Калинина О.С., Паникар И.И., Скибицкий В.Г. Ветеринарная вирусология

Подождите немного. Документ загружается.

Противірусний імунітет

зниження рівня синтезованих

раніше антитіл, які мають інгі-

бувальний вплив на антигенну

стимуляцію. Авидність — це

міцність зв’язування цілої моле-

кули імуноглобуліну з антиге-

ном, що визначається афінністю,

а також валентністю антитіла й

антигену, тобто кількістю залу-

чених у реакцію активних

центрів імуноглобуліну та анти-

генних детермінант. Чим вища

авидність, тим міцніші комплек-

си антиген – антитіло з меншою

тенденцією до дисоціації. IgM

хоч і мають низьку афінність,

але завдяки полівалентності

можуть ефективно зв’язувати

антигени з численними епітопа-

ми на ранніх стадіях імунної

відповіді. Разом з тим слід

пам’ятати, що IgM властива ме-

нша нейтралізувальна актив-

ність порівняно з IgG.

Специфічні антитіла нейт-

ралізують інфекційну активність вірусу. Механізми вірусонейтра-

лізувальної дії антитіл різноманітні. Антитіла сполучаються з ві-

русними прикріпними білками, що знаходяться на поверхні віріона,

блокують їх, унаслідок чого вірус втрачає здатність адсорбуватися

на чутливій клітині. Оскільки вірусні прикріпні білки представлені

в множинних копіях, для їхньої просторової блокади потрібне при-

єднання до одного віріона кількох молекул антитіл. Наприклад, ад-

сорбції одного віріона вірусу ньюкаслської хвороби запобігають не

менше ніж

4 – 6 молекул антитіл, а адсорбцію фага на бактеріях —

2 – 4 молекули антитіл. Зв’язані з недостатньою кількістю молекул

антитіл віруси можуть прикріпитися до клітини і спричинити інфе-

кційний процес.

За останніми даними, антитіла здатні змінювати просторову орга-

нізацію поверхневих вірусних білків. Одна молекула антитіла пере-

хресно реагує з двома епітопами капсомера, зумовлюючи конформа-

ційну перебудову всієї структури капсиду просто організованих віру-

сів. Це порушує взаємодію вірусу з клітинними рецепторами або бло-

кує звільнення вірусного геному після проникнення віріона в цито-

плазму. У складно організованих вірусів взаємодія антитіл із супер-

капсидними білками (глікопротеїнами) інгібує не тільки адсорбцію, а

Рис. 60. Структура секреторного IgA

(В.М.Сюрін та ін., 1991)

Розділ 9

й запобігає злиттю суперкапсидної оболонки з плазмолемою або мем-

браною рецептосоми і звільненню нуклеокапсиду в цитоплазму.

Антитіла здатні склеювати віріони в конгломерати, що сприяє

їхньому фагоцитозу. Опсонізація та аглютинація вірусів антитілами

має фундаментальне значення для усунення вірусемії. Очищення

крові від вірусів під дією антитіл значно прискорюється.

Вірусонейтралізувальна дія антитіл посилюється в присутності

комплементу, який приєднується до Fc-фрагмента антитіла,

зв’язаного з антигеном, і створює додаткові стеричні перешкоди для

вірусних прикріпних білків. Це особливо важливо при низькому ти-

трі антитіл, які можуть лише частково блокувати прикріпні білки.

Комплекси вірус – антитіло або вірус – антитіло – комплемент за-

тримуються в бар’єрних органах (лімфатичні вузли, селезінка, печі-

нка та ін.) і підлягають деструктивній дії макрофагів і ферментів. У

присутності комплементу антитіла можуть спричинити лізис скла-

дно організованих вірусів унаслідок необоротних конформаційних

змін структури глікопротеїнів.

Нейтралізувальна дія антитіл спрямована не тільки на екстра-

целюлярний (позаклітинний) вірус. Антитіла здатні спричинити

елюцію віріонів, які адсорбувалися на чутливій клітині, але лише

на ранній стадії інфекції, поки ще не відбулася повна і необоротна

адсорбція. У перші 15 – 30 хв після прикріплення вірусу до рецеп-

торів клітини при +37 °С антитіла можуть нейтралізувати від 40 до

70 % адсорбованого вірусу. У результаті такої дії відбувається десор-

бція віріонів із плазмолеми, що запобігає проникненню вірусу все-

редину клітини та наступному розвитку інфекції.

