Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

561

Німеччини, було вилучення прибутку, отриманого в результаті злочинної діяльності

організованих груп і запобігання своєрідної реінвестиції коштів у сферу організованої

злочинності. Майновий штраф як вид покарання, передбачений КК Німеччини, засто-

совується за злочинні діяння, перелік яких суворо обмежений нормами Особливої час-

тини КК ФРН: підробка грошових знаків, підробка знаків оплати, підготовка підробки

грошових знаків і підробка бланків європейських чеків та європейських чекових карт,

тяжкий випадок торгівлі людьми й сутенерство, крадіжка тощо.

Основна відмінність майнового штрафу від грошового полягає в тому, що майновий

штраф не обчислюється системою денних ставок, а полягає у виплаті визначеної гро-

шової суми, яка призначається судом. При визначенні розміру майнового штрафу суд

виходить не з оцінки провини особи, котра скоїла злочинне діяння, а насамперед з вар-

тості майна винного. Майновий штраф може призначатися тільки поряд з довічним по-

збавленням волі або позбавленням волі на термін понад два роки.

До додаткових покарань належить одне — заборона керувати транспортним засо-

бом, яке призначається поряд з позбавленням волі на термін від одного до трьох років

або грошовим штрафом у разі, якщо злочинне діяння було скоєне при використанні або

у зв’язку з управлінням транспортним засобом.

Додатковими наслідками є ті, що настають для засудженого, як правило, без спе-

ціального призначення цих заходів у вироку (автоматично). Подібний інститут існував

у кримінальному праві Франції до моменту прийняття КК Франції 1992 року. Такі по-

карання іменувалися допоміжними й випливали з призначення деяких основних видів

покарання. До додаткових наслідків у кримінальному праві Німеччини належать позба-

влення права обіймати визначені посади, користуватися правами, отриманими в ре-

зультаті публічних виборів, привселюдно обирати або голосувати, бути обраним, голо-

сувати. Такий додатковий наслідок, як поразка в цивільних правах, з 1 квітня 1970 року

виключене з КК ФРН.

Позбавлення правового становища і прав дійсні з моменту набуття вироком чиннос-

ті. Цілям ресоціалізації служить правове розпорядження відновлення у правах, якщо

фактично минула половина терміну або «суд очікує, що в майбутньому засуджений не

скоюватиме більше навмисних злочинів».

§4. Кримінальний процес

4.1. Джерела кримінального процесу

Джерела кримінального процесу

країн англо-американської правової сім’ї

Великобританія. Прагнення англійської буржуазії захистити свої інтереси від сва-

вілля королівської влади зумовили зміни у кримінально-процесуальному праві, котре

пристосовувало старі феодальні норми до нових буржуазних відносин настільки, наскіль-

ки в цьому були зацікавлені правлячі кола. Поряд з загальним правом, яке продовжу-

вало залишатись основним джерелом у роки революції та в подальшому, значного по-

ширення набувало законодавство — статутне право.

Опозиційні настрої в англійському суспільстві напередодні революції знайшли своє

відображення у відомій «Петиції про право» 1628 року. Основна її вимога про заборону

проводити арешти без висунення обвинувачення та рішення суду відбивала спроби па-

лати громад протистояти свавільній розправі короля з тими, хто чинив опір його полі-

тиці. 25 червня 1641 р. в умовах, коли вже розпочалися революційні події, «Довгим па-

рламентом» було видано Акт про скасування Зоряної палати. В цьому Акті закріплю-

валися: вимога про видання наказу Наbeas соrpus асt будь-якій особі, котру заарешто-

вано чи затримано за наказом короля або його чиновників для перевірки законності

562

арешту чи затримки; обов’язки осіб, які отримували наказ, доставити заарештованого

до суду. Однак у розгляданому Акті була суттєва прогалина з точки зору реальності га-

рантій прав арештованого на перевірку підстав для арешту, оскільки не встановлювався

термін доставки до суду арештованого, а саме повільне його виконання й було постій-

ним зловживанням.

Цікавим з точки зору того нового, що внесла англійська революція у кримінальний

процес, є програмний документ левелерів «Народна угода». У ньому сформульовані та-

кі принципи англійського процесу: заборона допиту обвинуваченого як засобу його ви-

криття, широта повноважень суду присяжних і принцип свободи їх внутрішнього пере-

конання; вимога швидкого розгляду справи, ведення засідання англійською мовою,

визнання права обвинуваченого висувати своїх свідків, захищатися особисто або з до-

помогою інших осіб.

У період республіки процедура Habeas corpus act зберігала свою силу. Під час про-

текторату О.Кромвеля були видані інструкції «для забезпечення миру в республіці»,

згідно з якими особа, котра посягала на протектора або ж видані ним закони мала бути

ув’язнена або вислана з конфіскацією майна в разі, якщо ці дії доведено.

