Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що

не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в іс-

торії, а видатні особи, нерозривно зв’язані з народом, виражають

його інтереси і прагнення.

Аналогічні позиції займав Володимир Iлліч Ленін (1870—1924

рр.) — російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив

юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований

помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду,

однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома про-

цесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав

участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення

робітничого класу», за що репресований царською владою. Висла-

ний до Сибіру (1897—1900 рр.). Організатор та ідеолог нелегаль-

ної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-

демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. — в

еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії

1917 р., голова Ради народних комісарів (1917—1922 рр.), один з

організаторів III Комуністичного Iнтернаціоналу.

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та

враховуючи специфіку Росії, Володимир Iлліч Ленін у загальних

рисах сформулював марксистську політичну доктрину ХХ ст.

Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що

є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши

марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму док-

трину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії.

Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної

революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги со-

ціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення

про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор,

вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею рево-

люційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-

визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції

в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концеп-

ції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, струк-

тури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив

концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу,

висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства

і дав визначення поняттю клас. У полеміці з західною

і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває маркси-

стське положення про економічно-політичні системи, за якими

суспільство — це живий організм в його функціонуванні і розви-

тку, що перебуває на певній ступіні історичного розвитку. Слі-

дом за Плехановим, ганебність суб’єктивістської методології в

оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в по-

леміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи

в історії, то Ленін значну увагу приділяв ролі класів, народних

мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних тео-

рій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін

вважав величезним завоюванням марксистської філософії матері-

алістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму

бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей сус-

пільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне пе-

ретворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економіч-

ного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну

епоху, Володимир Ленін розвинув усі сторони марксистської со-

ціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі

особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці

розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистсь-

кий, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне

місце в соціально-політичній думці займають суспільно-полі-

тичні ідеї філософів: Володимира Соловйова, Миколи Бердяєва,

Сергія Булгакова, Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла

Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир

Соловйов конфліктував із самодержавством, православною церк-

вою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бача-

чи в них причини багатьох соціальних лих, критикував пороки

буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація пра-

ці капіталом, народжуючи пролетаріат з усіма його лихоліттями.

Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався

соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї

боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один

одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба

за існування, за підтримання рівня матеріального життя, і боро-

тьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і

пов’язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральність не

залежить від матеріального людського початку, від економічних

відносин, не залежить і від раціонального початку, що відобра-

жається в юридичних і державних відносинах. В основі нормаль-

ного суспільства лежить духовний союз, найповніше втілений в

церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним

середовищем для здійснення божественного початку, представ-

леного церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в

Росії православну церкву, а вважав необхідним її реформувати,

створити вселенську церкву на базі об’єднання православ’я і ка-

толицизму. Політична думка в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст.

зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил,

єднання російської інтелігенції та народу та ін. В працях філосо-

фів Сергія Булгакова, Миколи Бердяєва та ін. головне місце за-

ймає критика ідей ліберального народництва, особливо положен-

ня про самобутність шляху Росії до соціалізму, доводили, що

Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючими звідси со-

ціальними і політичними наслідками. В полеміці з народниками

марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталіс-

тичного розвитку Росії і виходили з того, що рушійною силою

майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітни-

чий клас. Та російський марксизм із самого початку не став цілі-

сною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.

Політичні вчення Заходу кінець

XIX ст. — початок ХХ ст.

