скасовано як міра кримінального покарання висилання в колонії, головним чином

через протести з боку економічно й політично зміцнілої буржуазії колоній (наприклад,

Австралії). Замість цього законодавчо закріплювалася система місць позбавлення волі

всередині країни, основними елементами якої стали каторжні роботи й тюремне ув’яз-

нення.

Як у змісті реформи англійського кримінального законодавства, так і в методах її

здійснення (поступовість, половинчастість, небажання цілком відмовитися від минуло-

го, підкреслена повага до «традицій», розтягнутість у часі тощо) позначилися специфіч-

ні для Англії прийоми управління суспільством. Серед чинних на той час англійських

кримінальних законів певну частину складали акти, прийняті в ході реформи 1830—

1880 рр. і після неї, хоча й були до останнього часу більш ранні (найстаріший з них —

Закон про державну зраду 1351 р., скасовано у 1999 р.).

На сучасному етапі розвитку статутного права привертає до себе увагу величезна

законопроектна робота, яка здійснюється Комісією з реформи права, заснованою в

1965 році. Ця комісія підготувала проекти багатьох законів з різних галузей права. Крім

неї, розробкою законопроектів займаються спеціальні королівські комісії та Комітет з

перегляду кримінального законодавства, створений ще до Другої світової війни.

Розвиток кримінального законодавства в Англії з кінця 60-х рр. відбувався насампе-

ред шляхом видання законів, що регулюють Особливу частину кримінального права.

Закони, в яких порушені тим чи іншим способом питання Загальної частини, почина-

ють видаватися з середини 70-х років: Закони про кримінальне право 1967 р. і 1977 р.,

Закон про кримінальний замах 1981 р., Закон про злочин (покарання) 1997 р. тощо.

Слід зазначити, що дуже часто норми матеріального кримінального права містяться

в законах кримінально-процесуального характеру: Закон про компетенцію криміналь-

них судів 1973 р., Закон про магістратські суди 1980 р., Закони про карну юстицію

1982 р. і 1991 р., Закон про поліцію і докази з кримінальних справ 1984 р., Закон про

поліцію 1997 р. та інші акти. Як бачимо, немає жодного законодавчого акту, котрий міс-

тив би тільки матеріальні або процесуальні норми.

Крім спеціальних кримінальних законів, в Англії видається велика кількість актів з

різних галузей права, які містять норми кримінально-правового характеру, встановлю-

ють відповідальність за конкретні правопорушення. Офіційно законодавчі акти публі-

куються Королівським видавництвом у вигляді видання окремих актів або щорічних

збірок парламентських актів, що з’являються під назвою «Закони про кримінальне пра-

восуддя» (наприклад, 1948, 1967, 1982, 1988 і 1991 рр.).

Делеговане законодавство. Крім статутів, до джерел сучасного англійського кри-

мінального права відноситься делеговане законодавство. Як відзначають англійські

юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що воно дає можливість

швидко приймати і змінювати постанови, не подаючи їх на затвердження парламенту.

Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повно-

важень, наданих парламентом, у протилежному ж випадку воно визнається недійсним.

Вищою формою делегованого законодавства є «наказ у Раді», яким набувають чинності

багато законів. Фактично «наказ у Раді» видається урядом і санкціонується Таємною

Радою. «Накази в Раді» та інші делеговані акти публікуються видавництвом Її Велич-

ності у збірнику Statutory Instruments.

У кримінальних статутах нерідко містяться відсилання, що надають Державному

секретареві повноваження, пов’язані з застосуванням таких актів. Ці повноваження

можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів покарань. Іноді делеговане

повноваження може торкатися дуже важливого питання: так, у Законі про дітей і підліт-

ків 1969 р. міститься норма, котра встановлює вік настання кримінальної відповідаль-

ності — 14 років (за загальним правом кримінальна відповідальність настає з 10 років).

538

Однак у дійсності цей параграф може набути чинності лише після видання відповідного

наказу Державного секретаря.