Початок змін у кримінальному процесі, започаткованих в революційний період, на-

був подальшого розвитку. Про це свідчить «Акт з метою кращого забезпечення сво-

боди особистості і попередження заточень за морем» — «Habeas corpus Act», затвер-

джений королем 26 травня 1679 р., а також окремі кримінально-правові і процесуальні

норми Білля про права 1689 р., Акту про улаштування 1701 р., що його доповнюва-

ли. У такому вигляді цей Акт застосовувався в подальшому без змін. Хоча за надзви-

чайних обставин його дія припинялася.

Тими ж прагненнями до створення режиму недоторканості особи у кримінальному

процесі був зумовлений і Статут 1696 р. про розгляд справ про зраду. Відповідно до

цього статуту копія обвинувального вироку мала вручатися обвинувачуваному при-

наймні за 5 днів до судового розгляду справи. Обвинувачуваний отримував право на

побачення з адвокатом, міг наполягати на виклику нових свідків. Однак його могли й

не сповіщати про свідків, котрі мали про нього свідчити.

Аналогічні Habeas corpus act закони були прийняті в Шотландії (1701 р.) та Ірландії

(1781 р.).

Боротьба освіченої верхівки суспільства за зміцнення політичних свобод у сфері

кримінального права та процесу у XVIII ст. проявилася у справах про так званий за-

колотницький наклеп. Такого роду обвинувачення урядовою владою неодноразово

висувалися проти авторів і видавців публікацій, у яких містилася критика державної

влади. У 1792 р. парламент видав спеціальний акт: присяжні отримували повну во-

лю вирішувати питання не тільки про сам факт опублікування «наклепу», але й про

винність або невинність обвинувачуваного відповідно до своїх уявлень про політи-

ку і наклеп.

У ХІХ на поч. ХХ ст. відбувалася подальша демократизація процедури розгляду

кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право звинуваченого, ув’яз-

неного у в’язницю користуватися послугами адвоката й вимагати ознайомлення з мате-

ріалами справи. Законом 1898 р. звинуваченому надавалося право за його бажанням

свідчити в суді. У 1907 р. було прийнято закон про кримінальну апеляцію, згідно з яким

утворювався кримінальний апеляційний суд і в окремих випадках передбачалось оскар-

ження та перегляд не тільки вироку коронного судді, але й вердикту присяжних.

Джерелами кримінально-процесуального права в сучасній Англії служать насам-

перед законодавчі акти, котрі здебільшого регулюють водночас і питання судо-

устрою: закони про Верховний суд 1981 р., про магістратські суди 1980 р., про при-

сяжний 1974 р. (з подальшими змінами), про оскарження з кримінальних справ

1968 р., а також закони про кримінальне правосуддя 1925 р. і наступних років, у то-

му числі Закон 1988 року.

Серед актів, виданих наприкінці ХХ ст., велике значення мають такі закони: про

переслідування за злочини 1985 р., про відправлення правосуддя 1985 р. і особливо

563

про поліцію й докази з кримінальних справ 1984 р. В останньому докладно регла-

ментується діяльність поліції щодо розслідування злочинів, питання, пов’язані з

проведенням обшуків та арештів, попереднім ув’язненням обвинувачуваних, роз-

глядом скарг на дії поліцейських, а також оцінкою деяких доказів, наприклад,

отриманих за допомогою комп’ютерних пристроїв. Важливе значення мають також

Закон про поліцію та магістратські суди 1994 р. і Закон про кримінальний процес та

розслідування 1996 року.

Що стосується норм прецедентного права, то і в галузі кримінального процесу, не-

зважаючи на достатню кількість законодавчих актів, їх роль залишається суттєвою: во-

но стосується і тлумачення норм, у загальній формі викладених окремими законодав-

чими актами, і усунення прогалин у законодавстві.

Неодноразові спроби реформи кримінально-процесуального права були безуспіш-

ними. Так, робота створеної в 1978 році Королівської комісії з питань кримінального

процесу успіху не принесла. Традиційні, старі, форми права розглядаються англійцями

як підвалини й гарантії їх свобод.

Правова комісія, що подала в 1989 р. проект кримінального кодексу для Англії й

Уельсу, запропонувала в майбутньому, після принципового схвалення проектів Загаль-

ної й Особливої частин КК, як третю частину цього ж кодексу розробити розділ за на-

звою «Доказ і процедура», тобто процесуальну частину загального кримінального і

кримінально-процесуального кодексів.

