Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

541

Найважливішим об’єктом впливу з боку Верховного суду була й залишається Кон-

ституція США. Утлумачуючи ті чи інші положення Конституції, іноді прямо протилеж-

ні, Верховний суд значно впливає на карну політику у країні. Так, у 1972 р., розглянув-

ши апеляцію у справі Фурмена, він ухвалив, що винесення смертного вироку (страта)

являє собою жорстоке і незвичайне покарання, що суперечить VIII і XIV поправкам до

Конституції, а в 1976 р., у зв’язку з розглядом справи Грегга, вирішив, що «страта сама

по собі не складає порушення Конституції».

Відомо, що Верховний суд США, привласнивши собі право здійснення так званого

«судового конституційного контролю» (оскільки воно не випливає ні з Конституції, ні

зі звичайного розуміння судової влади), може, визнавши неконституційним будь-який

акт Конгресу або легіслатур штатів, позбавити його юридичного захисту. І таке нерідко

відбувалося на практиці, в тому числі з кримінальними законами.

У США немає єдиного загального права. На території кожного штату силу обов’я-

зкового судового прецеденту мають рішення, винесені федеральними судами всіх ін-

станцій і верховним судом цього штату; рішення судових органів інших штатів мають

лише силу «переконувального прецеденту». Однак в останні десятиліття починаються

спроби зближення і норм загального права окремих штатів.

Джерелом федерального кримінального права США є також укладені ними догово-

ри. Наприклад, тільки при наявності угоди про екстрадицію (видачу), укладеної США

з відповідними державами, можлива видача особи, що скоїла передбачений федераль-

ним законодавством міжнародний злочин (піратство, викрадення літака, незаконна тор-

гівля наркотиками тощо).

У дуже обмежених справах джерелом кримінального права США є право індійських

племен (§1152 розділу 18 Зводу законів).

Джерела кримінального права штатів. Основними джерелами кримінального

права штатів є: Конституція США, конституції штатів, кримінальні закони, і насампе-

ред кримінальні кодекси, та підзаконні акти.

Жоден нормативний акт, виданий у штатах, не може суперечити Федеральній кон-

ституції. Стосовно кримінального права конституції штатів мають як спільні з нею ри-

си, так і відмінні. Спільне полягає в тому, що вони, як правило, закріплюють перерахо-

вані вище положення Конституції країни, відмінності — наявність більш детальної їх

регламентації, або положень, яких у ній немає.

Законодавство штатів приймалось у різні часи, що зумовило строкатість чинних

кримінально-правових норм. Під упливом ідей відомого англійського мислителя І. Бен-

тама, а також при особистій участі американців Е. Лівінгстона і Е. Філда вже в XIX ст.

багато штатів прийняли кримінальні кодекси: Нью-Гемпшир (1801 р.), Луїзіана (1820 р.),

Делавер (1852 р.), Орегон (1864 р.), Каліфорнія (1872 р.), Небраска (1873 р.), Юта

(1876 р.), Айова та Вісконсін (1878 р.), Нью-Йорк (1881 р.).

Слід зазначити також, що в південних штатах країни вже після закінчення грома-

дянської війни діяли так звані «чорні кодекси», що під загрозою найжорстокіших реп-

ресій дозволяли плантаторам тримати негритянське населення у постійній покорі, у на-

піврабському стані. Для досягнення цієї мети широко використовувався суд Лінча, а

також ку-клукс-клан та інші організації.

Процес кодификації кримінального права продовжувався і в першій половині

XX століття (хоча «кодифікацією» його можна було назвати дуже умовно). Реформа

кримінального права назрівала, і поштовхом до її проведення стала діяльність представ-

ницької комісії Інституту американського права, що була створена в 1951 р., а з 1953 р.

почала публікувати матеріали своєї роботи, в такий спосіб ніби спонукаючи штати орі-

єнтуватися на ці матеріали. Але ще більший вплив на подальший розвиток криміналь-

ного права зробив підготовлений і опублікований нею в 1962 р. остаточний 13-й варі-

ант проекту Зразкового кримінального кодексу, котрий, однак, офіційного статусу не

набув.

Одним із перших, хто найбільшою мірою відгукнувся на його появу, був законода-

вець штату Нью-Йорк: прийнятий там у 1965 р. КК (набув чинності у 1967 р.) зазнав

542

значного впливу Зразкового кримінального кодексу. Новий КК Нью-Йорка, на відміну

від КК 1881 р. (у ред. 1909 р.), більш компактний: нараховує 401 параграф, тобто майже

в 5 разів менше. Він має чітку і просту структуру, складається з чотирьох частин:

1. Загальні положення. 2. Покарання. 3. Конкретні зазіхання. 4. Адміністративні поло-

ження. Власне КК — це три перші частини, хоча в останні роки окремі кримінально-

правові положення були включені до четвертої частини (наприклад, про відповідаль-

ність за «відмивання» грошей). Формально матеріал кодексу на Загальну й Особливу

частини не поділяється, що є взагалі характерним для американського кримінального

права. Але такий розподіл на частини 1 і 2, які включають у себе 76 параграфів, і склав

Загальну частину, частина 3 — Особливу. Матеріал розташований не в алфавітному, як

у старому КК, а у предметно-логічному порядку.