Внутрішньоклітинний вірус є недоступним для антитіл. Вони не

можуть вплинути на внутрішньоклітинні стадії репродукції вірусу.

Однак антитіла разом із комплементом здатні здійснити лізис за-

ражених клітин, якщо на поверхні інфікованих клітин локалізовані

вірусні антигени. Це можуть бути синтезовані вірусні глікопротеїни

або віріони потомства, які виходять із клітини (передусім бруньку-

ванням). Взаємодіючи з вірусними антигенами, локалізованими на

плазмолемі, антитіла спричинюють комплементозалежний лізис

заражених клітин на стадіях, що передують появі віріонів потом-

ства, і таким чином переривають процес репродукції вірусу. Крім

того, антитіла залучаються в інші антитілозалежні цитотоксичні

реакції за участю К-клітин і природних кілерів, які містять рецеп-

тори для Fc-фрагмента IgG.

Сполучення вірусу з антитілами має зворотний характер, і за

впливу певних фізичних або хімічних факторів із нейтральної су-

міші можна виділити інфекційний вірус. У експериментальних

умовах це досягається розбавлянням суміші значною кількістю

0,9%-го розчину NaCl, ультрацентрифугуванням, обробкою ультра-

Противірусний імунітет

звуком, ферментами, адсорбцією на каоліні, гельфільтрацією на се-

фадексі, зниженням рН середовища та ін. Така реактивація вірусу

зумовлена низькою авидністю антитіл, особливо ранніх, які легко

дисоціюють з імунних комплексів, зберігаючи інфекційну актив-

ність. Проте в

зоні фізіологічних значень рН та йонних концентра-

цій імовірність реактивації вірусів незначна (менш як 0,1 %).

Результати взаємодії вірусу з антитілами визначають за допомо-

гою серологічних реакцій. Серед них еталонною є реакція нейтралі-

зації на біологічних об’єктах (культурі клітин, курячих ембріонах або

лабораторних тваринах), оскільки в ній беруть участь протективні

антитіла, що нейтралізують інфекційну активність вірусу. Антитіла,

які взаємодіють в інших серологічних реакціях (РЗГА, РЗК, РДП,

ІФА тощо), мають передусім діагностичне значення. Їхній титр не

завжди корелює з титром вірусонейтралізувальних антитіл.

Антитіла відіграють дуже важливу роль у противірусному імунітеті,

як активному, так і пасивному. Активний імунітет розвивається

внаслідок перенесеної інфекції або вакцинації. Пасивний імунітет

створюється передаванням готових антитіл від імунних матерів потом-

ству різними шляхами: через плаценту (у людини, мавп, кролів і мор-

ських свинок), молозиво (у жуйних тварин, свиней і коней) або обома

зазначеними способами (у собак, котів, щурів і мишей). У птахів мате-

ринські антитіла передаються трансоваріально через жовток. Пасив-

ний імунітет можна створити введенням в організм імунних сироваток

або виділених із них чи молозива імуноглобулінів.

При багатьох вірусних хворобах встановлено пряму залежність

між титрами гуморальних антитіл і резистентністю до зараження.

Це стосується насамперед генералізованих інфекцій, які супрово-

джуються вірусемією (кір, кліщовий енцефаліт, поліомієліт, нью-

каслська хвороба, чума ВРХ, чума свиней та ін.). Збігання строків

видужання з появою специфічних антитіл у високих титрах викори-

стовується для серологічної (ретроспективної) діагностики при

дослідженні парних сироваток крові, взятих на початку і наприкін-

ці хвороби. Зростання кількості гуморальних антитіл у результаті

вакцинації об’єктивно відображує ефективність проведених щеп-

лень. Титр антитіл, який є критерієм резистентності до епізоотично-

го штаму того чи іншого вірусу, залежить у кожному конкретному

випадку від властивостей самого збудника і використовуваної серо-

логічної реакції. Так, при грипі птиці показником імунітету є титри

сироваткових антитіл 1 : 16 у РЗГА і 1 : 2…1 : 4 у РН, при інфекцій-

ному ринотрахеїті ВРХ — 1 : 2…1 : 4 у РН і 1 : 236 у РНГА, при чумі

ВРХ — 1 : 10 у РН і РЗК.

