Бойко А.В. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 9

Подождите немного. Документ загружается.

Тьотя Галя розêазóвала мені, ó що ãралися дівчата, оêрім, зви-

чайно, ляльоê.

У шпильêи. Дітлахи сідали на призьбі (це таêа лавêа біля дво-

рó, зроблена з ãлини разом з оãорожею) сêладали долоні разом, а

хтось таêож ó стóлених долонях держав шпильêó і проводячи

між

долонями дітей, êомóсь непомітно лишав її. Треба бóло вãадати êо-

мó роздано. Хто вãадав, тоді сам роздавав шпильêó. Приêазóвали

таêó сêладнó-ритмічнó приêазêó: “Гад-ãад-ãадила, що по полі ходи-

ла, дай Боже óãадать, щоб ó ньоãо шпильêó взять”.

У “Панаса”

та “латêó” ãрали і хлопці і дівчата. Одномó

зв’язóвали хóстинêою очі і він повинен бóв схопити інших, що біãа-

ли навêоло, дражнячи “Панас, Панас, лови мóх, а не нас”, або й тор-

êалися та відсêаêóвали швиденьêо, щоб не бó

ти спійманими. Спій-

маний ставав “Панасом”.

Вибрана “латêою” дитина повинна здоãнати і, добре приêлав-

шись долонею до êоãось із дітей, êриêнóти: “Латêа”! “Залатаний”

ãанявся з тим же за іншими.

Хлопці ãрали ó м’яча, зробленоãо із êріпêо сêрóчених тряпоê.

Та,

мабóть, оêлиãавши від ãолодó, не встиãли наãратися дово-

єнні діти. 22 червня 1941 роêó почалася війна, а 5 жовтня в Сêель-

êах óже бóли німці. Це ще одна траãічна сторінêа з історії моãо села.

Я оце й дóмаю, сêільêи ж

їх бóло, яêби порахóвати, радісних, але не

одноãо дня, а таêих, від яêих би почався відліê тоãо світлоãо майбó-

тньоãо, про яêе ми мріємо з поêоління в поêоління, із родó в рід?

Бої Сêельêи обійшли і населення не зазнало ні ãосподарсьêих,

ні людсьêих втрат від війсьêових дій. Але сêеляни надавали аêтив-

нó допомоãó партизансьêим заãонам, створеним за рішенням партії

ó дніпровсьêих плавнях. Вони поставляли їм інформацію про об-

ставини в навêолишніх селах та вісті з фронтó, їжó та одя

ã. З баãа-

тьох причин ці заãони, що намаãалися шêодити німецьêим оêóпан-

там, бóли просто приречені. Дóже швидêо, ще в 1941 році, бóли

спіймані та розстріляні радянсьêі парашóтисти, заêинóті в плавні,

та 7 партизан-підпільниêів села Сêельê

и. На острах населенню

оêóпанти звели в селі виселицю, щоб êожен розóмів, що йоãо чеêає

в разі спротивó.

При німцях селяни працювали при тих же êолãоспних ãоспо-

дарствах, поділених на “десятидворêи”. На десять дворів з êолиш-

ньоãо êолãоспó німці давали яêóсь х

óдобó, плóãи, інший реманент,

земельні наділи і встановлювали норми за числом членів сім’ї, ра-

хóючи і найменших, і інвалідів. Нормó треба бóло виробити. Трó-

дилися не поêладаючи рóê, але вирощеноãо вистачало на те, щоб

сім’я не ãолодóвала. Тітêи êажóть, що óрожай їздили здавати на

станцію Попово.

Під час війни в хаті діда Харитона, що мала дві êімнати

(êаза-

ли велиêó й малó хатó) та відоêремленó êóхню, – ó велиêій хаті

стояли німці. Ціêавих дітей від себе сóворо ãнали, але до сім’ї ста-

вилися пристойно. Тоді вже баба Настя бóла лежачою хворою. Ка-

зали, хворе серце. Приходив німецьêий ліêар, слóхав бабó

Настю,

давав яêісь ліêи, таблетêи та міêстóри. Дітей інêоли частóвали шо-

êоладом.