Поява цих актів значно посилила потребу в реформуванні кримінального права в за-

гальнодержавному масштабі. На сьогодні реформа кримінального права проведена в

більшості штатів країни: за різними джерелами, у 33—37 штатах були прийняті й набу-

ли чинності нові кримінальні кодекси. Звичайно, не всі вони є результатом докорінного

перегляду кримінального права в дусі рекомендацій Зразкового КК. У деяких штатах

обмежилися незначними змінами, зберігши при цьому досить широкі сегменти загаль-

ного права. Як і раніше в законодавстві штатів зберігаються розходження, нерідко зна-

чні (наприклад, немає двох кодексів, де б системи Особливої частини збігалися), але, як

підкреслюють американські вчені, Зразковий кримінальний «кодекс дав юристам у мас-

штабі всієї країни спільну мову та єдине розуміння кримінально-правових питань». Ре-

форму кримінального законодавства штатів не можна вважати завершеною, але зроб-

лено значний крок у напрямку його впорядкування.

Досить поширеною у штатах є практика регулювання кримінально-правових відно-

син за допомогою підзаконних актів. При цьому такі акти видаються не тільки вищи-

ми органами виконавчої влади, насамперед губернаторами, але й місцевими органами

влади — у містах та округах. В останніх видаються акти, якими не тільки конкретизу-

ються, адаптуються до місцевих умов норми законів, але нерідко й самостійно передба-

чається кримінальна відповідальність, іноді в досить високих межах. Така практика

ґрунтується на відповідних законодавчих положеннях: так, у п.1 §10.00 КК штату Нью-

Йорк сказано, що кримінальне діяння — це поведінка, заборонена під страхом пока-

рання «будь-якою нормою права цього штату, місцевим правом, будь-яким наказом або

правилом, інструкцією, що були прийняті будь-яким урядовим закладом...».

Поряд із законодавством джерелом сучасного кримінального права США як на

федеральному, так і на рівні штатів залишається загальне право. Спочатку й ще досить

довго в його основі лежало англійське кримінальне право. Надалі воно розвивалося все

самостійніше, стаючи все більш «американським», хоча й дотепер помітний його

зв’язок з англійським правом, особливо з доктриною судового прецеденту. У більшості

штатів в силу існуючих там судових заборон (як, наприклад, у штаті Нью-Йорк), а час-

тіше законодавчих (наприклад, у штаті Огайо, Кентуккі) — карати за нормами загаль-

ного права не можна. Такому вирішенню питання (у всякому разі в деяких штатах),

сприяли положення Зразкового КК: «Ніяка поведінка не складає посягання, якщо вона

не є злочином або порушенням за чинним кодексом або іншим статутом цього штату».

З іншого боку, навіть до прийнятого нового кримінального законодавства таких

штатів, як Нью-Мексико, Вашингтон та Вірджинія, включені спеціальні положення про

збереження загального права. У найширших межах це, очевидно, допускає КК Флори-

ди, де сказано, що загальне право «діє в цьому штаті без будь-яких обмежень». У цих та

деяких інших штатах суди не тільки здійснюють карну репресію за нормами загального

права, але й визначають нові злочини, тобто займаються прямою нормотворчістю, під-

мінюючи собою законодавчі органи.

У більшості ж штатів, де злочини загального права скасовані, законодавство містить

різного роду застереження, доповнення або винятки, які дають підстави вважати загаль-

не право джерелом кримінального права. Найчастіше застереження стосуються таких

питань, як обставини, що виключають кримінальну відповідальність (самооборона,

543

примус, крайня необхідність), вік кримінальної відповідальності, неосудність. Але на-

віть у штатах, законодавство котрих не містить ніяких застережень, судді для з’ясу-

вання використаних у ньому термінів (тяжке або просте вбивство, пограбування, напад,

зґвалтування тощо) змушені вдаватися до відповідних положень загального права. Ін-

шими словами, воно широко застосовується для тлумачення і практичного застосуван-

ня кримінального законодавства, зокрема, для визначення ознак конкретних злочинів,

лише названих, але не розкритих у ньому.

2.2. Джерела кримінального права країн

континентальної правової сім’ї

Джерела кримінального права Франції

Розробка нових принципів кримінального права почалася з перших тижнів Великої

французької революції кінця ХVIII ст. У найважливішому документі цього часу — Дек-

ларації прав людини і громадянина — майже в кожному з її 17 пунктів є положення, які

прямо або побічно торкаються питань кримінального права і процесу, забезпечення за-

конності і правосуддя:

1. Законодавча заборона суспільно шкідливих дій («закон має право забороняти ли-

ше дії, шкідливі для суспільства»).

2. Неприпустимість притягнення до кримінальної відповідальності інакше, ніж на

підставі закону («ніхто не може підлягати звинуваченню, затриманню або ув’язненню

інакше як у випадках, передбачених законом, і у приписаних ним формах»).

3. Караність діянь встановлюється тільки законом.

4. Гуманізм кримінального покарання («закон має встановлювати покарання лише

строго і беззаперечно необхідні».

5. Неприпустимість зворотньої дії кримінального закону («ніхто не може бути пока-

раний інакше, як у силу закону, прийнятого та оприлюдненого до здійснення правопо-

рушення і відповідно застосованого»).

