Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

121

Андрієві Дудоровичу великі знання новітніх філософських сис-

тем Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга. Коли ж з Харкова вислали

Йогана Шада, то Андрій Дудорович стає професором філософії в

університеті. Багато років Андрій Дудорович віддав розробці

проблеми держави і права, свободі особи та ін. В ученні про дер-

жаву Андрій Дудорович вказує, що суспільство — не штучне

утворення, а природне становище людства: рівнозначно держа-

ва виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично.

Держава — така ж спільність, як сім’я, рід, товариство. Особ-

ливість і відмінність держави — верховна влада. Основою дер-

жави є особа, яка володіє правом верховної влади. Їх піддані ма-

ють свої права. З сімейств виникли вотчинні князівства. Базою

влади у вотчинному князівстві виступає поземельна власність.

Князь — незалежний землевласник, який має право верховенства

та ін. Що ж стосується законів і прав підданих, то чим таких за-

конів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потріб-

ні. В багатьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення

поневолених народів, вважав, що землі України і її населення за-

слуговують утворення, формування держави. Всякий суспільний

порядок виникає в результаті тривалого історичного творення,

що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все цінні-

шою стає спадщина предків, яку необхідно бережно зберігати.

Право є вивідне з народного життя.

Значний вклад в розробку проблем держави і права вніс етно-

граф, історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.) — перший

ректор Київського університету. В історизмі Михайло Максимо-

вич бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердечно

ставитись до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрун-

туванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті,

слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, роз-

різняються політична свобода і свобода особиста. Стародавні

народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права

брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів,

участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб та ін.).

Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного

суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялись дер-

жавній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні

народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею, і тому вони

не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й

дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх осо-

бисті справи. Звідси — особиста, громадянська свобода, що

стоїть в певній незалежності індивідів від державної влади. В

122

пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Макси-

мовича проявляються символічні поняття народної поезії, нама-

гання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, бала-

ди, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не

тільки поривами пристрасті, сумирною твердістю і силою почут-

тя, а й природністю відображення. Український дух, не знаходя-

чи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почут-

тя, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до

природи, з якою він через своє дитинство ще зв’язаний і в її

предметах бачить, відчуває щось подібне з собою...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в

середовищі філософів Росії, України, Білорусі — у Максимовича,

Зеленецького та ін., але особливо у вихованців Київської акаде-

мії — Новицького, Міхневича, Гогоцького та ін. На зламі століть

Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критику-

вав форми правління державою, що не спираються на конститу-

цію і громадянські закони. Філософи Росії, України виступали

саме проти феодального деспотизму, за визволення селянства з

кабали поміщиків, дбали про створення вільної, суспільної дер-

жави з формою правління республіки. Філософ Орест Маркович

Новицький (1806—1884 рр.) народився в сім’ї священика на Ки-

ївщині. Учився в Київській академії, а потім вчителював в Пол-

тавській семінарії, був доцентом в Київській духовній академії,

професором Київського університету. В працях Орест Новицький

багато уваги приділяє філософському обґрунтуванню держави,

прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих ре-

форм Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і

права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення фі-

лософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск’є, Сея та

ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-

правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження

держави пояснював договірною теорією. Кріпосне право називав

без-умовно суперечним природі людини, проголошував народ

творцем конституції, а її саму визначав як фіксацію вимог, які

народ висуває уряду та ін. Приділяє увагу і проблемі поділу влади.

Послідовником і прихильником вчень філософів Заходу — Ге-

геля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступає і український філо-

соф Йосиф Григорович Міхнєвич (1800—1885 рр.). Родом з Пів-

дня України. В статтях і трактатах приділяє значну увагу

проблемам генезису держави, прав людини, її місця в соціально-

му житті суспільства. Значною заслугою Йосифа Міхнєвича в

політико-правовій теорії стало те, що, не зупиняючись на розро-

123

бці загальних політико-правових понять, звертається до характе-

ристики конкретних інститутів держави і права, причому не тіль-

ки в Росії, але й в країнах Західної Європи. В основу держави по-

кладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння». Мета її

існування — погодження різноманітних суспільних інтересів че-

рез закони, владу та мудрість правителів. Всі інститути і ланки

держави Йосиф Міхнєвич розглядав через призму інтересів різ-

них станів та класів тодішнього суспільства.

Прогресивні люди Росії та України вважали необхідною доко-

рінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми

об’єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом

за нову і вільну Росію і Україну.