Під час оêóпації німецьêа влада спочатêó аãітóвала населення

на добровільнó роботó в Німеччині, а осêільêи бажаючих бóло за-

мало, то зãодом стали влаштовó

вали облави та примóсово вивозити

молодь на роботó до êраїн, оêóпованих фашистами. Важêо працю-

вали остарбайтери на заводах та фабриêах, більше пощастило тим,

хто потрапив до баóера в сільсьêе ãосподарство. Повертаючись до-

домó, вони проходили перевірêи НКВС та відчóвали зневажливе

ставлення від влади

та й людей, за те, що ніби допомаãали фашис-

там.

Значноãо лиха зазнали прості селяни ó 1943 році, êоли німці,

змóшені відстóпати під натисêом Червоної Армії, виãнали óсе село

(сховалися ó плавнях одиниці, переважно чоловіêи, чеêаючи підхо-

дó своїх) та ãнали êонвоєм людей десь аж

до Роãачиêа в Херсонсь-

êій області, приêриваючись ними, яê живим щитом.

Після танêовоãо обстрілó та бомбардóвання радянсьêими вій-

сьêами німецьêих частин ó цьомó районі німці поêинóли населення

і далі відстóпали самі, а наші селяни раділи зóстрічі з визволителя

ми та збиралися додомó.

Та це бóла не просто “радість із сльозами на очах”. Не в однó

сім’ю прийшло й чорне ãоре. Не витримало хворе серце баби Насті

– померла на десятий день еваêóації. Там її і поховали, люди прине-

сли новó одежинó, яê ãодиться, на моãил

êó поêлали вінêи з ãілоê

ялиноê. Мама, 17-ти роêів, залишилася з трьома дітьми. Я êажó

“баба Настя”, а їй бóло всьоãо 40 роêів. Під час обстрілó один із сна-

рядів влетів прямо в димохід хати, де знаходилися мама з сестрами

та інші наші родичі. Від ос

êолêів снарядó, що розірвався, заãинóв

один із маленьêих синів тітêи Ялени, поранено маленьêó дочêó тіт-

êи Катерини (це дідові сестра та невістêа), поранено бóло і маминó

сестрó, маленьêó Мотю.

У Сêельêи поверталися хто яê міã. Мамі пощастило, зóстріла

серед червоноармійців знайомоãо сêельчанина, допоміã добóти êоня

та бричêó, щоб доїхати до залізничної станції. Правда, інші черво-

ноармійці, невдовзі,

забрали тоãо êоня, бо бóв êращий, але замість

неї дали яêóсь бідолашнó виснаженó шêапó, яêа і дотяãла óсю ро-

динó до поїзда. По дорозі зóпинялися, перев’язóвали дітей ó ãоспі-

талях, що траплялися. Малих посилали просити їжó, бо не бóло.

Яê тільêи

Радянсьêа армія зайшла в Сêельêи, бóло неãайно

мобілізовано все чоловіче населення: і ті, êоãо, яê діда Харитона, за

віêом не призвали ó 1941-мó, і тих хлопців, що підросли до призивó

за роêи війни. Заãальновідомий фаêт, що забрали їх, не забезпечи-

вши

ні обмóндирóванням, ні зброєю. Баãато з них і поляãли ó пер-

ших же боях, недалеêо від рідноãо домó, та значаться пропалими

безвісти, бо ще й ó списêи не бóли внесені. Дід Харитон встиã по-

воювати, та теж недовãо, ó бою йомó відірвало лівó рóêó, отож

після

ліêóвання ó Псêовсьêомó ãоспіталі повернóвся додомó êаліêою.