Сполучені штати Америки. Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко від-

бився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на

судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського

загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Конституції

США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, котрі увійшли складовою частиною до

Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки багато суттєвих

положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і

штатів), але й найважливіші норми, що визначають права обвинувачуваного на різних

стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд

присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж

діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваче-

ного знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—ХХ ст. ці джерела доповнилися новим законодавством штатів, криміналь-

но-процесуальними кодексами окремих штатів. Але англосаксонська основа американ-

ського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що

стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасному етапі, включаються у

вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодав-

ства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього роз-

ділу була включена особлива друга частина — «Кримінальний процес». Деякі важливі

положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу («Су-

доустрій і судова процедура»).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, ви-

дані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів

Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних

і кримінальних справ. Найважливішими серед цих постанов Верховного суду є:

кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного провадження (1968 р.), про до-

кази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані правила провадження в само-

му суді (1980 р.), правила судового розгляду федеральними магістратами справ про

малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними,

якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох па-

лат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США

як додатки до відповідного розділу.

564

Джерела кримінального процесу

в країнах континентальної правової сім’ї

Франція. Вимоги французької буржуазії щодо нової організації суду і процесу, зас-

нованої на визнанні рівності всіх громадян перед законом, права на компетентний суд,

на захист, скасування тортур, проведення публічного розслідування, арешту тільки на

підставі закону знайшли своє правове закріплення вже в перших законодавчих актах

початкового періоду буржуазної революції. Так, 30 квітня 1790 р. було прийнято закон

про заснування суду присяжних з кримінальних справ. Прийнятий 27 листопада 1790 р.

декрет створював при законодавчому корпусі касаційний трибунал, котрий мав розгля-

дати вироки з точки зору дотримання процесуальних норм і правильності застосування

кримінального права. Декретом від 20 січня 1791 р. у кожному департаменті створювався

кримінальний трибунал у складі головуючого і трьох суддів.

Правові основи нового, буржуазного суду, кримінального процесу знайшли й кон-

ституційне закріплення у прийнятій у вересні 1791 р. Конституції: незалежність судо-

вої влади від адміністративної, створення суду присяжних, який складався з двох ви-

дів журі — звинувачувального (здійснювало віддання суду громадян) і журі вироку

(розглядало справи по суті). Конституція встановлювала також безоплатність відправ-

лення правосуддя, обов’язковість дотримання встановлених законом правил про за-

тримання, арешт, звинувачення у кримінальному злочині. Порядок кримінального

процесу на основах, прийнятих у конституції, був регламентований законом від 16

вересня 1791 року.

Жирондисти, перебуваючи при владі, зробили свій внесок у революційне кримі-

нально-процесуальне законодавство, прийнявши Закон про надання муніципаліте-

там функцій поліції загальної безпеки: вони (муніципалітети) мали розслідувати

злочини, що загрожували зовнішній та внутрішній безпеці держави і за якими зви-

нувачення належало Законодавчим зборам. 19—20 жовтня 1792 р. було прийнято

декрет про оновлення складу суддів, а 10 березня 1793 р. — про створення Надзви-

чайного кримінального трибуналу (з 29 жовтня 1793 р. Революційний трибунал. —

Л. Б., С. Б.).

Подальший розвиток революції призвів до встановлення диктатури якобінців та

уведення надзвичайного законодавства, котре значно посилило повноваження Револю-

ційного трибуналу в боротьбі з контрреволюціонерами. Згідно з декретом від 14 червня

1794 р., єдиними процесуальними формами, які зберігалися, були: публічний допит

звинуваченого, оприлюднення всіх свідчень і публічне проголошення відповіді кожним

із присяжних на питання головуючого про винність підсудного. Декрет скасував участь

у процесі захисника. Єдиним покаранням, яке трибунал міг застосувати до засуджених,

була страта.

З падінням якобінської диктатури велика буржуазія після декількох перехідних

форм правління створила й укріпила режим імперії Наполеона Бонапарта. Криміналь-

но-процесуальне законодавство цього періоду знаменувалося появою Кримінально-

процесуального кодексу (Кодекс кримінального розслідування) 1808 р., що набув чин-

ності одночасно з КК 1810 р. — з 1 січня 1811 року.

Кодекс 1808 р. відіграв важливу роль у практичному перетворенні низки найважли-

віших положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ним був узаконений

суд присяжних при розгляді справ у департаментських трибуналах, встановлена зміша-

на форма кримінального процесу: розшукова, тобто таємна письмова процедура на ста-

діях досудового розгляду справи (при дотриманні визначених прав обвинувачуваного) і

змагальна процедура судового розгляду з властивими їй принципами усності і гласнос-

ті. У той же час скасовувався принцип незмінності суддів, закріплювалася цензова сис-

тема для присяжних, адміністративна влада в особі префектів департаментів і префекта

паризької поліції наділялася широкими повноваженнями щодо прийняття необхідних

заходів для встановлення злочинів, проступків та поліцейських порушень і для передачі

винних у розпорядження судів.