Кирило-Мефодіївське товариство про держав-

но-політичний устрій

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична

організація, що виникла в кінці 1845 — на початку 1846 року в Киє-

ві. Засновниками товариства стали професор Київського універси-

тету Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету

Микола Гулак, студент Василь Белозерський. Разом з організатора-

ми до товариства увійшли студенти Київського університету Олек-

сандр Навроцький, Iван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Ма-

ркович, Олександр Тулуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро

Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевче-

нко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в

«Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов’янського то-

вариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету:

національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва,

станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. До складу

слов’янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія,

Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалат-

ному сейму, а виконавча — президенту. Члени товариства відтво-

рювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед,

свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення

України, треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розви-

тку України, що за певних історичних обставин втратила держа-

вність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі,

пани, кріпаки — все це неприродне для українця взагалі. Соціа-

льна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний

устрій прийшли в Україну ззовні, нав’язані народу силою. Украї-

124

нці визнають, люблять єдиного Бога — Iсуса Христа, Царя і Пана

над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким

сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кири-

ло-мефодіївців, Україна відродиться у формі республіки, стане

складовою частиною всеслов’янської федерації. Кирило-мефоді-

ївцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної

рівності, ідея українського визволення і слов’янофільство. В ос-

нові світогляду два основних орієнтири — християнство і роман-

тизм. Нація — це духовна єдність, в її основі — народний дух, а

не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну

силу історії. Основа духу українців — серце, почуття, що яскраво

проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстою-

вало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та ін-

ших народів, насамперед, слов’янських, які зазнавали соціально-

політичного, економічного, національного гніту, але, керуючись

таким принципом, відкидало всі форми гноблення, виступало

проти царизму і всієї системи самодержавного ладу, заперечува-

ло кріпосне право, гноблення людини людиною.

Визвольні ідеї Тараса Шевченка

На противагу спільному реформаторському духу това-

риства Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 рр.) стояв на ре-

волюційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків — се-

лян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування,

Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів

самодержавно-кріпосницький лад. З найблагороднішими почут-

тями серця і палкою любов’ю він ставився до всіх пригноблених,

до найріднішої підневільної України. Характеристика минулого

України переслідувала мету розкрити історичну основу для ар-

гументації ідеалу всеслов’янського єднання, ідеалу, закладеного

в самому історичному бутті українського народу, що протягом

віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність.

Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко вклю-

чився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї дека-

бристів і революційних демократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період,

коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи

господарства, посилився процес формування капіталістичних

відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Коб-

зарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодаль-

125

но-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко за-

кликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі,

встановлює тісні зв’язки з прогресивними діячами Росії та Украї-

ни, з колишніми декабристами Федором Толстим — віце-прези-

дентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом,

поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та

ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили одно-

думців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодієвське

товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність зааре-

штували і в 1847 році віддали в солдати. Більше десяти років пе-

ребував поет у неволі, і лише в 1858 році царський уряд, розрахо-

вуючи, що казарма задушила революційний дух, дозволила

Тарасу Шевченку повернутися до Петербурга. Але і в засланні, в

солдатах, і після повернення до Петербурга в діяльності Тараса

Шевченка знайшли продовження передові традиції дворянських

революціонерів, яких називає «поборниками священної волі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України

з-під національного гноблення розглядав складовою частиною соціа-

льного розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпос-

ників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини,

ті серцем жебраки, каліки…». Та Тарас Шевченко не тільки звертав-

ся до минулого, але й бачив зразок демократизації державно-

політичного ладу в республіканському ладі Сполучених Штатів Аме-

рики. Iдеєю природного права обґрунтовується висновок, що закон,

який дозволяє полоненого продавати, купувати, зробити рабом і три-

мати його безпідставно, не має ніякого права, ні справедливості. Всу-

переч офіційній ідеї про необхідність, насамперед, надати освіту, від-

полірувати народ, а потім уже дарувати йому свободу, Тарас

Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як

через полегшення його труднощів. Події 40—50-х років ХIХ ст. в ба-

гатьох країнах Європи мали величезний вплив на активізацію суспі-

льно-політичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і се-

лян Франції, Німеччини, Австрії, Iталії завдали могутній удар

феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних вироб-

ничих відносин. На арену революційної і політичної боротьби вихо-

дять буржуазія і робітничий клас — прогресивні сили суспільства.

Політичні погляди Пантелеймона Куліша

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло

українському відродженню, пожвавленню національного руху.

Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам

126

Слобідської України, які на початку ХIХ ст. почали активно вида-

вати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започат-

кували новий рух харків’яни і полтавці. У Харкові створюється

громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-

Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Срезневський, Рославський,

Лук’янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корне-

цький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню

проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вче-

них Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед

української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень

творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне

місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш

(1819—1897 рр.). Своєрідною спробою утвердження української

ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтер-

претації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української

національної свідомості, духовний космос народу, система його

традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духо-

вно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Ху-

тір — антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто.

Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо

ідею про те, що цивілізація (міська культура) негативно впливає на

народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти

технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує

лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, ус-

падкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну

мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної

культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення по-

рядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залу-

чити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного

світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ

більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань

відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов’ян-

ського світу. Соціокультурні запозичення — важлива умова істо-

ричного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша збі-

гається з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є сло-

ва: «I чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».

Теоретична політична соціологія в Росії і Україні

З середини ХIХ ст. почався бурхливий розвиток соціо-

логії, політичної соціології, що зв’язано з іменами учених-

соціологів Огюста Конта, Карла Маркса, Герберта Спенсера, Га-

127

бріеля Тарда, Лестера Уорда, Еміля Дюркгейма і ще багатьох.

Значний внесок у розвиток політичної соціології внесли і вчені

Росії та України: Петро Лавров, Микола Данилевський, Микола

Карєєв, Максим Ковалевський, Пітирим Сорокін та ін. Тоді ж за-

роджується і марксистська соціологія — історичний матеріалізм.

Політична соціологія стає дедалі більше ключовою наукою, що

пояснює закономірності розвитку суспільства, суспільних відно-

син. Чітко обґрунтовується і тенденція розвитку політичної соці-

ології в Україні. У другій половині ХIХ ст. в історії суспільно-

політичної думки в Україні визначне місце займає творчість Ми-

хайла Драгоманова — історика, відомого етнографа, публіциста,

Сергія Подолинського — відомого політичного діяча, Михайла

Павлика — письменника, Iвана Франка, Лесі Українки — рево-

люційних демократів та ін. В 60—70-ті роки в Україні провідною

течією в суспільно-політичному житті виступає ідеологія рево-

люційного народництва. Її представники — Павло Аксельрод,

Андрій Шеляров, Микола Кибальчич та ін.