В XIX і ХХ ст., поряд з марксистською, одержали ши-

рокий розвиток і інші концепції, політичні теорії, що збагатили

соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У

другій половині XIX ст. популярність здобуває теорія завоюван-

ня Людвіга Гумпловича (1838—1909 рр.) — представника соціа-

льного дарвінізму. За його теорією, суспільне життя спочатку

становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На

початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками

орд призвела до поневолення одних іншими і до виникнення

держави, за якої на зміну боротьбі між ордами приходить боро-

тьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між

державами — неминучий супутник існування людства. Тоді ж

значне місце серед представників позитивістського напрямку за-

ймає Герберт Спенсер (1820—1903), який розробляє теорію соці-

альної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільст-

во еволюціонує від війни до миру, від військового до

промислового (індустріального) стану. Герберт Спенсер передба-

чав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй,

яка, як верховна влада, заборонить війни між народами, вважав,

що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть

людей, а їх співробітництво. Еволюція суспільства сприяє при-

душенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового ти-

пу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення

своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія елі-

ти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето

(1848—1923 рр.) і Гаетано Моска (1858—1941 рр.). В одній із праць

«Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада

завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж

влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї мен-

шості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу ме-

ншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою. Політич-

ний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до

іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що

відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві те-

нденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристо-

кратичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демок-

ратичних — у еліт, які виходять з мас. Вибори — спосіб оновлення

еліт. В праці «Трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето

розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей,

які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному

фоні, і вважав, що в будь-яку епоху існують дві такого типу гру-

пи — еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу за

допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю правлячої еліти

служить здатність управляти людьми. Iндивіди, наділені такою зді-

бністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля.

Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в

ході якої змінюється склад правлячої групи.

Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігар-

хізації (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Мой-

сеєм Острогорським (1854—1919 рр.) і Робертом Міхельсом

(1876—1936 рр.). В праці «Демократія і організація політичних

партій» Мойсей Острогорський виділяє три стадії в розвитку по-

літичних партій: аристократичні групи, політичні клуби, масові

політичні організації. На третій стадії відбувається бюрократиза-

ція керівництва політичної партії, а демократія в партії неможли-

ва. Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює

закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в

політичній партії тільки вождям, а не масам. Влада в політичній

партії належить керівникам, яких підтримують професіонали,

платні або призначені апаратом. Участь рядових членів у керів-

ництві її неможлива, бо політична партія — це суспільство в мі-

ніатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх грома-

дян в управлінні державою.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить ні-

мецькому соціологу Максу Веберу (1864—1920 рр.). Йому нале-

жить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало

вчення про механізм соціального контролю над відособленим від

суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяєть-

ся техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюро-

кратію. Тут розроблено дві взаємозв’язані проблеми: виділення

типів панування і способи легітимізації (визнання законності)

типів панування. Макс Вебер розглядав панування як монополь-

ну владу, а владу — як здатність нав’язувати свою волю за допо-

могою примусу, сили, наказу тощо. I тут Макс Вебер зупиняється

на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування — такі

відносини між тими, ким управляють, і управлінцями, за яких

управлінець може нав’язувати підлеглому підкореному свою во-

лю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно но-

сять подвійний характер, що складається як взаємозв’язок наді-

лених владою і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не

тільки спираються на фізичний примус, але й переконання підле-

глих у власній необхідності підкорятися, виправдання своєї по-

зиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не при-

йде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Пануван-

ня, за Максом Вебером, — це узаконене насилля, яке буває трьох

типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне пануван-

ня засноване на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра лю-

дей в законність влади. Це станове, соціальне панування. Хариз-

матичне панування засноване на звичці. Для його легітимізації

потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітиміза-

ція тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості во-

лодаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легі-

тимізації — віра в раціональність норм, які зобов’язують одних

людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легаль-

ного панування, втіленням раціональності влади. Демократиза-

цію Макс Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідера-

ми, розглядав її як діючий засіб протидії тотальній бюрократ-

изації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпа-

ції влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспі-

льства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президе-

нтства, а президента розглядає як обраного вождя нації.

7. С

УЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ЗАХОДУ

Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди

ХХ ст., і є предметом обговорення і дальшого дослідження в су-

часних умовах. I неможливо охарактеризувати всі або хоча б осно-

вні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна визначити

лише деякі її найважливіші проблеми. Для сучасної політичної на-

уки Заходу характерна неоднорідність сфери предмета досліджень,

багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, міркувань про полі-

тику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і ролі в

політичному процесі. З початку ХХ ст. в науці про політику утве-

рджувалися різні напрями і школи, визначались важливіші теоре-

тичні орієнтації і концепції. Утверджуються і набирають широкого

розповсюдження політичні школи: неопозитивізму, прагматизму

та політичного реалізму, модернізму, соціальних систем та ін.

В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є

соціологічний напрям. Представники соціологічного напряму ви-

вчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспі-

льства в усій складності і багатоманітності його соціальної стру-

ктури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення

і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали пра-

ці соціолога Макса Вебера і, зокрема, його теорія соціальної дії;

французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціаль-

них систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній

науці, італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили ос-

нови сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є

розроблена Мойсеєм Острогорським і Робертом Міхельсом кон-

цепція політичних партій.