Як уже зазначалося, особливістю англійського кримінального права є відсутність

єдиного кримінального кодексу. Спроби кодифікувати кримінальне право Англії та

Уельсу мають давню історію. Перші кроки в цій сфері зроблені вповноваженими з пи-

тань кримінального права у 1833—1849 роках: було підготовлено два законопроекти,

що охопили злочини проти особистості й крадіжку, які, хоча й були прийняті парламен-

том у 1853 р., на думку англійських юристів, не принесли великої користі. У наступні

роки також проводилася робота, спрямована на підготовку кримінального кодексу,

проте складений у 1877 р. відомим юристом Дж. Стіфеном за дорученням лорда-

канцлера і генерального атторнея проект парламентом не розглядався.

Результатом роботи комісій з підготовки кримінального кодексу стало видання в

Англії в різні роки великої кількості кримінальних законів, частина яких цілком скла-

далася з матеріальних норм, а інша частина включала також процесуальні норми. Ці за-

кони являли собою своєрідні кодекси, що охоплювали деякі галузі кримінального пра-

ва. Наприклад, Закон про злочини проти особистості 1861 р. (з подальшими змінами)

передбачив відповідальність за протиправну поведінку, спрямовану проти особистості,

і, крім встановлення покарання за просте і тяжке убивства, увів кримінальну відповідаль-

ність за тяжкі тілесні ушкодження, отруєння, напад, викрадення дитини, двоєжонство

та незаконний аборт. Законом про крадіжку 1968 р. і Законом про кримінальне заподі-

яння шкоди 1971 р. була встановлена відповідальність за велику кількість злочинів

проти власності.

Починаючи з 1981 р., в Англії розгорнулася робота над черговим проектом кримі-

нального кодексу, що в 1984 р. був представлений на обговорення фахівців, а в 1989 р.

після доробки направлений лорду-канцлерові. У його Загальній частині враховані нор-

ми і статутного, і прецедентного права, що регулюють відповідні правові інститути.

Особлива частина є в основному систематизацією чинного кримінального законодавст-

ва з певних категорій злочинів. Але й по сьогодні немає його схвалення британським

парламентом, хоч і вважають суттєвим аргументом на користь його прийняття наяв-

ність кримінальних кодексів у США, Канаді, більшості штатів Австралії та в інших

країнах, що входять до системи загального права.

Джерела кримінального права США

Здобуття незалежності колишніми англійськими колоніями на американському кон-

тиненті протягом національно-визвольної боротьби останньої чверті ХVШ ст. І «повне

розірвання будь-якого політичного зв’язку» з Великобританією не спричинили за со-

бою відмови від англійського права, що діяло там. Більше того, Конгрес поширював

його дію на інші території в міру їх «освоєння» та включення до складу держави.

Рецепція права колишньої метрополії, що являла собою здебільшого сукупність

норм прецедентного, або так званого загального права (Common law), і його додатка —

законодавства або так званого статутного права (Statutory law), здійснювалася по-

різному: шляхом включення окремих частин англійського загального права до статутів,

використання його норм у судовій практиці і прийняття загальних статутів або консти-

туційних положень, якими санкціонувалося застосування основної маси англійського

права за станом на якусь конкретну дату.

Так, у штаті Вірджинія континуїтет (лат.— «безперервність») дії старого права

(англійського загального права й актів парламенту, прийнятих на додаток до нього до

4-го року правління короля Джеймса I), що мали загальний, а не суто англійський хара-

ктер, підтверджувався ордонансом 1776 року. А у ст. 35 першої конституції штату

Нью-Йорк, прийнятої в 1777 р., проголошувалося право цієї колонії за станом на

19 квітня 1775 р., яке складалося з загального права та англійських статутів, а також ак-

тів законодавчого органу колонії, за умови його можливої зміни та доповнення. Навіть

539

у штаті Луїзіана, де переважною була континентальна, в основному французька систе-

ма права, законом 1805 р. англійське загальне право визнавалось основним джерелом

як матеріального, так і процесуального кримінального права.

Однак збереження, а подекуди й уведення англійської правової системи не означа-

ло, що надалі США її копіювали. Розвиток їх кримінального права показує, що в силу

різних причин там склався свій, американський варіант англійської правової системи.

