Калинина О.С., Паникар И.И., Скибицкий В.Г. Ветеринарная вирусология

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 10

но діють на заражені вірусом клітини.

Ацикловір — аналог гуанозину. Нативний препарат інертний. Для

активації потрібно перетворити його на макроергічну форму, що дося-

гається потрійним фосфорилуванням (послідовним перетворенням у

моно-, ди- і трифосфат). Перший етап цього процесу індукує вірусна

тимідинкіназа, яка експресується в клітинах на ранніх стадіях інфек-

ції. Інші етапи фосфорилування здійснюють клітинні кінази. Утворе-

ний ациклогуанозинтрифосфат інгібує ДНК-полімеразу вірусів, галь-

муючи утворення повноцінної молекули вірусної ДНК, оскільки через

відсутність гідроксильної групи до нього не можуть приєднатися

наступні нуклеозиди. Препарат не впливає на синтез ДНК у незара-

жених клітинах. Використовується перорально, внутрішньовенно і мі-

сцево (у вигляді мазі) для лікування герпетичного енцефаліту, реци-

дивного лабіального й генітального герпесу, оперізувального лишаю.

Фамцикловір має такий самий механізм дії, як і ацикловіра. Фа-

рмакокінетика препарату дає змогу застосовувати його з більшими

інтервалами, і він спричинює менше побічних ефектів. Застосову-

ється перорально.

Ганцикловір — похідне ацикловіру. Активується під дією клі-

тинних кіназ і вірусних фосфотрансфераз з утворенням трифосфату.

Використовується внутрішньовенно й перорально для лікування

цитомегаловірусної інфекції.

Інгібітори зворотної транскриптази вибірково взаємодіють із

зворотною транскриптазою ретровірусів (у тому числі ВІЛ), блокую-

чи таким чином зворотну транскрипцію (синтез ДНК-провірусу на

матриці віріонної РНК).

Зидовудин — за структурою близький до тимідину. Має більший

афінітет до зворотної транскриптази порівняно з природними суб-

стратами, блокуючи взаємодію ферменту з ними. Вбудовується в

нуклеотидний ланцюг замість тимідину, чим блокує його подальше

складання, оскільки препарат позбавлений гідроксильної групи

3′-ОН, потрібної для утворення 5′ – 3′-диефірних зв’язків між нукле-

отидами. Використовується для лікування ВІЛ-інфікованих і хво-

рих на СНІД. Ефективно знижує ймовірність трансплацентарного й

перинатального передавання ВІЛ плоду. Основні побічні ефекти —

анемія та нейтропенія.

Зальцитабін за механізмом дії подібний до зидовудину. Застосо-

вують для лікування ВІЛ-інфікованих, які резистентні до зидову-

дину. Препарат може спричинити серйозні побічні ефекти: перифе-

рійну невропатію, яка супроводжується сильними болями (у 22 –

35 % пацієнтів), і панкреатит.

Диданозин — близький аналог зальцитабіну, має меншу токсич-

ність.

Ставудин — аналог тимідину, за механізмом дії подібний до зи-

довудину, але переноситься хворими краще, незважаючи на певну

гепато- і нейротоксичність.

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

Ламівудин — аналог зидовудину, поєднання з ним зумовлює

кращий клінічний ефект у ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД.

Невірапін — ненуклеозидний інгібітор зворотної транскриптази,

зв’язує гідрофобні фрагменти молекули ферменту, до чого не здатні

інші інгібітори.

Інгібітори протеаз представлені негідролізувальними синте-

тичними пептидами: сакуінавір, ритонавір та індинавір. Препара-

ти інгібують протеазу ВІЛ, що призводить до пригнічення дезінтег-

рації молекул поліпротеїнів. У ВІЛ-інфікованих клітинах нагрома-

джуються нерозщеплені попередники gag-поліпротеїну, які вияв-

ляють цитотоксичну дію. Препарати інтенсивно вивчаються. Основ-

на перспектива їхнього терапевтичного використання —

комбіноване застосування з інгібіторами зворотної транскриптази.

