Калинина О.С., Паникар И.И., Скибицкий В.Г. Ветеринарная вирусология

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 10

рей успішно застосовують штам ФС-126 вірусу герпесу індиків, а для

профілактики міксоматозу кролів — вірус фіброми Шоупа.

Атенуйовані вірусні штами, отримані пасажуванням на лаборато-

рних об’єктах, накопичують багато мутацій, що утруднює точне ви-

значення генетичних основ їхньої атенуації. Атенуйовані штами є

продуктами процесу «генетичної рулетки» і наступної селекції мутан-

тів із заданими властивостями. Точне знання генетичних ознак віру-

сних штамів, їхньої стабільності та взаємозв’язку з патогенністю, а

також наявність простих і доступних методів, які дають змогу вияви-

ти зміни генетичних ознак, є запорукою успіху в отриманні й контро-

лі живих вірусних вакцин. Важливе значення має пошук маркерів,

які свідчать про ступінь атенуації вірусу. Передача виробничих шта-

мів для виготовлення живих або інактивованих вакцин проводиться

з паспортною характеристикою штаму, де вказують основні генетичні

ознаки вірусу, що виявляються в тестах in vitro та in vivo й постійно

відтворюються в процесі їхнього підтримання і зберігання.

Перспективним методом отримання живих вакцин є селекція

мутантів, індукованих фізичними і хімічними мутагенами. Такі вак-

цинні штами матимуть стабільні атенуюючі мутації, оскільки ста-

нуть відомими генетичні основи атенуації. Отже, весь процес отри-

мання вакцин можна буде контролювати на всіх стадіях розробки,

виробництва і застосування.

Живі вірусні вакцини є ліофілізованими суспензіями атенуйова-

них штамів вірусів, які культивуються в різних біологічних систе-

мах. Основна відмінність вакцинних штамів від циркулюючих у

природі «диких» вірусів — стійка втрата вірулентності вірусу з од-

ночасним збереженням імуногенних властивостей. Водночас вак-

цинні штами мають здатність «приживатися» в організмі, тобто роз-

множуватися як у місці введення, так і в регіонарних лімфатичних

вузлах та внутрішніх органах. Вакцинальна інфекція триває зазви-

чай від 5 – 10 діб до 2 – 4 тижнів і приводить до формування імуні-

тету. Чим більше часу «приживається» вакцинний штам в організмі,

тим ефективніша вакцина. Вакцинний штам, на відміну від «дико-

го» вірусу, розмножується в організмі хазяїна обмежено внаслідок

підвищеної термочутливості (ts-мутанти) або в результаті зміни

тропізму і втрати здатності уражати певні тканини (наприклад, вак-

цинний «фіксований» вірус сказу — virus fixe).

Живі вірусні вакцини мають ряд істотним переваг порівняно з інак-

тивованими. Основна з них — висока напруженість і тривалість пост-

вакцинального імунітету, який багато в чому еквівалентний постінфек-

ційному. Живі вакцини активізують усі ланки імунної системи, зумов-

люючи збалансовану імунну відповідь — системну і місцеву. Живі вак-

цини можна вводити одноразово різними методами (підшкірно, внут-

рішньом’язово, інтранально, аерозольно, перорально).

Поряд із зазначеними перевагами живі вакцини мають недоліки.

Усі вони певною мірою реактогенні, що може призвести до поствак-

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

цинальних ускладнень. Наприклад, у тільних корів живі вакцини

проти ІРТ та ВД ВРХ можуть спричинити внутрішньоутробну інфек-

цію плоду, що супроводжується абортами та аномаліями розвитку. В

атенуйованих вакцинних штамів не виключається можливість ревер-

сії до дикого типу внаслідок генетичної нестабільності. Живі вакцини

бувають контаміновані інфекційними агентами (вірусами, бактерія-

ми, мікоплазмами), які персистують у біологічних системах. Напри-

клад, культури клітин з органів свиней можуть бути інфіковані віру-

сом чуми або парвовірусом свиней, культури клітин з органів ВРХ —

вірусами ІРТ та ВД ВРХ, курячі ембріони — вірусами лейкозо-

саркомного комплексу, аденовірусом, вірусом ньюкаслської хвороби.

