Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

101

вимогам. Адаптивна система — це, по суті, поведінковий орга-

нізм, зосередження важливих людських здібностей, які допома-

гають їм адаптуватися до вимог фізичного та біологічного ото-

чення. Досягнення мети пов’язується переважно з особистістю

індивіда. Система особистості є основним агентом процесів дії, а

звідси — здійснення культурних принципів і вимог. Iнтегративна

ж функція пов’язується переважно з соціальною системою, що

формує соціальні відносини між дійовими особами (акторами) і

колективами. Збереження взірця реалізується системою культу-

ри, що організує комплекси символічних значень, здійснює їх

структурування, використання, збереження й зміну. Аналізуючи

взаємозв’язки між чотирма функціональними вимогами дії, а та-

кож між ними і оточенням дії, Толкотт Парсонс відмічає важливе

явище: взаємопроникнення. Найвідомішим взаємопроникненням

є інтерналізація соціальних об’єктів і культурних норм особис-

тістю. Одним із прикладів взаємопроникнення є й інституаліза-

ція нормативних компонентів політичних, соціальних, культур-

них систем та ін.

Організація суспільства має чотири рівні соціальних систем:

первинний або технічний рівень, де елементи взаємодіють один з

одним безпосередньо; управлінський, що регулює процес обміну;

інституціональний, де вирішуються питання більш загальні, та

соцієтальний, що концентрується в сучасному суспільстві в полі-

тичних сферах. Кожний рівень виконує певні спостережувальні,

достатньо контролюючі та постійно регулюючі функції. Сенс ре-

гуляції полягає в тому, щоб зберегти в суспільстві та в кожній

його сфері рівновагу, повну стабільність. З метою виживання і

вирішення інтегративних проблем в соціальних системах діють

два механізми: соціалізації і соціального контролю.

Пошуки нових теорій політики

У другій половині ХХ ст. академічним етапом, основ-

ною течією в теоріях соціології стає структурно-функціональний

аналіз. Критикуючи функціоналізм за схематизм, соціологи вису-

вали різні теорії та концепції як альтернативні поглядам Толкотта

Парсонса. Та аналітичний функціоналізм залишався віссю, на-

вколо якої формулювались різні теорії та концепції аналізу соці-

альних явищ та подій. Вплив принципів та положень структурно-

го функціоналізму, запропонованого Толкоттом Парсонсом,

пояснювався відповідністю основних положень функціональної

системи, об’єктивністю соціальних явищ, опорою на авторитет

102

класичних ідей, покликаних впорядкувати дослідження соціаль-

них явищ, розвитком і синтезом відповідних ідей Еміля Дюрк-

гейма, Макса Вебера, Вільфреда Парето, Питирима Сорокіна та

ін. Актуальність неопозитивістських концепцій пояснюється і

опорою на абстрактну універсальність аналітичних понять, і ши-

роким використанням їх в емпіричній, тобто дослідній, практиці.

Ставиться мета: розробляти універсальні концепції, пізнавальні

моделі та принципи аналізу соціальних явищ та подій. Представ-

ники неопозитивізму в структурному функціоналізмі — Джеф-

фері Александер, Джонатан Тьорнер, Ральф Мюнх, Юрген Хабе-

рмас та ін. — докладають зусиль для регламентації і пожвавлен-

ня ідей Толкотта Парсонса. Неофункціоналізм втілює два моме-

нти: спадковість, розвиток основних ідей теорії структурного

функціоналізму та внутрішню критику ідей функцій, їх уточнен-

ня і корегування. Неофункціоналісти, виступаючи прихильника-

ми аналітичного системного підходу при розгляді соціальних

процесів, відзначають, що їх підхід як теоретико-методологічна

система не втратив цінності.

