Дистанционный курс истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

законодавства. Це дозволить завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і

правової держави.

Тема 19. Україна – незалежна суверенна держава

Ключові слова: незалежність, референдум, державотворення,

демократія, громадянське суспільство, президент, конституція

1990-ті роки ХХ ст. і початок ХХІ ст. мають особливе значення для України. Доба, в якій

ми живемо, є перехідним періодом від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до

ринкової. Труднощі, зумовлені спадщиною тоталітарного минулого, накладаються на труднощі

становлення нового суспільства. Проте на початку третього тисячоліття християнської ери,

після Помаранчевої революції, український народ нарешті здобув можливість безперешкодного

розвитку національної економіки та культури, творення суверенної держави і громадянського

суспільства. Він вправі розраховувати на гідне місце серед європейських націй і у світовому

співтоваристві.

Державотворення і політичний розвиток України. Конституційний процес.

Соціально-економічне становище. Україна в сучасному світі.

Література:

1. Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР//

Радянська Україна.- 1991. – 31 серпня.

2. Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії:

Політологічне есе.- К., 1999.

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.- К., 2001.

4. Витренко Н.М. Спасти Украину.- Харьков, 1997.

5. Дашкевич Я. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, ессе.- К., 1993.

6. Івченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин; історична ретроспектива і

сучасний стан.- К., 1997.

7. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика

історичного досвіду).- К., 1996.

8. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси.

Етнополітологічний аналіз.- К., 1999.

9. Куклин В.М., Куклин С.М. Парадоксы украинских реформ (мотивы и события).- Харьков;

Львов, 1997.

10. Медведчук В. Сучасна украінська національна ідея і питання державотворення.- К., 1997.

11. Незалежність України: історичні витоки і перспективи.- К., 1997.

12. Новітня історія України (1900–2000): Підручник.– К., 2002.

13. Політична історія України: Посібник для студентів ВНЗ.– К., 2002.

14. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій.– К., 1991.

15. Україна в ХХ столітті (1900-2000): Збірник документів і матеріалів.– К., 2001.

19.1. Державотворення і політичний розвиток України

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, що вразила радянське суспільство,

розвалився Радянський Союз. За цих обставин 24 серпня 1991 року Верховна Рада України

приймає історичний документ – Акт проголошення державної незалежності України. Що був

ухвалений переважною більшістю населення на Всеукраїнському референдумі 1 грудня цього ж

року. У цей день також відбулися вибори Президента України. Ним став Л.Кравчук.

Історичною заслугою Л.Кравчука є те, що він послідовно реалізував ідею незалежності України

і очолив здійснення процесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної

України. Після цього почалася розбудова України як незалежної держави. Була введена нова

державна символіка і атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн „Ще не вмерла

Україна” (автор музики – М.Вербицький). Державний прапор синьо-жовтий; у лютому 1992 р. –

малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом великого Державного герба. Україна

створила власні збройні сили, були сформовані інститути влади.

Разом з тим у 1992-1994 рр. політична ситуація у країні була досить гострою.

Погіршувалося соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювалися прем’єр-

міністри, йшла боротьба за владу між Президентом Л.Кравчуком та Верховною Радою, яка

заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-

1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала.

Суперники обвинувачували один одного у погіршенні соціально-економічного становища. У

цій ситуації Президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження і

провести нові вибори.

У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради України. У результаті

виборів значну частину місць дістали комуністи та соціалісти. Головою Верховної Ради було

обрано соціаліста О.Мороза.

У червні-липні відбулися вибори Президента України. Основна боротьба розгорнулася

між Л.Кучмою та Л.Кравчуком. У другому турі переміг Л.Кучма (52% голосів), який і став

Президентом України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення

приватизації, зміцнення власної валюти, поліпшення відносин з Росією та країнами СНД.

Головним підсумком виборів стало те, що органи влади дійсно почали формуватися за

участю народу, реально існував політичний плюралізм. Вибори не призвели до послаблення

протистояння між Президентом і Верховною Радою. Лінія розходжень торкалась все тієї ж

структури влади (президентська вертикаль чи система рад), ставлення до приватизації землі

(ліві сили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не

можна торгувати), політики щодо Росії та СНД (ліві сили виступали за посилення інтеграції з

Росією і навіть відновлення СРСР).