Неконтрольоване потрапляння у вакцини сторонніх інфекційних

агентів може мати серйозні наслідки. Живі вакцини досить чутливі

до несприятливих факторів. Вони мають транспортуватися і зберіга-

тися за температури не вище +4 …+8 °С. Цілком неприпустиме по-

рушення вакууму в ампулах із ліофілізованим вірусом: потрапляння

повітря і вологи призводить до інактивації препарату. Живі вакцини

не містять консервантів, тому при відкриванні ампул і розчиненні

їхнього вмісту слід суворо дотримуватися правил асептики.

У медичній практиці використовують живі вакцини проти грипу,

поліомієліту, кору, червоної висипки, паротиту, аденовірусної інфек-

ції, пропасниці денге, жовтої пропасниці; у ветеринарній практи-

ці — живі вакцини проти парагрипу-3 ВРХ, інфекційного ринотрахеї-

ту ВРХ, вірусної, діареї ВРХ, хвороби Ауєскі, класичної американської

чуми свиней, сказу, чуми м’ясоїдних, ньюкаслської хвороби та ін.

ІНАКТИВОВАНІ ЦІЛЬНОВІРІОННІ ВАКЦИНИ

Інактивовані вакцини готують з очищеного і часто концентрова-

ного вірусу, який інактивований різними факторами: формаліном,

гідроксиламіном, етанолом, β-пропіолактоном, етиленіміном тощо.

Основна вимога до інактивованих вакцин — повна і незворотна ін-

активація вірусного геному за максимального збереження поверх-

невих антигенів, які стимулюють утворення протективних (вірусо-

нейтралізуючих) антитіл.

Усі інактиватори є сильними мутагенами. При абсолютній інак-

тивації вони мають зумовити такі зміни вірусного геному, які уне-

можливлюють його транскрипцію, трансляцію чи реплікацію. Інак-

тивація вірусів за рахунок віріонних полімераз не є абсолютною,

оскільки їхні функції можуть виконувати ферменти клітини-хазяїна

або латентних вірусів, які присутні в організмі під час вакцинації. У

ДНК-вмісних вірусів значна частина вірусного геному відновлюєть-

ся репараційними системами клітини. Інактивовані вакцини мають

проходити суворий контроль на повноту інактивації, оскільки наяв-

ність інфекційного вірусу призводить до серйозних наслідків. За-

Розділ 10

лишкова інфекційність інактивованих вакцин може бути зумовлена

різноманітними генетичними взаємодіями між окремими незруйно-

ваними фрагментами нуклеїнових кислот.

Послідовність інактивації вірусів така: спочатку втрачається ін-

фекційність, а потім — імуногенність. Тому в динаміці цього проце-

су можливий такий проміжний момент, коли ще зберігається деяка

кількість інтактних віріонів, інфекційність яких уже неможливо

виявити звичайним зараженням чутливих біологічних об’єктів у

зв’язку з блокуванням їхньої репродукції значно більшою пропор-

цією інактивованих віріонів.

Промислове виробництво інактивованих вакцин потребує великих

обсягів вірусної сировини. У зв’язку з цим гостро стоїть питання клі-

тинних субстратів. Тривалий час виробництво більшості противірус-

них препаратів ґрунтувалося на використанні первинних культур

клітин із нормальних тканин тварин. Окрім того, в медичній прак-

тиці використовували деякі лінії диплоїдних клітин з обмеженою

життєвою потенцією. Проте всезростаючі потреби серійного виробни-

цтва вакцин не можуть забезпечити первинні культури клітин. Особ-

ливо це стосується інактивованих концентрованих і субодиничних

вакцин, виготовлення яких потребує збільшення кількості вірусної

сировини. Це завдання можна вирішити лише з використанням пе-

рещеплюваних клітинних ліній, які характеризуються необмеженим

строком життя, високою стандартністю, порівняно низькою вартістю,

відносною простотою трансфекції (введення) рекомбінантної ДНК і

подальшого клонування високоефективних продуцентів.

Тривалий час вважалося недопустимим застосування перещеп-

люваних культур клітин у виробництві вірусних вакцин у зв’язку з

їхньою онкогенною потенцією. Проте за останні десятиріччя нако-

пичено значний досвід у використанні перещеплюваних культур

клітин тварин для розмноження вакцинних штамів. Особливого

успіху досягнуто при виготовленні інактивованої протиящурної вак-

цини. Технологія її виробництва ґрунтується на використанні ста-

більної лінії ВНК-21 (нирки сирійського хом’яка), яка вирощується в

суспензії в біореакторах великої ємності (1000 – 2000 дм

). На основі

перещеплюваної культури клітин Vero (нирки африканської зеленої

мавпи) виробляють інактивовані вакцини проти поліомієліту і ска-

зу. Методи контролю гарантують відсутність у препаратах біологіч-

но активних кількостей онкогенних домішок (гетерогенна ДНК,

трансформувальні білки, ендогенні віруси).