Виникнувши на початку ХХ ст., неопозитивізм в соціології

став теоретико-методологічною орієнтацією, що опирається на

усвідомлене і на неусвідомлене, на філософське положення логі-

чного позитивізму, знайшов широке розповсюдження і в полі-

тичній науці. Основні положення неопозитивізму в політичній

науці полягають у визнанні того, що, по-перше, соціальні та по-

літичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійснос-

ті — природної і соціально-історичної (натуралізм); по-друге, ме-

тоди соціального дослідження мають бути такими ж точними,

суворими і об’єктивними, як і методи природознавства; по-третє,

суб’єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати

тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, іс-

тинність наукових тверджень має доводитись емпіричними до-

слідженнями; по-п’яте, всі соціальні явища описуються і відо-

бражуються кількісно. Проте прихильники постпозитивістської

методології відстоюють пріоритет теоретичних знань в політич-

ній науці. Неопозитивізм не є єдиною школою. Це загальна і ду-

же впливова орієнтація, прихильники якої називаються предста-

вниками наукової політичної соціології або природничонауково-

го напрямку в політичній соціології. Виникнувши спочатку на

базі Віденського гуртка — фізикалізм і концепція емпіричної по-

літичної соціології Отто Нейрата, і незалежно від нього, в руслі

емпіричної соціології США (Ланберг, Стів Чепін, Стів Дода, Рем

Бейн та ін.), — ця течія відмовилась від початкового ригоризму,

тобто твердого наміру дотримання принципів, що мали значний

вплив на розвиток емпіричної політичної соціології. Засвоєння

емпіричною соціологією Заходу неопозитивістської концепції

логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйняття) три-

вало в 40—60-х роках. Неопозитивістські установки поділяють

багато відомих соціологів та політологів (Лазарфельд, Герберт

Зеттерберг, Губерт Блейлок). Їх вплив на практику соціологічних

досліджень подвійний. З одного боку, неопозитивізм зазнає спра-

ведливої критики об’єктивно-ідеалістичних, ірраціоналістичних

концепцій, відстоює застосування наукових, зокрема математич-

них, методів дослідження, а з другого, — засуджує межі і можли-

вості соціологічного дослідження, намагання відірвати політичну

соціологію від політики, виступає проти історизму і абсолюти-

зують математичні методи, деякі логічні процедури у вивченні

всередині суспільства соціальних процесів і, природно, наукові

дані про поведінку людини.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знай-

шла найбільше поширення в США. Відомі її представники

Чарльз Сандерс Пірс (1839—1914 рр.) — американський філософ,

логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтиморі

і Бостоні, Уїльям Джемс (1842—1910 рр.) — професор Гарвард-

ського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Ма-

ріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от грецьк.

pragma — діло, дія) — установка на досягнення безпосередніх

переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій.

Представники школи прагматизму сприйняли ідеї і методологічні

установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовую-

чи їх до аналізу політичного життя в США. В працях Уільяма

Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософ-

ських і соціологічних суперечок шляхом порівняння практичних

наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини:

істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної час-

тини життя і поєднане з усією сукупністю досвіду. Представники

школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнен-

ня зв’язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним

життям. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в

формі експериментального натуралізму, що з’єднує суб’єктивний

ідеалізм з антимарксизмом, або в формі неопрагматизму, який

об’єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом.

Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є

ідея операційного аналіза, за яким суть будь-якого поняття може

визначитись лише за допомогою опису операції, що використову-

ється при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно

ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагмати-

зму, що визначає значення істини, її практичну користь.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на

Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічно-

го та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від

стабільного, традиційного до сучасного індустріального та постін-

дустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв

обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної

науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична фор-

ма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік

впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, без-

перечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матері-

алу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хо-

ча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки

індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовуєть-

ся в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу,

серед яких важливе місце займає і модернізм. Суть модернізму по-

лягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до

вивчення суспільства, політики, прагне подолати його крайності і

недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід

інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних ін-

ститутів і механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та

Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовуєть-

ся ідея системного аналізу та структурного функціоналізму.

Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися

в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Йо-

го суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що

досліджується і визначає їх місце і значення (функції). Та в де-

якому зв’язку якісна визначеність робить необхідним її систем-

ний розгляд. В тому або іншому вигляді функціональний підхід

використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство

розглядалось як система. Виникла і виявилась дуже стійкою ана-

логія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні,

відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціо-

нування яких забезпечує життєздатність організму — суспільст-

ва. Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно-

функціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосе-

реджують увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають

інтеграції та системі і навіть не порушують питання про необхід-

ність її якісних змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням

позитивістсько орієнтованого на створенні «позитивної» досвідно

доказової соціальної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного

підходу до досліджень соціальних і політичних явищ.