Досягнуті в 80—90-х роках успіхи розвитку соціологічних

знань підтвердили аналітико-функціональні традиції в теорії: со-

ціологи пояснювали соціальну реальність через пізнання її

об’єктивного характеру і функціональні зв’язки, виробили систе-

му природно-наукових знань. Сучасний неофункціоналізм — пев-

на сукупність позитивістських концепцій, методів дослідження

соціальних процесів та явищ. Стратегія формування функціона-

льних теорій соціології полягає в створенні її з аналітичних еле-

ментів, очищених від конкретно історичних форм. Падіння пре-

стижу марксизму викликало пожвавлення історичних, макро-

культурних досліджень. Може статися певна конвергенція нео-

функціоналізму з теоріями конфлікту, соціального обміну, струк-

туралізму, інтеракціонізму, раціонального вибору, соціального

екологізму та ін. з метою створення систематизованої соціологі-

чної науки, що висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну

організацію, їх взаємовідносини в процесі функціонування.

Структуралізм і постструктуралізм:

Клод Леві-Строс, Мішель Фуко

Теоретики різноманітних напрямків прагнули розвива-

ти основи наукової соціології. Тоді стають принадними ідеї стру-

ктуралізму, принципи позитивізму в дослідженні соціальних

процесів, явищ, подій. Спрямований на формування системи абс-

103

трактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних

процесів і явищ, структуралізм використовувався для створення

моделей соціального життя. В сфері системи структуралізму ана-

лізувались всі форми структур людського розуму, суспільства,

природний світ. Структуралізм використовувався для пошуку

універсальних та незмінних законів життя людини, що діють на

всіх рівнях — від простіших до найбільш розвинутих. Принципи

структуралізму широко використовувались французьким соціо-

логом Клодом Леві-Стросом в антропології — науці про похо-

дження людини. На думку Клода Леві-Строса, створювані соціо-

логами моделі різних соціальних світів виходять із загального

джерела — людського розуму. Структура людського розуму ви-

значає всі форми, системи, створювані людьми. Міфи різних

примітивних суспільств тотожні, подібні. Тотожні, подібні і сис-

теми комунікації, виховання, процеси обміну тощо. Зрозуміло,

всі системи будуються на логічній структурі розуму і всі вони ви-

значаються спільними законами. Особливо виділяється значи-

мість об’єктивно існуючих структур, а не суб’єктивних реакцій

на них людей. Зосереджується увага на вивченні і з’ясуванні

об’єктивних структур продуктів людської діяльності, а не на їх

суб’єктивних значеннях і оцінках. Об’єктивні структури є зовні-

шнім стосовно суб’єктів життєдіяльності, і ставиться мета усуну-

ти людину з центру аналізу, пропонуючи, замість цього, зосере-

дитись на об’єктивних структурах, зокрема на логічній структурі

розуму. За логікою результати людських взаємодій — норматив-

ні системи — виступають вторинними, не складають об’єктивної

структури і не визначальні в теорії. Навпаки, нормативні системи

визначаються базовими, об’єктивними структурами соціального

життя. Для з’ясування об’єктивної структури і аналізу суспільств

соціальних процесів і явищ Клод Леві-Строс пропонує варіанти

дослідницької стратегії, які дають можливість розкрити базові

ментальні структури, що неможливо дослідити безпосередньо, а

тільки через ряд дослідів реального світу.