У 1985 р. Комітетом експертів ВООЗ зі стандартизації біологічних

препаратів було прийнято вимоги до стабільних клітинних ліній, які

використовують у біотехнології. Відміна заборони на застосування пе-

рещеплюваних культур клітин як субстрат при отриманні медичних

біопрепаратів відкриває широкі можливості в розширенні виробництва

вірусних вакцин, підвищенні їхньої якості та зниженні собівартості.

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

Важливим етапом при отриманні інактивованих вакцин є очи-

щення вірусної сировини від клітинного баласту. Інактивований

вірус не розмножується в організмі. Тому для стимуляції інтенсив-

ної імунної відповіді потрібно вводити значну кількість вакцини, а

домішки клітинних білків створюють додаткове навантаження на

імунну систему.

Основна перевага інактивованих вакцин — їхня повна безпеч-

ність. Недоліком є менша імуногенність, у зв’язку з чим потрібно

збільшувати дозу і кратність введення препарату. Крім того, парен-

теральний спосіб застосування інактивованих вакцин не стимулює

місцевої імунної відповіді.

Інактивовані вакцини застосовують для профілактики грипу,

поліомієліту, гепатиту В, сказу, ящуру, хвороби Ауєскі, кліщового та

японського енцефалітів, інфекційного ринотрахеїту ВРХ і багатьох

інших вірусних інфекцій.

СУБОДИНИЧНІ ВАКЦИНИ

Субодиничні вакцини складаються з протективних вірусних

антигенів, що стимулюють утворення вірусонейтралізуючих анти-

тіл. Вони позбавлені клітинного баласту, який лише посилює реак-

тогенність і може спричинити алергічні реакції.

Розроблено три методи отримання субодиничних вакцин:

1) виділення імуногенних субодиниць із цільних вібріонів (спліт-

вакцини);

2) хімічний синтез імуногенних пептидів (синтетичні вакцини);

3) генно-інженерний метод.

Спліт-вакцини виготовляють із глікопротеїнів складно організо-

ваних вірусів, які є основними антигенами, що індукують утворення

вірусонейтралізувальних антитіл. Для одержання глікопротеїнів по-

трібно спочатку дезінтегрувати віріон. З цією метою використовують

ліпази, органічні розчинники, луги або йонні й нейонні детергенти,

які руйнують біліпідний шар суперкапсидної оболонки віріона. Далі

глікопротеїни відокремлюють від субвірусних компонентів центрифу-

гуванням у градієнті густини в поєднанні з хроматографією.

Під час виготовлення спліт-вакцин слід враховувати той факт, що

на імуногенну активність очищених глікопротеїнів впливає форма їх-

ньої надмолекулярної організації в препараті. Міцелярні форми мають

високу імуногенність, на відміну від мономерних структур. Отже, про-

цес виготовлення ефективних спліт-вакцин має передбачати можли-

вість м’якої й неденатурувальної екстракції глікопротеїнів суперкапсид-

ної оболонки з наступним утворенням із них мультимерних агрегатів.

Спліт-вакцини виготовлені з вірусів грипу, кору, гепатиту В,

сказу, хвороби Ауєскі, інфекційного ринотрахеїту ВРХ, трансмісив-

Розділ 10

ного гастроентериту свиней та ін. Проте висока вартість спліт-

вакцин стримує їхнє широке застосування. Крім того, імоногенність

спліт-вакцин, як правило, нижча, ніж у цільновіріонних. У зв’язку з

цим їх треба вводити з ад’ювантами та імуномодуляторами, які по-

силюють імунну відповідь (алюмінію гідроксид, аеросил, сироватко-

вий альбумін тощо). Підвищити імуногенність спліт-вакцин можна,

конструюючи їх у вигляді віросом. Для цього очищені вірусні гліко-

протеїни включають у ліпосоми, які мають ад’ювантні властивості.