Значну роль в політичній науці Заходу відіграє й інституціо-

налізм. Його представники вивчають стійкі форми організації

і регулювання суспільного, в тому числі і політичного, життя.

Основне поняття, що використовується при дослідженні, є полі-

тичний інститут, який створюється з метою реалізації певної по-

літичної мети. Політична поведінка людей інституціоналізмом

вивчається в тісному зв’язку з існуючою системою соціально-

нормативних актів та інститутів. Представниками інституціоналі-

зму в політичній науці є американські політологи Сеймур Мартін

Ліпсет, Чарльз Міллс, француз Моріс Дюверже та ін. Політологи

француз Моріс Дюверже, американець Роберт Даль, німець

Ральф Дарендорф та ін. розробляють концепції політичного плю-

ралізму, біля джерел яких стала теорія соціальної солідарності

Еміля Дюркгейма. В основі їх поглядів лежить положення про те,

що в сучасному суспільстві класи як такі зникли, а замість них іс-

нують різні взаємодіючі соціальні спільності, інтереси яких не є

антагоністичні, а повністю примиримі. В таких умовах держава

виконує функцію узгодження інтересів різних соціальних спіль-

ностей, виступає як нейтральний арбітр між конкуруючими полі-

тичними станами, покликана не допускати домінування одних

перед іншими. Значну роль у розвитку політичної науки відіграла

і теорія демократії, основи якої закладені ще французьким мис-

лителем Алексісом де Токвілем. В межах теорії демократії сфор-

мувались сучасні вчення про правову державу, громадянське су-

спільство, про права і свободи людини (Сеймур Мартін Ліпсет,

Роберт Даль та ін.).

В руслі соціологічного напрямку в політичній науці розвива-

ються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Зна-

нецького, теорії символічного інтернаціонізму Джорджа Міда,

теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорії бюрократії

(Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), кон-

цепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе

Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних

відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та

100

ін.). Становлять інтерес висновки і ви-значення влади, зроблені

політологом Едвіном Тоффером, та ін.

Структурний функціоналізм Толкотта Парсонса

Відомий американський соціолог Толкотт Парсонс —

засновник досить впливової структурно-функціональної школи.

Його теоретична система орієнтована на синтез всього цінного,

створеного в соціальних науках, а теоретичні пошуки полягали в

новому підході до з’ясування соціологічної теорії. Толкотт Пар-

сонс поклав початок нового підходу до творчої спадщини в соці-

ології, прагнув синтезувати різні концепції. При формуванні со-

ціологічної теорії Толкотт Парсонс дотримувався позиції

аналітичного реалізму, починав виклад теорії, насамперед, з роз-

робки понять, абстрагованих від складної і різноманітної емпіри-

чної дійсності, але здатних виділити найістотніші, найважливіші

риси існуючого світу. В сучасному суспільствознавстві функціо-

нальний підхід — один з методологічних підходів. Його суть по-

лягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, які належить

досліджувати і визначати їх місце і значення (функції) як певнос-

ті, роблять необхідним її системний розгляд. Функціональний

підхід присутній в усіх соціальних концепціях, де суспільство

розглядається системно. Виникає і виявляється дуже стійкою

аналогія між суспільством і організмом. Відповідно, в суспільстві

вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує

його життєдіяльність.

Соціальна система — система дій. Важливе місце в творчості

Толкотта Парсонса займає і формування концепції соціальної си-

стеми. Соціальна структура є система відносин між «дійовими

особами», основана на певних зразках, що виявляються у взаємо-

залежних ролях. Роль же виступає ланкою, що зв’язує «дійову

особу» (актора) з соціальною структурою. Соціальна система діє

тоді, коли відбувається певна диференціація соціальних ролей

і позицій, прав і обов’язків, що їх супроводжують, а також наяв-

ність спільних цінностей і норм.

Аналіз соціальної системи Толкотт Парсонс здійснює у відри-

ві від проблеми її походження, визначає як складову частину за-

гальної системи дій. Iншими складовими частинами загальної си-

стеми дій є система культури, система особистості та система

поведінкового організму. Для реалізації системи дій необхідна її

здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження

зразків, тобто система має відповідати чотирьом функціональним