565

Як і КК 1810 р., наполеонівський КПК суттєво вплинув на законодавство багатьох

країн різних континентів. У самій Франції протягом майже ста п’ятдесяти років він за-

лишався без особливих змін. І тільки всередині ХХ ст. з прийняттям у 1958 р. нового

КПК кримінально-процесуальне законодавство почало зазнавати реформування.

Новий Кодекс зберіг змішану форму кримінального процесу, однак значно посилив

гарантії дотримання законності на досудових стадіях і безпосередньо в судочинстві

(шляхом розширення можливостей судового контролю за слідством; правом подання

обвинувачуваним скарг на дії слідчих органів тощо). У ньому докладно регулюються

діяльність органів дізнання й попереднього слідства (книга 1), порядок розгляду кримі-

нальних справ про тяжкі злочини, кримінальні делікти та провини (книга 2), питання

касаційного оскарження (книга 3) та особливі види провадження, зокрема, з розгляду

справ про злочини, скоєні під час судового засідання (книга 4), і, нарешті, виконання

вироків з кримінальних справ (книга 5).

До КПК 1958 р. включені положення про низку правових інститутів, які традиційно

відносяться до галузі кримінального права та пенітенціарії. Саме цей кодекс увів у

французьке законодавство «відстрочку з випробуванням» як нову форму умовного осу-

ду, передбачив правила режиму «напівволі», визначив порядок залучення ув’язнених

до праці і принципи його оплати тощо.

КПК 1958 р. а також прийняті в подальшому закони 1970, 1972, 1981—1983 рр. знач-

но демократизували кримінальний процес: посилили гарантії індивідуальних прав гро-

мадян, спростили судочинство, впорядкували діяльність слідчих органів, суду і прися-

жних.

Німеччина. Кримінально-процесуальне право Німеччини початку ХІХ ст. мало ін-

квізиційний характер. Основними постулатами його були: суміщення всіх процесуаль-

них функцій у руках судді, таємне та письмове судочинство у справі, позбавлення об-

винуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання провини.

Після видання Кримінального кодексу 1871 р. у Німецькій імперії були прийняті За-

кон про судоустрій 1877 р. та Кримінально-процесуальний кодекс (уложення) 1877 року.

У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального

процесу XIX ст., які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті перемоги буржу-

азної революції 1848 року. Позитивно вплинув на його зміст і французький криміналь-

но-процесуальний кодекс 1808 року. Мова йде про юридичне закріплення таких прин-

ципів, як незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ,

створення самостійної прокуратури, гласність та усність судового розгляду, участь у

кримінальному правосудді народних представників (шеффенів та присяжних), заборона

«повороту до гіршого», вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловжи-

вань та свавілля у кримінальному судочинстві.

У період нацистської диктатури була скасована більшість процесуальних гарантій

для обвинувачуваного, законодавчо виправдано свавілля суддів і засновані спеціальні

суди для розправи над супротивниками нацистського режиму (Верховний народний

суд, особливі суди нижчого рівня тощо). Відповідні зміни були внесені й до Закону про

судоустрій та до КПК.

Після повалення фашистського режиму на всій території окупаційних зон стали дія-

ти (за рішенням Контрольної Ради) Закон про судоустрій і КПК у редакції 1924 року.

З моменту утворення ФРН КПК був значно змінений і доповнений, зокрема в редак-

ції 1950 року. Слід відзначити також Закон від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримі-

нального судочинства та судоустрою», який став відомим під назвою «Мала реформа

кримінального процесу ФРН». Ним було закріплено:

— вимога обов’язкового обґрунтування взяття під варту;

— обмеження строку утримання під вартою шістьма місяцями;

— надання права обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування

знайомитися з матеріалами справи;

— розширення права захисника на листування та побачення з обвинуваченим, кот-

рий перебував під вартою, тощо.

З метою боротьби з тероризмом та іншими злочинами окремі зміни й доповнення

до КПК 1877 передбачали обмеження у правах обвинуваченого. У 1974 році було лік-

відовано інститут попереднього слідства, що до цього традиційно розглядався як по-

переднє слідство судді, яке надавало більше прав обвинуваченому на захист порівня-

но з дізнанням; скасовані норми, котрі надавали право обвинуваченому за участю

захисника знайомитися з матеріалами справи, подавати клопотання, просити проку-

рора про додаткове заслуховування (це було передбачено «малою реформою кримі-

нального процесу 1964 року»); уведено інститут виключення захисника з процесу

(якщо захисник підозрюється в конспіративних контактах з підзахисним, зловживає

своїм правом відвідування місця ув’язнення або якщо таке відвідування створює за-

грозу небезпеці ФРН тощо).