В 70-і роки XX ст. певною реакцією на екзистенціоналізм, тоб-

то створення нового світогляду, що відповідав би інтересам бур-

жуазії та філософії життя феноменології Гуссерля, релігійно-

містичному вченню К’єркегора, в соціологічному мисленні стали

бурхливо розвиватися ідеї структуралізму. Iнтерес до проблеми

мови стає загальним в структуралізмі. Розглядаючи мову як єдину

базу для пізнання, а також для дій та існування, представники

постструктуралізму прагнули оперувати тестовими відображення-

ми світу. Постструктуралізм доводить, по-перше, що теоретичні

104

знання є дискусійна форма, яка породжує тести, по-друге, емпіри-

чна реальність здатна тлумачити теоретичні знання (статистичні

дані, опити та ін.); по-третє, зміст емпіричних тестів залежить від

того, з яких позицій теоретичні тести читаються; по-четверте, ви-

вчення емпіричних тестів веде до розуміння того, що відбувається

в світі, і, по-п’яте, тлумачення соціальної загальності. На відміну

від прихильників позитивізму, постструктуралізм вважає світ та-

ким, яким є, і тому варто відшукати загальні принципи і закони іс-

нування світу, вивчати його відмінності. Це зближує постструкту-

ралізм із постмодернізмом. Передбачалося зосередження на

соціологічному аналізі процесів соціального життя, не на ролі

окремих діючих осіб, які формують суспільство, а на аналізі

об’єктивних структур суспільства. Такий концептуальний підхід

знаходить підтвердження представника постструктуралізму, фра-

нцузького соціолога Мішеля Фуко. Концепцію «археології знань»

Мішель Фуко протиставляє історії і історії ідей. Iдеї «археології

знань» шліфувались на розкопках історії психіатрії та ін. В ХIХ ст.

наукова психологія виростала з розрізнення божевілля і розуму,

процес якого бере початок з епохи Відродження та ін.

В кінці ХХ ст. жвавий інтерес викликали поширювані в соці-

альній теорії постмодерністські ідеї. В сучасних умовах постмо-

дернізм виступає міжгалузевим інтелектуальним рухом, новим

соціально-філософським підходом пізнання суспільного життя,

культури, людської діяльності. Та постмодернізм виступає не

стільки системою теорії, скільки іншим баченням, набором кон-

цепцій дослідження соціокультурної реальності. Iдеї, принципи

бачення соціальної реальності, соціального життя суспільства

знаходять виклад у працях сучасних соціологів Жана Будліряна,

Хорха Франсуа Льожара, Девіда Кельнера та ін. В теорії соціоло-

гії постмодернізм синтезує кілька напрямків, що охоплюють різні

інтерпретації взаємно діючих або суперечних одна одній сучас-

них соціальної і культурної реальностей. Постмодерне суспільст-

во конструюється в процесі порівняння і протиставлення різних

суспільств виділенням різних ознак, відмінностей, переваг тощо.

Модерне суспільство вважається надзвичайно раціональною,

жорстокою системою, а постмодерне — характеризується ір-

раціональнішими та гнучкими формами соціального зв’язку.

Представники постмодернізму виступають продовжувачами кри-

тики модернізму (або капіталістичного розвитку в ХIХ ст.), що

здійснювався філософами Фрідріхом Ніцше, Зігмундом Фрейдом,

Хосе Ортегою-і-Гассетом та ін., а згодом — Максом Хоркхайме-

ром, Еріхом Фроммом та іншими представниками заперечення

105

«індустріального», «масового» суспільства і модерністської мо-

делі суспільного розвитку.

Різні тенденції розвитку соціальної думки кінця ХХ ст. знахо-

дять детальне відображення в концепціях французького соціоло-

га П’єра Бурдьє, який пропонує інтегрувати різні концепції

сприйняття соціальних процесів та ін., добиваючись об’єктив-

ності визначення соціальної структури та соціальної дії. З метою

з’ясування зв’язку діалектичності об’єктивного і суб’єктивного в

теорії П’єра Бурдьє важливо розкрити суть введених ним в нау-

ковий обіг понять габітус і поле. Габітус — це ментальні струк-

тури, за допомогою яких люди живуть в соціальному світі, вико-

ристовують їх в своїх діях, тобто це набір схем (моделей), якими

люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, це певне розташу-

вання дій і способів сприйняття, оцінки суб’єктом соціального

світу, певна сукупність внутрішніх установок, набутих людиною

в процесі практики та ін. Поле ж — це мережа відносин між

об’єктивними позиціями соціальних діячів, існуюча незалежно

від індивідуальної свідомості і волі, тобто поле — це соціальний

простір, де реалізуються завойовані позиції, їх захист або просу-

вання вперед та ін. В наукових пошуках і розробках П’єра Бурдьє

проявились потреби формування соціологічних теорій, соціоло-

гічного бачення суспільства, соціальних процесів та явищ. Тен-

денція розвитку соціологічних теорій бачення суспільства, соціа-

льної реальності, знаходить відображення в теорії структуралізму

комунікативних дій, теоріях конфлікту, соціального обміну, раці-

онального вибору, теорії меж та ін.