Загострення політичної ситуації стримувало хід реформ і утруднювало функціонування

виконавчої влади і тому з метою послаблення противоборства 8 червня 1995 р. було підписано

Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України про основні

засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на

період до прийняття нової Конституції України. За цим договором значна частина владних

повноважень надавалась Президенту України з тим, щоб він міг використати їх для поліпшення

соціально-економічної ситуації.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені українського народу –

громадян України всіх національностей прийняла Конституцію – Основний Закон України.

Конституція складається з 15 розділів (розділ ХV містить перехідні положення) і 161

статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст.2) з єдиним громадянством

(ст.4). Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову

(ст.6). Державною мовою в Україні є українська (ст.10). У ст.20 визначаються державні

символи України: герб, гімн, прапор, столиця.

Проголошений у ст.8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних

органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втілення вищої

справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі

законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та

ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності,

політиці, світогляді. Ключовою для всієї Конституції є ст.3, яка проголошує людину

найбільшою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним

обов’язком держави. У розділі „Права і свободи та обов’язки людини і громадянина”

накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України –

Верховної Ради, що обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних

депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Український парламент може

вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет,

розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету міністрів України. 3 січня

2006 р. повноваження Верховної Ради розширяються і Україна стала парламентсько-

президентською республікою.

Президент України визначається Конституцією як глава держави. Він є гарантом

державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав на

свободу людини та громадянина. Президент не є одним із суб’єктів розподілу влади. Він

об’єднує всі гілки влади в єдине ціле, здійснює узгоджувальні функції стосовно їх діяльності,

виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь.

Кабінет Міністрів визначається в Основному Законі як вищий орган у системі органів

виконавчої влади. Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше половини

конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 226 депутатів. Повноваження уряду

припиняється у разі обрання нового Президента, заяви про відставку Прем’єр-міністра,

звільнення Прем’єр-міністра Президентом і ухвалення парламентом резолюції недовіри

урядові. В кінці березня 2006 р. відбудуться вибори до Верховної Ради України і місцевих рад

за пропорційною системою. Лідер політичного блоку чи партії, які отримають найбільше місць

в парламенті стане Прем’єр міністром України і будуть розширені його повноваження.

З приняттям Основного Закону створено якісно нову інституцію у системі державних

органів – Конституційний суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного

контролю в усіх сферах життя, на стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження

принципу верховенства права та найбільшої юридичної сили Конституції. Функції

Конституційного Суду полягають у розв’язанні питань щодо відповідності законів та інших

правових актів Конституції України, а також в офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Таким чином, нова Конституція знаменує поступовий перехід від ліберального

авторитаризму до конституційного демократизму, регулювання всіх сфер життя лише на основі

права. Проте приняття Конституції недостатньо, необхідно навчитися жити за нею,

підвищувати правову освіту громадян, посилити контроль за дотриманням законів, привести

нормативно-правову базу у відповідність з конституцією, здійснити кодифікацію

законодавства. Це дозволить завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і

правової держави.

29 березня 1998 р. відбулися вибори до Верховної Ради України за мажоритарно-

пропорційною (змішаною) системою. У виборах взяли участь 70% виборців. З 30 партій та

виборчих блоків у парламент потрапило тільки 8. Після довгої „спікеріади”, лише 7 липня 1999

р. Головою Верховної Ради України було обрано лідера селянської партії Олександра Ткаченка.

У жовтні-листопаді 1997 р. відбулися вибори Президента України. У другому турі

виборів перемогу здобув Л.Кучма. Він у своїй програмі пообіцяв здійснити нові кроки з

продовження й поглиблення реформ. Це і реалізація ідеї двопалатного парламентаризму,

створення парламентської більшості, посилення самостійності місцевих органів влади і

самоврядування, підготовка переходу до професійної армії, посилення боротьби з корупцією.

У сфері економіки – прискорення темпів приросту виробництва, у тому числі через

стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, розвиток

спеціальних економічних зон, зниження податків, спрощення і стабілізація податкової системи.

У соціальній сфері – зменшення державного боргу, ліквідація бюджетної заборгованості

із заробітної плати, пенсій, реформа пенсійної системи – приведення розміру пенсій у

відповідність з трудовим внеском громадян, двократне збільшення обсягів житлового

будівництва, підвищення заробітної плати працівниками освіти та науки.

У сфері зовнішньої політики – стабільне партнерство з Росією, з усіма демократичними

країнами світу, вдосконалення національного законодавства відповідно до світових стандартів.

Збереження старих і освоєння нових ринків українських товарів. Зміцнення зв’язків зі світовим

українством.

У січні 2000 р. у Верховній Раді сформувалася правоцентристська більшість, яка

відсторонила від керівництва парламентом представників лівих – О.Ткаченка та А.Мартинюка.

