Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

− приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до

останнього переходять усі майнові права та обов’язки підприємства,

що приєднується;

− поділу підприємства. Новим підприємствам, що виникли,

переходять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках)

майнові права і обов’язки розділеного підприємства;

− виділення з підприємства одного або кількох нових,

яким

переходять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) май-

нові права і обов’язки реорганізованого підприємства;

− перетворення одного підприємства в інше. До нового під-

приємства переходять усі майнові права і обов’язки реорганізованого.

Тема 3. Регулювання взаємодії

суб’єктів підприємницької діяльності

3.1. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві.

3.2. Напрямки і форми співробітництва партнерів.

Громадські об’єднання підприємців в Україні.

3.3. Ознаки та процеси виправлення неблагополучного

становища підприємства. Ліквідація підприємства.

Реструктуризація підприємства.

3.4. Ризики у підприємницькій діяльності. Економічна безпека

підприємства.

3.5. Захист прав споживачів та виробників.

3.1. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві

У ринковій економіці організація підприємницької діяльності

базується виключно на договірних взаємовідносинах.

Договір (контракт, угода) – форма документального закріп-

лення партнерських зв’язків, яка обумовлює предмет договору, взаємні

права та обов’язки, наслідки порушення домовленостей.

У ринковій системі господарювання застосовують два типи

договорів: установчі та підприємницькі

Засновницький (установчий) договір – це письмовий доку-

мент, який засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб від-

носно заснування нового підприємства.

Підприємницький договір – документ, що відображає угоду

сторін (партнерів) відносно безпосереднього здійснення вибраної під-

приємницької діяльності. Договір опосередковує відносини у процесі

праці, виробництва і реалізації продукції або надання різноманітних

послуг.

Класифікацію

підприємницьких договорів за сферами діяль-

ності наведено в табл. 2.2.

Таблиця 2.2 – Класифікація підприємницьких договорів

за сферами діяльності

Сфера

діяльності

Сутність договорів

1. Купівля-про-

даж, оренда і

лізинг

Договір купівлі-продажу продукції, виробленої під-

приємством; договір на поставку товарів через посе-

редника; договір про аукціонний продаж товарів.

Договір продажу майна підприємства іншим юри-

дичним особам; державний контракт; державне за-

мовлення; договір оренди майна; лізингова угода.

2. Підрядні

послуги

Договір про консалтинг та інформаційне обслуго-

вування підприємств і організацій; договори про на-

дання юридичних, аудиторських, брокерських, рек-

ламних послуг; договір на виконання науково-дос-

лідних робіт.

3. Трудові

відносини

Колективний договір; тарифна угода; договір (конт-

ракт) про наймання працівника.

4. Страхування Договір особистого страхування від нещасних випад-

ків; договір страхування майна підприємств і гро-

мадян; договір обов’язкового та добровільного ме-

дичного страхування.

5. Розрахунки

і кредитування

Договір на розрахункове і касове обслуговування;

договір поручництва; договір позики із заставним

забезпеченням; кредитний договір.

6. Зовнішньо-

економічна

діяльність

Договір на декларування товарів, що підлягають мит-

ному контролю; договір на транспортно-експеди-

ційне обслуговування зовнішньоекономічних опе-

рацій; ліцензійний договір; агентський договір; до-

говір на закупівлю товарів за імпортом; договір пос-

тавки товарів за експортом.

7. Інші

договори

Договір доручення; договір комісії; договір про спіль-

ну діяльність.

Типовий зміст підприємницького (господарського) договору

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до дого-

вору), основної і заключної частин:

1. Преамбула включає офіційну назву договору; місце і час

(дату) укладення; зазначення факту укладення договору; юридичні

назви сторін (партнерів).

2. Основна частина.

2.1. Специфічні умови: предмет договору (найменування (но-

менклатуру, асортимент)

та кількість продукції (робіт, послуг), а також

вимоги до її якості); ціна товару; знижка чи надбавка; базові умови

поставки; форма оплати; термін поставки; маркування, пакування і

тара; здавання-приймання товару; строк дії договору; відповідальність

сторін; застереження за договором (санкції).

2.2. Загальні умови: арбітражний припис; форс-мажорні обста-

вини, з настанням яких виконання договірних зобов’язань припиняється.

