Калинина О.С., Паникар И.И., Скибицкий В.Г. Ветеринарная вирусология

Подождите немного. Документ загружается.

Противірусний імунітет

Інтерлейкін-6 (ІЛ-6) Активує Т-лімфоцити, стимулює їхню проліферацію та

диференціацію, а також диференціацію В-лімфоцитів,

індукує білки гострої фази

Інтерлейкін-7 (ІЛ-7) Стимулює проліферацію Т- і В-лімфоцитів

Інтерлейкін-8 (ІЛ-8) Індукує хемотаксис макрофагів, моноцитів, нейтрофілів

і Т-лімфоцитів до осередку запалення, стимулює актив-

ність гранулоцитів

Інтерлейкін-9 (ІЛ-9) Стимулює проліферацію Т-лімфоцитів (особливо Т-гел-

перів)

Інтерлейкін-10 (ІЛ-10) Гальмує продукцію цитокінів Т-лімфоцитами

Інтерлейкін-11 (ІЛ-11) Плазмоцитомний ростовий фактор із плейотропною

функцією

Інтерлейкін-12 (ІЛ-12) Стимулює проліферацію В-лімфоцитів, природних кіле-

рів і моноцитів, синтез цитокінів (особливо інтерферону)

Інтерлейкін-13 (ІЛ-13) Стимулює проліферацію В-лімфоцитів, що утворюють

IgЕ

Закінчення табл. 2

Назва медіатора Основні функції

Інтерлейкін-14 (ІЛ-14) Стимулює проліферацію та диференціацію В-лімфо-

цитів

Інтерлейкін-15 (ІЛ-15) Стимулює проліферацію та диференціацію Т- і В-лім-

фоцитів, активність природних кілерів

Інтерлейкін-16 (ІЛ-16) Фактор росту компетентності Т-гелперів

Інтерлейкін-17 (ІЛ-17) Стимулює епітеліальні, ендотеліальні та фібробластні

клітини до секреції цитокінів (ІЛ-6, ІЛ-8), є стимулюва-

льним фактором для гранулоцитів і простагландину

Інтерлейкін-18 (ІЛ-18)

Бере участь у синтезі ІФН-γ клітинами селезінки

Інтерферон-α (IФН-α)

Індукує антивірусний стан клітин, пропасницю, стиму-

лює активність природних кілерів і проліферацію В-лім-

фоцитів

Інтерферон-β (IФН-β)

Індукує антивірусний стан клітин, пропасницю, стиму-

лює активність природних кілерів і проліферацію В-лім-

фоцитів

Інтерферон-γ (IФН-γ)

Активує макрофаги, стимулює проліферацію та дифере-

нціацію В-лімфоцитів, пригнічує активацію В-лімфо-

цитів, індукує антивірусний стан клітин, білки гострої

фази, пропасницю

Гранулоцитарно-моноци-

тарний колонієстимулюва-

льний фактор (ГМ-КСФ)

Активує моноцити, стимулює проліферацію Т-лімфо-

цитів, активність гранулоцитів та еозинофілів, гемато-

поез

α-фактор некрозу пухлин

(ФНП-α)

Активує макрофаги, стимулює проліферацію Т-лімфо-

цитів, активність нейтрофілів, індукує хемотаксис, ан-

тивірусний стан клітин, білки гострої фази, пропасницю

Лімфотоксин

(ЛТ, ФНП-β)

Стимулює проліферацію та диференціацію В-лімфоци-

тів, активність гранулоцитів, індукує антивірусний стан

клітин, інгібує антитілогенез

Фактор переносу (ФП) Активує Т-лімфоцити, забезпечує ГСТ

Фактор активації макро-

фагів (МАФ)

Активує макрофаги

Розділ 9

Фактор гальмування міг-

рації макрофагів (МІФ)

Пригнічує міграцію макрофагів

* Білки гострої фази — це білки класів α- та β-глобулінів, які виявляються в си-

роватці крові в гострій фазі запалення.

ІНТЕРФЕРОН

Інтерференція — це здатність одного вірусу пригнічувати ре-

продукцію іншого, про що повідомляв ще на початку XIX ст.

