Калинина О.С., Паникар И.И., Скибицкий В.Г. Ветеринарная вирусология

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 6

150

Повільна інфекція — це персистенція вірусу, що характеризу-

ється багатомісячним і навіть багаторічним інкубаційним періодом,

подальшим поступовим, прогресуючим розвитком симптомів захво-

рювання і неминуче летальним наслідком. Для повільної інфекції

властивою є поява патологічних змін, як правило, в одному органі

або тканинній системі.

Збудниками повільних інфекцій можуть бути віруси, які здатні

зумовити й інші форми інфекційного процесу. Наприклад, вірус кору

персистує в лімфоїдній тканині і, проникнувши через гематоенцефа-

лічний бар’єр, через 1,5 – 18 років після перехворювання спричинює

підгострий склерозивний паненцефаліт (ПСПЕ). Ця повільна інфе-

кція характеризується ураженням ЦНС і проявляється прогресуючим

розпадом інтелекту, руховими розладами, ригідністю і завжди закін-

чується летально. При ПСПЕ в заражених нейронах виникає аборти-

вна інфекція, що супроводжується різким зниженням або навіть від-

сутністю синтезу матриксного білка, який є медіатором складання

віріонів потомства. Наслідком цього є нагромадження в клітинах ве-

ликої кількості нуклеокапсидів вірусу кору і прогресуючий розвиток

патологічного процесу. У патогенезі ПСПЕ відіграє роль постійна

антигенна стимуляція імунокомпетентних клітин. Це спричинює гі-

перпродукцію антитіл, які у свою чергу нейтралізують локалізовані

на плазмолемі вірусні антигени, чим забезпечують недоступність за-

раженої клітини для цитотоксичних Т-лімфоцитів.

Вірус червоної висипки в разі внутрішньоутробного зараження

плоду спричинює повільну інфекцію — вроджену червону висипку,

що характеризується аномаліями розвитку, зокрема класичним син-

дромом — катаракта, глухота, пороки серця — та ураженням ЦНС

(судоми, паралічі, зниження розумового розвитку, іноді до повної

ідіотії). Тератогенна дія вірусу зумовлена насамперед пригніченням

мітотичної активності ембріональних клітин, а також безпосереднім

цитодеструктивним впливом (зокрема пошкодженням хромосомного

апарату) та ураженням судин плаценти, що призводить до хроніч-

ної ішемії тканин плоду. Важливий патогенетичний аспект вро-

дженої червоної висипки — ураження імунокомпетентних клітин,

унаслідок чого порушується клітинний імунітет. Пізнім ускладнен-

ням є прогресуючий паненцефаліт і неминуча смерть.

Повільну інфекцію можуть спричинити вірус простого герпесу та

аденовірус людини (типи 7 і 32) у разі внутрішньоутробного зара-

ження плоду, внаслідок чого в дітей розвивається підгострий енце-

фаліт. Результатом вертикальної передачі вірусу лімфоцитарного

хоріоменінгіту в людини є аномалії розвитку плоду — гідроцефалія

та хоріоретиніт (зрощення мозкових оболонок) — і неминуча заги-

бель на 2 – 3-му році життя. Відома повільна грипозна інфекція в

мишей, яка розвивається в потомства внаслідок внутрішньоутроб-

ного зараження і характеризується прогресуючим відставанням у

рості, порушенням координації рухів, дистрофічними змінами у

Патогенез вірусних інфекцій

151

ЦНС, імунокомпетентних клітинах і залозах внутрішньої секреції

та завжди закінчується летально.

Сказ може протікати у вигляді повільної інфекції з тривалим ін-

кубаційним періодом — від 8 міс до 3 років і більше. Описані випад-

ки сказу у людей через 4 – 19 років після проведення повного курсу

імунізації. До повільних інфекцій належать інфекційна анемія ко-

ней та алеутська хвороба норок, хоча цим захворюванням властиві

й інші форми прояву інфекційного процесу.