За останніми даними, яêі маю, ó Велиêій Вітчизняній війні

воювали 953 мої односельці, з яêих заãинóло 588. У томі “История

ãородов и сел Уêраинсêой ССР. Запорожсêая область” вêазано, що

276 з них

бóли наãороджені орденами і медалями. Я дóмаю, ці циф-

ри бóдóть змінюватися, бо і досі ведеться пошóêова робота, знахо-

дяться нові фаêти та відêриваються нові імена в архівних доêóмен-

тах та віднайдених воїнсьêих захороненнях.

Серед односельців, чиї імена бóли óславлені

за особливі бойо-

ві заслóãи – Герой Радянсьêоãо Союзó Антон Євãенович Михайлі-

ченêо, наãороджений (посмертно) за мóжність та ãероїзм при фор-

сóванні Дніпра ó 1944 р. та óчасниê штóрмó рейхстаãó Петро Доро-

фійович Щербина, наãороджений за цей подвиã орденом Бойовоãо

Червоноãо

Прапора. У середині 60-х він приїжджав до села і йоãо

óмовили розêазати про штóрм рейхстаãó в сільсьêомó бóдинêó êó-

льтóри. Це бóв надзвичайно сêромний і порядний чоловіê, яêий не

виêазóвав ніяêої ãордості із своєї причетності до встановлення

Прапора Перемоãи, а більше розêазóвав про своїх фронтових това-

ришів, баãатьом з яêих вижити не пощастило.

Дві братсьêі моãили в селі Сêельêи дали вічний притóлоê сво-

їм захисниêам. В одній із них поховано 111 борців за встановлення

Радянсьêої влади, в т.ч

. 9 партизанів-односельців ó період ãрома-

дянсьêої війни, 7 партизан, розстріляних німецьêо-фашистсьêими

оêóпантами ó 1941 році та 8 радянсьêих воїнів-визволителів, що за-

ãинóли ó 1943 році. У дрóãій братсьêій моãилі поховано 369 радян-

сьêих воїнів, що заãинóли під час боїв за звільнення навêолишніх

сіл районó.

В селі встановлено

пам’ятниê на честь воїнів-односельчан, що

заãинóли ó боротьбі з ãітлерівсьêими заãарбниêами.

Баãато імен моїх односельців, що заãинóли на війні, занесено

до Книãи пам’яті, що вийшла ó 1994 році. А ми ще в шêолі, десь ó

середині 60-х, ходили по дворах та запис

óвали, хто в êоãо заãинóв,

де, êоли. Нам розêазóвали охоче. Пошóêовó роботó орãанізовóвав

вчитель анãлійсьêої мови Й.Л. Клімовецьêий. Дóмаю, це бóли ціêа-

ві матеріали, чи збереãлись вони в шêільномó мóзеї? Ми росли

шані до подвиãó нашоãо народó ó Велиêій Вітчизняній війні.

Святêóвання Дня Перемоãи в селі бóло не офіційно-

орãанізованим, а справжнім, народним. Я добре пам’ятаю, яê на 9

Травня óсе село збиралося спочатêó біля братсьêої моãили в центрі

села, з яêим хвилюванням вист

óпав перед сельчанами ãолова сіль-

ради та яê потім, заповнюючи вóлиці широêим потоêом, люди пря-

мóвали до дрóãої братсьêої моãили, що біля старої шêоли, біля ста-

роãо êладовища. Баãато жіноê бóли в чорних хóстинêах. Пам’ятаю

запах

пилó, збитоãо сотнями ніã, та зламаноãо, пов’ялоãо бóзêó в

наших рóêах. Пам’ятаю, яê щороêó до тієї моãили приїжджали вдо-

ва та діти похованоãо êапітана.

Не бóло мабóть, ó селі родини, в яêій війна не забрала рідних.

У нашій рідні за

ãинóв єдиний брат діда Харитона Федір та чоловіêи

óсіх йоãо сестер: Парасêи, Пистини, Ялени та Лóêері. Живим, та

êаліêою, лишився дід Харитон, в еваêóації померла мамина мама.

Батьêова доросла племінниця Галина, яêа êомсомолêою добровіль-

но пішла фронт та всю війнó пройшла санітарêою, повернóлася

хвора тóберêóльозом, від яêоãо сêоро й померла.