Е. Дженнер, спостерігаючи неефективність противіспяної вакцина-

ції людей, хворих на герпесвірусну інфекцію. Вивчення явища ін-

терференції привело до відкриття нового гуморального фактора

противірусного імунітету — інтерферону. В 1957 р. англійські до-

слідники А. Айзекс і Дж. Ліндеманн встановили, що клітини ХАО

курячого ембріона після обробки інактивованим вірусом грипу ви-

діляють у живильне середовище речовину, яка має противірусну

активність, тобто пригнічує розмноження інфекційного вірусу. Ця

речовина була названа інтерфероном.

З часу відкриття інтерферону нагромаджена багата інформація

про його фізико-хімічні й біологічні властивості. Крім інтерферону

людини, детально вивчені інтерферони гризунів (особливо мишей)

та птахів (особливо курей і качок). Встановлено існування різних

його типів і підтипів.

Інтерферони — це білки, що кодуються генетичним апаратом

хребетних (від риб до людини). У геномі людини ідентифіковано 14

генів і 7 псевдогенів

інтерферонів. Здатність виробляти інтерферон

властива всім клітинам організму, але найактивнішими його про-

дуцентами є лейкоцити.

Розрізняють три типи інтерферонів (ІФН):

1) IФН-α — синтезується в основному в лейкоцитах, має 14 під-

типів;

2) IФН-β — утворюється в основному у фібробластах, має 5 під-

типів;

3) IФН-γ — продукується лімфоцитами, має один підтип.

Молекулярна маса інтерферонів коливається в широких межах —

від 20 до 110 кД, що залежить від клітин-продуцентів та індуктора.

Інтерферони, індуковані вірусами, мають молекулярну масу 26 – 38

кД. IФН-α — протеїн, а IФН-β та IФН-γ — глікопротеїни, хоча наяв-

ність вуглеводного фрагмента не є істотним фактором для їхньої біо-

логічної активності. IФН-α та IФН-β термостійкі, витримують прогрі-

вання при +56 °С упродовж 1 год. Вони також стабільні при pH 2,0 і

зберігають біологічну активність у присутності натрію додецилсуль-

Псевдогени — це ділянки ДНК, які гомологічні функціональним генам, але ма-

ють «безсмислову» мутацію або зі зрушенням рамки трансляції, що позбавляє їх мо-

жливості кодувати функціональний пептид.

Противірусний імунітет

фату, що використовується при їхньому виділенні та очищенні. IФН-γ

чутливий до високої температури та низьких значень pH.

Інтерферон спонтанно не продукується інтактними клітинами,

для його утворення потрібні індуктори. Це можуть бути віруси,

бактерії або їхні токсини, екстракти з бактерій і грибів, лектини

синтетичні речовини — полікарбоксилати, полісульфати, декстра-

ни. Найефективнішими індукторами інтерферону є вірусні дволан-

цюгові РНК (у тому числі реплікативні форми) і синтетичні

дволанцюгові полірибонуклеотиди.

Найважливішим індукувальним фактором інтерферону є вірусна

інфекція. Практично всі віруси можуть спричинювати синтез ін-

терферону. Але добрими індукторами інтерферону є РНК-вмісні ві-

руси, тоді як ДНК-вмісні віруси (за винятком поксвірусів) — значно

слабкіші. Погано індукують інтерферон віруси, схильні до тривалої

персистенції (наприклад, адено- та герпесвіруси). Інтерфероногенна

здатність вірусів зростає зі зниженням їхньої вірулентності.

Віруси стимулюють синтез IФН-α та IФН-β. IФН-γ продукується

несенсибілізованими лімфоцитами у відповідь на мітогени

та

сенсибілізованими лімфоцитами при стимуляції їх специфічними

антигенами (наприклад, стафілококовим ентеротоксином, правце-

вим і дифтерійним анатоксинами). Основна роль у синтезі IФН-γ

належить Т-лімфоцитам, причому для активізації цього процесу

потрібні макрофаги. У продукції IФН-γ не виключається участь і

В-лімфоцитів, яка не залежить від присутності макрофагів.

Синтез інтерферону є багатоетапним процесом, який запускаєть-

ся індуктором, що адсорбується на плазматичній мембрані клітини.