3. Заключна

частина: необхідні додатки (ескізи, зразки това-

рів); юридичні адреси сторін договору; підписи сторін (партнерів).

Господарський договір за загальним правилом викладається у

формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого пе-

чатками. Допускається укладення господарських договорів спро-

щеним способом, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, теле-

грамами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прий

няття до виконання замовлень.

За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’я-

зується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту

укладення попереднього договору, укласти основний господарський

договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Колективний договір – це угода між трудовим колективом в

особі профспілки та адміністрацією (власником) підприємства.

До

колективного договору включаються такі обов’язки сторін:

адміністрації – створення безпечних умов праці, забезпечення зрос-

тання продуктивності й оплати праці, професійної підготовки і під-

вищення кваліфікації, соціального захисту працівників, їх участь у ви-

користанні прибутку; працівників – виконувати обов’язки, дотриму-

ватися режиму роботи.

3.2. Напрямки і форми співробітництва партнерів.

Громадські об’

єднання підприємців в Україні

Партнерські зв’язки – це такі договірні відносини, які вста-

новлюються між підприємцями і дозволяють кожному з них досягти

очікуваного результату (успіху) за рахунок обміну наслідками своєї

діяльності.

Проте кожний підприємець, зацікавлений не просто у вста-

новленні будь-яких партнерських зв’язків, а в налагодженні найбільш

ефективних

форм таких взаємовідносин. Визначити найефективнішу

форму взаємовідносин з партнером можна порівняльним аналізом усіх

можливих форм партнерських зв’язків.

Насамперед підприємці можуть співпрацювати у сфері вироб-

ництва. Другим напрямком співробітництва можна вважати сферу

товарообміну. Торгівля – це третій напрямок у розвитку співробіт-

ництва партнерів. До четвертого напрямку належить співробітництво у

сфері фінансів.

Підприємницька діяльність може ефективно здійснюватись у

різноманітних напрямках, кожний з яких охоплює певні конкретні форми

співробітництва.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’яз-

ків) у сфері виробництва:

− виробнича кооперація – форма співробітництва,

коли орга-

нізується закінчений виробничий цикл усіма співпрацівниками-парт-

нерами, а кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного

виробничого процесу;

− проектне фінансування – форма партнерських зв’язків, за

якої одна зі сторін бере на себе зобов’язання фінансувати реалізацію

проекту іншого партнера або одна сторона, що має власний

роз-

роблений проект, пропонує іншій стороні здійснювати його практичну

реалізацію і зобов’язується фінансувати усі роботи;

− комерційна концесія (ліцензування) – використання прав ін-

ших суб’єктів. Ліцензіар (власник певних прав) укладає угоду з ліцен-

зіатом (кому такі права передаються на постійній чи тимчасовій осно-

ві), відповідно до якої останньому

передаються права на викорис-

тання патенту, товарного знака, іншої значущої новації за певну плату;

− управління за контрактом – форма відносин, сутність якої

зводиться до такого: один з підприємців передає іншому “ноу-хау” в

галузі управління, а другий забезпечує інвестування;

− підрядне виробництво – це взаємини між підприємцями, ко-

ли один із

них здійснює цільове виробництво товару за прямою вка-

зівкою замовника.

Товарообмінними вважаються такі операції, за якими основу

взаємовідносин партнерів становить рух (просування) товарів, але при

цьому повністю виключається грошова форма розрахунків, тобто

здійснюється прямий обмін одного товару на інший з дотриманням

цінового паритету.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’язків)

сфері товарообміну такі:

− бартерна угода – це комерційна операція з обміну певної

кількості одного товару на еквівалентну за вартістю кількість іншого;

− зустрічна торгівля – це певна сукупність угод, спрямованих

на досягнення відповідного балансу у взаємних поставках товарів;

− комерційна тріангуляція (“трикутник”), сутність якої полягає

у тому, що у здійсненні

бартерних операцій можуть брати участь не

дві, а три сторони чи більше, якщо цього вимагає пошук необхідного

товару.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’язків)

у сфері торгівлі, закріплені такими угодами:

− угода звичайна – угода про купівлю-продаж, за якою взаємо-

відносини оформляються у вигляді договору поставки того або іншого

товару;

− угода форвардна – угода, термінова щодо

практичної реалізації;