Гуморальний імунітет визначають за наявністю в сироватці кро-

ві антитіл переважно класу IgG. Але в противірусному імунітеті ва-

жливу роль відіграють секреторні антитіла класу IgA, які забез-

печують місцевий імунітет слизових оболонок дихальних шляхів й

Розділ 9

травного каналу і нейтралізують вірус у місці проникнення. Це особ-

ливо важливо при осередкових інфекціях (грип, парагрип-3 ВРХ,

рота- і коронавірусний ентерити ВРХ), коли основна репродукція

збудника відбувається біля вхідних воріт. Для індукування значної

кількості секреторних антитіл потрібна місцева імунізація, оскільки

вони продукуються плазматичними клітинами підслизового шару.

Класичним прикладом є вакцинація проти поліомієліту. Паренте-

ральне введення інактивованої вакцини Солка індукує продукцію

гуморальних антитіл класів IgG i IgM, які запобігають проникнен-

ню вірусу в ЦНС, але не перешкоджають його репродукції в кліти-

нах слизової оболонки тонких кишок. Пероральне введення живої

вакцини Сейбіна стимулює синтез не лише гуморальних, а й секре-

торних антитіл класу IgA в слизовій оболонці травного каналу (особ-

ливо тонких кишок), які блокують репродукцію «диких» штамів ві-

русу поліомієліту. При вірусних інфекціях не завжди має місце ко-

реляція між титрами гуморальних і секреторних антитіл.

Важливе значення антитіл у противірусному імунітеті перекон-

ливо підтверджують успіхи серопрофілактики і серотерапії вірусних

інфекцій. Розвитку багатьох із них (наприклад, кір, кліщовий ен-

цефаліт, поліомієліт, чума м’ясоїдних) можна запобігти введенням

специфічних імуноглобулінових препаратів, здатних створити в

організмі достатню концентрацію антитіл. Лікувально-профілак-

тичний ефект відмічається лише за умови їхнього раннього

застосування (в інкубаційному періоді). При появі перших симп-

томів захворювання введення навіть великих доз імуноглобуліну не

в змозі перервати інфекційний процес. Ефективність дії

імуноглобулінових препаратів залежить не лише від концентрації

антитіл, дози, способу введення і часу застосування після

зараження, а й від видової належності. Сироватки гомологічного

походження дають кращий ефект, ніж гетерологічні, що пов’язане з

імунною елімінацією чужорідних сироваткових білків. Лікувально-

профілактичну дію імуноглобулінів поєднують із вакцинацією,

зокрема при сказі. У ветеринарній практиці для профілактики

пневмоентеритів телят успішно застосовують гіперімунні сироватки,

сироватки реконвалесцентів або виділені з них імуноглобуліни

проти парагрипу-3, інфекційного ринотрахеїту, вірусної діареї,

респіраторно-синцитіальної та аденовірусної інфекцій ВРХ.

Антитіла, пасивно набуті або синтезовані у відповідь на вірусну

інфекцію чи вакцинацію, мають певну тривалість життя. Період

напіврозпаду антитіл в організмі, коли їхня кількість знижується

вдвічі, залежить від виду та віку тварини і класу імуноглобулінів.

Так, у людини період напіврозпаду IgG становить 21 добу, IgM —

5 діб, IgA — 6 діб, IgD — 3 доби та IgE — 2 доби. У великої рогатої

худоби період напіврозпаду IgG — 21 доба, у собак — 8 діб, у кро-

лів — 7 діб, у мишей — 3 доби.

Противірусний імунітет

Пасивний імунітет короткочасний — 10 – 15 діб. При використан-

ні молозива імунних матерів він може відповідати строку підсосного

періоду. Це залежить від титру антитіл і кількості молозива, спожи-

того новонародженими в перші дні життя. Тривалість активного іму-

нітету зумовлена багатьма факторами, зокрема імуногенністю вірусу

та імунологічною реактивністю організму. Після припинення анти-

генної стимуляції титр антитіл поступово знижується. Коли він дося-

гне низького рівня, організм стає сприйнятливим до зараження.