Стадія попереднього розслідування звужена до форми прокурорського дізнання,

обмежені конституційні права громадян на недоторканність житла, поліції надані додат-

кові повноваження щодо затримання громадян.

У 1987 р. поряд з новою редакцією КК була опублікована й нова, нині чинна редак-

ція Кримінально-процесуального кодексу, котра все ще називається КПК 1877 року.

Суттєві корективи до його тексту внесені Законом про боротьбу з нелегальною торгів-

лею наркотиками та іншими проявами організованої злочинності (1992 р.).

4.2. Основні риси кримінального процесу

Кримінальний процес в країнах англо-американської правової сім’ї

Великобританія. За формою англійський кримінальний процес є обвинувальним,

або змагальним, тобто таким, у якому весь рух кримінального процесу спрямовується

зусиллями обвинувача. Крім того, він будується на засадах змагальності й полягає в

тому, що на всіх стадіях являє собою спір, боротьбу формально рівноправних сторін —

обвинувача та обвинуваченого, суд же є лише арбітром у їх спорі (змаганні).

Формально проти обвинуваченого виступає король (королева), обвинувач же, навіть

якщо він є потерпілим від злочину, здійснює кримінальне переслідування від імені ко-

рони. Основна турбота про збирання доказів, на підставі яких вирішується справа, по-

кладається на сторони — обвинувача та обвинуваченого.

Право порушення кримінального переслідування та збирання доказів в Англії теоре-

тично майже цілком належить приватним особам. Фактично ж у більшості випадків

кримінальне переслідування порушується і здійснюється поліцією. Діяльність поліції в

англійському кримінальному процесі вважається поза процесуальною, і всі факти, здо-

буті нею, формально не визнаються доказами до тих пір, доки не будуть пред’явлені

мировому судді (магістратові) й там закріплені. Це — так звана процедура перед суд-

дями, котрі допитують, яка замінює собою процесуальну стадію попереднього розслі-

дування й водночас є стадією віддання обвинуваченого до суду.

Попереднє розслідування провадять також коронери — посадові особи, призначувані

радами графств або міст із числа адвокатів або лікарів, котрі здобули поряд з медич-

ною освітою знання в галузі права. Коронер має право розпочинати розслідування з

власної ініціативи й провадити необхідні слідчі дії (в тому числі й арешти) без санкції

суду. Свідки під страхом кримінальної відповідальності зобов’язані з’явитися на ви-

клик коронера й дати свідчення. Коронер має право припинити розслідування або його

продовжити, скликавши журі. Результати коронерського розслідування оформлюються

вердиктом присяжних, який є підставою для направлення справи на розгляд суду при-

сяжних.

Органом публічного обвинувачення є дирекція публічних переслідувань, котра без-

посередньо підпорядковується одному з членів уряду — генеральному атторнею. Осно-

вне її завдання — підтримання обвинувачення у справах, які стосуються інтересів Ко-

рони (особливо тяжкі і складні за характером злочин.

Обвинувальні повноваження надано й адміністративним відомствам у справах про

злочини, які торкаються їх інтересів. Так, управління пошт переслідує винних у злочи-

нах, передбачених законом про поштову службу, тощо.

Кримінальні справи в Англії розглядають такі суди: магістратські, Суд Корони, кри-

мінальне відділення Апеляційного суду, Апеляційний комітет палати лордів.

Магістратські суди називають також судами малих сесій або судами сумарної

юрисдикції. Вони розглядають кримінальні справи без участі присяжних. Крім того,

вони проводять попереднє судове розслідування у справах, які суд повинен слухати з

участю присяжних, перевіряючи при цьому достатність доказів і здійснюючи процеду-

ру віддання до суду для передачі до Суду Корони.

Суд Корони — вищий кримінальний суд присяжних, котрий входить до Верховного

суду. Справи в ньому розглядають окружні судді, рекордери та судді з відділення коро-

лівської лави Високого суду. Призначення того чи іншого судді залежить від категорії

кримінальної справи.

Кримінальне відділення Апеляційного суду розглядає апеляції на вироки та апеляцій-

ні постанови Суду Корони.

Апеляційний комітет палати лордів — вища й остаточна апеляційна інстанція. Го-

лова — лорд-канцлер. Судовий склад для розгляду справ — від трьох до п’яти лордів-

суддів із числа довічних членів палати (професійних юристів).

Обвинуваченому дається право самому вирішувати, в якому суді має розглядатися

його справа — магістратському чи суді присяжних.

Провадження у справах, які розглядаються в Суді Корони, починаються з подання

мировому судді (магістратові) графства заяви про обвинувачення. Ця заява може бути

подана особою, котрій відомі факти, про які вона повідомляє, незалежно від того, чи є

ця особа потерпілою. Заява може бути зроблена в будь-якій формі, за винятком випад-

ків, коли вимагається арешт правопорушника. У цьому випадку одразу ж подається

письмова заява про обвинувачення, котра має бути підтверджена під присягою.