Новим Головою Верховної Ради України було обрано члена Народно-демократичної партії

І.Плюща, який уже очолював парламент у 1991–1994 рр. Фактично правоцентристська

більшість у Верховній Раді проіснувала тільки один рік.

З метою загострення політичної ситуації та протидії Президенту опозиція намагалася

використати так званий „касетний скандал” (магнітофонні записи ніби-то зроблені з кабінету

Президента), спроби організувати демонстрації і маніфестації (події 9 березня 2001 р., які

переходили у масові заворушення) тощо.

Верховна Рада третього скликання увійшла в історію як „парламент кодексів”. За часи її

діяльності були прийняті Кримінальний, Цивільний, Бюджетний, Митний, Земельний кодекси,

що має велике значення для розвитку правової держави в Україні.

31 березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. У голосуванні взяли

участь 65,22% виборців. За їхні голоси боролися 33 політичні партії та блоки. Проте у

парламент вдалося пройти тільки 6 з них. Більше всього голосів отримав блок „Наша Україна”

(лідер В.Ющенко) –23,53%, далі Комуністична партія України (лідер П.Симоненко) – 20,01%,

блок „За єдину Україну!” (лідер В.Литвин) – 11,83%, „Блок Юлії Тимошенко”– 7,24%,

Соціалістична партія України (лідер О.Мороз) – 6,89%, СДПУ(О) (лідер В.Медведчук) – 6,27%.

Вперше за період незалежності України на перше місце у багатомандатному

загальнодержавному окрузі вийшла не Комуністична партія. Блок „За єдину Україну!” дістав

найбільшу кількість місць в одномандатних округах. „Блок Юлії Тимошенко” і Соціалістична

партія України зібрали голоси протестного електорату.

Таким чином, у парламенті України утворилося три полюси: центристський (навколо

блоку „За єдину Україну!”), правий (навколо блоку „Наша Україна”), та лівий (навколо КПУ).

У травні 2002 р. Головою Верховної Ради України було обрано В.Литвина, історика за фахом,

колишнього главу Адміністрації президента. У листопаді 2002 р. прем’єр-міністром України –

десятим за часів незалежності призначено В.Януковича – колишнього голову держадміністрації

Донецької області. Така калейдоскопічність зміни прем’єрів свідчить про складність управління

соціально-економічними процесами у країні, нестабільність у верхніх ешелонах керівництва,

постійну боротьбу за владу, недоліки у проведенні кадрової політики.

Усе це зумовлювало парадоксальні ситуації у житті громадян України. З одного боку –

глибокі демократичні перетворення, прийняття у 1996 р. Конституції України, але з іншого –

олігархічний режим, нехтування наріжними положеннями Основного закону з боку тих, хто мав

захищати його усіма силами. Прагнення жити за європейськими і світовими стандартами – і

відчайдушні спроби певних політичних сил, прошарків населення, окремих людей зберегти

інституції і порядки, що успадковані від тоталітарного минулого. Економічна свобода,

можливість вільно влаштовувати добробут своєї родини – і корупція, що, як іржа, роз’їдала

органи влади, державні установи. Такими були реалії нашого суспільного життя на зламі двох

епох – тоталітарної і демократичної.

І як наслідок цих протиріч – у листопаді-грудні 2004 р. відбулася Помаранчева

революція. Більшість українських громадян з числа так званого середнього класу, інтелігенції,

студентства, інших верств населення перестали довіряти аморальній владі і не захотіли

покірливо „обирати” своїм президентом того, кого їм нав’язувала влада, використовуючи

горезвісний „адміністративний ресурс”. Вони виявили високу моральну гідність, довели свою

політичну зрілість, зуміли захистити свої демократичні права і обрали на найвищу державну

посаду Віктора Андрійовича Ющенка, людину з якою пов’язують свої сподівання за

справедливість, на чесну владу, на краще майбутнє, на те, що наші можновладці врешті-решт

будуть дбати не про власні кишені, а про державні й народні інтереси. Час покаже, наскільки ці

сподівання виправдаються.

Згідно з політичною реформою 1 січня 2006 р. Україна стала парламентсько-

президентською республікою. Наприкінці березня відбудуться вибори у Верховну Раду та

місцеві ради за пропорційною системою. Результати виборів створять умови для формування

нового парламенту, уряду і органів місцевого самоврядування.