Одним з яскравим прикладів повільної інфекції є вісна-меді, що

уражає в основному овець (рідше кіз) і проявляється у двох формах:

менінгоенцефаліт (вісна) і хронічна прогресуюча інтерстиціальна

пневмонія (меді). Збудник вісни-меді як типовий представник ро-

дини Retroviridae персистує в організмі у вигляді ДНК-провірусу

(в основному неінтегрованого з клітинним геномом) у ЦНС, легенях,

селезінці, лімфатичних вузлах, лімфоцитах крові й макрофагах.

Після тривалого інкубаційного періоду — від 6 міс до 8 і більше ро-

ків — повільно розвиваються симптоми захворювання і через 3 –

8 міс неминуче настає загибель.

До повільних інфекцій належать й інші хвороби, що спричиню-

ються представниками родини Retroviridae, роду Lentivirus (від лат.

lentis — повільний): СНІД, імунодефіцит мавп, імунодефіцит котів,

артрит-енцефаліт кіз, легеневий аденоматоз овець, прогресуюча

пневмонія овець.

Збудниками вищезгаданих повільних інфекцій тварин і людини

є класичні віруси, що належать до різних таксономічних груп і мо-

жуть зумовити й інші форми інфекційного процесу: гостру і хроніч-

ну, латентну та інапаратну інфекції. Усі ці форми інфекційного

процесу, як із короткочасним перебуванням збудника в організмі,

так і зумовлені вірусною персистенцією, тісно зв’язані між собою, і

одна з них може перейти в іншу.

Які основні механізми вірусної персистенції? Важлива роль

у цьому належить передусім ДІ-частинкам та інтеграції геномів

вірусу і клітини, що розглянуто в розділі «Класифікація вірусних

інфекцій на клітинному рівні». Крім того, персистенцію субвірусних

структур можуть спричинити ts-мутанти. Наприклад, штам S рео-

вірусу людини при інтрацеребральному зараженні новонароджених

щурів спричинює енцефаліт із високою летальністю, а ts-мутант

цього збудника — повільно прогресуючу гідроцефалію та неминучу

загибель через кілька місяців після зараження. Вірусна персистен-

ція може виникнути за рахунок різних імунопатологічних реакцій

організму. Наприклад, при інфекційній анемії коней, африканській

чумі свиней і особливо алеутській хворобі норок нагромаджуються

високі титри антитіл, які не здатні нейтралізувати вірус. Причиною

вірусної персистенції може бути імунодефіцитний стан (вроджений

чи набутий) або імунологічна толерантність, що детально висвітле-

но в розд. 9 «Противірусний імунітет». І, нарешті, при деяких інфек-

Розділ 6

152

ціях (скрейпі, куру) істотну роль у персистенції збудника відіграє

генетичний механізм.

Найкращою ілюстрацією повільних інфекцій людини і тварин є

трансмісивні губкоподібні енцефалопатії (ТГЕ). Це незви-

чайна група захворювань, які супроводжуються характерними ура-

женнями ЦНС: сильно виражена вакуолізація нейронів, унаслідок

чого мозкова тканина набуває вигляду губки (status spongiosus),

дегенерація та випадіння нервових клітин, розростання опорної

тканини мозку і формування амілоїдних бляшок. До ТГЕ людини

належать куру, хвороба Крейтцфельдта – Якоба, синдром Герст-

манна – Штрейсслера – Шейнкера, аміотрофічний лейкоспонгіоз

(хвороба Міотча), фатальне родинне безсоння, хронічна прогресую-

ча енцефалопатія дитячого віку (хвороба Альперса). У ветеринарній

практиці відомі такі ТГЕ, як скрейпі, губкоподібна енцефалопатія

ВРХ, трансмісивна енцефалопатія норок, губкоподібна енцефалопа-

тія котячих, хронічна виснажлива хвороба оленів і лосів,

губкоподібна енцефалопатія зоопаркових копитних.