Жаль, що батьêо про війнó нам не розêазóвав, може томó, що

ми бóли дівчата. Уже працюючи в архіві, я отримала з Центрально-

ãо архівó РФ наãородний лист

батьêа, з яêоãо дізналася, що орде-

ном він бóв наãороджений за те, що, ризиêóючи своїм життям, êи-

нóвся ó водó та ãолірóч відтяã на безпечнó відстань від êорабля пла-

вóчó мінó, врятóвав і êорабель, і êомандó. Пам’ятаю тільêи, êазав,

що

першó дочêó назвав на зãадêó про дівчинêó Світланó, яêа підне-

сла йомó êвіти ó звільненомó Севастополі. Орден я бережó, а з ме-

далей баãато ми “заãрали” в дитинстві…

Після війни в селі бóв дитячий бóдиноê для сиріт, чиї батьêи

заãинóли на фронті. На початêó 50-х останні випóсêниêи заêінчили

шêолó і

дитбóдиноê бóв заêритий. А дитбóдинівсьêі платтячêа та

фóфайêи ще потім носили в селі.

Яêось на посаді застóпниêа диреêтора Державноãо архівó об-

ласті мені довелося бóти на нараді в облдержадміністрації, на яêій

обãоворювали новий підрó

чниê з історії, в яêомó не бóло Вітчизня-

ної, а тільêи Дрóãа Світова війна, що виêлиêало обóрення ветеранів.

Вчені мóжі ãоворили оêрóãло і невизначено, а мені чомóсь випало

відповідати на тричі поставлене до мене особисто питання ведóчо-

ãо:

яêа моя дóмêа? Кажó зараз, яê і тоді, що не в моїй êомпетенції

оцінювати підрóчниêи, а для мене особисто ця війна бóла і зали-

шиться “Отєчествєнная”, бо в цю війнó захищали свою землю і

свою родинó мій батьêо і дід.

Від тих днів Перемо

ãи з моãо дитинства ó мене назавжди за-

лишилося почóття ãірêоãо людсьêоãо єднання та потрясіння від то-

ãо, що люди обнімали одне одноãо, сміялися і водночас плаêали,

співали або мовчêи дивилися на те зажóреними очима. Тоді ще на-

справді не б

óли забóті ніхто і ніщо. Коли це змінилося? Не знаю.

В радянсьêих, та і нашоãо часó виданнях з історії, пишóть про

швидêе післявоєнне відновлення промисловості та сільсьêоãо ãос-

подарства, про ãероїчнó працю радянсьêих людей. І те, фаêтично,

правда. Але яêий

бóв зміст тоãо ãероїзмó зсередини? Баãато з сель-

чан після війни поїхали працювати до міста Запоріжжя, дехто пої-

хав на Донбас. Середóльші мамині сестри теж поїхали до ремісни-

чоãо óчилища і залишились працювати на заводі. Молодь вирива-

лась до міста, сподіваючись на êраще від селянсьêо

ãо життя. Щоб

припинити відтіê молоді до міста, невдовзі бóло заборонено видава-

ти паспорти селянам, таê бóло ще в 60-х рр.

У відновленні êолãоспів найважче ляãло на жіночі плечі: ó

1944 році чоловіêи ще воювали (баãато хто вже й сêлали ãолови), ó

селі лишалися підлітêи

, діти та непрацездатні старі.

Працювали в êолãоспі “Зоря êомóнізмó”, рибêолãоспі “Пóть ê

êоммóнизмó”, промисловій меблевій артілі “Запорожець” та ще в

êам’яномó êар’єрі. Та найбільшим ãосподарством бóв êолãосп “Зоря

êомóнізмó”.

У 47-мó році в êраїні зновó ãолодóвали і в селі, і в місті, але до

ãолодó 33-ãо не дійшло. У нас ó дідовомó ãороді щасливо знайшлася

заãóблена золота монетêа з приданоãо баби Насті (може ще з царсь-

êої слóжби прадіда?). Її віддали мамі (бо вона б

óла за хазяйêó) на

хліб. Сêеляни зновó виживали з допомоãою риби та ãородів ó плав-

нях.