19.2. Соціально-економічне становище

Після розпаду СРСР економіка України опинилася у кризовому стані: падіння

виробництва, інфляція, зниження рівня життя людей. Причини економічної кризи були такі:

стара економічна система зруйнована, а нова, ринкова, ще не створена; розрив господарських

зв’язків з Росією та іншими країнами СНД; помилки при проведенні економічної політики та ін.

Довготривалість кризи зумовлена глибинністю тих протиріч які утворилися у

національній економічній системі. Лібералізація цін в Росії призвела до зростання цін на газ в

Україні за 1992 р. у 100 разів, на нафту – у 300 разів. Це призвело до гіперінфляції, 1992 р.

інфляція склала 2100,5%, 1993 р. – 1025,5%. Масштабів інфляції не було тоді у жодній країні

світу. Це перша особливість кризи в Україні. У 1992 р. були введені купоно-карбованці

багаторазового використання – попередники національної валюти. Україна вийшла з рубльової

зони.

За період економічної кризи значно знизився рівень життя людей. За 1994 р. реальна

зарплата склала лише 33% від рівня 1990 р. Практично розтанули грошові заощадження людей,

які вони збирали роками (залишки у банках у реальному обчисленні скоротились у 10-12 разів).

Тривалість життя зменшилась на 4 роки і склала 61,5 року для чоловіків і 71,5 – для жінок.

Посилюється процес депопуляції – зменшення кількості населення внаслідок переважання

кількості померлих над народженими. Кожна третя людина вмирає не доживши до пенсійного

віку.

Слабкими елементами соціальної структури є 15 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. осіб, які

дістають допомогу для дітей. Лише 13 млн. осіб виробляють матеріальні блага, тоді як загальна

кількість населення України складає 48 млн. осіб. Значно поглибилася майнова диференціація

суспільства між найбагатшими і значним прошарком незаможних. Доходи 10% багатшої

частини відносно 10 нижчої у 12 разів більші (у США цей показник – 5,5). За рівнем життя

Україна знаходиться на 83-му місці у світі.

Спад виробництва зумовлений усім попереднім шляхом розвитку у складі СРСР. Звідси

значна технологічна відсталість, витрато– і енергоємність виробництва. Саме ці об’єктивні

причини, а також величезна залежність від зовнішніх джерел енергоносіїв спричинили низьку

продуктивність підприємств України і конкурентноспроможність їхньої продукції. Процес

реформування економіки відбувається недостатньо активно, окремі позитивні зрушення, нові

ефективні виробництва ще не досить відчутно впливають на розвиток економічної та соціальної

сфери.

З 1994 р. після приходу до влади Л.Кучми, процес реформації дещо прискорився. У 1995

р. було подолано гіперінфляцію, за 1997 інфляція склала 10%. Рівень реальних доходів

громадян у грудні 1995 р. порівняно з відповідним періодом 1992 зріс на 40%, купівельна

спроможність на 54%. У вересні 1998 р. проведено грошову реформу. Замість купонів-

карбованців була введена гривня. Обмін тривав два тижні, мав прозорий характер – тобто

можна було обміняти будь-яку силу. Обмін здійснювався з розрахунку 1 гривня за 100 тис.

купонів-карбованців. Грошова реформа дещо поліпшила фінансовий стан держави, але без

підйому виробництва цей захід був малоефективним.

Певні зрушення відбуваються в аграрній сфері економіки України. У країні створено

(хоч і не зовсім досконалі) законодавчі основи для ліквідації монополії власності на землю і

становлення різних, але юридично рівноправних форм земельної власності серед яких

найпоширенішою повинна стати приватна власність у різних формах функціонування –

індивідуальна (сімейна), групова, колективно-пайова (часткова). Суть цього процесу у

перетворенні підприємств на акціонерні, що об’єднують земельних власників, які мають статус

працюючого власника з правом отримання доходів відповідно не лише до праці, а й до розміру

земельно-пайового внеску.

У більшості колективних господарств відбулося розпаювання земель з наданням права

власникам паїв передавати їх у спадщину і для продажу. Йде процес становлення сектору

фермерства. У 1996 р. в Україні нараховувалося понад 38 тис. фермерських господарств, яким

було виділено понад 900 тис. земель (середній розмір – близько 25 га.). Понад 4 млн. громадян

отримали земельні ділянки у приватну власність. Прийняття парламентом України (жовтень

2001 р.), в якому основною формою власності на землю визнається приватна, повинна сприяти

підйому сільськогосподарського виробництва. Разом з тим гострим продовжують залишатись

соціальні проблеми. Кількість безробітних на кінець 2002 р. склала 1 млн. 120 тис. осіб. Кожен

третій житель села – непрацездатного віку.