Обвинувачений може бути викликаний до суду трьома способами:

1) наказом про виклик (судовою повісткою), який надсилається або вручається об-

винуваченому й містить наказ з’явитися до суду в певний час. Перш ніж видати судо-

вий наказ, магістрат повинен пересвідчитись у тому, що він має на це право і у справі є

достатньо доказів проти особи, названої в заяві про обвинувачення;

2) наказом про арешт, коли є достатньо підстав та одного лише виклику буде недос-

татньо для забезпечення явки обвинуваченого. Цей наказ адресується поліції або — за

певних обставин — приватним особам. У ньому міститься пропозиція арештувати об-

винуваченого й доставити його до суду;

3) арешт без наказу, коли це дозволено законом. Арештованою може бути особа,

котра раніше не засуджувалася, але скоїла такий злочин, за яким на підставі закону мо-

же бути позбавлена волі на п’ять і більше років, а також будь-який злочин, покарання

за який точно визначене законом, або ж замах на злочин однієї з цих категорій.

Попередній судовий розгляд (процедура перед суддями, котрі допитують) прова-

диться магістратським судом стосовно будь-якого злочину, скоєного особою, виклика-

ною або доставленою до суду. Попередній допит може мати місце й перед одним суд-

дею. Засідання суду, на якому ведеться допит, закрите.

Суд (або один суддя) визначає, чи достатньо підстав для віддання обвинуваченого до

суду, а також вирішує питання: яке обвинувачення він повинен висунути обвинуваче-

ному; до якого місця знаходження Суду Корони має бути надіслана справа; чи слід бра-

ти обвинуваченого під варту, чи можна залишити його на волі, віддавши на поруки; чи

буде зроблено «попередження про алібі»?

Після віддання обвинуваченого до суду суддя повинен надіслати в суд, у якому слу-

хатиметься справа, свідчення свідків та заяву обвинуваченого. Обвинувачений має пра-

во за плату отримати копію протоколу свідчень.

Обвинувачений, щодо котрого складений обвинувальний акт (подається до Суду

Корони проект обвинувального акту, який стає законним документом і перетворюється

568

на обвинувальний акт лише тоді, коли його підписує відповідний чиновник Суду Коро-

ни), повинен особисто з’явитися до суду для висунення йому обвинувачення. Якщо об-

винувачений був відпущений на поруки, то він мусить з’явитися до суду й буде напра-

влений у спеціальну камеру, щоб чекати там початку судового розгляду. У разі неявки

обвинуваченого суд видає наказ про його арешт, проводить стягнення з його поручите-

лів і подовжує на невизначений час зобов’язання обвинувачів та свідків щодо явки до

суду.

У процесі судового засідання у випадку, якщо обвинувачений визнав себе винним,

адвокат обвинувачення коротко викладає факти й викликає поліцейського чиновника,

котрий вів справу, для того, щоб той схарактеризував обвинуваченого та обставини

справи. Потім захисник подає аргументи на користь пом’якшення покарання. Інколи

його виступ підкріплюється свідченнями свідків і самого підсудного. Після цього під-

судному надається можливість виступити перед судом, а потім виноситься вирок.

Якщо підсудний не визнав себе винним у висунутому обвинуваченні або в будь-якій

його частині, то тим самим він визначив характер суперечки, яка виникла між ним і ко-

роною. Ця суперечка має бути вирішена судом — малим журі з 12 присяжних засідате-

лів, котре формується за відповідними правилами.

Вердикт присяжних оголошується у відкритому судовому засіданні у присутності

всіх присяжних і підсудного. Він не є остаточним, оскільки суд може запропонувати

присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схвалить вердикт і дасть клер-

кові розпорядження занести його до протоколу, він вважається остаточним.

Після винесення обвинувального вердикту суддя постановляє вирок. Перед прого-

лошенням вироку він надає можливість обвинувачеві та захиснику висловити свої мір-

кування щодо міри покарання і знайомиться з довідкою поліції про наявність попере-

дніх судимостей в обвинуваченого, його репутацію та обставини його життя. Під-

судному надається можливість зробити всі заяви, які він бажає, в доповнення до про-

мови захисника про пом’якшення вироку. Вироки в англійських судах не мотивуються.

Якщо присяжні винесуть виправдувальний вердикт, то суддя постановляє виправдаль-

ний вирок, яким звільняє підсудного від обвинувачення і з-під варти.