Збудниками ТГЕ людини і тварин є пріони — білкові інфекційні

частинки (від англ. protein infeсtious particle). Це паличкоподібні стру-

ктури завдовжки 100 – 200 нм і діаметром 10 – 20 нм, які складаються

приблизно з 1000 однакових молекул низькомолекулярного білка (сіа-

логлікопротеїна з мол. масою 27 – 30 кД). У екстрактах мозку хворих

на ТГЕ людей і тварин (у тому числі експериментально заражених)

виявляють пучки з волокнистою структурою — скрейпіасоційовані

фібрили (САФ), що є агрегатами «пріонових паличок» (рис. 56).

Патогенез вірусних інфекцій

153

У складі пріонів не міститься нуклеїнових кислот. Де ж тоді

знаходиться генетична інформація? Встановлено, що пріонний

білок (PrP) існує у двох ізоформах (рис. 57):

1) нормальна, або клітинна, — PrP

(prion protein cellular);

2) аномальна, або патологічна, інфекційна, — PrP

(prion pro-

tein scrapiе), яка здатна утворювати САФ.

Ген пріона знаходиться в геномі клітин ссавців і продукує нор-

мальну ізоформу пріонного білка PrP

, що синтезується в багатьох

органах і тканинах, але найбільше у ЦНС. PrP

утворюється на

шорстких мембранах ендоплазматичної сітки і транспортується в

секреторних везикулах на поверхню плазмолеми клітини. Під час

транспортування відбувається процесинг PrP

Нормальний пріонний білок має дуже важливе значення в життє-

діяльності організму. Він бере участь у передаванні нервових імпуль-

сів і найголовніше — відіграє визначальну роль у підтриманні так

званих циркадних ритмів (від лат. circa — біля і dies — день), регулю-

ючи добові цикли активності та спокою в клітинах, органах і в органі-

змі загалом. Можливо, PrP

відіграє роль у процесі старіння організму.

Накопичені впродовж багатьох років факти свідчать про те, що карти-

на патоморфологічних змін у мозковій тканині при пріонних хворобах

людини і тварин дуже подібна до такої, яка трапляється в процесі

старіння. На сьогоднішній день визначені нуклеотидні послідовності

гена PrP людини, хом’яка, миші, щура, вівці та ВРХ.

а б

Рис. 56. Пріон скрейпі (Б. Філдс та ін., 1989):

а — пріонові палички; б — скрейпіасоційовані фібрили

Розділ 6

154

Обидві ізоформи прі-

онного білка — клітинна

та інфекційна — мають

абсолютно однакову амі-

нокислотну послідовність,

а відрізняються лише за

конфігурацією. Встановле-

но, що PrP

має 24 % α-спі-

ральних і 31 % β-склад-

частих структур, тоді як у

PrP

SС

β-складчасті струк-

тури становлять 43 %, а

α-спіральні — 30 %. Кон-

версія PrP

у PrP

SС

може

відбуватися під дією ек-

зогенного інфекційного

пріонного білка і при му-

таціях гена PrP. Усі ТГЕ

людини і тварин є ре-

зультатом зміни конформації нормального пріонного білка. Глибокі

конформаційні зміни PrP

є посттрансляційними, вони лежать в

основі розмноження пріонів.

Механізм конверсії PrP

у PrP

SС

виглядає так: формується ком-

плекс PrP

– PrP

SС

, до якого приєднується невідомий наразі білок,

що функціонує як шаперон

і бере участь у перетворенні α-спіралей

на β-складчасті структури. Утворений PrP

SС

у свою чергу з’єднується

з наступною молекулою PrP

і перетворює її на інфекційну ізофор-

му. Оскільки в заражених клітинах синтез PrP

не змінюється, від-

бувається ланцюгова реакція, нагромаджується PrP

SС

, який

спричинює дегенеративні зміни і загибель клітин.

Пріони здатні проходити видовий бар’єр.