Восени 1998 р. під впливом кризових явищ на фінансових ринках Південно-Східної Азії

та Росії фінансово-економічна ситуація в Україні погіршилася. Гривня була девальвована, її

курс знизився у 2,5 рази, знову розпочався спад виробництва. За 2001 р. інфляція склала

близько 6%. Проте в подальшому спостерігався приріст валового внутрішнього продукту

(ВВП). У 2001 р. він склав 9%, а у 2004 р. – 12%.

Сьогодні в Україні проблеми структурних змін важливіші, ніж динаміка показників.

Зокрема, у 2003–2004 рр. була висока динаміка, але ніякого покращення якості життя – на з

точки зору населення, ні з точки зору підприємств. „Газова війна” з Росією показала важливість

режиму, економії матеріальних ресурсів. До речі, від того, наскільки економіка України

зменшить питому вагу вживання газу в загальному обсязі виробництва, наскільки ж зростуть і

доходи наших громадян. Такий закон: зменшаться матеріальні витрати – зростуть зарплати.

19.3. Україна у сучасному світі

Україна заявила про себе у сучасному світі лише після проголошення незалежності і

Всеукраїнського референдуму, який став юридичною підставою для міжнародного визнання

нашої республіки. Вже на другий день після референдуму про визнання України заявили Канада і

Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія,

Росія і Хорватія.

25 грудня після відставки М.Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і

дістання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї, Україну визнали США. Протягом грудня

1991 р., що став місцем визнання нашої держави, її незалежність визнали загалом 68 держав, 1992

р. – ще 64.

У липні 1993 р. Верховна Рада України ухвалила „Основи зовнішньої політики України”,

в яких визначено національні інтереси і завдання держави у зовнішньополітичній сфері:

забезпечення стабільності міжнародного становища України, входження господарства країни до

світової економічної системи, захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном та

ін.

Одним з найважливіших напрямів української зовнішньої політики є відносини з тими

державами, які виникли на терені колишнього СРСР і зараз об’єднуються у СНД. Вони

ґрунтуються на спільній багатовіковій історії, міжекономічних зв’язків, економічних

взаємовідносин і певній взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існує у рамках

колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Водночас Україна виступає проти створення наддержавних інститутів у рамках СНД, які

здатні перетворити її на об’єднання на конфедеративних чи навіть федеративних засадах. Деякі

політичні сили Росії боляче сприйняли незалежність України, виступають за відновлення

„Великої Росії”, проводять курс на розпалювання шовіністичних настроїв серед росіян.

У зв’язку з цим відносини між Росією і Україною є досить складними і суперечливими.

Російське керівництво намагається використати інститути СНД для відтворення принаймні

конфедеративних зв’язків, координації політичної, військової та економічної сфер.

З самого початку існування незалежної України російські парламентарі почали дискусії

щодо територіальної приналежності Криму. Вони доводили, що Акт 1954 р. про передачу

півострова до складу України є неконституційним. У липні 1993 р. російський парламент

прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території

України, статусу міста Російської Федерації. Восени 1996 р. мер Москви Ю.Лужков заявив, що

Росія може вирішити цю проблему силою. Україна виходить з принципу непорушності кордонів,

декларованих Гельсінським заключним актом 1975 р. Рада Безпеки ООН ще у тому ж 1993 р.

визнала безпідставними територіальні претензії Росії щодо Криму.

Україна чимало зробила для забезпечення переселення в Криму 250 тис. кримських татар.

У лютому 1992 р. була відновлена Автономна Республіка Крим. Кримська проблема тісно

пов’язана з проблемою Чорноморського флоту. До цього часу Севастополь є головною базою

російського Чорноморського флоту (300 кораблів і 70 тис. осіб екіпажу), 1992 р. була досягнута

домовленість про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний

термін. 30-31 травня 1997 був підписаний широкомасштабний політичний договір про дружбу,

співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Сторони зобов’язалися будувати свої

відносини на основі територіальної цілісності, непорушності кордонів. Урегульовано проблему

Севастополя і Чорноморського флоту. Основні бухти Севастополя передаються в оренду Росії на

20 років за 2,5 млрд. доларів.

Ще однією важливою зовнішньополітичною проблемою України була ядерна. Після

розпаду СРСР наша республіка стала третьою ядерною державою. Ще 1990 р. у Декларації про

державний суверенітет вказувалося, що Україна бажає стати неядерною державою. У жовтні 1993

р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що наша держава

відмовляється від ядерної зброї, не має військових супротивників, а її Збройні сили призначені

лише для гарантування національної безпеки. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила

рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови

надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті, президенти Росії

та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні такі гарантії. Влітку 1996 р. ядерне

саморозброєння нашої республіки було завершене – останні ядерні боєголовки були вивезені з

території України, а їхні пускові шахти поблизу м.Первомайська Миколаївської області –

підірвані.