Тривалість і напруженість противірусного імунітету після пере-

хворювання бувають різними. При багатьох генералізованих інфек-

ціях створюється надійний захист від повторного зараження на ба-

гато років і навіть довічно (наприклад, при натуральній віспі, кору,

чумі м’ясоїдних). При осередкових інфекціях (парагрип-3 і

РС-інфекція ВРХ) імунітет короткочасний, утрачається через кілька

місяців, у зв’язку з чим можливі повторні захворювання. При бага-

тьох інфекціях імунітет нестерильний: не запобігає персистенції

вірусів у організмі (наприклад, герпесвірусна інфекція людини,

вірусна діарея ВРХ, інфекційний ринотрахеїт ВРХ, хвороба Ауєскі).

Моноклональні антитіла. В організмі ссавців функціонує

значна кількість клонів лімфоцитів (10

– 10

), кожен з яких вироб-

ляє антитіла одного класу з вузькою специфічністю. Антитіла, що

синтезуються одним клоном, однорідні за властивостями, мають

однакову спорідненість до антигену і зв’язуються лише з однією ан-

тигенною детермінантою. Такі антитіла називають моноклональ-

ними. Виняткова специфічність моноклональних антитіл визначає

високу чутливість тих біохімічних процесів, у

яких вони беруть

участь.

Отримання моноклональних антитіл відкриває широкі можливо-

сті й перспективи не тільки в діагностичній практиці при ідентифі-

кації збудників, а й при аналізі структури епітопів вірусів, очищен-

ні антигенів, складанні антигенних карт поверхневих білків і вста-

новленні локусів антигенних детермінант, створенні антиідіотипо-

вих і субодиничних вакцин, які отримують молекулярним клону-

ванням або хімічним синтезом, при лікуванні деяких вірусних хво-

роб і дослідженні імунної системи організму.

Для отримання моноклональних антитіл проти певної антигенної

детермінанти потрібно від імунізованої тварини ізолювати відповідну

антитілотвірну плазматичну клітину, а потім розмножити її in vitro.

Проте плазматичні клітини не здатні до проліферації й тривалого

життя in vitro. Подолати цей бар’єр вдалося створенням гібридних

клітин (гібридом), які продукують антитіла певної специфічності.

В основу гібридомної технології покладено здатність нормальних

плазматичних клітин імунного організму зберігати продукцію ан-

Розділ 9

титіл після злиття з перещеплюваними клітинами мієломи (злоякі-

сної пухлини мишей або щурів, що складається з плазматичних

клітин у стадії проліферації). Внаслідок злиття утворюються кліти-

ни з двома або більшою кількістю ядер — гетерокаріони. Після

першого поділу ядра зливаються і формується одне з набором хро-

мосом від усіх партнерів.

Першу гібридому створено в 1975 р. Дж. Келером (Німеччина) і

Ц. Мільштейном (Велика Британія) злиттям плазматичних клітин

селезінки мишей, попередньо імунізованих еритроцитами барана, з

клітинами мієломи мишей. Отримана таким чином гібридна лінія

клітин успадкувала батьківські властивості: здатність до утворення

специфічних антитіл (проти еритроцитів барана), безкінечного роз-

множення in vitro та пухлинного росту in vivo.

Для отримання гібридом проводять злиття близько 10

спленоци-

тів імунізованої тварини з (1…5) × 10

перещеплюваними клітинами

мієломи. Клітини асоціюються випадково, тому за відсутності допо-

міжних факторів (поліетиленгліколь, ліпіди і ліпоподібні речовини)

тільки один із 10

спленоцитів утворює гібрид із мієломною клітиною.

Біотехнологія отримання моноклональних антитіл передбачає, з

одного боку, гарантовану елімінацію мієломних клітин, які не зли-

лися, а також гібридів, що утворилися внаслідок злиття пухлинних

клітин. З другого боку, серед отриманих гібридом ідентифікують ті

клони, які продукують антитіла певної специфічності.