Скрейпі відома в Європі впродовж понад 250 років. Вона трапля-

ється в різних країнах світу. Хвороба характеризується тривалим

інкубаційним періодом (до 5 років), порушенням координації рухів,

сильним свербежем, паралічами і неминучою загибеллю через кі-

лька місяців. У природних умовах можливі різні шляхи зараження:

1) при контакті з хворими тваринами; 2) при утриманні на фермах,

де раніше реєструвалися випадки захворювання; 3) при поїданні

плаценти і на пасовищах, заражених плідними водами; 4) внутріш-

ньоутробно. Існує генетична схильність до хвороби. Чутливість

овець коливається від 5 до 78 % залежно від породи. Рідко хворіють

кози, які мають 100%-ву сприйнятливість.

Шаперони — це білки, які впливають на утворення вторинної і третинної

структури інших білків.

а б

Рис. 57. Пріонний білок (F.Conen, 1996):

а — клітинна ізоформа; б — інфекційна ізоформа

Патогенез вірусних інфекцій

155

Трансмісивну енцефалопатію норок (ТЕН) вперше зареєстрова-

но у США в 1947 р. Норки заразилися при поїданні непроварених

нутрощів і голів овець, інфікованих скрейпі. Хворі норки виділяють

збудника з калом, контамінуючи ним корм. Норки можуть зарази-

тися також при укусах і канібалізмі. Інкубаційний період триває від

5 міс до одного року. Клінічні ознаки ТЕН дуже подібні до скрейпі:

сильна збудливість, порушення координації рухів, самопогризання і

неминуча загибель через кілька тижнів. Обов’язковим профілактич-

ним заходом при ТЕН є ретельне проварювання субпродуктів овець

при згодовуванні норкам.

У 1978 і 1982 рр. у США в стадах оленів і лосів уперше описано

хворобу, подібну до скрейпі овець, — хронічну виснажливу хворобу

оленів і лосів. Можливо, тварини заразилися на пасовищах, конта-

мінованих збудником скрейпі.

Губкоподібну енцефалопатію ВРХ (ГЕ ВРХ, «хворобу скажених

корів») вперше зареєстровано в 1986 р. у Великій Британії й тільки

в цій країні вона набула епізоотичного поширення. До кінця 1997 р.

60 % молочних і 16 % м’ясних стад Великої Британії виявилися не-

благополучними, а до грудня 2000 р. було утилізовано (спалено)

близько 179 тис. корів. Одиничні випадки захворювання зареєстро-

вано в 15 країнах світу (всього близько 1000 на вересень 1999 р.).

ГЕ ВРХ оголошена як особливо небезпечна хвороба.

Чому саме у Великій Британії з’явилася нова нозологічна фор-

ма ТГЕ? Встановлено, що причиною виникнення цієї хвороби стало

застосування в раціоні ВРХ м’ясо-кісткового борошна, виготовленого

з туш хворих на скрейпі овець. Важливим фактором була зміна тех-

нології виробництва м’ясо-кісткового борошна з метою підвищення

рентабельності (зниження температури і скорочення часу обробки

трупів). За таких умов збудник скрейпі, який характеризується ви-

сокою стійкістю, зберігся і, очевидно, подолав видовий бар’єр. Хоч за

біологічними властивостями збудник ГЕ ВРХ відрізняється від збу-

дника скрейпі, проте не можна виключити його походження від

якогось штаму скрейпі, який істотно змінився і стабілізувався в

процесі адаптації до організму ВРХ. Унаслідок заборони на згодо-

вування м’ясо-кісткового борошна різко знизилася кількість випад-

ків захворювання ГЕ ВРХ. Інших шляхів передавання збудника в

природних умовах не встановлено.

Губкоподібну енцефалопатію описано у різних видів антилоп і

оленів, які утримувалися в зоопарках і не контактували з великою і

дрібною рогатою худобою. У раціон їм теж вводили м’ясо-кісткове

борошно. Інкубаційний період при ГЕ ВРХ триває від 2,5 до 8 років.

Клінічні ознаки дуже подібні до інших ТГЕ: боязливість, агресив-

ність, локомоторні порушення, гіперстезія, неадекватна реакція на

звук і загибель упродовж 4 міс.