Наша держава розширює і активізує свою участь у різних міжнародних організаціях. Ще

1990 р. вона стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р.) –

організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1995 р. Україну прийнято

до такої впливової організації, як Рада Європи. Країни – члени Ради Європи утворюють єдине

поле захисту прав людини, сприяють економічній інтеграції та гуманітарним зв’язкам

(наприклад, взаємному визнанню дипломів ВНЗ).

Важливе значення мають відносини між Україною і Європейським Союзом (ЄС). У 1994

р. було підписано угоду про співробітництво між Україною і ЄС, що відкривало шлях до

асоційованого членства нашої країни у цій організації, давало простір для розвитку торгівельно-

економічних зв’язків.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський

самміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах визнано

„Європейське прагнення України”, позитивно оцінено її „проєвропейський вибір”. В ухваленій

спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що

успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Спільна стратегія ЄС, як і

попередні документи, не визначили перспективи повноправного членства України в ЄС.

Слід зазначити, що характерною рисою процесу інтеграції України до європейських

структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних

зв’язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники: суттєві відмінності

нормативно-правової бази України та ЄС; зношеність основних виробничих фондів української

економіки; низький рівень конкурентноспроможності більшості українських підприємств;

нинішній стан української економіки поки що не дає змоги повноправної фінансової участі в

діяльності ЄС; швидка інтеграція України в європейські структури могла б дестабілізувати

існуючий баланс сил та послабити досягнутий рівень інтеграції. Виходячи з цього нове

українське керівництво так і не почуло конкретної відповіді на самміті Україна і ЄС (грудень

2005 р.), коли ж наша республіка отримає статус держави з ринковою економікою.

У 2005 р. Президент України і уряд добивалися того, щоб наша держава вступила у

світову організацію торгівлі (СОТ), але Верховна Рада не прийняла по цьому питанню відповідні

документи. Вся ця процедура перенесена на 2006 р. Що буде з економікою коли Україна вступить

в СОТ? Фахівці запевняють, що завдяки відкриттю кордонів для імпорта стабілізуються

внутрішні ціни. Споживачам стане краще, а виробникам – важче. Їм потрібно буде подумати над

тим, як зробити свою продукцію конкурентноспроможною. Але при цьому вони отримають

доступ до дешевих і довгих кредитів наших банків, зможуть брати кредитні ресурси за кордоном,

іноземні банки будуть відкривати в Україні свої філії. А це означає, що малий, середній і великий

бізнес отримають великі інвестиційні засоби. Якщо, звичайно, буде правильне макроекономічне

управління і якщо експорт не буде суттєво переважати імпорт.

Розвиваються відносини нашої держави з НАТО. У 1994 р. керівництво цієї організації

ініціювало програму „Партнерство заради миру”, яка створила можливості для співробітництва з

країнами – колишніми учасниками Варшавського договору. Україна першою з держав СНД

приєдналася до цієї програми (лютий 1994 р.). Оголосивши себе позаблоковою державою,

Україна опиняється у складній ситуації своєрідного буфера між НАТО з одного боку і Росією з

іншого. У 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, яке передбачає

розширення співробітництва – проведення спільних миротворчих акцій, маневрів, використання

науково-технічних досягнень НАТО. На Чорному морі у серпні 1997 р. було проведено спільні

маневри з НАТО „Sea – breath – 97”. У 2002 р. уряд України оголосив про свій намір у

майбутньому вступити до цієї організації. Це є і в планах нового керівництва нашої держави.

Значно поліпшилися американо-українські відносини після приходу до влади у США

адміністрації Б.Клінтона. Неодноразово відбувалися зустрічі українського і американського

президентів, обмін військовими делегаціями, проводилися спільні військові навчання. 11-12

травня 1995 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент США Б.Клінтон. Наприкінці 1997

р. відбувся політ американського космічного корабля за участю першого космонавта незалежної

України Л.Коденюка. У вересні 1997 р. Міністра закордонних справ України Г.Удовенко був

обраний головуючим 52-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН шляхом акламації (без голосування),

що свідчить про зростання міжнародного авторитету України.