Синтетичні вакцини створюють хімічним синтезом епітопів

протективних вірусних антигенів. Конструювання таких вакцин

можливе при повному розшифруванні пептидних послідовностей

антигенних детермінант. Пептиди синтезують з окремих амінокис-

лот, використовуючи зазвичай твердофазний метод. Технологічні

розробки субодиничних вакцин чітко зорієнтовані на мінімальні

розміри пептидів, які стимулюють імунну відповідь організму. Ідеа-

льна синтетична вакцина — це комплекс із кількох коротких пеп-

тидів по 5 – 7 амінокислотних залишків, який містить бажану ком-

бінацію антигенних детермінант різних вірусів.

Синтетичні вакцини безпечні через відсутність інфекційного ві-

русу, не потребують очищення антигенного матеріалу, представля-

ють необмежені можливості для асоціації вірусних антигенів, стабі-

льні. Проте головний недолік синтетичних вакцин — недостатня

імуногенна активність. Для подолання цього недоліку їх потрібно

вводити з ад’ювантами та імуномодуляторами або конструювати у

вигляді віросом. Синтетичні вакцини розроблені проти грипу, гепа-

титу В, простого герпесу, ящуру.

ГЕННО-ІНЖЕНЕРНІ ВАКЦИНИ

Генна інженерія створює широкі можливості для конструювання

і промислового виробництва вірусних вакцин. Сучасний підхід ґрун-

тується на введенні до складу вакцини тільки протективних вірус-

них антигенів, які індукують антитілоутворення. Генно-інженерні

вакцини є продуктом спрямованої генетичної рекомбінації вірусів.

На основі технології рекомбінантної ДНК розроблено чотири

типи генно-інженерних вакцин:

1) інактивовані субодиничні вакцини, отримані шляхом мікробі-

ологічного синтезу;

2) живі реасортантні вакцини;

3) рекомбінантні вакцини;

4) ДНК-вакцини.

Принцип створення субодиничних вакцин генно-інженерним

методом ґрунтується на виділенні з вірусного геному генів, які ко-

дують протективні вірусні білки та їхнє клонування в клітинах про-

каріотів або еукаріотів при використанні плазмідного або фагового

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

вектора. Клонована вірусна ДНК може бути експресована у вигляді

вірусного білка в прокаріотних чи еукаріотних клітинах. Так, про-

тективні білки вірусів ящуру, гепатиту В, грипу А, сказу, поліоміє-

літу і простого герпесу були синтезовані в бактеріях і дріжджах. На

завершальному етапі отриманий після руйнування реципієнтних

клітин імуногенний вірусний білок очищують за допомогою ультра-

центрифугування в комбінації з імуноафінною хроматографією та

застосовують як вакцинний препарат.

Значні труднощі в отриманні субодиничних вакцин генно-інже-

нерним методом пов’язані з тим, що ферментні системи в бактеріаль-

них і дріжджових клітинах не можуть забезпечити процесинг вірусних

іРНК і посттрансляційні модифікації вірусних білків (протеолітичне

нарізання і глікозилування). Це перешкоджає формуванню такої тре-

тинної й четвертинної структури вірусного білка, яка утворюється при

зараженні вірусом клітин вищих еукаріотів. Конформаційні відхилен-

ня вірусоспецифічних білкових молекул призводять до зниження іму-

ногенності препарату. Цю проблему можна вирішити, застосовуючи

культури клітин людини і тварин. Так, HBs-антиген вірусу гепатиту В

успішно продукують у перещеплюваних клітинних лініях L i COS, за-

ражаючи їх рекомбінантною ДНК із геном HВsAg, що сконструйована

на основі вірусного вектора (вірусу папіломи ВРХ або SV40).

Живі реасортантні вакцини виготовляють із атенуйованих ре-

асортантів або делеційних мутантів, які характеризуються генетичною

стабільністю. Реасортанти отримують пересортуванням генів у вірусів

із фрагментованим геномом (віруси грипу А). Стабільні делеційні му-

танти (наприклад, вірусів простого герпесу або хвороби Ауєскі) отри-

мують шляхом делеції відповідних генів, що призводить до втрати

вірулентності вірусу при збереженні імуногенних властивостей.