Широка і багатоманітна панорама сучасної світової соціально-

політичної думки не вичерпується розглянутими напрямами, шко-

лами, теоріями, концепціями, відомими іменами соціологів та полі-

тологів. В сучасних умовах географія соціології — науки про суспі-

льство, та політології — науки про політику, значно розширилась,

охопила не тільки країни Європи, США, Канаду, але й Китай, Iндію,

арабські та латиноамериканські. Наприкінці ХХ ст. західна соціоло-

гія знову повертається до проблем, що їх прагнули осмислити Карл

Маркс, Макс Вебер, Георг Зіммель, Вернер Зомбарт, — проблеми

структурної і функціональної специфіки сучасного суспільства та

соціальної природи капіталізму як економічної системи.

Багатоманітні зв’язки, що складаються між людьми в процесі їх

діяльності в різних сферах суспільного життя, називаються суспі-

льними відносинами. Відносини, що складаються між людьми у

зв’язку з їх участю в справах політично організованого суспільст-

ва, в державних справах, є політичні відносини. Суть політичних

106

відносин полягає в тому, що вони виникають між учасниками со-

ціальних спільностей в ході реалізації ними своїх індивідуальних,

групових і загальних інтересів і вимагають використання засобів

державного підкорення. В цьому своєрідність політичних відно-

син, їх специфіка як форми діяльності людей. Всяка суспільна

проблема має політичний характер, якщо пов’язана з інтересами

соціальних груп або суспільства. Зміст поняття політика багатоас-

пектний. По-перше, політика — це участь в справах держави, в

управлінні життєдіяльністю суспільства; по-друге, це сфера відно-

син народів, класів, соціальних спільностей; по-третє, це концент-

роване відображення інтересів різних соціальних спільностей; по-

четверте, це наука, а також і мистецтво; по-п’яте, в побутовому ро-

зумінні — це нерідко характеристика способу дій, спрямованих на

досягнення певної мети у відносинах між людьми.

ІТЕРАТУРА

Современная американская социология. — М., 1994.

Захарченко М. В., Погорілий О. В. Iсторія соціології. — К., 1993.

Ионин Л. Г. Понимающая социология: историко-крити-

ческий анализ. М., 1979.

Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической

мысли.

Арон В. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

Макиавелли Н. Избранные произведения. — М., 1992.

Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.

Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. —

СПб., 1994.

Леви-Стросс К. Структурная анотропология. — М., 1995.

Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Причини виникнення основних політичних концепцій

XIX — середини ХХ ст.

♦ Основні напрямки і школи сучасного етапу політичної

науки.

♦ У чому суть політичних вчень Платона і Арістотеля?

♦ У чому суть розвитку соціально-політичних вчень Сере-

дньовіччя. Проблеми теорії політики в епоху Відродження.

♦ У чому суть теорії суспільного договору і природного

права (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон

Локк та ін.).

♦ У чому суть вчення Шарля Монтеск’є про державу і право?

