Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

підприємців, державна підтримка підприємництва, припинення під-

приємницької діяльності, некомерційне господарювання).

2. Суб’єкти господарювання (утворення, установчі документи,

державна реєстрація, припинення діяльності суб’єкта господарювання,

види та організаційно-правові форми підприємств, структура та уп-

равління підприємством, майно підприємства, його відносини з ін-

шими суб’єктами, зовнішньоекономічна та соціальна діяльності під-

приємства, об

’єднання підприємств, громадяни-підприємці).

3. Майнова основа господарювання (правовий режим майна

суб’єктів господарювання, гарантії та захист майнових прав, викорис-

тання природних ресурсів, використання прав інтелектуальної влас-

ності, цінні папери, корпоративні права).

4. Господарські зобов’язання (види господарських зобов’язань

(майнові організаційні), господарські договори, ціни та ціноутворення,

визнання суб’єкта банкрутом

5. Відповідальність за правопорушення у сфері господарю-

вання (відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та

адміністративні санкції.

6. Особливості правового регулювання окремих галузей гос-

подарювання (торговельної діяльності, комерційного посередництва,

перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної та фі-

нансової діяльностей, особливості комерційної концесії).

7. Зовнішньоекономічна діяльність.

8. Спеціальні режими господарювання (спеціальні економічні

зони, концесії, морська

економічна зона тощо).

Закон України “Про господарські товариства” містить такі

розділи.

1. Визначення та види господарських товариств.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або

інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та(або)

громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій

діяльності товариства з метою одержання прибутку.

До господарських товариств

відносяться: повні товариства,

командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, то-

вариства з додатковою відповідальністю, акціонерні товариства.

2. Установчі (засновницькі) документи.

Повне та командитне товариства утворюються та діють на ос-

нові установчого (засновницького) договору.

Товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, ак-

ціонерне товариство діють на основі установчого договору та статуту.

3. Найменування товариства

4. Права учасників товариства:

а) брати участь в управлінні справами товариства у порядку,

що визначається в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати

його частку;

в) одержувати інформацію про діяльність товариства (баланси,

звіти, протоколи зборів);

г) вийти з товариства.

5. Обов’язки учасників:

а) дотримуватися вимог установчих документів і виконувати

рішення

органів управління;

б) не розголошувати комерційну таємницю і конфіденційну ін-

формацію про діяльність товариства;

в) вносити внески. Внесками учасників товариства можуть бу-

ти будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності, цінні

папери, права користування природними ресурсами, майнові права (у

тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти. Внесок ста-

новить частку

учасника в статутному фонді.

6. Органи управління: загальні збори та правління.

Далі в законі характеризуються окремі види господарських то-

вариств.

2.3. Зміст установчих документів та їх підготовка

До установчих (засновницьких) документів, що підтверджу-

ють статус юридичних осіб, без яких неможливо заснувати фірму,

належить рішення про її утворення або засновницький договір,

а у

випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта гос-

подарювання.

Статут підприємства – це офіційно зареєстрований доку-

мент, який визначає форму власності підприємства, сферу його діяль-

ності, спосіб управління та контролю, порядок утворення майна під-

приємства та розподілу прибутку, порядок реорганізації та інші по-

ложення, які регламентують діяльність юридичної особи.

Статут підприємства – це його мала конституція, його основ-

ний закон. Статут затверджується власниками підприємства.

Організація підприємства, якщо осіб, які бажають його за-

снувати, дві або більше, починається з розробки та прийняття уста-

новчого договору. Засновницький договір – це угода (договір), яка

укладається між двома або кількома засновниками щодо створення

підприємства (фірми)

певним шляхом. Суть установчого договору по-

лягає в тому, що він є одним із різновидів згоди про спільну гос-

подарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи.

В установчих документах повинні бути зазначені наймену-

вання та місцезнаходження суб’єкта господарювання, мета і предмет

господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління,

порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, роз-

поділу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації,

якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі

засновники зобов’язуються утво-

рити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності

щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок роз-

поділу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господа-

рювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження

нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання,

які передбачені

законом, а також порядок його реорганізації та лікві-

дації відповідно до закону.

Засновницький договір набирає сили з мо-

менту його підписання всіма засновниками (учасниками) підприємства.