Нуклеозидні аналоги широкого спектра. Рибавірин — ана-

лог гуанозину. Виявляє антивірусну активність in vitro щодо не мен-

ше ніж 27 РНК-вмісних і 12 ДНК-вмісних вірусів. Препарат конку-

рує з гуанозином за зв’язок із ферментами, які забезпечують утво-

рення гуанозинтрифосфату, інгібує вірусні полімерази. Застосову-

ється перорально та інтраназально для лікування РС-інфекції, ге-

патиту С, гантавірусних інфекцій (геморагічна пропасниця з нир-

ковим синдромом, гантавірусний легеневий синдром).

Фоскарнет не потребує фосфорилування для прояву противірус-

ної дії. Крім пригнічення активності зворотної транскриптази ретро-

вірусів, препарат інгібує активність ДНК-полімераз герпесвірусів і

вірусу гепатиту В. Препарат зв’язує поліфосфатні групи ДНК-

полімерази, що блокує елонгацію молекули ДНК. Аналогічний меха-

нізм закладений в інгібуванні зворотної транскриптази, тільки пре-

парат взаємодіє з ферментом через інші угруповання. Застосовується

внутрішньовенно для лікування цитомегаловірусної та герпетичних

інфекцій, гепатиту В, ВІЛ-інфекції. Особливий інтерес становить по-

двійна дія препарату на ферменти цитомегаловірусу і ВІЛ при ліку-

ванні цитомегаловірусних уражень у ВІЛ-інфікованих пацієнтів.

Інгібітори репродукції поксвірусів. Метисазон гальмує син-

тез пізніх іРНК і утворення пізніх полісом, що знижує чисельність

віріонів і РНК потомства. Показав високу ефективність при ліку-

ванні натуральної віспи, а також ускладнень після вакцинації. За-

стосовується перорально. Основні побічні ефекти — нудота і блю-

вання. У зв’язку з ліквідацією натуральної віспи препарат не засто-

совують, проте зберігають у резерві.

Інші інгібітори широкого спектра. До них належать арилдон,

дипірадол, панкреатична і мікробні рибонуклеази, різні імуномо-

дулятори. Препарати виявляють активність стосовно ДНК- і РНК-

вмісних вірусів in vitro та in vivo. Більшість із них перебуває на ста-

дії клінічних випробувань.

Слід зазначити, що проблема хіміотерапії вірусних інфекцій не

Розділ 10

обмежується розробкою специфічних препаратів, а й включає пошук

засобів патогенетичної корекції вірусних уражень. Зокрема, треба

згадати ізоринозин, який виявляє активність стосовно ортоміксо-, ге-

рпес-, поліо- та аденовірусів. Препарат не інгібує вірусні полімерази,

а зв’язує вірусну іРНК, унаслідок чого порушується трансляція. Ши-

рокий спектр антивірусної дії та клінічний ефект ізоринозину багато

в чому зумовлений здатністю стимулювати активність імунокомпете-

нтних клітин, включаючи посилення утворення інтерферону.

Підводячи підсумки хіміотерапії вірусних інфекцій, можна до-

статньо чітко окреслити коло захворювань, проти яких розроблено

доступні й ефективні препарати. Переважна більшість лікарських

препаратів (понад 90 %), які є на вітчизняному ринку, ефективна в

основному щодо грипу та інших гострих респіраторних вірусних ін-

фекцій, а також різноманітних герпетичних уражень. Водночас ар-

сенал хіміотерапевтичних засобів для лікування ВІЛ-інфекції, ге-

патиту В і нейровірусних уражень представлений лише окремими

препаратами. Для всіх інших вірусних інфекцій етіотропних засобів

немає. Отже, видима різноманітність лікарських засобів не відо-

бражує широти їхнього противірусного діапазону. До загальних не-

доліків зазначених препаратів належить достатньо вузький спектр

противірусної активності, а також формування резистентних до них

штамів, що зазвичай зводить нанівець ефективність хіміотерапії.

Стійкість вірусів до хіміопрепаратів. У процесі еволюції ві-

руси набули здатності пристосовуватися до несприятливих впливів

навколишнього середовища. Це стосується і лікарських препаратів.