Збудник ГЕ ВРХ здатний проходити видовий бар’єр. Описані ви-

падки губкоподібної енцефалопатії у свійських і диких котів, пум,

Розділ 6

156

гепардів, оцелотів, тигрів та левів після вживання консервів або

сирого м’яса хворої ВРХ. Встановлено безпосередній зв’язок між ГЕ

ВРХ і хворобою Крейтцфельдта – Якоба в людей. Це спорадичне

захворювання, яке поширене в цілому світі та реєструється щорічно

з частотою 1 випадок на 1 млн. населення. Хвороба уражає людей

віком від 30 до 70 років, характеризується тривалим інкубаційним

періодом (від 18 міс до 20 років), локомоторними розладами, прогре-

суючим недоумством, паралічами і неминуче закінчується смертю

через 7 – 24 міс після прояву клінічних ознак.

Близько 10 – 15 % випадків захворювання становлять родинні

осередки, що генетично детерміновано, а 85 % виникають спонтан-

но, можливо, в результаті мутації гена пріона. У 1 – 5 % випадків

хвороба розвивається як інфекційна, тобто внаслідок екзогенного

впливу. Людина може заразитися при споживанні м’яса і головного

мозку хворої ВРХ. Не виключається проникнення збудника ГЕ ВРХ

через мікротравми шкіри і слизових оболонок. Певну небезпеку

становлять фармацевтичні й косметичні препарати, виготовлені з

тканин інфікованих тварин. Встановлено зв’язок хвороби Крейтц-

фельдта – Якоба зі споживанням продуктів харчування із свинини,

баранини і морських молюсків.

На особливу увагу заслуговує вивчення ризику передачі збудни-

ка хвороби Крейтцфельдта – Якоба від людини людині ятрогенним

шляхом (1 % випадків захворювання): при трансплантації органів

(зокрема при пересадженні рогівки ока або твердої мозкової оболон-

ки), при хірургічних операціях із використанням контамінованих

інструментів або електродів, при гормонотерапії (ін’єкції людського

гормону росту, одержаного з гіпофізу померлих).

Великий інтерес становить куру — рідкісна ендемічна хвороба,

яка трапляється лише серед папуасів племені форе в гірських ра-

йонах Нової Гвінеї. Механізм виникнення куру пов’язаний із похо-

вальним обрядом, невід’ємною частиною якого був ритуальний ка-

нібалізм як прояв трауру і поваги до померлих. Основну участь у

цьому ритуалі брали жінки і діти, тому захворюваність серед них

була в 4 – 5 разів вищою, ніж серед чоловіків. Зараження відбува-

лося аліментарно, а також через пошкоджену шкіру, слизову обо-

лонку носа і кон’юнктиву (під час розчленування трупів голими ру-

ками). Короткочасне прогрівання на розпечених каменях у бамбу-

кових циліндрах м’язів, головного мозку та інших внутрішніх орга-

нів померлого не інактивувало збудника, оскільки температура все-

редині циліндрів в умовах високогір’я не перевищувала +95 °С.

Інкубаційний період при куру становить 25 – 30 років і більше.

Хвороба характеризується ейфорією, прогресуючим порушенням ко-

ординації рухів, паралічами і неминучою смертю через 6 – 24 міс. За

26-річний період (з 1957 по 1982 р.) від куру померло понад 2500 лю-

дей. У результаті заборони ритуального канібалізму в регіоні посту-

пово знизилася захворюваність. Якщо в 1957 р. було зареєстровано

Патогенез вірусних інфекцій

220 випадків куру, то в 1966 р. — 120. Починаючи з 1980-х рр. смерт-

ність від куру різко зменшилася і становить одиничні випадки на рік,

що дає змогу припустити повне зникнення куру найближчим часом.

Чому на земній кулі існує єдиний ендемічний осередок куру? Мо-

жливо, спорадичний випадок хвороби Крейтцфельдта – Якоба, яка

поширена в цілому світі, в умовах незвичайних етнічних традицій

Нової Гвінеї дав початок унікальній епідемії. Серійні пасажі мозко-

вої тканини в людей могли призвести до зміни клінічної картини

хвороби, а також вірулентності вихідного агента. Крім того, не ви-

ключається роль генетичного фактора.