Кримінальний кодекс Франції 1791 р. У силу тієї важливості, що ідеологи рево-

люції надавали цій сфері, і тих претензій, які висувала громадськість до кримінальної

юстиції старого режиму, перетворення кримінального права та суду стало важливим

шляхом забезпечення волі громадянина. У вересні 1789 року Установчими зборами бу-

ло створено Комітет з реформування кримінальної юстиції. До нього увійшли 7 відо-

мих правознавців, у тому числі, Лєпелєтьє, Турі, Тарже, Тронше. Ними було підготова-

но новий загальний кримінальний кодекс, котрий зазнав на собі впливу ідей просвіт-

ницько-гуманістичної теорії кримінального права. Прийнятий 25 вересня 1791 р. Кри-

мінальний кодекс Франції став першим цілісним кодифікаційним актом революції.

Структура кодексу була репрезентована двома частинами: 1) про судові вироки;

2) про злочини та покарання. Перша присвячувалася в основному судовому процесові.

У другій характеризувалися головні злочини. Усі злочини по-новому поділялися на

спрямовані (А) проти публічних інтересів і (Б) проти приватних осіб. Поряд з найнебе-

зпечнішими традиційними злочинами проти особистості і проти майна в кодексі впер-

ше з’явилися нові види: 1) злочини проти зовнішньої безпеки — підтримка іноземних

держав, шпигунство, розпалення війни; 2) проти внутрішньої безпеки — змова тощо;

3) проти конституції — насамперед порушення прав виборців, зборів тощо; 4) проти

законів і авторитету влади; 5) посадові злочини.

Порівняно з дореволюційним законодавством, КК 1791 р. вимагав суворого дотри-

мання законності й обмеження репресії рамками необхідності, що свідчить про вплив

ідей просвітницько-гуманістичної теорії кримінального права, його прогресивне зна-

чення. Особлива риса КК 1791 р. — система абсолютно визначених санкцій, що не за-

лишали ані найменшого простору для суддівського розсуду. Лібералізація покарань ви-

явилася в тому, що були скасовані особливо жорстокі за формою покарання. Водночас

544

зберігалася страта. Вона призначалася за 48 конкретних видів злочинів (замість 115 до

революції), а єдиним засобом її здійснення була визнана гільйотина (з 1792 р.).

В умовах революційної диктатури й терору кодекс, однак, втратив своє значення

для кримінальної юстиції. Протягом 1793—1794 рр. була прийнята велика кількість дек-

ретів, які сформували зовсім нові склади злочинів. Покаранням майже за всі нововве-

дення призначалася страта. Переслідування поширилися на всіх, хто виступав за мона-

рхію, ховав припаси їжі. У листопаді 1791 р. у практику було введено заочний осуд емі-

грантів за обвинуваченням у створенні заколотного угруповання. Принцип

об’єктивного зобов’язання поширювався на «ворожих іноземців», хто не зумів або не

встиг довести відданість справі революції й республіки. В останній рік значне місце у

кримінальному праві посіли санкції проти різного роду «шкідників».

Упорядкування кримінального права було зроблено тільки з відновленням респуб-

ліканської конституції. Новий кодекс 1795 р. в основному повторював систематизацію

й покарання кодексу 1791 р., але більшою частиною був присвячений судовому проце-

сові. З проведенням судових реформ початку Консульства та Першої імперії ряд його

положень стали суперечити новим інститутам, що й зумовило потребу в новому кодек-

сі, початок підготовчих робіт над яким було покладено в 1801 році.

Кримінальний кодекс Франції 1810 р. За вказівкою консулів для проведення ро-

боти щодо підготовки нового кодексу була сформована комісія, до якої увійшли відомі

адвокати і правознавці. Фактичним главою кодифікаційних робіт став Тарже. Проект за

назвою «Кримінальний, виправний і поліцейський кодекс» був поданий у Державну ра-

ду в 1804 р. і тільки в лютому 1810 р. зі значними змінами він був схвалений, а з 1 січня

1811 р. набув чинності разом із Кримінально-процесуальним Кодексом.

Кримінальний кодекс 1810 р. складався з 484 ст. і поділявся на 4 книги: 1) Про по-

карання кримінальні і виправні та їх наслідки; 2) Про осіб кримінальних, звільнених від

відповідальності і відповідальних за злочини і провини; 3) Про злочини, провини та їх

покарання; 4) Про поліцейські порушення та їх покарання. Це була досить своєрідна

структура, і обумовлювалася вона класифікацією правопорушень. Усе, що могло стати

об’єктом кримінальної репресії, поділялося на 3 групи: 1) злочини, піддані власне кри-

мінальним покаранням; 2) провини, що каралися т. зв. виправними покараннями; 3) пору-

шення, за які призначалися поліцейські покарання.

Кодекс установив суворе розпорядження формальної законності у кримінальному

праві: «Ніяке порушення, ніяка провина і ніякий злочин не можуть бути карані покаран-

нями, що не встановлені законом до того, як вони були зроблені» (ст. 4). Такий принцип

привів до того, що кваліфікація злочинів у кодексі була надто деталізованою, технічно

багатослівною. Однак у цьому містилося одне з найважливіших правил усієї нової кримі-

нальної доктрини, спрямованої на те, щоб різко обмежити можливе свавілля суддів.

Стосовно до військово-кримінальних порушень, провин і злочинів зберігалася влас-

на система законодавства.