− угода про передачу інформації у вигляді “ноу-хау” за вина-

городу, умови і розміри якої передбачені контрактом;

− угода про встановлення прямих зв’язків – економічні взає-

мини фірм (підприємств, організацій), що базуються на безпосередньому

співробітництві у конкретній сфері діяльності;

− угода СПОТ – вид операції щодо купівлі-продажу

наявного

товару з надтерміновою оплатою і доставкою споживачеві;

− угода про експорт товару – договір про поставку товару парт-

неру іншої країни;

− угода про реекспорт – відносини, за яких один з партнерів ку-

пує товар за кордоном з метою його поставки партнеру з третьої країни;

− угода про імпорт товару – операція, в

основі якої лежать від-

носини між партнерами щодо ввезення товару з іншої країни.

Партнерські зв’язки у сфері фінансових відносин охоплюють

наступні форми співпраці:

− факторинг – система взаємовідносин, що встановлюється

між підприємцем і фактор-фірмою, яка бере на себе дебіторську за-

боргованість підприємця або купує у підприємця його вимогу до

того

чи іншого партнера щодо оплати боргу. У ролі фактор-фірми найчас-

тіше виступають банки;

− комерційний трансферт використовується в міждержавних

відносинах і означає взаємне придбання партнерами капіталу в націо-

нальній валюті у визначених розмірах за договірною ціною. Однак при

цьому не відбувається фізичного переміщення капіталу через націо-

нальні кордони, а

куплена валюта зараховується на рахунок покупця у

національному банку країни-продавця. Ця форма партнерських взає-

мовідносин застосовується в системі міжбанківських зв’язків (засну-

ванні так званих кореспондентських рахунків) і міждержавних відносин.

Бажання всіх учасників економічної діяльності в країні набути

додаткової стійкості, захистити свої соціальні, політичні та корпора-

тивні інтереси виявилося

у створенні багатьох асоціацій, спілок, інших

громадських об’єднань підприємців. В Україні налічується понад 100 та-

ких громадських об’єднань підприємців. З іншого боку, в умовах пере-

хідного періоду добрі наміри далеко не завжди втілюються без проб-

лем. Відсутність чітких програм, організаційного досвіду, ресурсних

можливостей та достатньо значної громадської підтримки призводить

до практичної деградації багатьох об’єднань або до їх переродження в

пошуках можливих шляхів досягнення цілей. Небагато підприєм-

ницьких громадських організацій продовжують активно відстоювати

інтереси підприємців.

На жаль, самоорганізація та кооперування суб’єктів підпри-

ємництва на соціально-політичній (громадські об’єднання підприєм-

ців, громадсько-політичні рухи та їх парламентське представництво) і

економічній (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи

тощо) засадах з об’єктивних причин поки що не дістали в Україні

відповідного розвитку. Серед причин слід зазначити такі

− недовіра та традиційно негативне ставлення населення і

підприємців до таких об’єднань;

− протистояння місцевих органів влади;

− надзвичайно слабкий взаємозв’язок малого підприємництва з

інститутами політичної системи суспільства, що зумовлене, перш за

все, нерозвиненістю самої політичної сфери;

− відсутність у підприємців свідомої потреби у структурній

інтеграції, ілюзії про

можливість без опанування нових економічних

засад вижити в ринкових умовах;

− недостатність коштів на утримання таких структур;

− важкий тягар податкової політики держави тощо.

Процес виникнення та становлення громадських об’єднань

підприємців в Україні умовно можна поділити на два етапи.

Перший етап (1989–1992 рр.) характеризується як початко-

вий етап визрівання внутрішніх

передумов для інтеграції відповідних

соціальних груп населення. Цей етап став наслідком правового визнан-

ня об’єктивної необхідності розвитку підприємницької діяльності.

Другий етап, який розпочався у 1993 р. і триває до цього часу, знач-

ною мірою характеризується активізацією процесів роздержавлення,

приватизації та відповідних змін у розкладі соціально-економічних сил.

У 1989 р. з’явилася

Спілка кооперативів та підприємців Украї-

ни, яка спрямовувала свою громадську діяльність на вирішення таких

головних завдань: разом з органами державного управління брати

участь у розробці основних напрямів розвитку кооперативного руху,

умов надання підприємцям і кооперативам податкових та інших пільг;

здійснювати соціальний захист підприємців.