У 1955 році Каховсьêе водосховище повністю затопило плав-

ні, що ãодóвали поêоління сêелян. Змóшені виселятися наãорó і,

побóдóвавши нові хати, вони ще довãо не êидали

своїх домівоê і са-

диб, і я пам’ятаю ці деêільêа хатоê, до яêих не дійшла вода, яê ми,

ціêаві діти, хотіли тóди залізти, та хазяї чомóсь виявлялися дома та

ãаняли нас. У верхніх êварталах села водó треба бóло діставати з

êолодязів і

часто вона в них бóла жорстêа і солона, інêоли навіть

ãірêа. Отже, таêих ãородів, яê ó плавнях, наãорі ó селян óже не бóло.

Ми ходили з відрами за доброю водою для пиття та їжі на сóсідню

вóлицю до Чинбарів, прізвища не знаю. У

них ó заãаті бóв перелаз,

спеціально для сóсідів, а êолодязь – внизó їхньої балêи, що бóла і

садом, і ãородом одночасно.

Рибó можна бóло тепер êóпити за ãроші чи за пляшêó в риба-

лоê, що пополóдні завжди поверталися з моря із торбинêами риби.

Одна

з êоротêих стежоê від рибêолãоспó до села, яêою ходили ри-

балêи, проходила через нашó межó з сóсідсьêим ãородом. Зразó піс-

ля затоплення плавень риби бóло баãато. Ловилися півтораметрові

соми та щóêи – це я бачила на власні очі.

Селяни жили бідно,

праêтично до êінця 60-х рр. Яê зãадóють

êолãоспниêи, працюють цілій ріê, чеêають оплати, восени збира-

ються заãальні збори, і, яê раніше бóло заведено, одноãолосно

приймається рішення: ãроші не платити, а направити на розвитоê

êолãоспó, або підписатися на обліãації державноãо займó. Отже,

êолãоспниêи працювали майже безêоштовно. Пережив êолãосп та і

всі ми, хрóщовсьêі êóêóрóдзяні еêсперименти.

Пам’ятаю той хрóщовсьêий êóêóрóдзяно-ãороховий хліб, чер-

ãи за хлібом, по одній бóханці в рóêи. Я, не спитавшись, пішла

по

хліб, і мене трохи не задавили ó тій черзі біля хлібноãо êіосêó. Хліб

бóв ãлевêий і недобрий. А настóпноãо дня óже псóвався, ставав

êлейêим всередині та вонючим.

Продавали хліб ó сільпо (таê називали люди, а правильно ро-

сійсьêою – СельПО, сельсêое потребительсêое

общество), створе-

не, сêазати просто, щоб селяни не возили “надлишêи” своїх продóê-

тів на базари, а моãли здавати їх безпосередньо ó селі за êопійêи. У

сільпо здавали свиней на забій, êролів, шêóри тварин, яйця, êвасо-

лю, сóхофрóêти та інше. Узимêó сільпо заãотовляло лід. Йоãо ви

пилювали велиêими брилами ó водосховищі і заêладали ó ãлибоêі

ями ó дворі сільпо, де бóли й сêлади, засипали товстим шаром тир-

си. Лід під тирсою не танóв і влітêó, там зберіãали óсе, що моãло

псóватися. Яê я бóла мала, то в нас ó селі

продавали морозиво ó па-

перових стаêанчиêах, по 5 чи по 7 êопійоê. Може і робили йоãо в

селі. Бóло воно з ãрóдочêами, льодинêами, яêими можна бóло хрó-

мтіти. Найêраще морозиво, яêе їла бóдь-êоли. Мабóть і йоãо збері-

ãали

на томó льодниêó, холодильниêів же не бóло.