Для злиття використовують клітини мієломи, дефектні за гіпо-

ксантингуанінфосфорибозилтрансферазою (ГГФРТ) або тимідинкі-

назою (ТК), щоб у подальшому можна було відібрати тільки гібрид-

ні клітини за допомогою селективного середовища ГАТ (гіпоксан-

тин, аміноптерин і тимідин). Аміноптерин є інгібітором основного

шляху біосинтезу нуклеотидів. Мієломні клітини, дефектні за

ГГФРТ і ТК, не здатні використовувати гіпоксантин і тимідин для

синтезу нуклеотидів і гинуть. В-лімфоцити мають ферменти, потріб-

ні для цього шляху біосинтезу, але нежиттєздатні за цих умов. От-

же, середовище ГАТ дає змогу відібрати тільки гібридомні клітини,

які поєднують здатність до необмеженого розмноження in vitro з

наявністю ферментів, потрібних для утилізації внесених нуклеоти-

дних попередників. Серед отриманих гібридом виділяють та інку-

бують ті клони, що продукують імуноглобуліни потрібного класу і

певної специфічності. Для тестування (скринінгу) клонів, які

ростуть, використовують в основному ІФА, РІФ і РІА.

Культивують відібраний клон гібридом або у вигляді асцитної

пухлини, вводячи суспензію гібридомних клітин мишам внутріш-

ньочеревинно, або у вигляді перещеплюваної клітинної культури.

Противірусний імунітет

Титр моноклональних антитіл, що міститься в асцитній рідині, на

2 – 3 порядки перевищує їхню кількість у культуральному середо-

вищі. Незважаючи на такі значні розходження в концентрації мо-

ноклональних антитіл, отримання їх в умовах in vitro має істотні

переваги, зумовлені виділенням антитіл із культурального середо-

вища і наступним очищенням, а також сприятливішими умовами

для контролю процесу біосинтезу.

Висока специфічність моноклональних антитіл відкриває широкі

можливості для вдосконалення методів лабораторної діагностики

вірусних хвороб тварин і людини. Отримані гібридоми, які проду-

кують моноклональні антитіла до епітопів вірусів сказу, венесуель-

ського енцефаломієліту коней, африканської чуми свиней, лейкозу

ВРХ, везикулярного стоматиту, парагрипу-З ВРХ, грипу А, РС-віру-

су ВРХ та інших збудників. Заміна в традиційних діагностикумах

поліклональних антитіл на моноклональні дає змогу створити діаг-

ностичні препарати нового покоління, які характеризуються висо-

кою специфічністю і чутливістю. Застосування моноклональних ан-

титіл істотно підвищує ефективність діагностикумів для ІФА, РІФ,

РНГА та інших серологічних реакцій. За прогнозами, моноклона-

льні антитіла замінять поліклональні білкові макромолекули біль-

ше ніж у 60 % лабораторних діагностичних тестів. Іммобілізовані

моноклональні антитіла використовують як імуносорбенти, забез-

печуючи одноступінчастість процесу, при очищенні таких біологічно

активних речовин, як інсулін, інтерферон, соматотропний гормон

тощо, біосинтез яких ґрунтується на використанні технології реком-

бінантних ДНК. Окрім того, моноклональні антитіла здатні гаран-

тувати ефективний контроль ідентичності біологічно активних біл-

ків, що виробляються біотехнологічним шляхом у промисловому

масштабі, зі зразками з природних джерел.

ІНГІБІТОРИ

Інгібітори — це білкові речовини (глікопротеїни), що знахо-

дяться в нормальних сироватках крові, секретах слизових оболонок

та різних тканинах організму тварин і людини. За фізико-хіміч-

ними властивостями сироваткові інгібітори поділяють на термола-

більні й термостабільні. Термолабільними є β-інгібітори, які ін-

активуються при +60…+62 °С. До термостабільних належать α- і

γ-інгібітори. α-Інгібітори втрачають свою активність при +75 °С, а

γ-інгібітори не руйнуються при +100 °С. Критерієм поділу сироват-

кових інгібіторів на термолабільні й термостабільні є їхня стійкість

до прогрівання при +56 °С упродовж 30 хв. Повна інактивація

β-інгібіторів відбувається при +60…+62 °С упродовж 1 год.

Розділ 9

Інгібітори є важливим неспецифічним фактором противірусного

імунітету, будучи першим гуморальним бар’єром, що перешкоджає

контакту вірусу зі сприйнятливими клітинами. Інгібітори нейтралі-

зують інфекційну та гемаглютинувальну активність вірусів у місці

проникнення (в секретах слизових оболонок) і на шляху до чутли-

вих клітин. Взаємодіючи з прикріпними білками віріонів, інгібітори

спричинюють їхню просторову блокаду, внаслідок чого вірус утрачає

здатність адсорбуватися на клітинах і проникати в них.