У результаті відбувається дерепресія (активізація) генів IФН, і під

впливом клітинної РНК-полімерази в ядрі клітини синтезується

іРНК IФН. Вона транслюється на зв’язаних із мембранами полісо-

мах з утворенням спочатку попередника IФН — інтерфероїда. Асо-

ціюючись із мембранами ендоплазматичної сітки, інтерфероїд глі-

козилується (у випадку IФН-β та IФН-γ) і перетворюється таким чи-

ном на інтерферон, який виходить із клітини (рис. 61).

клітини

індуктор

депресія

гени ІФН

РНК-полімераза

іРНК ІФН рибосоми інтерфероїд ІФН

Лектини (фітогемаглютиніни) — це мітогени та аглютиногени рослинного

походження.

Мітогени — це речовини бактеріального (ендотоксини) і рослинного (фітоміто-

гени) походження, що стимулюють лімфоцити до синтезу ДНК, бластотрансформації

та проліферації.

Розділ 9

Рис. 61. Механізм синтезу інтерферону

Кінетика утворення інтерферону загалом однакова для всіх віру-

сів. Продукція його починається приблизно через 4 год після зара-

ження при +37 °С, досягає піку, коли синтез вірусних білків відбува-

ється з максимальною швидкістю, а потім знижується. Інтерферон

виявляють в сироватці крові, різних секретах і тканинах при більшо-

сті вірусних інфекцій. Максимальне його нагромадження встановле-

но в період вірусемії до утворення значної кількості антитіл.

З організму частина інтерферону (менш як 10 %) виводиться із

сечею, решта — руйнується клітинами.

При індукції інтерферону синтезується два або три його типи

(залежно від індуктора). Так, лімфобласти утворюють 87 % IФН-α і

13 % IФН-β, а фібробласти — навпаки. Між трьома типами інтер-

ферону може відбуватися синергічна взаємодія.

Інтерферону властиві дві основні функції: противірусна й анти-

проліферативна (в тому числі протипухлинна та імуномодулюваль-

на). Найкраще вивчена противірусна дія інтерферону, і саме на мо-

делі вірусів з’ясовані його фізико-хімічні й біологічні властивості.

Механізм противірусної дії інтерферону. Інтерферон не

виявляє біологічної активності всередині клітини, в якій він утво-

рюється. Передусім він має бути секретований у позаклітинний про-

стір, а потім — адсорбований клітинами. При мікроін’єкції в кліти-

ну інтерферон не здатний індукувати антивірусний стан і швидко

руйнується.

Інтерферон сам безпосередньо не діє на вірус — позаклітинний

або внутрішньоклітинні стадії його репродукції. Він впливає на ві-

руси опосередковано через чутливі клітини, в яких не порушений

синтез клітинних іРНК та білків. Інтерферон зв’язується зі специ-

фічними клітинними рецепторами на поверхні плазматичної мем-

брани. Комплекси інтерферону з рецепторами підлягають дифузії

та агрегації на поверхні клітини, а через 1 – 2 год — ендоцитозу.

Вірогідно, що потрапляння цих комплексів усередину клітини сти-

мулює передавання сигналу від плазмолеми на ДНК (3′,5′-дАМФ

Унаслідок активізації відповідних генів у клітині індукується син-

тез ферментів — протеїнкінази і 2,5-олігоаденілатсинтетази, які

зумовлюють появу антивірусного стану. Протеїнкіназа блокує

трансляцію вірусних іРНК на стадії ініціації або елонгації, фосфо-

рилуючи відповідні фактори, що призводить до їхньої інактивації.

2,5-олігоаденілатсинтетаза каталізує продукцію аденінтринуклео-

тиду, який активує латентну ендонуклеазу (рибонуклеазу L), а та у

свою чергу руйнує вірусні іРНК. У заражених клітинах порушують-

ся вірусоспецифічні синтези, а саме: структурних білків, що входять

дАМФ — дезоксиаденозинмонофосфат.

Противірусний імунітет

до складу віріонів потомства, і ферментів, які здійснюють репліка-

цію вірусного геному. Таким чином процес репродукції вірусів при-

пиняється. Блокування інтерфероном трансляції вірусних іРНК та

їхнє руйнування зумовлює універсальний механізм його противіру-

сної дії (рис. 62). Іноді інтерферон блокує стадії депротеїнізації та

виходу віріонів потомства з клітини.