На дефіцитні товари в сільпо бóли встановлені норми здачі

яêихось продóêтів. Тоді можна бóло êóпити цей товар мінóс вар-

тість зданоãо. Кольоровó ãóмовó êóльêó діти моãли отримати тільêи

в обмін на яйце.

Деяêий

час мама працювала одним із продавців ó сільпо. Ма-

ãазин сільпо продавав óсе. В одномó êóтêó бóли продóêти (перева-

жно êонсерви, печиво та цóêерêи, масла чи êовбаси бóли хіба раз-

два на ріê, та і то на êільêа поêóпців), потім іãрашêи та

одіж, потім

взóття, а з êраю стелаж із êниãами. Там, під прилавêом, ховаючись

від поêóпців, я просиджóвала читаючи êнижêи, бо в шêолó ще не

ходила, а дитсадêа ó селі тоді óже не бóло (бóв êолãоспний дитсадоê

деêільêа роê

ів зразó після війни).

Краще стали êолãоспниêи жити лише êоли êолãосп перейшов

на ãрошовó оплатó праці ó 1966 році. (Це записано в історичній до-

відці êолãоспó “Зоря êомóнізмó”).

У ці часи êолãосп “Зоря êомóнізмó” óже став яêщо не передо-

вим, то міцним ãосподарством ó районі, особливо

за ãолів Шарапо-

ва та Крайниêа. У 1966 році бóла наãороджена орденом Леніна лан-

êова ãородньої бриãади Плюйêо Варвара Юхимівна. (Є вона серед

опитаних). У 70-ті орденом Жовтневої революції бóв наãороджений

механізатор êолãоспó Гальченêо Миêола Проêопійович. У êолãоспі

вирощ

óвали хліб, мали ферми êорів, свиней та овець. Бóли наса-

джені два молоді фрóêтові сади. Бóв власний млин. Та особливо

славилася сêелянсьêа олія з êолãоспної олійниці.

А ще десь ó êінці 50-х – на початêó 60-х (бо я це пам’ятаю) ó

êолãоспі розводили шовêопрядів

. На шовêопрядах робила баба Ва-

силина. Ми біãали до неї подивитися та й помаãали. Рвали листя,

ãілêи молодої шовêовиці в спеціальних êолãоспних посадêах та

в’язанêами носили ãодóвати шовêопрядів. Гóсеничêи шовêопрядів

бóли розміщені на дерев’яних полицях ó теплих êімнатах, де чомóсь

завжди поãано пахло і стояв безперервний специфічний шóрхіт.

Шовêопряди з

неймовірною швидêістю з’їдали свіже листя, товсті-

шали на очах, а потім замотóвалися в êоêони. Ті êоêони треба бóло

вчасно зібрати і зварити, щоб метелиê не вилетів. Давали нам êоêон

поãратися, він яê маленьêе пташине яєчêо, сіреньêий, з ньоãо і

роз-

мотóвали шовêовó нитêó та робили натóральний шовê, але це вже

не в êолãоспі.

Навесні, яê тільêи зазеленіють паãорби над морем (таê ó селі

називали водосховище), виãаняли пастися êолãоспнó отарó. Собаêи

вівчарів заãаняли овець доêóпи, щоб не розбрідалися. Два рази

пройдóть вівці і все, – зелені яê не бóло. Витоптана та випалена со-

нцем земля з êóщиêами яêоїсь ледь живої трави, деінде проб’ється

чебрець (по нашомó – щапчиê), дрібненьêа польова ãвоздичêа, на

верхівêах êрóч зависне дóхмяний ãорошоê та ще соêирêи синіють

Звичним для нас, шêолярів, бóло в літні êаніêóли ходити на

роботó до êолãоспноãо садó та ãородньої бриãади. Робили день, яê і

дорослі, але норми нам встановлювали менші. Хто виêонóвав, хто

ні, але свою торбó оãірêів, помідорів чи яблóê набивали повнісіньêó

і тяãли додомó. З тоãо наші мами робили êонсервацію на зимó, осо-

бливо êоли з’явилися металеві êришêи та пішла мода на êонсерва-

цію. У сад та на ãород нас возила êолãоспна вантажівêа з восьмоãо

êварталó (яê називається ця вóлиця не пам’ятаю, вóлиці поназива-

ли десь ó середині 60-х, а êварталами називали завжди, від заснó-

вання села). Інêоли нас знімали і з óроêів, щоб допомоãти êолãоспó.