Синдром Герстманна – Штрейсслера – Шейнкера має клініч-

ний перебіг, подібний до куру і хвороби Крейтцфельдта – Якоба.

Після інкубаційного періоду тривалістю 5 – 30 років розвивається

прогресуюча атаксія, недоумство, і через 4 – 5 років настає смерть.

Аміотрофічний лейкоспонгіоз (хвороба Міотча) характеризується

інкубаційним періодом 3 – 14 років, прогресуючими атрофічними

парезами скелетних м’язів, порушенням дихання спінального типу і

закінчується летально через 2 – 3 роки. У виникненні цих ТГЕ істот-

ну роль відіграють генетичні механізми. Джерела і шляхи переда-

вання збудників інфекції поки що невідомі.

Спадковими захворюваннями є фатальне родинне безсоння, що

уражає членів однієї родини і супроводжується стійким порушен-

ням сну (при цьому жодні снодійні препарати не допомагають), і

хронічна прогресуюча енцефалопатія дитячого віку (хвороба Аль-

перса), яка супроводжується головним болем, порушенням зору,

епілепсією, ураженням печінки і підшлункової залози.

Наведені приклади свідчать про спільність збудників ТГЕ тва-

рин і людини. Це змушує приділяти особливу увагу дослідженню

факторів ризику зараження людей від тварин або через продукти

харчування чи фармацевтичні препарати тваринного походження.

? Контрольні запитання

1. Які фактори визначають патогенез вірусних інфекцій? 2. Схаракте-

ризуйте вірусні інфекції на клітинному рівні. 3. Що таке цитопатичний

ефект вірусу та які його причини? 4. Назвіть можливі наслідки взаємодії

вірусу з клітиною. 5. Назвіть стадії патогенезу вірусних інфекцій на рівні

організму. 6. Якими шляхами проникають віруси в організм? 7. Як відбува-

ється поширення вірусу в організмі? 8. Що таке тропізм вірусу і чим він

зумовлений? 9. Схарактеризуйте вірусні інфекції на рівні організму.

10. Назвіть основні механізми персистенції вірусів.

Онкогенні віруси

ОНКОГЕННІ ВІРУСИ

ТРАНСФОРМАЦІЯ КЛІТИН ТА ОНКОГЕНЕЗ

Здатність вірусів спричинювати пухлини було встановлено на

початку ХХ ст. У 1908 р. датські дослідники В. Еллерман і О. Банг

виявили, що лейкоз курей можна передати від хворої курки здоро-

вій за допомогою профільтрованих екстрактів лейкоцитів і сироват-

ки крові. У 1911 р. американець П. Раус представив докази вірусної

природи щільної пухлини курей — саркоми, перещеплюючи її за

допомогою безклітинних фільтратів.

Ці дослідження поклали початок онковірусології, що вивчає

онкогенні віруси. Становлення цього самостійного розділу вірусоло-

гії було пов’язане не тільки і не стільки з відкриттям нових онко-

генних вірусів, а насамперед з теоретичними дослідженнями, спря-

мованими на розуміння їхньої природи і механізму трансформації

клітин. Одним з основоположників онковірусології та імунології пу-

хлин є всесвітньо відомий радянський вірусолог, мікробіолог та іму-

нолог, академік Л.О. Зільбер, автор вірусогенетичної теорії похо-

дження пухлин (1944 – 1961 рр.). Ця теорія ґрунтується на інтегра-

ції вірусного геному з клітинним, що детально розглянуто в розд. 6

«Патогенез вірусних інфекцій».