ІФН +

клітинний

рецептор

протеїн-

кіназа

фактори

ініціації й

елонгації

трансляції

блокування

трансляції

вірусної

іРНК

руйнування

вірусної

іРНК

рибонук-

леаза L

аденін-

тринук-

леотид

2,5-оліго-

аденілат-

синтаза

Рис. 62. Механізм противірусної дії інтерферону

Інтерферон захищає клітину від вірусної інфекції лише в тому

разі, якщо він діє на них до контакту з вірусом. Розвиток антивірус-

ного стану клітини має характерну динаміку. Зростання резистент-

ності відмічається через 1,5 – 2 год після контакту з інтерфероном,

досягає максимуму до 5 – 6-ї години, зберігається на однаковому

рівні упродовж кількох діб, а потім зникає. Антивірусний стан клі-

тини через кілька діб може бути знову індукований.

Рівень резистентності клітини залежить від концентрації інтер-

ферону і множинності зараження. Інтерферон має високу біологічну

активність: антивірусний стан клітини можуть спричинити менше

ніж 50 молекул інтерферону. Проте за високої множинності зара-

ження протективна дія інтерферону долається. Інтерферон, без

сумніву, захищає багато клітин організму від цитопатичного ефекту

вірусу, але не в змозі повністю ліквідувати вірусну інфекцію.

Інтерферону властива видова специфічність щодо хазяїна, в ос-

нові якої лежить, очевидно, специфічність взаємодії інтерферону з

поверхневими рецепторами клітини. Людський інтерферон діє

тільки в організмі людини і неактивний в організмі інших біологіч-

них видів. Звичайно, бар’єри цієї видової специфічності не абсолют-

ні. Так, інтерферон людини виявляє деяку активність в організмі

людиноподібних мавп, але дуже незначну. Курячий інтерферон у 90

разів менш ефективний при введенні мишам порівняно з його ак-

тивністю в організмі курей. Але бувають винятки. Так, людський

інтерферон захищає клітини ВРХ навіть краще, ніж бичачий.

Інтерферон є важливим неспецифічним фактором противірусно-

го імунітету. Він здатний пригнічувати репродукцію практично всіх

вірусів, у тому числі онкогенних. Чутливість різних вірусів до ін-

Розділ 9

терферону неоднакова. Інтерферони усіх трьох типів (IФН-α, IФН-β,

IФН-γ) індукують антивірусний стан клітин, але активність проти

різних вірусів у кожному конкретному випадку залежить від виду

клітин і типу інтерферону.

Крім противірусної дії, інтерферон має сильну антипроліфе-

ративну активність (особливо IФН-γ): він впливає на різнома-

нітні функції клітин. Антипроліферативна дія інтерферону виявля-

ється в трьох аспектах: пригнічення розмноження клітин, вплив на

клітинну диференціацію та імунну систему.

Дослідження in vitro показали, що інтерферон пригнічує ріст як

нормальних, так і ракових клітин. У його присутності знижується не

тільки швидкість проліферації, а й щільність популяції клітин при

формуванні моношару. Для відтворення цього антипроліферативного

ефекту потрібні в 30 – 50 разів більші концентрації інтерферону, ніж

для індукування антивірусного стану клітин; при цьому ефект розви-

вається в 4 – 8 разів повільніше. Протипухлинна дія інтерферону ви-

вчається не лише in vitro, а й на експериментальних тваринах з ві-

рус-індукованими або трансплантованими пухлинами, а також на

ракових хворих. Особливо активний у цьому плані IFN-γ, що ставить

його в низку найперспективніших протипухлинних препаратів.

Інтерферон впливає на диференціацію клітин, у тому числі по-

силює або пригнічує синтез певних білків і ферментів. Стимуляція

інтерфероном диференціації спостерігається, зокрема, в ефекторних

клітинах імунної системи. Під впливом інтерферону в клітинах зро-

стає щонайменше у 20 разів рівень 2,5-олігоаденілатсинтетази і

протеїнкінази. Ці ферменти не тільки зумовлюють появу антивірус-

ного стану клітин. Не виключена можливість, що вони беруть

участь в інгібівній дії інтерферону на клітинну проліферацію.

Інтерферон відіграє важливу роль у модуляції імунної відповіді.