Кодекс 1810 р. фактично був першим в історії європейського права (і світового)

кримінальним зводом, у якому на принципово нових засадах систематизувалися всі

кримінальні діяння, визначалися конкретні критерії їх караності. У цьому полягає особ-

ливе значення кодексу. Він поставив чинне кримінальне законодавство на рівень вимог

класичної школи кримінального права, сформованих в епоху Просвітництва, для якої

характерним є ідеал помірного й розумного законодавства на принципах природного

права.

Як перший «класичний» кримінальний кодекс буржуазії французький КК 1810 р.

зробив значний вплив на розвиток кримінального законодавства в багатьох європейсь-

ких і латиноамериканських державах, а також у колишніх французьких колоніях в Аф-

риці й Азії.

Протягом XIX ст. КК 1810 р. піддавався декільком реформам, здебільшого лібераль-

ного характеру: в 1832 р. було скасоване таврування, інші залишки середньовічних

форм покарання, в 1848 р. — страту за політичні злочини, а в 1863 р. знижені санкції за

численні злочини, що не становили великої небезпеки.

545

Винятком стали прийнятий у 1885 р. Закон про довічну висилку у Французьку Гвіа-

ну «непоправних рецидивістів» за навіть дрібні злочини, і ряд інших актів, прийнятих

під упливом ідей антрополого-соціологічного напрямку у кримінальному праві.

У XX ст. найбільш суттєва реформа КК Франції була проведена на базі Конституції

1958 р., коли було переглянуто текст понад 100 статтей кодексу, заново викладені роз-

діли, що стосуються державних злочинів і зазіхань на громадський порядок. У 1975 р.

як основні почали призначатися додаткові покарання (позбавлення прав, конфіскація

автомобіля); у 1981 р. скасовано смертну кару; в 1983 р. уведені роботи у громадських

інтересах і система «денних ставок».

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. Незважаючи на постійне вдосконалення,

КК 1810 р. мав значні недоліки, що й зумовило необхідність розробки і прийняття но-

вого Кримінального кодексу. Ним став прийнятий у липні 1992 р. Кримінальний ко-

декс, який набув чинності з 1 березня 1994 року. Його поява ознаменувала перехід

Франції на якісно новий рівень розвитку кримінального права, для котрого пріоритетом

стають загальнолюдські цінності, перевага міжнародного права над внутрішньодержав-

ним, суворе дотримання принципу законності, адекватність заходів боротьби з най-

більш небезпечними злочинами сьогоднішнього дня.

Кодекс має досить складну структуру. Оскільки кримінально-правові норми можуть

видаватися не тільки законодавчими, але й виконавчими органами державної влади, він

поділяється на дві частини: законодавчу та регламентаційну. При цьому регламента-

ційна частина включає, з одного боку, положення, прийняті Державною Радою в межах

виконання делегованих повноважень Парламенту, з іншого — положення, прийняті в

межах власної компетенції, та визначальні ознаки конкретних видів порушень і санкції

за них.

Основна частина законодавчих положень представлена в чотирьох книгах: Книга I

присвячена загальним положенням КК і являє собою його Загальну частину; Книга II

відкриває Особливу частину кодексу і встановлює кримінальну відповідальність за

злочини і провини проти людини; книга III включає положення про кримінальну відпо-

відальність за злочини, провини проти власності; книга IV встановлює відповідальність

за злочини і провини проти нації, держави та громадського спокою. Книга V, що допов-

нила текст КК з ініціативи Сенату, містили лише дві статті, які встановлювали кримі-

нальну відповідальність за жорстоке ставлення до тварин.

У 1993 і 1994 рр., до набуття КК чинності, його положення були доповнені новими

нормами: про відстрочку призначення покарання з судовою затримкою, про періоди

надійності для осіб, котрі скоїли тяжкі вбивства, тощо.

Регламентаційна частина була прийнята на основі декрету Державної Ради в березні

1993 р. і згодом доповнена. Положення, видані з метою виконання законодавчого дору-

чення, уточнюють, роз’ясняють і доповнюють законодавчу частину КК. Тому система і

структура цієї частини в точності відповідає системі та структурі законодавчої частини

КК, а всі положення згруповані у п’ять книг: «Загальні положення», «Злочини та про-

вини проти людини», «Злочини та провини проти власності», «Злочини та провини

проти нації, держави і громадського спокою», «Інші злочини та провини». Положення,

які стосуються конкретних видів порушень і санкцій за їх здійснення, включені у книгу

VI «Порушення». Ця книга являє собою встановлення, прийняті в межах автономної

компетенції виконавчої влади.

Таким чином, сьогодні КК включає шість книг, остання — цілком регламентаційна.

Перші п’ять включають і законодавчі, і регламентаційні положення.

У цілому новий КК Франції характеризується, з одного боку, наступністю, з іншо-

го — еволюцією своїх положень порівняно з колишнім КК. Наступність виражається в

термінології, розподілі злочинних діянь на три основні групи (злочини, провини і по-

рушення), правових наслідках замаху, тлумаченні співучасті, збереженні основних ви-

дів покарань. Наступність відображається в системі Особливої частини чинного КК

Франції, оскільки злочинні діяння проти особистості і проти власності розміщені по-

руч, утворюючи «блок» зазіхань на приватні інтереси (у КК 1810 р. усі злочини поділя-

лися на дві основні групи: проти публічних інтересів і проти інтересів приватних осіб),

далі випливають зазіхання на публічні інтереси, однак поняття останніх наповнюється

новим змістом. Наступність відбилася також у нормах Особливої частини. Деякі види

злочинних діянь увійшли до КК без будь-яких суттєвих змін, інші піддалися незначно-

му редагуванню, спрямованому на уточнення їх диспозицій.