Живі рекомбінантні вакцини конструюють на основі атенуйо-

ваного вірусного вектора — вірусу вісповакцини, в геном якого вбудо-

вують гени протективних білків іншого вірусу (гепатиту В, грипу А,

сказу, хвороби Ауєскі, везикулярного стоматиту, ньюкаслської хворо-

би). При внутрішньошкірному введенні такого препарату відбувається

розмноження рекомбінантного вірусу з розвитком вакцинального про-

цесу, характерного для вісповакцини, й одночасний синтез протектив-

них білків іншого вірусу, що індукує специфічну імунну відповідь.

Новим напрямом у розробці генно-інженерних вакцин є ДНК-

вакцини. Вони є плазмідними ДНК із вбудованими генами протек-

тивних вірусних білків, що вводять безпосередньо в організм тва-

рин. Рекомбінантну ДНК на основі плазмідного вектора реплікують

у клітинах E. сoli в присутності ампіциліну, потім очищують і вико-

ристовують як вакцинний препарат.

Розділ 10

Незначна кількість плазмідної ДНК (0,01 – 1 %) поглинається

клітинами організму, транспортується в ядро і транскрибується клі-

тинною РНК-полімеразою з утворенням іРНК, яка транслюється на

рибосомах із формуванням протективного вірусного білка. Синтезо-

ваний протективний білок розщеплюється клітинними протеазами

на короткі пептиди (по 8 – 10 амінокислот), які в комплексі з моле-

кулами МНС транспортуються на поверхню клітини, де розпізна-

ються Т-гелперами. Це індукує збалансовану імунну відповідь: сти-

мулюється синтез вірусонейтралізувальних антитіл В-лімфоцитами,

клональна проліферація цитотоксичних Т-лімфоцитів, активізують-

ся макрофаги і кілери. Протективний вірусний білок може звільни-

тися з клітини в екстрацелюлярний простір у нерозщепленому стані

та захоплюватися антигенопрезентабельними клітинами (макрофа-

гами). Плазмідна ДНК тривалий час (до 3 – 6 міс) функціонує в клі-

тинах організму, не реплікується в них, не інтегрує з хромосомою і

не спричинює утворення антитіл проти неї. ДНК-вакцинам власти-

ва ефективність живих вакцин і безпечність інактивованих.

Сконструйовано ДНК-вакцини проти сказу, грипу А, гепатиту В,

кліщового енцефаліту, хвороби Ауєскі, інфекційного ринотрахеїту

ВРХ, вірусної діареї ВРХ, парвовірусної інфекції собак. В одну плаз-

мідну ДНК можна вбудувати гени протективних білків кількох ві-

русів і гени цитокінів — регуляторів імунної відповіді. Ефектив-

ність імунізації ДНК-вакцинами очевидна, але потрібно прикласти

ще чимало зусиль для практичної реалізації нового підходу в про-

філактиці вірусних хвороб тварин.

ПРОБЛЕМА ХІМІОТЕРАПІЇ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ

Істотні відмінності в структурі й біосинтетичних процесах у про-

каріотів (бактерій) та еукаріотів (зокрема людини і тварин) зумов-

люють широкі можливості пошуку ефективних і нешкідливих для

організму хіміотерапевтичних речовин, тим більше що існування

багатьох із них у

вигляді антибіотиків підказала сама природа. На-

приклад, пеніцилін порушує синтез клітинної стінки бактерій, яка

відсутня в клітинах тварин, тому значні дози цього антибіотика

відносно нешкідливі для організму.

Інакше стоїть справа з хіміотерапією вірусних інфекцій людини і

тварин. Репродукція вірусів тісно пов’язана з біосинтетичними проце-

сами еукаріотних клітин, в яких вони паразитують. Значні труднощі у

створенні ефективних хіміотерапевтичних препаратів для лікування і

профілактики вірусних інфекцій зумовлені специфікою вірусів як об-

лігатних внутрішньоклітинних паразитів на генетичному рівні. Голов-

ним завданням хіміотерапії вірусних інфекцій є розробка таких пре-

паратів, які б специфічно блокували репродукцію вірусів і не зачіпали

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

процесів життєдіяльності клітин, систем і цілого організму. Тільки за

допомогою таких нетоксичних для організму речовин можна ради-

кально зупинити розвиток вірусної інфекції та в кінцевому результаті

запобігти хворобі або послабити її перебіг. Пошук антивірусних речо-

вин, які специфічно блокують репродукцію вірусів, але не пошкоджу-

ють клітини організму, є складним завданням. Тому успіхи хіміотера-

пії вірусних інфекцій досить скромні, набір ефективних

хіміопрепара-

тів невеликий, а розробка кожного з них потребує багато часу.