Він стимулює антигенопрезентабельну функцію макрофагів, цито-

токсичну активність макрофагів, Т-лімфоцитів і природних кілерів,

індукує експресію антигенів головного комплексу гістосумісності.

Інтерферон може мати імунодепресивну дію, пригнічуючи проліфе-

ративні реакції первинної або вторинної імунної відповіді, бласто-

трансформації

та гіперчутливості сповільненого типу. Імуномоду-

лювальна дія IФН-γ, так само як і протипухлинна, в сотні разів си-

льніша, ніж в IФН-α та IФН-β.

Практичне використання інтерферону. При більшості віру-

сних інфекцій встановлено чітку кореляцію між рівнем інтерферону і

тяжкістю захворювання. Як правило, кількість інтерферону, як і ін-

Бластотрансформація (бластогенез, трансформація лімфоцитів) — це перетво-

рення Т- і В-лімфоцитів у великі незрілі лімфобласти під впливом специфічних ан-

тигенів або мітогенів.

Противірусний імунітет

терферонопродукувальна здатність клітин, знижується за тяжкого

перебігу хвороби і зростає за доброякісного. Як показали численні

дослідження, у тварин, яким було введено антисироватку проти ін-

терферону, перебіг вірусна інфекції значно тяжкий, ніж у тварин,

яким сироватку не вводили. Тому використання готових препаратів

інтерферону (екзогенний інтерферон) або стимуляція власного ін-

терферону за допомогою індукторів (ендогенний інтерферон) є перс-

пективним методом профілактики і терапії вірусних інфекцій.

Нині нагромаджено багатий матеріал про достовірну ефектив-

ність інтерферону при багатьох вірусних інфекціях як місцевих, так

і генералізованих. Інтерферон застосовують при грипі та інших

гострих респіраторних захворюваннях, герпетичних керато-

кон’юнктивітах і енцефалітах, герпетичних ураженнях шкіри,

гепатиті В, цитомегалії, оперізувальному лишаю та ін. Проводяться

численні клінічні випробування з метою вивчення можливості

лікування інтерфероном таких неоплазій, як рак легень, рак

молочної залози, рак мозку, рак сечового міхура, остеогенна

саркома, мієлома, лімфома, гепатома та ін. Дослідження проводять

з інтерферонами усіх типів, але найбільші надії покладають на

IФН-γ, якому властива висока антипроліферативна активність.

Основним обмеженням для широкого практичного використання

інтерферону залишаються труднощі, пов’язані з його виробництвом.

Клінічні випробування потребують дуже великої кількості інтерфе-

рону. Для отримання терапевтичного ефекту потрібні щоденні

ін’єкції від 1 до 5 млн ОД

. Щоб одержати в культурах лейкоцитів

людини дозу інтерферону на одне введення, потрібно близько 1 дм

донорської крові. Для приготування 1 г очищеного інтерферону

(10

OД) потрібно використати кров 200 тис. донорів. Зрозуміло, що

лейкоцити донорської крові не можуть забезпечити всезростаючі

потреби в цьому препараті. Саме ця обставина зумовила пошук де-

шевших і недефіцитних видів сировини для виробництва інтерфе-

рону. Перспективними виявилися перещеплювані лімфобластоїдні

клітини, що продукують IФН-α, та різні лінії диплоїдних клітин

людини, що продукують IФН-β.

Проблему сировини для виробництва інтерферону може виріши-

ти генна інженерія та хімічний синтез інтерферону. У 1980 р.

з’явилися перші повідомлення про введення гена людського IФН-α

в E. сoli. У результаті був отриманий штам Е. coli, що продукував

людський інтерферон. З 1 дм

бактеріальної культури з концентра-

цією клітин 10

можна отримати 5 мг ІФН-α, що в 5 тис. разів бі-

льше, ніж з 1 дм

донорської крові. Перспектива хімічного синтезу

інтерферону стала реальністю після одержання в 1979 р. високо-

очищеного препарату та аналізу його амінокислотного складу.

Одна одиниця активності інтерферону — це його кількість, що інгібує репроду-

кцію вірусу на 50 %.