Статут підприємства являє собою подальшу деталізацію поло-

жень, що містяться в установчому договорі. Статут суб’єкта госпо-

дарювання повинен містити відомості про його найменування і міс-

цезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення

статутного та

інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків,

про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реор-

ганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості,

пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господа-

рювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші ві-

домості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів

державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єк-

тів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (заснов-

ником) суб’єктом господарювання чи його представниками, органами

або іншими суб’єктами відповідно до закону.

Принципи розробки найменування підприємства.

Найменування вказується в засновницьких документах під

приємства і повинно містити зазначення виду підприємства (приватне,

товариство, акціонерне товариство, державне), для повних і коман-

дитних товариств – прізвища (найменування) учасників та інші необ-

хідні відомості (наприклад, завод, фабрика, майстерня тощо). Най-

менування господарського товариства не може вказувати на належ-

ність товариства до органів державної влади чи органів місцевого са-

моврядування.

Багато хто вважає це питання неважливим. Однак, у міру роз-

витку ринку найменування стає важливою проблемою. Не дарма за-

сновники закордонних фірм оголошують конкурси та сплачують вели-

кі гроші за влучну назву.

Виходячи з практики, сформульовані принципи розробки наз-

ви підприємства, а саме:

1) незмінність (до назви звикають, вона міцно утримується у

пам’яті). Це полегшує ділові контакти. Неможливо уявити, щоб все-

світньо відомі фірми “Дженерал Моторс”, “Пежо”, “Рено”, “Міцубісі

”,

ІВМ раптом перейменували;

2) асоціації з продукцією, що випускається. Бажано, щоб назва

підприємства пов’язувалась у людей з характером його діяльності,

продукцією та іншими характерними рисами, наприклад, Автозаз, Ін-

комбанк. Вдало підібрана назва сприяє створенню оригінальної ембле-

ми, товарного знака підприємства. Слід уникати надмірної жорсткості

у визначенні характеру діяльності, тому що

він може змінитися, на-

приклад, внаслідок диверсифікації;

3) стислість, естетичність, щоб шляхом заміни літер, їх пере-

становлення або додавання не можна було трансформувати у хибну

назву, що привело б до падіння престижу фірми. Обережність потрібна

і при використанні абревіатури;

4) застосування іноземних слів тільки тоді, коли немає екві-

валента у мові

даної країни;

5) прийнятність для іноземців. Назва не повинна нагадувати

нецензурні, неприємні на слух слова чи поняття, які не сприяють ав-

торитету фірми.

2.4. Формування початкового підприємницького капіталу

Для створення та початку діяльності підприємства (фірми)

необхідний стартовий капітал. Цю функцію виконує статутний фонд.

Статутний фонд – це сукупність грошових коштів та майна

яка необхідна для організації та початку функціонування підприємства

(фірми).

Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками

(учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від госпо-

дарської діяльності підприємства, а в разі потреби також додаткових

вкладів учасників, у тому числі спонсорів. Вкладом до фонду можуть

бути всі види майна – будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні

цінності; кошти засновників (учасників), у тому

числі у вільно кон-

вертованій валюті; усі види майнових прав – на користування землею

та іншими природними ресурсами, різними майновими об’єктами, а

також на використання винаходів, “ноу-хау”, інших об’єктів інте-

лектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але

мають товарну вартість. Забороняється використовувати для форму-

вання статутного фонду товариства бюджетні кошти, а також одержані

в кредит та під заставу.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного

засновника (учасника) до статутного фонду обумовлюються в уста-

новчих (засновницьких) документах. Мінімальний обсяг статутного

фонду становить: для акціонерного товариства – суму, еквівалентну

1250 мінімальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент

його створення); для інших товариств (товариств з обмеженою та до-

датковою відповідальністю, повних та командитних товариств) – 100 мі-

німальним заробітним платам.

Статутний фонд є не тільки підставою для державної реєст-

рації, але і стартовим капіталом, від якого залежить функціонування

підприємства (фірми). Кошти статутного

фонду спрямовуються на роз-

виток виробництва.

Обсяг статутного фонду закріплюється в засновницькому до-

говорі та статуті підприємства (фірми). Крім статутного фонду, під-

приємства можуть створювати інші фонди, наприклад, резервний, стра-

ховий, споживання, соціально-економічного розвитку тощо, які перед-

бачені чинним законодавством України або відповідним рішенням

зборів учасників підприємства.