Еволюція торкнулася положень КК про кримінальний закон, про суб’єкт злочинного

діяння, про обставини, що виключають злочинність діяння, про звільнення від криміналь-

ної відповідальності і покарання тощо. Кодекс досить докладно регламентує чинність

кримінального закону в часі й просторі, уводить кримінальну відповідальність юридич-

них осіб та розробляє для цих суб’єктів кримінальної відповідальності спеціальну сис-

тему покарань, по-новому формулює поняття неосудності й уводить поняття зменшеної

осудності, встановлює нові обставини, що виключають кримінальну відповідальність

(крайня необхідність, помилка у праві), закріплює принцип індивідуалізації криміналь-

ної відповідальності і пропонує судді великий вибір засобів такої індивідуалізації. Осо-

блива частина відбила іншу ієрархію цінностей, що охороняються правом, у якій на

першому місці стоїть особистість, а також увела ряд нових видів злочинних діянь.

Загалом новий французький КК увібрав у себе все найкраще, що було вироблено у

кримінально-правовій доктрині та судовій практиці Франції, в теорії і практиці інших

держав (тих, які належать до системи загального права), а також у сфері міжнародного

права.

Разом із тим КК 1992 р. не містить поняття злочинного діяння, а лише підтверджує

сформовану у французькому праві класифікацію діянь, увівши новий критерій їх дифе-

ренціації — тяжкість правопорушення. Кодекс не розкриває поняття провини та її

форм, за винятком навмисної, хоч у тексті досить часто використовується терміни «на-

вмисне», «необережне», «недбалість», «винний» тощо. Поняття ненавмисної провини

законодавець намагається визначити через перелік можливих варіантів поведінки. До

цього прийому він вдається при викладі диспозиції ненавмисного заподіяння смерті:

заподіяння іншій людині смерті помилково, за необережністю, неуважністю або недба-

лістю тощо.

Кодекс не містить і загального визначення співучасті, а лише називає види співучас-

ників. Слід зазначити й відсутність норм про кримінальну відповідальність неповноліт-

ніх осіб. З цього питання КК відсилає до спеціального закону про відповідальність не-

повнолітніх, у якому визначені умови застосування покарань до осіб, котрі досягли

13-річного віку на час здійснення правопорушення.

Крім КК Франції, кримінально-правові норми й інститути містяться в інших кодек-

сах, спеціальних кримінальних законах і законах, які у цілому не мають кримінально-

правового змісту.

Одним із джерел кримінального права є також Кримінально-процесуальний ко-

декс (КПК). Сьогодні у Франції діє КПК 1958 р. (з подальшими змінами та доповнен-

нями). У ньому міститься важливий принцип кримінального права: «Ніяка особа, ви-

правдана на підставі закону, не може бути знову піддана кримінальному переслідуван-

ню... за те ж саме діяння, навіть якщо воно інакше кваліфіковано». Подаються також

поняття провини і порушення. До КПК включені й норми про умовне звільнення, вста-

новлені терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності й виконання

обвинувального вироку для деяких категорій злочинних діянь.

Тут же містяться важливі з матеріально-правової точки зору положення про звіль-

нення від кримінальної відповідальності співробітників поліції, які з метою встанов-

лення осіб, котрі: скоїли злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків; здобува-

ють, зберігають або транспортують, передають наркотики особам, які скоюють названі

злочинні діяння або здійснюють інші дії, зазначені в КПК, за винятком підбурювання.

У цьому Кодексі існують навіть норми, котрі встановлюють кримінальну відповідаль-

ність за деякі злочинні діяння. Так, у ст.404 встановлене кримінальне покарання у ви-

гляді тюремного ув’язнення терміном від 2 місяців до 2 років за надання опору чи влаш-

тування безладдя під час судового засідання.

До джерел кримінального права Франції належить також Кодекс військової юсти-

ції 1982 р., у якому вміщені норми про кримінальну відповідальність за військові зло-

чини.

Кримінальна відповідальність встановлюється й іншими кодексами: Дорожнім (за

автотранспортні порушення 1—4 класів), Трудовим, Кодексом житлових і нежитло-

вих приміщень, Кодексом інтелектуальної власності, Митним кодексом, Податко-

вим кодексом, Містобудівним кодексом, Кодексом про захист прав споживачів

(здебільшого мова йде про провини в галузі економіки та фінансів).

Кримінальна відповідальність за цілу низку провин передбачена окремими закона-

ми, котрі не увійшли до жодного з кодексів. Наприклад, Законом 1966 р. про комерцій-

ні товариства, Законом 1983 р. про азартні ігри, Законом 1984 р. про діяльність кредит-

них установ і про контроль за ними, Законом 1985 р. про судову реорганізацію й

ліквідацію підприємств тощо.