Iдеї Михайла Драгоманова

Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний

та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібераліз-

му в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгома-

нов (1841—1895 рр.). Його суспільно-політична концепція по-

єднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справе-

дливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного

права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю по-

літичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіїв-

ського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це знай-

шло відображення в програмі «Громади», підписаній Сергієм

Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомано-

вим. Всі твердо відстоювали автономно-федеративні позиції у

вирішенні соціально-економічних та державно-правових пи-

тань розвитку слов’янських народів. Не заперечуючи певної

ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства,

віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил,

політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і

пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими

повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку українсь-

кої нації, Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в

житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи

128

на вчинений татарами погром. Та культура, що носить назву

«Малоросія» є прямою спадкоємницею Київської Русі — колиски

руського світу. Iсторики, соціологи, зауважує Михайло Драгома-

нов, часто-густо пояснюють рівень культури України тільки

культурними запозиченнями, зробленими нею у Візантії та пів-

денно-західних слов’ян (ХII—ХIII ст.), латино-польськими впли-

вами (ХVI—ХVIII ст.). Але це поверховий, неісторичний погляд,

підхід, що не враховує двох факторів. Перший — творцем висо-

корозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема,

чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, ство-

рювалися літописи, співали Боян і автор «Слова о полку

Iгоревім»). Друга обставина, що обумовила високий рівень цивілі-

зації: безперервність освіти і взаємин з освіченим світом Пів-

денної Русі з давніх часів і до ХVIII ст. I справді, зауважує Ми-

хайло Драгомаров, якщо культура України, як вважають деякі

дослідники, мала тільки наслідування або церковний характер, то

тоді чим пояснити той факт, що сформувалися такі величні по-

статі слов’янського просвітництва ХVI—ХVIII ст. — князі Ост-

розькі, Петро Могила, Дмитро Ростовський, Лазар Баранович,

Феофан Прокопович та ін. Чим пояснити, що аж до кінця

ХVIII ст. культура України випереджувала у розвитку культуру

Московського царства і вносила свіжий струмінь у його цивілізо-

ваність. А пояснити, на думку Михайла Драгоманова, можна

тільки одним: високим вихідним рівнем народної культури, поезії,

фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатності до

культурної творчості, до творчих перетворень культурних над-

бань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції влас-

них соціокультурних традицій. Не можна забувати і того, що зда-

тність народу України протягом багатьох століть зберігати

високий потенціал культури багато в чому зумовлена намагання-

ми відстоювати свою державність, економічну і політичну неза-

лежність. I тільки в ХVIII ст. Україна, знесилена в боротьбі з аг-

ресивними сусідами, почала поступово відставати у розвитку,

особливо в сфері економіки, індустрії, урбанізації. Що ж до ду-

ховної культури, художньої творчості, побуту, то народ України

зберігав високий рівень розвитку. Відставання України в соціо-

культурному розвитку у другій половині ХIХ ст. від Заходу і пе-

вною мірою від імперської Росії дуже хвилювало українську ін-

телігенцію. У зв’язку з цим Михайло Драгоманов, критично

осмислюючи існуючу ситуацію, розробляє програму соціокуль-

турного відродження української нації, прискореного руху куль-

тури по шляху прогресу.

129

Одним із гарантів національного відродження українського

народу є завоювання державності. Реально оцінюючи, що

Україна міцно інтегрована в Російську імперію, Михайло Драго-

манов розробляє принцип федералізму державних і недержавних

слов’янських народів як засіб переходу від імперського репреси-

вно-диктаторського, унітарно-центриського способу правління

до демократичних, європейських форм державності. Федерація

слов’янських народів мала, на думку Михайла Драгоманова, пе-

редбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до со-

ціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення за-

безпечило б свободу національного розвитку за умови активного

спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою

Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної дія-

льності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропей-

ського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння

певної частини населення України — результат політико-

економічних факторів, наслідок політики Російської імперської

держави, а не намагань простого російського народу або прояву

його націоналізму.

У національному питанні Михайло Драгоманов виходив з то-

го, що вихідним принципом у вирішенні національних проблем є

«космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах

культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до

місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути

рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть пере-

роблювати їх відповідно свого ідеалу, що вже давно на світі став

вироблятись процесом інтернаціональним, космополітичним.

Коли ж поставити справу національностей, тоді не буде спору

про націоналізм і космополітизм, спору тупого в самій своїй су-

ті». Все ж наука вийшла за національні межі, стала інтернаціона-

льною. Тому не можна виводити політичні чи соціальні ідеї з на-

ціонального почуття.

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей,

Михайло Драгоманов вважав, що «головне діло — поступ людини

і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а націо-

нальність є тільки ґрунт, форма та спосіб...». Національні права

можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше

політичних свобод, тим більше національних прав. «Поки в Росії

не буде політичної волі, доти український рух не буде мати там

серйозного ґрунту. Політична ж воля в Росії не може бути осяг-

нута інакше як спільною акцією всіх освічених народів». Акцен-

туючи увагу на об’єктивних причинах загрози денаціоналізації

130

українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недооці-

нював суб’єктивний фактор — намагання народу досягти ідеалу

національного державного суверенітету, незалежності України.

Iван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок

зовсім безнаціональної російської федерації, що ідеали соціальної

рівності та ідеї космополітизму заслонили перед його очима

«ідеал національної самостійності». А без нього «культуртрегер-

ство» дуже легко змінюється та вироджується.

3. С

ОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-

КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ТА ДЕРЖАВНІСТЬ

На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Украї-

ні відображала перехід українського національно-визвольного

руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до

організованого просвітництва народу і активізації боротьби за

визволення народу з-під гніту поміщиків та капіталістів. Кредом

ряду політичних мислителів в Україні ставали підтримка та роз-

виток національного руху за встановлення державності в Україні,

за автономність в союзі з Росією.

Проблеми державності в творчості Iвана Франка

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій,

соціальної суті займають значне місце в творчості Iвана Франка

(1856—1916 рр.) — українського письменника, громадсько-

політичного діяча. Навчався у Львівському університеті. Один з

організаторів Русько-Української радикальної партії, брав участь

у виданні її пресових органів та ін. Характеризуючи політичні

погляди Iвана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її ви-

рішення в Галичині, загальні принципи розв’язання селянського

питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі

за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і

держави. На ранньому етапі творчості Iван Франко — соціаліст,

але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував

увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну ува-

гу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокуль-

турного розвитку України. Йому імпонує російсько-федератив-

ний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ніхто

не має нав’язувати їй якісь правила, встановлювати норми, поря-

док. Федерація — найоптимальніша форма організації життя су-

спільства.