У порядку сумарного (спрощеного) провадження розглядаються справи про малозна-

чимі діяння, а якщо обвинувачений згоден, то й деякі справи про злочини, котрі пересліду-

ються за обвинувальним актом. Як правило, розгляд справи в суді сумарної юрисдикції за-

ймає всього кілька хвилин: ці суди розглядають до 98 відсотків кримінальних справ.

Сполучені Штати Америки. За своєю формою кримінальний процес США є обви-

нувальним, або змагальним, як і в Англії. Порушувати кримінальне переслідування й

підтримувати обвинувачення в суді може потерпілий від злочину. До їх послуг у США

існують численні приватні розшукові бюро, які за плату проводять розшуки на користь

того, хто до них звертається. У більшості випадків кримінальне переслідування у США

порушується і здійснюється поліцією, федеральним бюро розслідувань (ФБР) та орга-

нами атторнейської служби.

Основним органом розслідування є поліція, до складу котрої входять численні уста-

нови, які створюються різними владами. Прийнято розрізняти поліцію федеральну, по-

ліцію штатів та місцеву поліцію.

Федеральна поліція включає і ФБР. Воно підпорядковується міністрові юстиції (ге-

нерал-атторнею) США. ФБР розслідує найнебезпечніші злочини, що переслідуються за

федеральними законами. Характер діяльності інших федеральних органів розслідуван-

ня в межах поліції визначений федеральним законодавством з урахуванням їх належності

до тієї чи іншої галузі виконавчої влади.

Компетенція органів розслідування, які входять до структури поліції кожного зі

штатів, визначається законодавством штатів, їх територіальна юрисдикція обмежена

штатом. Начальник поліції підпорядковується губернаторові.

Компетенція федеральних органів розслідування й відповідних органів у штатах чіт-

ко не розмежована, оскільки відповідальність за деякі злочини може бути передбачена і

федеральним законом, і законом штату.

569

Атторней — особа, котра здійснює правозастосовчу діяльність від імені та в інте-

ресах довірителя. Таким довірителем може бути, наприклад, федеральний уряд, уряд

штату або орган місцевого самоврядування. Один із основних обов’язків атторнея —

проведення розслідування порушень закону й висунення обвинувачення у криміналь-

них справах.

Хоча в літературі термін «атторней» нерідко перекладається як «прокурор», стано-

вище атторнея в системі органів влади, сфера діяльності та його повноваження значно

більші, ніж у країнах, де існує інститут прокуратури. Він може виступати як адвокат у

цивільній справі та обвинувач у кримінальній справі, як урядовий юрисконсульт з тех-

ніко-юридичних питань і як радник із широких проблем політики тощо.

Органом розслідування в США, як і в Англії, є також коронер. Він встановлює при-

чини смерті в тих випадках, коли вони не відомі або коли є підстави припускати, що

смерть була насильною, проводить розслідування з участю присяжних, число яких

встановлене процесуальним законодавством штатів. Висновки коронерського розсліду-

вання називаються вердиктом. У ньому вказується, чи мало місце вбивство, яка медич-

на причина смерті, коли, де і яким чином було скоєно вбивство, а також ім’я винного,

якщо воно встановлене.

Цей вердикт не є актом віддання до суду. Відповідно до встановленого у штаті по-

рядку, він направляється окружному атторнею, котрий складає обвинувальний акт і пе-

редає його до органу віддання до суду — великого журі, якщо законом штату воно пе-

редбачене, або безпосередньо до суду. Якщо велике журі відмовляється винести

вердикт, справа проти обвинувачуваного припиняється. Після винесення несприятливо-

го для обвинувачуваного вердикту йому офіційно повідомляють про висунуті обвину-

вачення і про день суду.

Якщо обвинувачуваний незаможний, то судом йому призначається адвокат.

Органами розслідування в США є також різного роду комітети й комісії, створювані

органами виконавчої влади (наприклад, комітет з розслідування організованої злочинності).

Формально вважається, що дані, зібрані органами розслідування, не мають доказо-

вої ваги і призначені як матеріал для підтримання обвинувачення, а не для суду. Полі-

цейські та співробітники ФБР виступають як свідки в суді з приводу виявлених ними

обставин, а також подають суду заяви допитаних осіб. Після закінчення розслідування

справа передається до суду. Потерпілий може звернутися до суду й безпосередньо.

Офіційно вважається, що процесуальною стадією розслідування кримінальної спра-

ви є попереднє слухання справи в суді. Тому теоретично першим кроком кримінального

процесу в США є доставка до мирового судді (магістрату) заарештованої за підозрою у

скоєнні злочину особи для з’ясування питання про обґрунтованість порушення кримі-

нального переслідування і про запобіжний захід. У разі, якщо обвинувачений відмовив-

ся від попереднього розслідування (він має на це право), суддя висуває йому обвинува-

чення й вирішує питання про те, відпустити його під заставу або взяти під варту.