Майно підприємства

становлять виробничі і невиробничі фон-

ди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному

балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є:

− грошові та матеріальні внески засновників;

− доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших ви-

дів господарської діяльності;

− доходи від цінних паперів;

− кредити банків та інших кредиторів

;

− капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

− майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, органі-

зацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

− інші джерела, не заборонені законодавством України.

Таким чином, підприємницький капітал охоплює певні капі-

талоутворюючі елементи, а саме:

1) усі технічні засоби виробництва (будівлі, споруди, устатку-

вання, рухомий

склад транспорту, інструменти тощо), які використо-

вуються підприємцем на законній підставі (не лише як об’єкти влас-

ності, а й на правах оренди, лізингу, тимчасового користування тощо);

2) матеріальні оборотні елементи виробництва (сировину і ма-

теріали, пристосування й інструменти одноразового або короткочас-

ного використання);

3) оборотні кошти у грошовій формі (фонд оплати праці,

кошти для придбання елементів оборотних фондів, фонди обігу, у то-

му числі грошові кошти на розрахунковому рахунку у банку);

4) інтелектуальну власність (якщо вона як така

буде сприйнята

виробництвом або ринком), тобто власне підприємницька ідея, спосіб

виготовлення сировини або готової продукції, спосіб надання товару

нових властивостей і якісних характеристик – все те, що прийнято

називати “ноу-хау”.

Отже, величину підприємницького капіталу (

) можна

обчислити за формулою:

пе ое o ін

ТМ K В

+++

де

Т – технічні елементи;

ое

– матеріальні оборотні елементи;

– оборотні кошти в грошовій формі;

ін

– інтелектуальна власність (нематеріальні активи).

Початковим прийнято називати капітал, що вкладається у

будь-яку власну справу з самого початку практичної реалізації під-

приємницького проекту, на початковій стадії підприємницької діяль-

ності в цілому.

Необхідний розмір початкового (стартового) підприємниць-

кого капіталу визначається на основі економічних розрахунків щодо

конкретного проекту, розробленого стосовно прийнятої нової

підпри-

ємницької ідеї.

2.5. Державна реєстрація підприємницької діяльності

Процес створення фірми (підприємства) завершує державна

реєстрація. Право на здійснення підприємницької діяльності суб’єкт

набуває лише після акту державної реєстрації такої діяльності, інакше

вона є незаконною.

Розглянемо порядок державної реєстрації суб’єкта підприєм-

ницької діяльності.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності

проводиться у виконавчому комітеті міської

(районної) ради за міс-

цезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо інше не перед-

бачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності

юридичної особи, власник (власники), уповноважений ним (ними) ор-

ган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу дер-

жавної реєстрації такі документи:

– рішення власника (власників) майна або уповноваженого

ним (ними) органу;

– установчі документи, передбачені законом для відповідного

виду юридичних осіб;

– рішення Антимонопольного комітету України про згоду на

створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів господарю-

вання у випадках, передбачених законом;

– документ (документи), що засвідчує сплату засновником (за-

сновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в

розмірі, встановленому законом;

– реєстраційну картку встановленого зразка;

– документ, що засвідчує сплату коштів за державну

реєстрацію.

Підписи фізичних осіб на установчих документах засвідчу-

ються нотаріусом.

При створенні у процесі приватизації та(або) корпоратизації

відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про

наслідки підписки акцій, затверджений Державною комісією з цінних

паперів та фондового ринку.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяль-

ність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку

встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію,

копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина-

платника податків та інших обов’язкових платежів і документ, що за-

свідчує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред

’являють

документ, що посвідчує особу.

Органи держвлади можуть вимагати експертного висновку щодо

екологічного, санітарного і протипожежного стану для реєстрації під-

приємства.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен пере-

вищувати три робочих дні, фізичної особи – два робочих дні з дати

надходження документів для проведення реєстрації. Свідоцтво про дер-

жавну реєстрацію

повинно бути оформлено державним реєстратором і

видано (надіслано) засновнику не пізніше наступного робочого дня з

дати реєстрації.

На печатках і штампах суб’єкта господарювання повинен за-

значатись ідентифікаційний код, за яким його включено до державного

реєстру суб’єктів господарювання, або ідентифікаційний код грома-

дянина-підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта господарювання

та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах

Державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в

установах банків.

Відомості щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання

включаються до єдиного

державного реєстру, відкритого для загаль-

ного ознайомлення

Органи державної реєстрації надсилають примірник реєстра-

ційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному дер-

жавному податковому органу і органу державної статистики та подають

відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльнос-

ті до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Відмову в державній реєстрації суб’єкта господарювання мо-

же бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який

підлягає державній реєстрації, забороняється.