Проблема лікарської резистентності актуальна для хіміотерапії ві-

русних інфекцій, адже відомо, що практично до всіх, і так нечис-

ленних, противірусних препаратів можна експериментально отри-

мати стійкі штами збудників. Це було яскраво продемонстровано in

vitro та in vivo з вірусами грипу А на прикладі ремантадину. Резис-

тентність вірусів до хіміопрепаратів формується частіше при бага-

торазовому їхньому застосуванні та передається наступним поко-

лінням. Важлива роль у формуванні резистентних штамів нале-

жить процесам селекції, коли з генетично неоднорідної популяції

«диких» штамів під впливом препарату відбувається селекція резис-

тентних варіантів. Окрім того, можлива мутагенна дія самого пре-

парату. У клінічних умовах зареєстровані випадки стійкості вірусів

до ацикловіру, ганцикловіру, невірапіну. Спостерігається майже

100%-ва резистентність до зидовудину штамів ВІЛ, виділених від

пацієнтів, які приймали препарат понад 6 міс. Ця стійкість зумов-

лена мутаціями генів, які кодують структуру зворотної транскрип-

тази, що призводить до зниження афінітету ферменту до препарату.

Це

деякою мірою парадоксально, оскільки відомі випадки тривалого

виживання хворих на СНІД і СНІД-асоційований комплекс, які

приймали препарат понад 15 міс.

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

Знизити ймовірність появи резистентності вірусів до хіміопрепа-

ратів або навіть запобігти цьому процесу можна, застосовуючи одно-

часно два препарати з різним механізмом дії. Наприклад, комбіно-

ване застосування ремантадину і рибавірину сприяє попередженню

формування мутантів вірусів грипу А, резистентних до ремантадину.

Інтерферон. Для профілактики і терапії вірусних інфекцій широ-

ко використовують інтерферон (ІФН). Існуючі медичні препарати ІФН

поділяються за складом на ІФН-α, ІФН-β, ІФН-γ, а за походженням —

на природні (ІФН І покоління) і рекомбінантні (ІФН ІІ покоління).

У промисловому виробництві ІФН використовують кілька техно-

логій. ІФН-α виробляють у культурі лейкоцитів донорської крові,

застосовуючи в ролі індуктора вірус Сендай або ньюкаслської хворо-

би з родини Paramyxoviridae. З 250 дм

донорської крові можна

отримати 0,26 – 0,50 мг чистого ІФН-α. Цієї кількості достатньо для

лікування 50 осіб при легкому захворюванні або однієї людини у

випадку тяжкої хвороби.

Економічно вигіднішою технологією промислового виробництва

ІФН-α є використання перещеплюваних лімфобластоїдних клітин,

які культивують у вигляді суспензійних культур. У ролі індуктора

використовують параміксовірус. Зазчиай препарат містить 85 %

ІФН-α і 15 % ІФН-β, а його активність досягає 2 × 10

МО/мг. Хоча

таким методом можна отримати більшу кількість ІФН за меншої

собівартості, проте широке впровадження препарату в практику

стримує походження клітинного субстрату — продуцента ІФН. Пе-

рещеплювані лімфобластоїдні клітини отримані зі злоякісної

лімфоїдної пухлини — лімфоми Беркітта — і містять інтегрований

геном вірусу Епштейна – Барр. У разі тривалого застосування отри-

маного на їхній основі ІФН створюється небезпека введення в орга-

нізм людини злоякісної генетичної інформації.

ІФН-β отримують у різних диплоїдних лініях фібробластів ембрі-

она людини, які обробляють синтетичним індуктором поліінозин-

поліцитозин — полі(І) : полі(Ц).

Розроблені біотехнології промислового виробництва рекомбінан-

тних ІФН різних типів (α, β, γ). Це складний багатоетапний процес.

Так, для отримання ІФН-α первинну культуру лейкоцитів донорсь-

кої крові спочатку обробляють індуктором — вірусом Сендай. З по-

лісом виділяють іРНК-ІФН. За допомогою зворотної транскриптази

(отриманої з вірусу мієлобластозу птиці) на матриці іРНК-ІФН син-

тезують комплементарну нитку ДНК, а другу нитку ДНК добудову-

ють за участю ДНК-полімерази Е. соlі. Таким чином отримують

дволанцюгову ДНК, яка є геном ІФН-α. Його вводять у вектор —

плазміду рВР322 (за допомогою ферментів рестриктази, кінцевої

трансферази і ДНК-лігази). У результаті отримують рекомбінантну

плазміду з геном ІФН-α, яку вводять в E. сoli, де вона експресується

Розділ 10

з утворенням ІФН-α. Далі на селективному середовищі відбирають

колонії трансформованої E. сoli та перевіряють методом молекуляр-

ної гібридизації й рестрикційного аналізу на наявність гена ІФН-α.