Розділ 9

Інтерферон може спричинити ускладнення, особливо при високих

дозах: підвищення температури, головний біль, послаблення зору, ви-

падіння волосся, тахікардію, лімфопенію, порушення функції печінки,

в дітей — тяжкий шоковий стан, у хворих із серцево-судинними захво-

рюваннями — інфаркт міокарда. Проте побічні ефекти інтерферону

значно знижуються при очищенні його за допомогою афінної хромато-

графії з використанням моноклональних антитіл.

Окрім готових препаратів інтерферону, перспективним є викори-

стання високоактивних і малотоксичних індукторів інтерферону.

Вони не тільки можуть адекватно замінити дорогий інтерферон, а й

мають істотні переваги. У відповідь на введення індуктора організм

сам своїми численними клітинами продукує інтерферон. Індуктори

виявляють імуноад’ювантний ефект, стимулюючи імуногенез, а та-

кож підвищують неспецифічну резистентність організму.

У ветеринарній практиці індукцію ендогенного інтерферону

стимулюють вакцинні штами низку вірусів, зокрема ньюкаслської

хвороби, чуми ВРХ, інфекційного ринотрахеїту ВРХ. Кращий ефект

у деяких випадках (наприклад, при ньюкаслській хворобі, інфек-

ційному ринотрахеїті ВРХ) досягається при інтраназальному або

аерозольному введенні вакцини.

У ветеринарній медицині перспективним є застосування готових

препаратів інтерферону, отриманих із лейкоцитів і лімфоцитів

свиней, ВРХ, овець, кролів, птиці. Для індукції інтерферону часто

використовують вірус ньюкаслської хвороби. Гомологічні інтерфе-

рони ефективні для профілактики і терапії вірусних хвороб

молодняку сільськогосподарських тварин. Розроблено біотехнологію

отримання препаратів ІФН-α ВРХ (Бовівірекс) та ІФН-γ ВРХ (γ-

бовіферон), препарату на основі рекомбінантних α- та γ-

інтерферонів «Комбіферон», які показали високу

імуномодулювальну і противірусну активність при різних

захворюваннях у тварин.

ЗАГАЛЬНОФІЗІОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ

В ПРОТИВІРУСНОМУ ІМУНІТЕТІ

Загальнофізіологічні фактори мають велике значення в рези-

стентності організму до вірусних інфекцій.

Першим механічним бар’єром на шляху проникнення вірусів у

організм є непошкоджена шкіра та слизові оболонки верхніх диха-

льних шляхів, травного каналу, очей і статевих органів. Кисле се-

редовище вмісту шлунка згубно впливає на різні віруси, передусім

із суперкапсидною оболонкою. Виражену інактивувальну дію на

деякі віруси має жовч, зокрема стосовно збудників чуми ВРХ та

інфекційної анемії коней.

Противірусний імунітет

Подолавши шкірні та слизові бар’єри, віруси проникають у най-

ближчі тканини, де розвивається місцевий запальний осередок. Там

створюються несприятливі умови — локальне підвищення темпера-

тури, ацидоз, гіпоксія, що призводить до пригнічення репродукції

вірусів.

Важливе значення в противірусному імунітеті має підвищення

температури тіла (пропасниця). Наприклад, утримання кролів

при +39 … +40 °С запобігає їхній загибелі від вірулентного штаму

вірусу міксоми. І навпаки, низька температура навколишнього се-

редовища ускладнює перебіг інфекції, спричиненої атенуйованим

вакцинним штамом цього збудника. Вірус грипу швидше інактиву-

ється в холоднокровних тварин (жаб, риб) у разі штучного підви-

щення температури тіла. Суспензії органів теплокровних тварин із

високою концентрацією вірусів японського енцефаліту, грипу, віс-

повакцини, ектромелії швидше втрачають інфекційні властивості

при +37 °С, ніж за нижчої температури. Механізм дії підвищеної

температури тіла на перебіг вірусних інфекцій пов’язаний із галь-

муванням репродукції вірусів (особливо слабовірулентних), активі-

зацією процесів імуногенезу, прискоренням обміну речовин, поси-

ленням синтезу інтерферону, що в сукупності сприяє видужанню.

Виділення вірусу з інфікованого організму з калом, сечею, носо-

вим слизом, слиною, молоком та іншими секретами й екскретами

теж має певне значення в противірусному імунітеті. Посилення сек-

реторно-видільної функції багатьох клітинних систем позитивно

впливає на відновлення гомеостазу, порушеного інфекцією.