Велику роль у консолідації кооперативів, підприємств малого

та середнього підприємництва відіграє заснована в 1990 р. Федерація

профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва в

Україні. У 1990 році були створені дві спілки підприємців: Спілка ма-

лих підприємств України і Спілка орендарів і підприємців України.

В 1992 р. заснована Українська спілка промисловців та під-

приємців (УСПП). Механізми підтримки малого підприємництва та

впровадження ідей соціального партнерства опрацьовуються Асоціа-

цією сприяння

розвитку приватного підприємництва в Україні “Єд-

нання”. У 1996 р. створено Міжнародну спілку українських підприєм-

ців (МСУП) як громадське об’єднання зі статусом міжнародної організації.

Ідеї координації та об’єднання спільних зусиль організацій під-

приємців завойовують останнім часом все більше прихильників. Од-

ним із практичних прикладів такого об’єднання став Міжрегіональний

форум підприємців, заснований у 1996 р. У 1997 році з метою ство-

рення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу

була заснована Українська спілка підприємців малого та середнього біз-

несу (УСП МСБ). У травні 2000 р. рішенням КМУ було утворено Раду

об’єднань підприємців України при урядовому комітеті економічного

розвитку, яка є

постійно діючим консультативно-дорадчим органом

при урядовому комітеті.

В Україні створено чимало громадських організацій, які об’єд-

нують різні групи підприємців за різними ознаками. Однак, із часом

багато цих організацій виявилися нежиттєздатними, перетворилися на

формальні структури або зовсім припинили існування, інші, навпаки, –

активізують діяльність щодо захисту інтересів підприємців. Триває

постійне оновлення

діючих та створення нових організацій. Держава

має стимулювати та підтримувати самоорганізацію підприємництва,

цим вона зміцнюватиме власні засади.

Згідно з положеннями Господарського кодексу, з метою спри-

яння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове госпо-

дарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької

діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати

як добровільні об’єднання підприємців та організацій. Держава сприяє

їм у виконанні ними статутних завдань. Суб’єкти господарювання –

роботодавці мають право на об’єднання в організації роботодавців для

реалізації та захисту своїх прав.

3.3. Ознаки та процеси виправлення неблагополучного

становища підприємства. Ліквідація підприємства.

Реструктуризація підприємства

Банкрутство не є рідкістю у

ринковій економіці. Як свідчать

закордонні джерела, 70–80 % нових фірм припиняють діяльність

наприкінці другого року існування.

Значна частина вітчизняних підприємств знаходиться в стані

глибокого, але прихованого банкрутства. В цих умовах необхідно при-

вести в дію процедури санації або банкрутства. Перш ніж проводити

процедуру банкрутства чи санації, необхідно виявити, чи знаходиться

підприємство у неблагополучному стані та встановити причини, що

сприяють розвитку кризової ситуації.

Ознаки неблагополучного стану підприємства:

1. Скорочення обсягу реалізації.

2. Зменшення прибутку.

3. Тривалі збитки.

4. Скорочення основного капіталу (майна).

5. Зростаюча заборгованість (кредиторам, бюджету, заробітної

плати).

6. Зменшення кількості грошей на рахунку та неплатоспро-

можність.

7. Часта зміна постачальників та ринків збуту.

8. Конфлікти, звільнення та зміни у структурі апарату управління.

9. Затримки бухгалтерської звітності.

10. Встановлення нереальних цін на

продукцію підприємства.

11. Знецінення акцій підприємства.

12. Обмеження діяльності підприємства державними органами

влади.

Перша та друга ознаки самі по собі не обов’язково потребують

оздоровлення або ліквідації підприємства. Тимчасове зменшення при-

бутку і навіть збитки є природними для ринкової економіки. Така си-

туація є закономірною при переході на випуск нової продукції,

при

освоєнні нової технології.

Пункти 3–6 характеризують прямі ознаки кризового стану під-

приємства. Пункти 7–12 є непрямими ознаками кризового стану під-

приємства для кредиторів.