Таким чином, незважаючи на прийняття нового Кримінального кодексу, процес ко-

дификації у Франції не можна вважати завершеним.

Джерелами сучасного кримінального права Франції є й міжнародні угоди, укладені

нею. Міжнародні договори — складова частина французької правової системи. Про це

свідчать положення Конституції Франції та нового КК, якими закріплено принцип пе-

реваги міжнародного права над внутрішньодержавним. Згідно зі ст. 55 чинної Консти-

туції, «міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені,

мають силу, що перевищує силу законів, з моменту опублікування за умови застосу-

вання кожної угоди або договору іншою стороною». Реалізація зазначеного принципу

зумовила включення до кодексу нових норм, зокрема, норм про відповідальність за

злочини проти людства, а також норм, котрі хоч і існували у кримінальному праві Фран-

ції, однак були приведені у відповідність до міжнародно-правових угод (норми про не-

законне поширення наркотиків, катування, сутенерство, викрадення транспортних за-

собів тощо). Крім того, кодекс прямо вказує на застосування французького закону про

кримінальну відповідальність до осіб, які здійснили тяжкі злочини проти держав, котрі

підписали Північноатлантичний Договір, встановлює відповідальність за різні зазіхан-

ня, пов’язані з незаконним збиранням або розголошенням інформації секретного харак-

теру, що стала об’єктом спеціальної угоди між Урядом Французької Республіки та Ко-

ролівством Швеція, підписаної 22 жовтня 1973 р.

Джерела кримінального права Німеччина

Кримінальне законодавство. Основи правової системи Німеччини були закладені

після створення в 1871 р. Германської імперії. Розробка єдиного для Німеччини кримі-

нального законодавства підпорядковувалася завданню посилення влади буржуазії та

юнкерства. З цією метою у травні 1871 р. як кримінальний кодекс Германської імперії

набуло чинності Кримінальне уложення Північно-Германського союзу 1870 р., яке від-

значалося порівняно високою юридичною технікою.

В основу проекту цього кодексу покладено Прусський кримінальний кодекс 1851 р.

зі змінами. Кримінальний кодекс 1871 р. в основному відповідав теоретичним концеп-

ціям класичної школи буржуазного кримінального права, декларуючи формально-

демократичні принципи буржуазної законності й ретельно регламентуючи інститути

Загальної та Особливої частин кримінального права. У ньому закріплено принцип, від-

повідно до якого підлягали покаранню тільки діяння, недвозначно заборонені законом

на момент їх скоєння.

Уложення складалося з трьох частин, перші дві з яких були присвячені загальним

питанням кримінального права: розмежуванню злочинів, проступків і поліцейських по-

рушень, кримінальної відповідальності, принципам покарання, замаху, співучасті тощо.

Третя частина була присвячена конкретним видам злочинів та покарань і виконувала

функцію особливої частини кодексу.

548

До встановлення фашистської диктатури в Німеччині не раз створювалися комісії з

метою реформи КК 1871 року, котрі підготували вісім проектів нового кодексу, жоден з

яких не був реалізований. Перші суттєві зміни КК почалися ще в епоху Веймарської

республіки (1919—1933 рр.), коли були прийняті Закони про грошовий штраф 1921—

1924 рр., які відкрили шлях для широкого застосування цього виду покарання при при-

значенні покарання за злочинне діяння. У 1923 р. був прийнятий Закон про відправлен-

ня правосуддя по справах неповнолітніх, у 1933 р. уведена система заходів виправлення

і безпеки.

З 1933 по 1945 рр. діяло націонал-соціалістичне кримінальне право, яке відзначало-

ся крайньою реакційністю, властивою фашистській правовій політиці та ідеології. Се-

ред законодавчих актів цього періоду слід назвати Указ «Проти зради германському

народові і злочинних дій» 1933 р. (уведена смертна кара й каторжні роботи за політичні

та загально — кримінальні діяння), Закон «Проти підступних посягань на державу й

партію для захисту партійних форм одягу» (від 20 грудня 1934 р.), «Закон проти утво-

рення нових партій» (від 14 липня 1933 р.), за яким особи, котрі прагнули утворити но-

ву партію, підлягали ув’язненню на 3 роки, Закон «Про захист німецької крові та німець-

кої гідності» (від 15 вересня 1935 р.).

Після розгрому фашизму в силу Потсдамських угод і постанов Союзної Контро-

льної Ради, яка здійснювала верховну владу у країні в період її окупації, на всій те-

риторії Німеччини скасовувалася дія кримінальних законів, прийнятих протягом

1933—1945 рр., натомість була відновлена дія кримінального кодексу в редакції до

1933 року.

Незабаром після утворення в 1949 р. Федеративної Республіки Німеччини почалася

підготовка реформи КК 1871 р., спрямована на пристосування кримінального законо-

давства до потреб розвитку країни. У прийнятій у 1949 р. Конституції ФРН містяться

важливі кримінально-правові положення: наприклад, ст.102 Конституції скасувала

страту, ст. 103 проголосила головною вимогою принцип законності («діяння підлягає

покаранню, якщо його караність була встановлена законом до здійснення діяння»),

установила «ніхто не може бути покараним за те саме діяння на підставі загального

кримінального закону», ст.104 допускає позбавлення волі тільки на підставі криміналь-

ного закону й за вироком суду.