Фактори противірусного імунітету перебувають під регулюваль-

ним впливом двох антагоністично діючих гормонів — кортизону і

соматотропного гормону гіпофізу. Кортизон знижує інтенсивність

запальної й фагоцитарної реакцій, пригнічує продукцію антитіл та

інтерферону, сповільнює очищення крові від вірусів. Саме цим по-

яснюється тяжчий перебіг вірусних інфекцій у тварин після обробки

кортизоном. Соматотропний гормон гіпофізу, навпаки, стимулює

запальний процес, посилює активність плазматичних клітин, які

виробляють антитіла.

ІМУНІТЕТ ЯК ЄДИНИЙ ПРОЦЕС ВЗАЄМОДІЇ

КЛІТИННИХ, ГУМОРАЛЬНИХ

І ЗАГАЛЬНОФІЗІОЛОГІЧНИХ РЕАКЦІЙ ОРГАНІЗМУ

Противірусний імунітет — це єдиний, неподільний процес, в

якому беруть участь багато факторів і механізмів, починаючи від

моменту зараження і закінчуючи повною ліквідацією інфекції. Зна-

Розділ 9

чення кожного з цих факторів зокрема досліджено краще, ніж вста-

новлено функціональні зв’язки між ними в процесі імуногенезу.

Вивчення різноманітних зв’язків і взаємовідносин між клітинними,

гуморальними і загальнофізіологічними реакціями організму, що

беруть участь у формуванні резистентності до вірусів, — важливе

завдання сучасної імунології.

Взаємозв’язок клітинних і гуморальних факторів противірусного

імунітету виявляється на різних стадіях імунної відповіді. Антитіла,

так само як інгібітори, прискорюють очищення крові від вірусів і

сприяють фагоцитозу їх макрофагами. Комплемент, приєднуючись до

комплексу антиген – антитіло, посилює нейтралізацію вірусу або на-

віть спричинює лізис віріонів. Т-лімфоцити, стимульовані антигеном,

продукують різні медіатори, які активізують або інгібують макрофа-

ги. Ті у свою чергу виробляють речовини, які активують лімфоцити.

Дія клітинних і гуморальних факторів противірусного імунітету

знаходиться під впливом загальнофізіологічних реакцій організму.

Так, місцеве підвищення температури, ацидоз і гіпоксія сприяють

інактивації вірусів у первинному осередку інфекції. Пропасниця,

виділення збудника із секретами й екскретами мають істотний

вплив на процеси імуногенезу. Дезінтеграція вірусів і звільнення

від них організму не обходиться, звичайно, без участі ферментів, які

розщеплюють вірусні нуклеїнові кислоти та білки.

Факторам противірусного імунітету властива не тільки посилюва-

льна, а й інгібувальна взаємодія. Наприклад, антитіла, активно чи

пасивно набуті організмом, можуть гальмувати продукцію інтерферо-

ну. Як відомо, для утворення інтерферону потрібнен контакт вірусу з

клітинами. Взаємодіючи з вірусом, антитіла блокують його доступ до

клітин, позбавляючи їх потрібного стимулу для індукції інтерферону.

У свою чергу інтерферон за досить енергійного утворення в ран-

ній період вірусної інфекції може пригнічувати синтез антитіл. Це

пояснюється тим, що інтерферон гальмує репродукцію вірусу і

знижує таким чином силу антигенного подразнення імунокомпете-

нтних клітин. Окрім того, інтерферон у великих дозах може мати

імунодепресивну дію стосовно різних антигенів.

Інгібітори, так само як і антитіла, нейтралізують вірус на шляху

до чутливих клітин. Проте при наявності антитіл інгібітори з віру-

сом не взаємодіють. Більше того, інгібітори, які вже приєдналися до

збудника, витісняються синтезованими антитілами внаслідок біль-

шої їхньої авидності до вірусу.

Пасивні антитіла можуть перешкоджати розвиткові активного

імунітету. Відомо, що вакцинація молодих тварин на фоні коло-

стральних антитіл не ефективна внаслідок блокування вакцинного

вірусу, що значно знижує його антигенну активність.