Отже, механізм противірусної дії інгібіторів подібний до дії анти-

тіл, тільки має неспецифічний характер. Існують й інші відмінності у

взаємодії інгібіторів та антитіл із вірусами. Якщо в сироватці крові

містяться антитіла до певного вірусу, то саме вони приєднуються в

першу чергу до вірусних прикріпних білків. Інгібітори можуть взає-

модіяти з вірусом лише за наявності вільних, не нейтралізованих ан-

титілами, прикріпних білків. Більше того, антитіла внаслідок вищої

авидності до вірусу витісняють інгібітори зі сполуки з вірусним анти-

геном (гемаглютиніном) і займають їхнє місце. Зворотний процес,

тобто витіснення інгібіторами антитіл із комплексу їх із вірусом, не

відбувається. Комплекси вірус – антитіло здатні фіксувати компле-

мент, а комплекси вірус – інгібітор не мають цієї властивості.

За низького вмісту інгібіторів вірус може звільнитися від них і

відновити свою інфекційну та гемаглютинувальну активність. Якщо

концентрація інгібіторів висока, вірус повністю нейтралізується і

стає об’єктом дії інших імунних і фізико-хімічних факторів.

Противірусна активність інгібіторів у деяких випадках дуже

значна. Наприклад, нормальна нативна сироватка крові морської

свинки може нейтралізувати 100 тис. летальних доз вірусу грипу.

Чутливість різних вірусів до інгібіторів неоднакова, навіть у

межах одного виду. Розрізняють інгібіторочутливі та інгібіторорези-

стентні штами, зокрема вірусу грипу.

Кількісний вміст інгібіторів у процесі інфекції або імунізації змі-

нюється. Так, у перші дні грипозної інфекції в мишей вміст інгібіто-

рів, особливо в легеневій тканині й секретах респіраторного каналу,

значно знижується, а починаючи з 7-ї доби зростає та досягає

максимуму до 11 – 16-ї доби. Після цього вміст інгібіторів знову

зменшується і доходить до вихідного рівня. Подібні коливання тит-

ру інгібіторів спостерігаються в слині людей, хворих на тяжку фор-

му грипу. Імунізація кролів вірусом грипу супроводжується зрос-

танням титру сироваткових інгібіторів, причому кращими стимуля-

торами виявилися інгібіторочутливі штами.

Наявність інгібіторів у сироватках крові слід враховувати в діагно-

стичній практиці при постановці серологічних реакцій, оскільки інгі-

бітори можуть імітувати позитивний результат реакції, що призво-

Противірусний імунітет

дить до діагностичної помилки. Від термолабільних інгібіторів сиро-

ватки звільняють прогріванням впродовж 30 хв при +56 … +60 °С.

Для звільнення від термостабільних інгібіторів застосовують різні

методи обробки сироваток залежно від виду тварини, від якої отри-

мано сироватку, і вірусу, що використовується як антиген у серологі-

чній реакції: обробка каоліном, бентонітом, активованим вугіллям,

калію перйодатом, риванолом, вуглекислим газом, трипсином та ін.

КОМПЛЕМЕНТ

Комплемент — це складна система 20 білків сироватки крові,

представлена в неактивній формі у вигляді 9 компонентів: С1 – С9 (С1

містить субкомпоненти С1g, С1r і С1s). Біосинтез окремих компонентів

комплементу відбувається в печінці, макрофагах і моноцитах крові.

Під впливом утворених комплексів антиген – антитіло відбуваєть-

ся активація комплементу класичним шляхом. Лише два класи

антитіл — IgG та IgM — забезпечують цей процес завдяки наявності

на їхніх молекулах ефекторних центрів для С1g. Субкомпонент С1g у

системі комплементу відіграє роль пускового механізму. Він першим

зв’язується з комплексом антиген – антитіло, конкретно — із Fc-

фрагментом молекули імуноглобуліну. З цього моменту починається

послідовна взаємодія компонентів комплементу С142356789 у вигля-

ді протеолітичного каскаду: кожен наступний компонент розщеплю-

ється попереднім. Це призводить у кінцевому результаті до утворен-

ня низькомолекулярних продуктів із певною біологічною дією. Акти-

вація основного компонента комплементу С3 спричинює його фікса-

цію на клітинній плазматичній мембрані. Утворений комплекс

С1423 сприяє фагоцитозу, бере участь у реакції імуноприлипання

має істотне значення для лізису. Але тільки приєднання компонентів

С5 – С9 (так званого мембрано-атакувального комплексу) надає

комплементу здатності спричинити необоротні пошкодження

плазмолеми або суперкапсиду деяких вірусів.