Перереєстрація суб’єкта господарювання проводиться у разі

зміни форми власності, на якій засновано даний суб’єкт, організаційної

форми господарювання або найменування суб’єкта господарювання і

здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта гос-

подарювання

здійснюється за його особистою заявою, а також на під-

ставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що

суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяль-

ності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших

випадках, передбачених законом.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприєм-

ницької діяльності справляється плата (

реєстраційний збір), яка ста-

новить для громадян-підприємців 1,5, для юридичних осіб – 7 неопо-

датковуваних мінімумів доходів громадян. За прискорену (протягом

одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприєм-

ницької діяльності справляється потрійний розмір відповідного реєст-

раційного збору.

За кожний прострочений день реєстрації орган реєстрації по-

винен сплачувати заявнику 20 % реєстраційного збору, але не

більше

розміру плати за реєстрацію. Для окремих видів підприємницької діяль-

ності необхідне ліцензування після реєстрації.

2.6. Права, обов’язки та відповідальність

суб’єкта підприємницької діяльності

До підприємницької діяльності висуваються багатогранні еко-

номічні, соціальні, правові й навіть політичні вимоги. Підприємець має

успішно вести справи на своїй фірмі, тобто його призначення – на-

повнювати ринок новими товарами і послугами, до того ж за якомога

низькими цінами. Отже, підприємець виконує важливу суспільну функ-

цію, його діяльність необхідна будь-якому суспільству

Великої ваги у цьому зв’язку набуває чітке визначення пра-

вового статусу підприємця, тобто його прав, обов’язків і відповідаль-

ності, особливо визначення правового статусу підприємця. Зокрема, це

насамперед стосується України, де підприємництво робить лише перші

кроки і нинішні українські підприємці ще не досягли світового рівня.

Розглянемо більш детально правовий

статус підприємця, тобто його

права, обов’язки та відповідальність.

З метою реалізації господарської ініціативи підприємець має

право:

− створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-

які види підприємництва;

− купувати повністю або частково майно та набувати майно-

вого права;

− самостійно формувати господарську діяльність, обирати пос-

тачальників та споживачів;

− встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися при-

бутком;

− самостійно визначати форми, системи і розміри оплати праці

та інші види доходів осіб, що працюють за наймом;

− отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий

дохід;

− брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійсню-

вати валютні операції;

− користуватися державною системою соціального забезпе-

чення

і соціального страхування.

Основні обов’язки підприємців полягають у тому, щоб:

− укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадя-

нами, що приймаються на роботу за наймом;

− здійснювати оплату праці осіб, які працюють за наймом, на

рівні, не нижчому за мінімальні розміри, встановлені законодавством,

та її своєчасне одержання працівниками;

− забезпечувати належні і безпечні умови праці, а також інші

соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та

соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

− не завдавати шкоди довкіллю;

− не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об’єд-

нань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права міс-

цевого самоврядування і держави.

Відповідальність підприємця зводиться до того, що він від-

повідає:

− за зобов’язання, пов’язані з його діяльністю, своїм майном,

за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів не може

бути звернене стягнення;

− за охорону навколишнього середовища;

− за додержання заходів з техніки безпеки, охорони

праці, ви-

робничої гігієни та санітарії;

− за заподіяну шкоду і збитки.

2.7. Припинення підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність припиняється:

а) після закінчення строку, на який створювалося підпри-

ємство, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

б) з власної ініціативи підприємця (власників);

в) у разі припинення існування підприємця;

г)

у разі закінчення строку дії ліцензії;

д) на підставі рішення суду: за клопотанням банківських ор-

ганів у разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; конт-

ролюючих органів за систематичне або грубе порушення чинного

законодавства;

е) за іншими підставами, передбаченими установчими доку-

ментами та законодавчими актами України.

Підприємства можуть припинити свою діяльність не

тільки з

причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму функціо-

нування, об’єднуються з іншими підприємствами, відокремлюються з

розподілом майна тощо. Припинення діяльності суб’єкта підприєм-

ництва здійснюється двома шляхами – реорганізацією та ліквідацією.

Підприємство реорганізується у випадках:

− злиття з іншим підприємством та утворення в результаті но-

вого підприємства,

до якого переходять усі майнові права та обов’язки

обох підприємств;