То бóла, звичайно, весела подія. Возили на тіê чистити êóêóрóдзó.

Колись привезли на êолãоспний баштан, прибирати êавóни. Мені

вони

здавались величезними. Кавóни тоді можна бóло виписати

(êóпити) в êолãоспі, здається, по 5 êопійоê за êілоãрам. Дома заêо-

чóвали їх під ліжêа та потім тяãали до пізньої осені. З битих êавóнів

варили мед, яêщо не бóло потреби зãодóвати

сêотині.

Колãоспні обліêовці рахóвали нашó роботó та чесно записóва-

ли нам трóдодні, а восени нам видавали нараховані ãроші. І то бóла

таêа ãордість отримати зароблене разом з дорослими. Правління

êолãоспó бóло в бóдівлі сільсьêоãо êлóбó і

ãроші видавали ó вели-

êомó êлóбномó залі. Пам’ятаю важêий дóх приміщення, повнісінь-

êоãо людей, що прийшли за ãрошима. Дехто з чоловіêів ніс ãроші і

до сільсьêоãо бóфетó. У бóфеті пам’ятаю табличêи “Не êóрить” та

“Не сорить”; підлоãó, посипанó тирсою, дядю Гришó-бóфетниêа в

біломó жаêеті ó віêонці стійêи. Діти забіãали тóди за сêлянêою сит-

ра, яê пощастить. То бóли

ласощі.

З ласощами в селянсьêих сім’ях бóло сêромно. Цóêерêи для

нас бóли велиêим святом, êóпóвали рідêо. А êраще за цóêерêи бóв

êолотий велиêими ãрóдêами цóêор, яêий можна бóло тяãати в ê

ар-

мані до сіроãо êольорó. За ласощі бóв просто хліб, змочений водою і

посипаний цóêром-пісêом, ó êоãось мастили під цóêор олією. На

зимó варили своє варення та повидло, êóпóвали в маãазині ãóстий

джем ó велиêих жерстяних банêах. З тим джемом пеêли

пироãи.

Бабóсі, по-своємó, пеêли велиêі смачні пиріжêи з êвасолею та сó-

шеним абриêосом, або з ãарбóзом та абриêосом; пеêли товсті, на

сêоворідêó, êоржі. Яê бóло, то зверхó мазали медом. Наша мама на

свято пеêла пиріã-наполеон: то

бóли тонêі êоржі з листêовоãо на

олії тіста, перемащені повидлом. Мода на торти, яê і на олів’є з віне-

ãретом, прийшла ó село десь ó êінці 60-х рр. Звичайною селянсьêою

їжею селян бóв борщ, êартопля та яйця по всяêомó, оладêи, сало –

таêе,

що не зіпсóється з ранêó до вечора, бо холодильниêів теж не

бóло, мабóть, до 70-х, хоча ó середині 60-х рр. село бóло óже пов-

ність елеêтрифіêоване і радіофіêоване.

Пам’ятаю, яê з’явився на нашій вóлиці ó сім’ї вчительêи ро-

сійсьêої

мови Надії Гаврилівни Лютіêової перший телевізор ó селі.

Це бóла подія! На вечір сóсіди брали стільці і йшли собі дивитися

телевізор. Ніхто й не питав дозволó. Бóла відêрита хвіртêа,

прив’язана собаêа, і ó велиêій хаті, таê звалася найбільша, звичайно

ãостьова êімната в б

óдинêó, збиралося чималеньêо народó. Нам, ді-

тям, теж бóло ціêаво подивитися, але за дорослими просто не бóло

видно. Ми плóталися під ноãами, поêи нас не виãаняли ãóляти на

вóлицю. І тоді вважали телевізор для дітей зайвим.