107

ФОРМУВАННЯ ПОЛIТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНI

1. ДЖЕРЕЛА ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ

Політичні знання в Київській Русі

В період, коли в Київській Русі формується феодальне

суспільство, починають бурхливо розвиватись державність, пра-

во, формуються політичні погляди, наука, література, історія, фі-

лософія та ін. Особливістю політичної думки є відображення

проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів,

які її населяли, пошук відповідних умовам форм організації вла-

ди інших політичних інститутів і норм політичного життя. При-

йняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розви-

ток політичної думки. Разом з християнським вченням сюди

стали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких

осмислювались актуальні питання суспільного життя: об’єднання

земель і зміцнення державності Русі. Предметом політичних роз-

думів стали проблеми: походження держави, правомірність, за-

конність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої

влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і ду-

ховною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо. Проник-

нення у світогляд і свідомість русичів християнської моралі, без-

перечно, ставало визначальним в проповідях філософів, літо-

писців. Переважно історики, філософи намагаються усвідомити

моральний світогляд християнства, розкрити джерела і переду-

мови становлення державності Київської Русі.

Один з найдавніших документів давньоруської писемності

є «Слово о законе и благодати» київського митрополита Iлларі-

она. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого

вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков

про необхідність всепоглинаючої «вселенської імперії та церк-

ви», Iлларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі,

писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Соціологічні,

суспільно-політичні ідеї відображені також в літописі «Повесть

временных лет» Нестора. Головна думка літопису — єдність та

незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-

політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучення»

Володимира Мономаха. В творах митрополита Iлларіона, Теодо-

сія Печерського, Климента Смолятича та ін. стародавніх мисли-

108

телів відображено не тільки моральні принципи і настанови, але

й роздуми про історію держави, значення влади у побудові силь-

ної і незалежної України-Русі.

У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки

в Київській Русі значне місце належить «Слову о полку Игореве».

В художньо-емоційній формі викладена ідея об’єднання руських зе-

мель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж кня-

зями. Великий інтерес викликає політична діяльність князя Данила

Галицького (1200—1264 рр.), що має неабияке значення для нагро-

мадження традицій української державності. Відомий тоді держав-

ний діяч Данило Галицький надавав великого значення геополітич-

ному статусу українського народу, зокрема в умовах співіснування з

татаро-монгольським державно-політичним утворенням, виступив

як мудрий політичний діяч, здібний дипломат у ворожому оточенні,

намагався зберегти і зміцнити Галицько-Волинську державу.

Київська Русь — своєрідний міст між Заходом і Сходом. Це

створювало можливість широкого спілкування давньоруської

культури з культурою Заходу і Сходу, сприяло збагаченню про-

гресивних здобутків обох світів. Таке проміжне становище Київ-

ської Русі мало і дуже серйозну загрозу втратити політичну неза-

лежність і своєрідність, самобутність. Русь стала природним

бар’єром між кочовими племенами Азії і європейською цивіліза-

цією. Та це коштувало Русі втрати державності.

Київська Русь, козацька держава — Запорізька Січ стали сим-

волом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, ін-

ших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати

власні філософські та соціально-політичні школи. Iсторія суспі-

льно-політичних ідей в Україні має особливості, зв’язані з відсу-

тністю протягом багатьох століть своєї державності, національ-

но-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи з

ХIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Ро-

сією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, без-

перервними національно-визвольними рухами. Особливо інтен-

сивно процес становлення козацтва і їх державності триває

в ХV — першій половині ХVII ст., що приводить до формування

демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утво-

рення української державності — Запорізької Січі. Пізніше, в

ХVI ст. розгортається рух за утворення української державності в

ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Со-

ціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почав-

ся в другій половині ХV ст. тривав і сприяв культурному і духов-

ному розвитку українського народу.

109

Соціально-політична думка

в Україні в ХVI—ХVII ст.

В історії соціально-політичної думки в Україні період з

ХVI до початку ХVII ст. відзначається активізацією інтелектуа-

льного життя, розвитком національно-патріотичних ідей, відо-

браженням протесту проти соціального гноблення українського

народу. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії

після Люблінської унії посилюється опозиція національно-

патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтином Ос-

трозьким. В умовах, коли український народ втратив державність

і підпав під протекторат Польщі, опозиція намагається вибороти

адміністративну і культурно-релігійну автономію українських

земель у складі Речі Посполитої. Та найрадикальніші сили опо-

зиції обґрунтували ідеал самостійної держави на зразок монархії.