В середині 1990-рр. у міжнародному співробітництві України з іншими державами

існувала мода на „стратегічних партнерів”. За свідченням Українського центру економічних і

політичних досліджень імені О.Разумкова їх нараховувалося аж дев’ятнадцять. Але чітких

критеріїв „стратегічності” відносин на державному рівні так і не було вироблено.

Сьогодні, коли значно змінилася політична ситуація як в самій Україні, так в Європі і в

світі, відбувається переоцінка відносин нашої країни з багатьма державами. Тепер ми повинні

говорити про стратегічні відносини, тобто кардинально змінюючих умови існування України в

цілому. До таких треба віднести зв’язки з Сполученими Штатами, Росією і Польщею. На наш

погляд, сьогодні стратегічний партнер у нашої країни тільки один – Польща, з якою у нас

склалися дійсно рівноправні відносини, спостерігається взаємність поглядів з багатьох питань і

відчувається готовність йти на поступки і враховуючи інтереси один одного. У відносинах із

Сполученими Штатами у нас існують елементи стратегічного партнерства, проте Україні

необхідно ще провести велику роботу як всередині країни, так і на зовнішній арені, щоб не тільки

вона вважала США своїм стратегічним партнером, але й сама стала таким для єдиної наддержави

світу. Що ж відносно Росії, то, як і всі попередні роки у нас зберігається стратегічна залежність,

але відсутнє партнерство.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте економічну і політичну кризу СРСР на рубежі 80-90 рр. ХХ століття.

2. Коли і як була проголошена незалежність України?

3. Що було зроблено в Україні в період розбудови держави 1991-1995 рр.?

4. Коли і як була прийнята Конституція України 1996 р.?

5. Які основні положення Конституції України?

6. Проаналізуйте зовнішню і внутрішню політику Української держави з 1994 р. по 2001 р.

Тема 20. Українці у зарубіжному світі

Ключові слова: автохтонний, анклав, діаспора, еміграція,

остарбайтери, переміщені особи, українознавство, професори,

депутати, сенатори, міністри, мери, генерал-губернатор.

За велінням історичної долі значна частина українського народу опинилась за межами

національно-державної території. В такому становищі перебувають значною мірою й інші

народи. В тім, характерною рисою історичного буття народу України є те, що українські анклави

є почасти автохтонними, вкоріненими в інше етнічне середовище з давніх-давен. Їх проживання в

інших країнах зумовлене переселенням, еміграцією внутріконтинентального, тобто в межах

Європи, і міжконтинентальною, заокеанською. Масова еміграція дала початок існуванню досить

сталих українських етнічних спільнот у складі населення зарубіжних країн. Все це відбувалося в

різні часи і мало своїм наслідком часткову аиміляцію осіб українського походження і поряд з цим

досить високий рівень збереження етнічної ідентичності, самосвідомості, і тяжіння до зв’язків з

землею батьків.

Етапи формування української діаспори. Українці у Північній та Південній Америці.

Українці в Європі, СНД та Балтії.

Література:

1. Заставній Ф.Д. Українська діаспора.- Львів, 1991.

2. Історія української еміграції.- К., 1992.

3. Історія України: нове бачення.Т.2.- К., 1996.

4. Українська діаспора у світі. Довідник.- К., 1993.

5. Українці в зарубіжному світі.- К., 1991.

20.1. Етапи формування української діаспори

В Україні, за даними перепису 1989 р., налічується трохи більше 37 млн. українців. За її

межами від 10 до 13 млн. Тобто, кожен четвертий п'ятий українець у світі проживає за межами

своєї історичної батьківщини.

Українське населення розподіляється на такі групи: 1). українці, що перебувають і

живуть в Україні: 2). українці, які в силу різних обставин залишили і розселилися на території

Російської імперії, а потім Радянського Союзу; 3). автохтонне населення українців, яке проживає

в країнах Східної Європи: Польщі, Румунії, Чехії і Словаччини; 4). українці у західних державах.

Проголошення незалежності та демократизація суспільно-політичного життя

України відкрили широку можливість чисельній українській діаспорі налагодити тісні

духовні, культурні та економічні зв'язки зі своєю етнічною Батьківщиною.

Термін "діаспора" означає дисперсне (розсіяне) або компактне проживання великої чи

малої частини народу поза межами своїх етнічних земель. Діаспори як форми і види групової

та індивідуальної еміграції розпочали створюватись переважно внаслідок вимушеного

переселення певної частини народу з його материнських земель. Зумовлюється вимушена

еміграція, як правило, політичними, економічними та соціальними факторами, а в окремих

випадках — і кліматично-природними катаклізмами.