Створення нових антивірусних препаратів йде у двох напрямах.

Один із них — спрямований пошук, коли робляться спроби викори-

стати відомі властивості хімічних сполук для цілеспрямованої дії на

певний етап репродукції вірусу, тобто дослідження йде від передба-

чуваного механізму дії до препарату. Другим напрямом створення

нових антивірусних препаратів є випробуваний віками емпіричний

добір — скринінг, який передбачає виявлення противірусних пре-

паратів серед широкого спектра хімічних сполук, тобто пошук йде

від препарату, а механізм дії, як вважають, потім прикладеться.

Спрямований пошук антивірусних хіміопрепаратів здійснюється

на основі двох принципових підходів відносно втручання в цикл

репродукції вірусів. По-перше, це визначення конкретної мішені дії

препарату і, по-друге, це вивчення кореляції між хімічною структу-

рою сполуки та її антивірусною активністю.

Мішенню дії антивірусних речовин можуть бути вірусоспецифіч-

ні процеси в зараженій клітині або сама інфікована клітина. Кла-

сичними мішенями стали вірусні ферменти — різні класи ДНК- і

РНК-полімераз, тимідинкіназа, нейрамінідаза та ін. Впливаючи на

ферменти, що входять до складу віріонів або утворюються в зараже-

ній клітині в процесі репродукції вірусів, можна загальмувати син-

тез вірусних нуклеїнових кислот.

Є три основні способи впливу на вірусоспецифічні ферменти при

пошуку антивірусних речовин: 1) пригнічення їхньої каталітичної

активності; 2) інгібіція синтезу ферменту; 3) використання здатності

вірусних, а також клітинних ферментів, які мають високу субстрат-

ну спорідненість до дослідних антивірусних сполук і продуктів їх-

нього метаболізму, з великою швидкістю каталізувати метаболічне

перетворення цих речовин, що у свою чергу пригнічує вірусоспеци-

фічні біосинтетичні процеси в зараженій клітині.

Дія антивірусних хіміопрепаратів може бути спрямована на

заражені клітини. Це пов’язано зі зміною проникності клітинної

плазмолеми під дією вірусної інфекції, у зв’язку з чим інгібітори

синтезу макромолекул проникають тільки в заражені клітини, не

зачіпаючи нормальні.

Другий принцип спрямованої дії на вірусну інфекцію застосову-

ється при дослідженні групи сполук, які мають значну структурну

подібність. Це класичний принцип пошуку біологічно активних ре-

Розділ 10

човин. Вивчаючи антивірусну активність такої групи сполук, можна

виявити тонку кореляцію між хімічною структурою речовини і ви-

раженістю антивірусної дії. У процесі спрямованого синтезу можна

посилити або послабити цю дію, а також збільшити або зменшити

токсичність дослідних сполук.

Противірусна активність препарату в

принципі може бути спря-

мована на будь-яку стадію репродукції вірусу. Проте далеко не зав-

жди спостерігається пряма кореляція противірусної активності спо-

луки in vitro з клінічною ефективністю, оскільки умови репродукції

вірусу in vitro та in vivo сильно різняться. Багато речовин, які вияв-

ляють противірусну дію in vitrо, не можна використовувати в клініч-

ній практиці через те, що вони є антиметаболітами, токсичними не

тільки для вірусів, а й для клітин хазяїна.

Для доклінічної оцінки противірусних препаратів незамінними є

лабораторні тварини. Ці моделі забезпечують тонкий підбір експе-

риментальних умов і дають змогу зробити висновки про токсичність

дослідної сполуки. Проте деякі актуальні віруси людини (напри-

клад, цитомегаловірус, вірус Епштейна-Барр, вірус гепатиту В) не

розмножуються в організмі лабораторних тварин. У цьому разі знач-

ний інтерес становлять аналогічні віруси тварин, які спричинюють

подібні захворювання у відповідних хазяїв. На лабораторних тва-

ринах противірусні препарати перевіряють не тільки на токсич-

ність, а й на тератогенність і канцерогенність.

Противірусні препарати, які використовують в медичній практи-

ці, характеризуються вузьким спектром активності, й більшість із

них діє на функції ферментів, які зумовлюють синтез вірусних нук-

леїнових кислот.