Чинне американське кримінальне право — явище дуже своєрідне і складне, що є ре-

зультатом взаємодії таких основних факторів. По-перше, в США, так само як і в Англії,

співіснують загальне і статутне право. Однак, на відміну від англійської системи з її

консервативним прагненням зберегти старі норми й інститути, в США пішли шляхом

«гнучкої правотворчості»: це стосується насамперед діяльності Верховного суду краї-

ни. Крім того, сфера дії загального права там у цілому є більш вузькою.

По-друге, в США немає єдиної кримінально-правової системи, що зумовлено особ-

ливостями американського федералізму; там існують 53 самостійні системи — 50 шта-

тів, федеральна, Округу Колумбія, де розташована столиця країни, і «вільно приєднаної

держави» Пуерто-Рико. Це породило для кримінально-правової системи характерну для

американського права в цілому особливість — правовий дуалізм, який означає, що на

території кожного штату діє право цього штату, а за певних умов застосовується феде-

ральне право.

Джерела федерального кримінального права. Основними джерелами федераль-

ного кримінального законодавства є Конституція 1787 р., акти Конгресу, підзаконні

акти.

Конституція США не дозволяє чітко розмежувати компетенцію федерації і штатів

у галузі кримінального законодавства. У розділі 8 ст.1 після перерахування питань, з

яких «Конгрес має право» приймати рішення (встановлювати покарання за підробку

державних цінних паперів, визначати і карати морський розбій тощо), відзначається,

що він також може «видавати всі закони, що будуть необхідні для здійснення як вище-

вказаних прав, так і всіх інших прав, якими дійсна Конституція наділяє Уряд Сполуче-

них Штатів, його Департаменти й посадових осіб». Очевидно, це конституційне поло-

ження послужило підставою для надзвичайно інтенсивного розвитку федерального

кримінального законодавства: спочатку на федеральному рівні існувало лише кілька

кримінальних законів, основна їх частина була прийнята у штатах.

Конституція США містить ряд положень як безпосередньо кримінально-правового

характеру, так і таких, що мають стосунок до кримінального права. Серед них, напри-

клад, заборона на видання законів, що мають зворотну силу, на застосування жорсто-

ких і незвичайних покарань, на позбавлення життя, волі і власності без законного судо-

вого розгляду та інші. У Конституції (розділ 3 ст.111) навіть закріплено визначення

такого злочину, як зрада.

У США немає федерального кримінального кодексу в його загальноприйнятому ро-

зумінні. Федеральне кримінальне законодавство вперше було кодифіковано в розділі

«Про злочини» виданого у 1873—1877 рр. Зводу законів США, потім у суттєво зміне-

ному вигляді знову систематизовано в 1909 р. і, нарешті, реформоване в 1948 році. Ак-

том Конгресу від 25 червня 1948 р. основна маса раніше чинного законодавства була,

як сказано в ньому, «переглянута, кодифікована» і включена у формі закону до розділу

Зводу законів США «Злочини і кримінальний процес». Частина 1 цього розділу («Зло-

чини») нараховує 86 глав, хоча номер останньої глави — 123: інші глави пропущені.

Формально вона не має ні Загальної, ні Особливої частини. Фактично ж перший розділ

(«Загальні положення») — міні-загальна частина, оскільки вона складається всього з

22 статей, більшість з яких містять дефініції використаних у зазначеному розділі термі-

нів. Крім того, три статті (§2, 3 і 4) присвячені інституту співучасті, а одна (§17) — не-

осудності. Інші глави розташовані за абеткою, тому на початку виявилися статті про

відповідальність за зазіхання на тварин і рослини (гл. 3), у середині — про вбивство

(гл. 51), а наприкінці — про відповідальність за тероризм (гл. 113 В), зраду (гл. 115) і

військові злочини (гл. 118).