Західно-українська діаспора розпочала утворюватися в кінці XIX ст., коли із Західної

України став масово емігрувати трудовий люд, котрий намагався врятуватися від утисків з

боку австро-угорських і польських поміщиків та капіталістів, її бурхливий і широкий потік

прямував до американського континенту, головним чином до США і Канади, уряди які були

зацікавлені у дешевій робочий силі.

Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70-х роках

ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Войківщину,

Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно

800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців.

Складне соціально-політичне становище в українських землях у 1917-1920 рр. знову

викликало чергову хвилю еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої

держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу

виїхало понад 300 тис. людей.

Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої

світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на

примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою

переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину.

Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей

переселилися в інші країни світу: США і Канаду -175 тис., Аргентину і Бразилію - 35-40 тис.

чол., Австралію - 30 тис. людей.

У 60-80-ті рр. ХХ століття з України емігрували за політичними мотивами окремі

громадяни, котрі виступали проти тодішньої державної політики. В цілому чисельність цих осіб

була невеликою і тому вони не могли вплинути в значній мірі на етнічну самосвідомість

західної української діаспори, яка вже була мобілізована в політичному і організаційному

відношеннях на боротьбу за незалежність України, перш за все за її вихід із складу СРСР.

Східна діаспора, яка виникла у країнах СНД, формувалася кількома шляхами. Основна

маса українців у Росії опинилася внаслідок освоєння вільної території Російської імперії,

особливо під час реформи П.А.Столипіна. В радянський період в результаті політики тотальної

колективізації сільського господарства, велика кількість селян розкуркулювалася й

депортувалася за межи України, переважно в Росію. Таким чином, виникли поселення в

Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII

століття. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х

роках XX ст. Певна кількість українців мігрувала за межі України в зв'язку з виїздом на

навчання та роботу, укладанням шлюбів.

Сьогодні громадяни України залишають материнські землі перш за все за соціально-

економічними мотивами, у основі яких лежать глибокі розчарування нинішньою складною

економічною ситуацією в Україні. За роки незалежності з України емігрувало на Захід і на Схід

близько 1 млн. чоловік, серед них вчені, інженери, лікарі, працівники культури та ін.

20.2. Українці у Північній та Південній Америці

Північна і Південна Америка сьогодні є головним місцем проживання українців та

осіб українського походження за кордоном. Нині тут мешкає десь біля 3,63 мільйона чоловік. За

чисельністю українські переселенці є другими після емігрантів польського походження.

В наш час майже 90% з 2 млн. американських українців проживають у містах і зайняті у

всіх сферах економіки. Українці США ведуть активне культурно-духовне життя. Діаспора

організувала вивчення української мови у 110 школах (оскільки рідну мову знає лише 120

тис. чол. із загальної чисельності українців Америки), при 40 вузах діють постійні курси

українознавства, у 10 університетах є українські кафедри. У різних галузях науки і культури

працює приблизно 300 професорів - українців за походженням. При бібліотеці Конгресу

США відкрито відділення української літератури на 70 тис. томів. На території США діє

більше 10 українських музеїв. Систематично виходять у світ україномовні періодичні видання.

На території Канади проживає близько одного мільйона українців. На початку 80-х років

XX ст. 35% українців Канади вважали рідною мовою українську, а в сім'ях цією мовою

розмовляло 23%. Канадська діаспора організувала її вивчення у школах 5 провінцій на рівні з

англійською мовою. Українська мова викладається у 22 університетах. При 15 вузах постійно

діють курси українознавства, які охоплюють навчальним процесом 1500 студентів. У різних

галузях науки працює більше 60 професорів українського походження. Активну участь канадські

українці приймають і у житті держави. Вони дали 30 депутатів федерального парламенту, 5

сенаторів, 10 міністрів, більше 100 депутатів провінцій. Обиралися українці мерами Едмонтона і

Вінніпега. 6-го жовтня 1989 р. 24-м генерал-губернатором Канади став Раймонд (Роман)

Гнатишин.

Найбільш масові суспільно-політичні українські об'єднання в США і Канаді: Всесвітній

конгрес вільних українців, Український конгресовий комітет Америки, Ліга американських

українців. Комітет українців Канади та ін.

В Південній Америці найбільше українців та осіб українського походження проживає в

Бразилії, приблизно 350 тис. чол., 90% яких народилося вже тут. На відміну від США і

Канади більшість асимілювалася з місцевим або іншими народами. Загальна кількість

аргентинських українців і осіб українського походження становила 250 тис. чол.. Українці

Аргентини і Бразилії займаються переважно веденням фермерського господарства.