Після війни село почало потрохó

відбóдовóватися. Бóв таêий

звичай, десь він називався толоêою, а в нас ó Сêельêах êазали “хо-

дити на вальêи”. Гóêали людей на вальêи для тоãо, щоб швидêо зве-

сти стіни та наêрити стелю в новій хаті. Я сама це бачила і

пам’ятаю. У велиêій неãлибоêій широêій ямі ноãами (а бóло – і êі-

ньми спочатêó) замішóвали землю, ãлинó, êізяê та соломó, і з тоãо

робили вальêи – таêі êрóпні цеãлини. Моêрі вальêи добре натоптó-

вали в дощані

форми для стін, що називалися ярма. Таê, ãромадою

за один день зводили стіни або стелю. На стелю під вальêи пости-

лали дошêи та очерет. Робили весело, співали, а після роботи ãос-

подарі, яê ãодиться приãощали і добрим обідом і чарêою. Пам’ятаю:

мама - молода, êрасива, в рясномó жовтомó в êоричневий ãорошоê

платті, збирається на вальêи. Мамо, не вдяãай, це ж найêраще плат-

тя в тебе

, а яê замажеш? Та ні, посміхається.

Мої батьêи десь ó 50-ó році êóпили ãлинобитнó хатêó на шос-

томó êварталі, ó яêій і прожили до середини 70-х. Бóла в ній одна

êімната, êóхня та сінці. Пам’ятаю тó хатó ще з лежанêою, на яêій

таê добре бóло віді

ãріватися взимêó, з ãлиняною долівêою, яêó ма-

ма мазала ãлиною з êізяêами. На початêó 60-х, яê свято, – настила-

ли новó дощатó підлоãó, переêривали поêрівлю, поставили нові ві-

êна, добóдóвали верандочêó. А стеля таê і лишилася стара, з êож-

ним роêом проãиналася більше

, ляêаючи нас, дітей. Батьêи бóли

впевнені, що встоїть.

Ми з сестрами дóже любили, êоли до нас ó ãості приходив дід

Харитон. Запам’ятався невисоêою, але міцною селянсьêою статó-

рою, пишними рóсявими вóсами і доброю посмішêою. Моїм почес-

ним обов’язêом бó

ло подавати дідó до столó дерев’янó ложêó, бо

іншою він не їв. На літніх êаніêóлах і ми любили ãасати на дідовомó

дворищі.

Дідова хата бóла на 10 êварталі і ãородом виходила на ãлибоêó

балêó, в яêій росли ãрóші, яблóêа, сливи, бóли там, рідêо я

ê ó êоãо,

яблóêа-êислиці та терен. Та ще й дебела êропива, яê êалірована! На

дні тієї балêи бóло темно і прохолодно і влітêó. Там бóло добре, хо-

ча і страшнóвато, ãратися в хованêи. Взаãалі, перші верхні вóлиці

Сêельêи сêрізь

порізані балêами, та ці балêи óсі бóли засаджені

трóдолюбивими сêелянами садêами. Таêа ж балêа, тільêи мілêіша

бóла і в нашомó дворі, і ó сóсідів.

У хаті висіли іêони ó вишитих, з êрóжевами рóшниêах, поряд

ó велиêій рамі під сêлом бóло ãóсто наêлеєне фото óсіх родичів, де-

êоãо ми і не знали. Лави, поêриті êольоровими полосатими рядни-

нами, мали різні спинêи та боêовини, і ще бóв êрасивий êóхонний

різний шêаф зі сêлом. Казали, що зробили це ще ó 20-

і роêи брати

баби Насті, вправні майстри.

А ще в діда нас принаджóвала піч, в яêій сóшили велиêі та таêі

смачнющі ãрóші. Ми тяãали їх, не дожидаючись зими, прямо з печі,

досохли – не досохли… З тих ãрóш варили óзвар, яêий б

óв зовсім

відмінний від нашоãо êомпотó.