До онкогенних належать віруси, які здатні перетворювати нор-

мальну клітину на пухлинну, в тому числі й такі, що трансформу-

ють клітини лише in vitro, хоч in vivo їхній онкогенний ефект не

виявляється. На сьогоднішній день відомо близько 200 вірусів, які

спричинюють пухлини в хребетних (починаючи з риб і закінчуючи

ссавцями). Вони належать до різних таксономічних груп: шести

родин ДНК-вмісних вірусів (Adenoviridae, Poxviridae, Papilloma-

viridae, Polyomaviridae, Herpesviridae і Hepadnaviridae) та однієї

родини РНК-вмісних (Retroviridae). За останнє десятиріччя встанов-

лено роль вірусу гепатиту С із родини Flaviviridae у виникненні ра-

ку печінки в людини.

Трансформація клітин — це спадкові зміни її властивостей

під впливом чужорідної генетичної інформації, в тому числі вірусної.

Трансформовані in vitro клітини відрізняються від нормальних за

низкою ознак. Передусім це ознаки «соціальної» поведінки, тобто вза-

ємовідносини клітин із субстратом росту і між собою. Нормальні клі-

тини починають ділитися тільки після прикріплення і розпластання

Розділ 7

158

на твердому субстраті, і цей поділ триває до появи контакту між сусі-

дніми клітинами. Контактна інгібіція зумовлена наявністю із зовні-

шнього боку плазмолеми білка фібронектину, який утворює на клі-

тинній поверхні відносно нерухому фібрилярну сітку, зв’язану через

плазматичну мембрану з елементами цитоскелету. Внаслідок конта-

ктної інгібіції через 2 – 5 діб на склі формується моношар клітин.

На відміну від нормальних, трансформовані клітини здатні діли-

тися без прикріплення до твердого субстрату або сполучаються з ним

лише відростками. Слабкий зв’язок із субстратом призводить до на-

повзання клітин одна на одну і формування багатошарових осередків

із хаотичним розміщенням клітин. У трансформованих клітинах

зникає білок фібронектин, унаслідок чого вони втрачають властивість

контактної інгібіції та здатні ділитися за високої концентрації на

склі. Трансформовані клітини розмножуються в середовищах із ни-

зьким вмістом ростових факторів (сироватки). У них спостерігається

посилення активного транспорту деяких поживних речовин (зокрема

цукрів), зростання анаеробного гліколізу, підвищена секреція проте-

аз або їхніх активаторів, зміна вмісту деяких циклічних нуклеотидів,

порушення цитоскелету (системи мікрофібрил і мікротрубочок). При

трансформації змінюється морфологія клітин (частіше вони набува-

ють округлої форми), з’являються вірусоспецифічні антигени. Багато

ознак трансформації характерні для нормальних клітин, які ділять-

ся. Їх можна індукувати включенням у культуральне середовище ви-

сокої концентрації сироватки, обробкою клітин протеолітичними фе-

рментами та іншими факторами, які зумовлюють зміну плазматичної

мембрани і стимулюють клітинну проліферацію.

Важливою ознакою трансформації клітин є їхня здатність інду-

кувати пухлини після введення в організм тварин відповідного ви-

ду. Проте трансформовані in vitro клітини не завжди мають власти-

вості пухлинних клітин, тобто здатність проявляти онкогенність in

vivo. Іноді це пов’язано з імунологічною реакцією організму. У таких

випадках пухлинну природу трансформованих клітин можна про-

демонструвати при введенні великої кількості клітин тваринам з

ослабленою імунологічною реактивністю (наприклад, так званим

голим мишам або тваринам, обробленим імунодепресантами). Од-

нак і за цих умов не завжди виявляють пухлинні властивості

трансформованих in vitro клітин. Тим більше не завжди в трансфор-

мованих клітинах з’являються ознаки злоякісного переродження —

малігнізації: здатність до інвазивного росту і метастазування. Іс-

нує поняття «імморталізація клітин», коли клітини in vitro

стають безсмертними, тобто перетворюються на клітинні лінії з не-

обмеженим строком життя, проте в них повністю відсутня онкоген-

ність для будь-яких видів експериментальних моделей. Хоча понят-

тя «трансформована клітина» і «пухлинна клітина» (особливо «малі-