За Конституцією, кримінальне право, а також норми щодо виконання покарань від-

носяться до сфери конкуруючого законодавства: воно може походити як від республіки

в цілому, так і від кожної з земель окремо. При цьому в разі, якщо федеральний законо-

давець видав норми в тій чи іншій сфері кримінального права, то втрачають чинність

норми законодавства земель; у тій же сфері, де відносини не врегульовані федеральним

законодавством, чинними є норми законодавства земель.

Компетенція федерації визначається як «умовна»: законодавець втручається у ви-

значених випадках, коли цього потребують інтереси необхідності регулювання того чи

іншого питання на території всієї країни: а) коли це питання не може бути врегульоване

законодавством земель досить ефективно; б) коли регулювання питань порушує інтере-

си інших земель або федерації в цілому; в) коли врегулювання питань федеральним за-

конодавством потрібне для збереження «правової або економічної єдності» ФРН. Ви-

значення самої необхідності є прерогативою самого федерального законодавця.

З 1951 р. Бундестаг приступив до видання так званих законів про зміну криміна-

льного права, що здебільшого стосуються Особливої частини КК і спрямовані на його

загальну модернізацію, «розчищення» від застарілих положень тощо. Так, закон про

зміну КК від 4 серпня 1953 р., привів до опублікування нової редакції КК від 25 серпня

1953 року, відколи з назви КК було вилучено «для Німецької імперії» й замінено на-

звою «Кримінальний кодекс».

Для більш радикальних змін основних інститутів кримінального права, каральної

політики, системи покарань та інших засобів репресії, у ФРН використовувалася інша

правова форма — так звані закони про реформу кримінального права. З 1954 р. роз-

горнулася робота утвореної Бундестагом комісії з підготовки «великої реформи» кри-

549

мінального права. Комісія подала попередній, а згодом і офіційний проект нового КК

(1962 р.), котрий відзначався крайньою реакційністю.

На противагу йому група професорів-криміналістів у 1966 р. подала «альтернатив-

ний проект», що пропонував більш гнучку каральну політику й більш ліберальне тлу-

мачення завдань кримінального законодавства (широке застосування умовної відмови

від призначення покарання, ідеї ресоціалізації ув’язнених тощо). Створений у 1966 р.

Спеціальний комітет Бундестагу з реформи кримінального права спробував знайти

компроміс шляхом усунення найбільш реакційних положень проекту 1962 р.

і прийняття деяких вимог авторів «альтернативного проекту», зокрема про розширення

застосування умовного осуду та про формулювання окремих статтей, які відносяться до

найважливіших правових інститутів.

У ряді законів про реформу кримінального права, прийнятих починаючи з 1969 р.,

була схвалена нова редакція Загальної частини Кримінального кодексу і внесені зміни

до статей Особливої частини КК 1871 р., котра лишалася чинною. Необхідність приве-

дення у відповідність двох різнорідних частин КК зумовила видання у 1974 р. вступно-

го закону до КК, — найбільшого за обсягом з усіх раніше прийнятих у ФРН законів

(нараховує 326 статей). У результаті реформи з 1 січня 1975 р. у ФРН став діяти Кримі-

нальний кодекс, Загальна частина якого складена в 60-ті рр. ХХ ст., а Особливою час-

тиною служать статті кодексу 1871 р., зі змінами, колишньою системою побудови, ну-

мерацією. Можна сказати, що з прийняттям цієї редакції КК реформа Загальної частини

КК у цілому була логічно завершена.

Реформування норм Особливої частини після 1975 р. продовжувалося й продовжу-

ється дотепер. Найбільш суттєві зміни внесені Законом від 28 березня 1980 р. про зло-

чинні діяння проти навколишнього середовища та про посадові злочинні діяння. Зако-

ном від 13 квітня 1986 р. і від 15 травня 1986 р. КК доповнено новими нормами про

господарські злочини. «Закон про захист потерпілих» від 18 грудня 1986 р. до переліку

пом’якшувальних обставин увів поняття «відшкодування збитку» і «примирення з по-

терпілим». Закон про адміністративні правопорушення від 19 вересня 1986 р. декримі-

налізував частину дрібних злочинів у сфері шляхово-транспортних і майнових злочинів

тощо. Усі ці та інші зміни й обумовили прийняття нової редакції КК від 10 березня

1987 року.

Після 1987 р. зміни в КК ФРН стосувалися насамперед питань, пов’язаних з новими

видами злочинності. Законом від 9 червня 1989 р. у зв’язку з уведенням інституту голо-

вного свідка при терористичних актах була посилена відповідальність за викрадення

людини з метою вимагання викупу й захоплення заручників. 26-й Закон про зміну КК

від 14 липня 1992 р. підсилив відповідальність за торгівлю людьми. Суттєві зміни від-

булися у зв’язку з прийняттям «Закону про боротьбу з нелегальною торгівлею наркоти-

ками й іншими формами прояву організованої злочинності» від 15 липня 1992 р.

У таких складах діянь, як особливо тяжкий випадок крадіжки, зробленої бандою, при-

ховування майна, здобутого злочинним шляхом, скоєне бандою у вигляді промислу і

відмивання грошей. У результаті цього була значно посилена відповідальність за здійс-

нення корисливих злочинних діянь бандою.