Участь комплементу в противірусному імунітеті різнобічна. Ком-

племент посилює вірусонейтралізувальну активність антитіл завдяки

утворенню великих за розмірами комплексів антиген – антитіло – ком-

племент, які зв’язуються з рецепторами макрофагів. Це особливо важ-

ливо стосовно IgM, що виникають на ранніх стадіях імунної відповіді

та характеризуються низькою афінністю. Разом з антитілами компле-

мент лізує віруси із суперкапсидною оболонкою або інфіковані клітини

з локалізованими на їхній поверхні вірусними антигенами. І, нарешті,

комплемент здатний самостійно лізувати деякі складно організовані

Імуноприлипання — це прикріплення до клітини комплексів антиген –

антитіло через С3 завдяки наявності на плазмолемі специфічних рецепторів.

Розділ 9

віруси (наприклад, із родини Retroviridae) за відсутності антитіл,

зв’язуючись із відповідними вірусними білками.

МЕДІАТОРИ ІМУНОГЕНЕЗУ (ЦИТОКІНИ)

Цитокіни — це розчинні біологічно активні речовини переваж-

но білкової природи, які продукуються лімфоцитами і макрофагами

у відповідь на антигенне подразнення та виконують посередницьку

функцію між імунокомпетентними клітинами. Цитокіни беруть

участь у розпізнаванні антигену, активізують або, навпаки, інгібу-

ють клітинні фактори імунітету.

Медіатори імуногенезу виявляють у сироватці крові, секретах

слизових оболонок і тканинах організму. Серед них розрізняють

лімфокіни, які синтезуються лімфоцитами, і монокіни,

що вироб-

ляються макрофагами та іншими мононуклеарними фагоцитами.

До цитокінів належать:

1) інтерлейкіни (ІЛ-1 – ІЛ-18);

2) інтерферони (ІФН-α, ІФН-β, ІФН-γ);

3) гранулоцитарно-моноцитарний колонієстимулювальний фак-

тор (ГМ-КСФ);

4) α-фактор некрозу пухлин (ФНП-α);

5) лімфотоксин (β-фактор некрозу пухлин — ЛТ, ФНП-β);

6) фактор переносу (ФП);

7) фактор активації макрофагів (макрофаг-активувальний фак-

тор — МАФ);

8) фактор гальмування міграції макрофагів (макрофаг-інгібу-

вальний фактор — МІФ);

Основні функції медіаторів, що беруть участь в імунних реакціях

при вірусних інфекціях, наведено в табл. 2.

Таблиця 2. Цитокіни, які беруть участь в імуногенезі

Назва медіатора Основні функції

Інтерлейкін-1 (ІЛ-1) Активує Т-лімфоцити, стимулює проліферацію та дифе-

ренціацію Т- і В-лімфоцитів, активність гранулоцитів,

гематопоез, індукує антивірусний стан клітин, білки

гострої фази∗, пропасницю

Інтерлейкін-2 (ІЛ-2) Активує макрофаги, Т-лімфоцити і природні кілери,

стимулює проліферацію та диференціацію Т- і В-лімфо-

цитів, індукує пропасницю

Інтерлейкін-3 (ІЛ-3) Стимулює диференціацію В-лімфоцитів, активність ези-

нофілів, гематопоез

Інтерлейкін-4 (ІЛ-4) Активує макрофаги, Т- і В-лімфоцити, стимулює пролі-

ферацію Т-лімфоцитів, проліферацію та диференціацію

В-лімфоцитів, індукує появу на В-лімфоцитах рецепто-

рів для IgE

Інтерлейкін-5 (ІЛ-5) Активує В-лімфоцити, стимулює секрецію IgA, актив-

ність еозинофілів