ОСНОВНІ ГРУПИ ПРОТИВІРУСНИХ

ХІМІОТЕРАПЕВТИЧНИХ ПРЕПАРАТІВ

Інгібітори адсорбції та депротеїнізації. Рекомбінантні мо-

лекули анти-gp120 і CD4 інгібують репродукцію ВІЛ in vitro, бло-

куючи адсорбцію вірусу на клітинній плазматичній мембрані. Це

гібридні молекули — аналоги Ig, де V-ділянка замінена на клітин-

ний рецептор CD4, з яким взаємодіє поверхневий глікопротеїн ВІЛ

gp120. Обидва препарати зв’язують gp120 вірусу, блокуючи таким

чином його адсорбцію. Цілком можливо, що активність препаратів

може також реалізуватися через блокування депротеїнізації вірусу.

Проте проведені клінічні випробування препаратів дали супереч-

ливі результати.

Рекомбінантні молекули міжклітинної адгезії І типу (ММА-1) —

це рецептори для 80 – 90 % із 130 штамів риновірусів, які спричи-

нюють 50 – 60 % гострих респіраторних вірусних інфекцій людини.

Препарат блокує адсорбцію вірусів, послаблюючи клінічний прояв

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

хвороби. Проте вартість лікування досить висока, що обмежує ши-

роке застосування препарату, враховуючи незначний характер

уражень і повсюдне поширення збудників.

Амантадин і ремантадин високоактивні щодо вірусів грипу А.

Вони блокують стадію депротеїнізації. Взаємодіючи з вірусним

М-білком, препарати блокують злиття суперкапсидної оболонки ві-

русу з клітинною мембраною (у складі рецептосоми) й подальше зві-

льнення нуклеокапсиду в цитоплазму. Застосовуються перорально з

профілактичною та лікувальною метою. При використанні на ранніх

стадіях інфекції на 50 % знижують тяжкість перебігу хвороби.

Інгібітори вірусної ДНК-полімерази. Значним досягненням у

розробці противірусних препаратів стало відкриття різних аномальних

нуклеозидів (аналогів пуринів і піримідинів). Вони діють на вірусні

ДНК-полімерази, успішно конкуруючи з природними нуклеотидами за

ферменти, оскільки виявляють більший афінітет. Препарати позбавлені

радикалів, які забезпечують взаємодію з іншими нуклеотидами, і при

введенні в молекулу ДНК блокують її подальшу елонгацію (складання).

Усі відомі аномальні нуклеозиди мають серйозні побічні ефекти, по-

в’язані з пригніченням синтезу не тільки вірусної, а й клітинної ДНК.

Відарабін — найменш токсичний і найефективніший з аналогів

пурину. Використовується місцево і внутрішньовенно для лікування

герпесвірусних інфекцій (герпетичних кератитів та енцефалітів,

вітряної віспи, оперізувального лишаю).

Цитарабін — аналог відарабіну, тільки токсичніший і з меншою

вибірковою дією. Застосовується для лікування цитомегаловірусної

інфекції, яка часто виявляється в пацієнтів із неопластичними

процесами (рак простати, товстої кишки і шийки матки).

Галогенізовані похідні дезоксиуридину (ідоксиуридин, трифто-

ридин) — аномальні нуклеозиди, яким потрібно для прояву антиві-

русного ефекту метаболізуватися до нуклеотидів. Препарати фос-

форилуються вірусною тимідинкіназою та вбудовуються у вірусну

ДНК, що призводить до утворення дефектних вірусних білків. Ток-

сичність обмежує їхнє системне застосування, тоді як місцеві аплі-

кації безпечні й ефективні.

Ідоксиуридин є ефективним засобом для лікування герпетичних

кератитів і генітального герпесу. Фосфорилується не тільки вірус-

ною, а й клітинною тимідинкіназою, тобто активна форма утворю-

ється в заражених та інтактних клітинах. Препарат також

пригнічує репродукцію поксвірусів і аденовірусів.

Трифторидин — аналог тимідину. Використовується для ліку-

вання герпетичних і аденовірусних кератитів. Селективна дія на

ДНК-вмісні віруси (герпес-, адено-, поксвіруси) вища, ніж у ідоксиу-

ридину, що зумовлено більшою швидкістю (в 15 – 20 разів) його фос-

форилування вірусного тимідинкіназою.

Аналоги нуклеозидів, які вибірково активуються вірусною

тимідинкіназою, — це результат пошуку препаратів, що селектив-