Кінець ХVI — початок ХVII ст. — період пробудження націона-

льної свідомості українського народу, духовного піднесення.

Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності

зв’язку поколінь, історичного обов’язку, покликаного зберегти

предковічні духовні здобутки народу — самобутню культуру,

мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обряди, тобто все,

без чого неможливе існування народу. Розвиток культури триває

одночасно з політичним пожвавленням суспільно-економічних

процесів — зростання кількості ремісничих та промислових під-

приємств, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ринкових

відносин. Центрами економічного та політичного життя стають

міста, зростає і змінюється становище людей, заінтересовання у

піднесенні виробництва, освіти, науки.

Пробудження національної самосвідомості викликало розгор-

тання руху за національне визволення. В кінці ХVI — на початку

ХVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повс-

тань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка

та інших народних ватажків, що згодом переросла в визвольну

війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Тоді ж в освічених колах визріває переконання, що примусові

полонізація та покатоличення загрожують самому національному

існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба про-

тиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню

культуру тощо. Вирішення проблем тоді можливо лише через

поширення писемності, освічення народу, створення різноманіт-

них шкіл, створення політичних та історичних творів, підготовку

вчителів, учених тощо. Провідну роль тоді відігравали світські

110

кола — міщанство, козацтво, освічені заможні та ін. Появляються

братства — громадські гуртування міщан. Саме через братства і

здійснюється у країні просвітництво населення. Тоді ж почина-

ється книгодрукування. Навколо братств гуртувалися вчені,

письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі, які під-

тримували зв’язки з іншими культурними осередками в Україні,

Росії, Білорусії, Польщі та ін. Потяг до знань, осмислення свого

існування й місця в суспільному житті сприяло пробудженню

свідомості народу. Пожвавлення соціально-економічних процесів

в Україні, загострення політичних і соціально-духовних супереч-

ностей висували конкретні вимоги поширення освіти. Виникають

різні просвітницькі школи у Львові, Стриї, Кременці, Здолбунові,

Полтаві, Кременчузі, Житомирі та інших регіонах України.

Острозька школа — осередок освіти в Україні

Створений в 1576 р. в Острозі з ініціативи князя Васи-

ля Констянтина Острозького, представника старовинного україн-

ського православного роду, культурно-освітній осередок згодом

перетворено в школу. Старі слов’янські й греко-візантійські тра-

диції тут поєднувались з надбанням тогочасної європейської

освіти: вивчались латинь, грецька, слов’янська мови, запрова-

джувались «сім вільних наук»: граматика, рито-рика, діалектика,

арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька шко-

ла передбачала початкову, середню, з елементами вищої, освіту.

Першим ректором став Герасим Смотрицький — знавець літера-

тури, письменник, «великий в руському народі муж». Народився

Герасим Смотрицький у с. Смотрич на Поділлі, в сім’ї дрібного

шляхтича. Переклав і сприяв виданню «острозької біблії». З 1594

р. ректором острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за похо-

дженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивні-

ших борців проти унії та католицизму. Тут же в Острозі працю-

вали Iван Княгинецький — відомий учений, Дем’ян

Наливайко — письменник та ін. Серед вихованців школи — Ма-

ксим та Степан Смотрицькі, полеміки Клірик Острозький, Василь

Суразький, Христофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут

навчались не тільки покоління духівництва, а й представники

всіх верств населення; вивчались філософія, історія; працювали

відомі математики, астрономи, філософи, богослови та ін. Остро-

зька школа припинила діяльність зі смертю князя Василя Конс-

тянтина Острозького, а його внучка Анна Алоїза Ходкевич, ви-

хованка єзуїтів, відкрила натомість єзуїтську колегію.