У протилежному випадку — суддя може надати обвинуваченому певний термін для за-

прошення захисника та для виклику свідків.

Заслухавши свідчення й пояснення, суддя вирішує питання про те, чи достатньо

підстав для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Якщо таких

підстав немає, він постановляє припинити справу, у протилежному випадку притягує

обвинуваченого до кримінальної відповідальності і, якщо справа йому підсудна, в тому

ж засіданні вирішує справу по суті й виносить вирок. Якщо справа йому не підсудна,

нижчий суд направляє її до того суду, котрому вона підсудна.

Традиційною рисою американського кримінального судочинства є те, що підсудний

має право на суд присяжних, якщо йому загрожує більше ніж 6-місячний термін

ув’язнення. Журі присяжних у більшості американських штатів складається з 12 чоло-

вік, відібраних із представників різних прошарків суспільства.

Процедура судового розгляду кримінальних справ детально розробляється законо-

давством штатів і федерацією, а в деяких випадках випливає з прецедентів загального

права.

570

Судове засідання починається з загальної інструкції, яку дає суддя присяжним; по-

тім обидві сторони у процесі дають короткий виклад своєї позиції. Американське судо-

чинство послідовно дотримується принципу змагальності. Суддя в основному залишає

свободу дій за сторонами процесу. Останні ніби ведуть між собою боротьбу шляхом

несподіваного представлення доказів, виклику свідків для допиту, а також мають право

на перехресний допит. Основна увага в ході судового розгляду приділяється усним ви-

ступам (свідків, експертів, прокурора, адвоката, обвинувачуваного тощо).

Однією з особливостей американського змагального процесу є те, що протягом

усього судового розгляду діє презумпція невинності підсудного. Тягар доведення про-

вини обвинувачуваного лежить на стороні обвинувача, який має переконати у своїй

правоті колегію присяжних. При цьому велику роль відіграє правило про припусти-

мість і неприпустимість доказів, встановлене за рішенням у справі Меппа (1961 р.), згід-

но з яким забороняється використовувати в судовому процесі докази, отримані неза-

конним шляхом.

Велику роль у розвитку правила припустимості доказів відіграли також рішення

Верховного суду 60—70-х років: зокрема, у справі Міранди, про обов’язковість попе-

редження обвинуваченого перед допитом про те, що він має право на мовчання, а також

дати згоду на свідчення у присутності адвоката. Обвинувачуваний може зажадати ви-

ключення будь-яких визнань, отриманих, приміром, шляхом незаконного стеження.

Заключною стадією кримінального процесу є рішення головного питання про вин-

ність або невиннітість обвинувачуваного. Право вирішувати це питання належить журі

присяжних, а не судді. У деяких штатах присяжні визначають не тільки винність обви-

нувачуваного, але й міру покарання. Вердикт (вирок), що його виносить журі, має бути

одноголосним. Якщо такої одноголосності не вдається досягти і суддя не може вплину-

ти на позицію присяжних, то він визнає суд недійсним через відсутність одноголоснос-

ті присяжних.

У більшості штатів винесення вироку здійснюється суддею. Суддя має велику сво-

боду у виборі закону і, згідно з обставинам справи, — міри покарання. Для останніх де-

сятиліть характерна тенденція до деякого скорочення свободи суддівського розсуду.

Лише невелика кількість кримінальних справ розглядається й вирішується на основі

суду присяжних. Значна більшість справ у штатах розглядається суддею одноосібно у

спрощеному порядку. Це так зване сумарне судочинство дозволяє розглядати справи

без дотримання жорстких формальних правил, у прискореному порядку. Вирішальне

значення по таких справах мають протоколи й рапорти поліції, а також свідчення самих

поліцейських як свідків обвинувачення. Терміни покарання по таких справах не пере-

вищують 5 років.

Кримінальний процес

у країнах континентальної правової сім’ї Франція

Франція. Кримінально-процесуальне право Франції являє собою форму змішаного

або континентального процесу. Для неї характерні такі чинники: наявність самостійної

стадії попереднього розслідування, чітке розмежування розслідування і стадії судового

розгляду кримінальної справи по суті. При цьому, на відміну від попереднього розслі-

дування, судовий розгляд заснований на принципах гласності, усності, безпосередності

та змагальності у веденні процесу.

Порушення кримінального переслідування, а також керівництво судовою поліцією,

нагляд за розслідуванням і підтримання обвинувачення в суді, забезпечення виконання

судових рішень покладено на прокуратуру, система органів котрої представлена: про-

курором Республіки, генеральним прокурором при апеляційному суді, генеральним

прокурором при Касаційному суді.

Прокурор Республіки приймає скарги та повідомлення про злочини й вирішує від-

повідно до своїх повноважень, які заходи щодо них ужити.