Можливі причини такого кризового становища підприємства

поділяють на внутрішні та зовнішні:

1) внутрішні – нестача капіталу, неправильне його використан-

ня, технічне старіння підприємства, помилкові рішення керівництва,

високий рівень витрат, недосконала

організація маркетингу, низька ква-

ліфікація персоналу (за досвідом США 90 % підприємницьких невдач

обумовлено некомпетентністю керівництва);

2) зовнішні – падіння попиту на продукцію, зміна потреб, інф-

ляція, політика уряду, конкуренція, розвиток науки та техніки, фі-

нансовий стан боржників.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможно-

го боржника застосовуються такі процедури: розпорядження майном

боржника; мирову угода; санацію (відновлення платоспроможності) борж-

ника; ліквідацію банкрута.

Розпорядження майном боржника – система заходів щодо

нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном борж-

ника з метою забезпечення збереження та ефективного використання

майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового

становища.

Мирова угода – домовленість між боржником та кредитором

(групою

кредиторів) про відстрочку та розстрочку платежів або при-

пинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів).

Санація – система заходів, що здійснюються під час провад-

ження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню борж-

ника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фі-

нансово-господарського становища боржника, а також задоволення

повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування,

реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну орга-

нізаційно-правової та виробничої структури боржника (зміни у керів-

ництві підприємства, раціоналізація виробництва, режим економії, роз-

продаж неефективних підрозділів, зайвих запасів та устаткування).

Згідно із законодавством України банкрутством вважається

нездатність боржника відновити свою

платоспроможність та задоволь-

нити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування

визначеної судом ліквідаційної процедури.

Закордонні джерела [68] дають інше визначення: банкрутст-

во – це встановлена законом процедура, через яку людина або орга-

нізація, що неспроможна виконати свої фінансові зобов’язання, звіль-

няється від боргу.

Передумовою для початку процесу банкрутства

є письмова

заява кредитора або боржника до суду. Призначається розпорядник

майна (банк), публікується об’ява про банкрутство, кредитори подають

заяви до суду (протягом місяця), суд їх приймає чи відхиляє.

Якщо надійшли пропозиції від бажаючих виконати зобов’язання

боржника, суд може прийняти рішення про проведення санації борж-

ника. Інакше суд визнає

боржника банкрутом. Утворюється ліквіда-

ційна комісія, яка проводить інвентаризацію і реалізацію майна банкрута.

Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквіда-

ційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна

суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками, або іншим ор-

ганом, визначеним законом. Орган (особа), який прийняв рішення про

ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює

порядок та визначає

строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кре-

диторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення

про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія вміщує в друкованих органах, повідом-

лення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами

претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у

письмовій формі. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних

заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта госпо-

дарювання, який ліквідується. Ліквідаційна комісія оцінює наявне май-

но

суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кре-

диторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або

органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються

на задоволення вимог кредиторів, у такому порядку:

– в першу чергу покриваються ті вимоги кредиторів, що за-

безпечені заставою, виплата вихідної

допомоги звільненим працівни-

кам, витрати на ведення справи у суді, роботу ліквідаційної комісії;

– в другу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками

підприємства, а також вимоги вкладників;

– в третю чергу виконуються вимоги за державними та міс-

цевими податками і платежами до бюджету, до органів соціального

забезпечення і страхування;

– в четверту

чергу задовольняються вимоги кредиторів, що не

забезпечені заставою;

– в п’яту чергу повертаються внески членів трудового колек-

тиву до статутного фонду підприємства;

– в шосту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги, що не задоволені через нестачу майна, а також не

визначені ліквідаційною комісією, вважаються погашеними. Майно,

що залишилося після задоволення

претензій кредиторів, використо-

вується

за вказівкою власника.

Реструктуризація підприємства – здійснення організаційно-

господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів,

спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його по-

ділу, зміни форми власності, управління, організаційно-правової фор-

ми, що сприятиме фінансовому оздоровленню, конкурентоспромож-

ності підприємства, підвищенню ефективності виробництва.

Основні завдання реструктуризації підприємства та організації:

1) забезпечити їхнє виживання на

певний час;

2) відновити їхню конкурентоспроможність на тривалу перс-

пективу.

Види реструктуризації: управлінська, технічна, економічна, фі-

нансова, організаційно-правова.

Форми реструктуризації: оперативна, стратегічна.