Цим же Законом уведено новелу до Загальної частини КК: до системи покарань був

унесений новий вид покарання — майновий штраф. 27-й Закон про зміну КК від 23 лип-

ня 1993 р. посилив відповідальність про розпусні дії стосовно до опікуваних осіб, у то-

му числі дітей, вніс зміни щодо відповідальності за поширення порнографічних видань,

у тому числі з зображенням порнографічного насильства над дітьми.

Чимало проблем виникло також у зв’язку з об’єднанням Німеччини в 1990 р., що

було зумовлено насамперед розходженням у правових системах двох держав на тери-

торії колишніх Східної й Західної Німеччини. Кримінальний кодекс ФРН у редакції від

10 березня 1987 р. з подальшими змінами набув чинності з 3 жовтня 1990 р. (з деякими

винятками) на території нових федеральних земель (Бранденбург, Мекленбург — Пе-

редня Померанія, Саксонія, Саксонія — Анхальт, Тюрінгія й колишня східна частина

Берліну) на підставі «Договору про об’єднання» від 31 серпня 1990 року.

550

Новели до КК ФРН вносилися протягом 1994—1995 рр., а також у 1997 році Зако-

нами про зміну КК та іншими законами, що містять кримінально-правові положення:

«Закон про боротьбу зі злочинністю» (від 28 жовтня 1994 р.), 28-й «Закон про зміну

КК» (від 13 січня 1994 р.) увів до Особливої частини КК норму про підкуп депутатів;

29-й Закон виключив кримінальну відповідальність за гомосексуальні дії. Закон від

6 червня 1995 р. щодо виконання Конвенції ООН з міжнародного морського права від

10 грудня 1982 р., а також Конвенції від 28 липня 1994 р. щодо здійснення частини XI

Конвенції з міжнародного морського права вніс зміни до КК ФРН і встановив, що німецьке

кримінальне право діє незалежно від права місця скоєння діяння стосовно подальших

діянь, що відбуваються за кордоном, і т. ін.

На підставі Закону про інформаційну та комунікаційну службу від 22 липня 1997 р.

як письмові матеріали за змістом КК стали розглядатися й носії інформації. На підставі

33-го Закону про зміну кримінального права від 1 липня 1997 р. були внесені зміни,

які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти статевого самовизна-

чення.

Суттєві зміни до КК ФРН внесені Законом про боротьбу з корупцією від 13 сер-

пня 1997 р., що не тільки уточнив поняття посадової особи, але й змінив ряд норм

Особливої частини. Так, цим Законом був доданий новий розділ про злочинні діян-

ня проти конкурентів. У зв’язку з посиленням боротьби з корумпованими посадо-

вими особами цим же законом були внесені зміни й до норм про посадові злочинні

діяння.

Велике значення в реформуванні КК ФРН мали 6-й Закон з реформи кримінального

права від 26 січня 1998 року і Закон про боротьбу з сексуальними деліктами й іншими

небезпечними злочинними діяннями від 26 січня 1998 року, якими було покладено по-

чаток всеосяжному реформуванню Особливої частини через гармонізацію меж пока-

рання, посилення та модернізацію окремих груп складів злочинних діянь, посилення

кримінально-правового захисту об’єктів, що підлягають найбільшій загрозі (наприклад,

дітей) та декриміналізації окремих злочинних діянь.

Реформа КК Німеччини ще не завершена. Імовірно, що наступні зміни торкнуться

насамперед складів Особливої частини, оскільки очевидно, що будь-який сучасний КК

повинен відповідати вимогам розвитку суспільства і вчасно криміналізувати нові види

небезпечних діянь. У зв’язку з цим має бути продовжена законодавча робота з криміна-

лізації діянь, пов’язаних з організованою злочинністю, в тому числі з кримінальним нар-

кобізнесом. Висловлюються пропозиції про уведення до КК Німеччини норм, котрі б

мали на меті захист інтересів Європейського співтовариства. З урахуванням вимог роз-

витку техніки передбачається уведення нових кримінально-правових норм у галузі

комп’ютерної злочинності й охорони навколишнього середовища. Таким чином, більш

ніж столітня реформа КК Німеччини, і насамперед її Особливої частини буде продов-

жуватися й надалі. Її головною метою прогресивні вчені вважають захист особистості

та її основних прав і свобод від злочинних посягань з урахуванням принципів правової

держави.

Додаткове кримінальне право. Додатковими вважаються всі закони (крім кримі-

нального кодексу), що містять правові розпорядження, які ставлять певні дії під загрозу

покарання. Такі кримінально-правові положення містяться в багатьох законах, число

яких важко назвати навіть німецьким правознавцям. Ці закони здебільшого увібрали

норми, які регулюють не кримінально-правові, а публічно-правові або цивільно-правові

відносини (наприклад, у галузі економічного права — Закон про атомну енергію, Закон

про федеральний банк, Закон про кредитні установи, у галузі охорони здоров’я — Фе-

деральний закон про боротьбу з епідеміями) тощо.

До додаткового кримінального права належить також Закон про відправлення пра-

восуддя у справах неповнолітніх від 4 серпня 1953 р. (у редакції від 11 січня 1974 року).

Зазначений закон є своєрідним правовим актом, котрий містить норми кримінального,

кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого права, на яких будується

відправлення правосуддя у справах неповнолітніх і молоді.