540

Однак далеко не всі кримінально-правові норми, навіть загального характеру, зібра-

ні в ч. І розділу 18 Зводу законів. Наявні вони в частині II цього розділу, де розгляда-

ються питання покарань (апробації — випробування, штрафу і тюремного ув’яз-

нення — гл. 227, а також страти — гл. 228), розкидані майже по всіх інших 49 розділах

Зводу законів США. Їх близько 3000. Така величезна кількість кримінально-правових

положень є результатом казуїстики, норм описового характеру, наявності застарілих і

навіть архаїчних положень та в цілому — невпорядкованості законодавства.

Зазначені та інші недоліки федерального кримінального законодавства зумовили

спроби його подальшого вдосконалення. У середині XX ст. у ході руху за реформу

кримінального законодавства штатів вагому роль відіграв Зразковий кримінальний ко-

декс (1962 р.), підготовлений Інститутом американського права. Цей документ не набув

офіційного характеру: він був призначений лише послужити «єдиним орієнтиром» для

назрілого відновлення та зближення кримінальних кодексів штатів. Зразковий КК в ос-

новному виконав своє завдання, оскільки увібрав у себе досвід розвитку американсько-

го кримінального права й витлумачив його в досить ліберальному дусі, а з урахуванням

високого рівня його юридичної техніки на нього неминуче орієнтувалися укладачі всіх

проектів КК, пропонованих законодавчим зборам штатів ще від 60-х років.

У 1984 р. адміністрація Р. Рейгана провела через Конгрес так званий Комплексний

закон про контроль над злочинністю, що в дусі твердої кримінальної політики перед-

бачає заходи боротьби з небезпечними злочинцями та рецидивістами, регулює інші пи-

тання. Частина цього закону — Закон про Реформу покарань, на підставі якого була

створена Комісія з покарань. Вона розробила «Основні напрямки щодо призначення

покарань», опубліковані у формі Посібників (керівництв), покликаних усунути різнобій

у призначенні покарань за федеральні злочини. У 1994 р. прийнято закон про боротьбу

з насильницькою злочинністю, котрий газета «Нью-Йорк Таймс» схарактеризувала як

найрепресивніший у сучасній історії США: він збільшив число випадків застосування

страти до 60.

Велику роль у регулюванні кримінально-правових відносин на федеральному рівні віді-

грають підзаконні акти, видавані Президентом, міністерствами й відомствами федерально-

го уряду. Як правило, ці акти деталізують, конкретизують норми федеральних законів. Але

іноді й самі вони встановлюють кримінальну відповідальність за ті чи інші діяння.

Дія федерального кримінального законодавства є обмеженою. По-перше, воно за-

стосовується у випадку скоєння злочинів з так званим «федеральним елементом» сто-

совно до федеральних посадових осіб (наприклад, убивство, заподіяння тілесних ушкод-

жень, перешкоджання виконанню службових обов’язків) або зловживання ними у

зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків (наприклад, хабарництво й розкра-

дання; злочини, що торкаються інтересів декількох штатів (наприклад, викрадення ав-

томобілів і перегін їх з одного штату в інший, збут наркотиків); посягання на федераль-

ні установи та служби (наприклад, пошти) або Сполучених Штатів у цілому (зрада,

шпигунство тощо).

По-друге, воно застосовується в разі скоєння будь-якого злочину, але скоєного на

територіях федерального значення: національні парки, заповідники, судна, що плава-

ють під американським прапором у відкритому морі, а також перебувають у польоті в

повітряному просторі над відкритим морем, військові об’єкти тощо. Якщо на цих тери-

торіях відбувається посягання, які федеральним законодавством не передбачаються, то

за аналогією «підганяється» право штату, де такі території розташовані (§ 13 розділу 18

Зводу законів).

Сучасним джерелом федерального кримінального права продовжує залишатися й

судова правотворчість — прецедентне (загальне) право. Незважаючи на те, що ще у

1812 році Верховним судом країни було ухвалено заборону карати за злочини, які не

визнані Конгресом, федеральні суди фактично займаються правотворчістю, здійснюю-

чи тлумачення законодавства, заповнюючи його прогалини, виправляючи інші недолі-

ки. Особливо велика роль у цьому належить Верховному судові США, рішення котрого

з відповідних питань обов’язкові для всіх судів країни.