Таким складним багатоетапним шляхом створено штам E. сoli —

продуцент ІФН-α. В 1 дм

бактеріальної культури, що містить бли-

зько 10

клітин, концентрація ІФН-α досягає 5 мг. Це в 5 тис. разів

більше тієї кількості, яку можна отримати з 1 дм

донорської крові.

Здійснено синтез гена ІФН-α хімічним шляхом. Є аргументовані

підстави вважати, що основою виробництва рекомбінантного ІФН

можуть стати дріжджі та клітини вищих еукаріотів.

Спектр захворювань, за яких рекомендовано застосування ІФН,

широкий. Це вірусні інфекції, неоплазії та інші хвороби (в тому чис-

лі мікробної етіології). Серед вірусних інфекцій найкраще вивчено

ефект при герпетичних ураженнях (кератити і кератокон’юнкти-

віти, генітальний герпес, оперізувальний лишай), гострих і хроніч-

них гепатитах, грипі і ГРВІ. Менше досліджена ефективність ІФН

при ВІЛ-інфекції, папіломавірусних ураженнях (гострокінцева кон-

дилома, папіломатоз гортані, бородавки та ін.), а також при кору,

епідемічному паротиті та сказі. До цього переліку треба додати ві-

русні ускладнення при трансплантації органів і на фоні прийому

імунодепресантів.

Механізм противірусної дії ІФН полягає в індукції антивірусно-

го стану клітин. ІФН зв’язується зі специфічними клітинними ре-

цепторами, що слугує сигналом для дерепресії відповідних генів.

Унаслідок цього в клітині синтезуються ферменти — протеїнкіназа і

2,5-олігоаденілатсинтетаза з прямим противірусним ефектом.

Протеїнкіназа блокує трансляцію вірусних іРНК, а під дією 2,5-

олігоаденілатсинтетази активізується клітинна ендонуклеаза, яка

руйнує вірусні іРНК. Таким чином, у заражених клітинах

пригнічується синтез вірусних структурних білків і ферментів,

потрібних для реплікації вірусного геному, і процес репродукції

вірусу припиняється.

Препарати ІФН органічно доповнюють індуктори ІФН, які є пер-

спективними противірусними засобами. Індуктори ІФН — досить

різнорідна за складом група високо- і низькомолекулярних природ-

них і синтетичних сполук, що здатні спричинити в організмі синтез

власного (ендогенного) ІФН. Багато з цих препаратів виявляють,

окрім противірусного, антитуморогенний та імуномодулюючий ефек-

ти. У результаті багаторічного спрямованого скринінгу виявлено

низку перспективних сполук, які мають достатньо високий хіміоте-

рапевтичний індекс і придатні для профілактики та лікування ві-

русних інфекцій. Найактивніші синтетичні індуктори — очищена

дволанцюгова РНК і штучні полірибонуклеотиди з високого моле-

кулярною масою, які резистентні до ферментативного розкладу.

Особливо ефективний полімер полі(І) : полі(Ц).

Специфічна профілактика та хіміотерапія вірусних інфекцій

Дослідження ефективності індукторів ІФН за різних експеримен-

тальних вірусних інфекцій виявило широкий діапазон їхньої про-

тивірусної активності, що дало змогу намітити основні шляхи їхньо-

го подальшого клінічного застосування. У медичній практиці вже

використовують такі препарати, як мегасин, полудан, аміксин, ци-

клоферон, неовір, ларіфан і ридостин. Противірусна активність цих

індукторів ІФН у цілому збігається з дією екзогенних ІФН. Їх засто-

совують при грипі та інших ГРВІ, герпесвірусних інфекціях (енце-

фаліти, кератити), гепатитах А і В, ентеровірусних інфекціях, сказі,

ВІЛ-інфекції та СНІДі.

У ветеринарній практиці перспективним є застосування препа-

ратів ІФН-α та ІФН-γ ВРХ (бовівірекс і

-бовіферон) та їхніх індук-

торів для підвищення неспецифічної резистентності телят при рес-

піраторних і шлунково-кишкових захворюваннях, а також препара-

ту «Комбіферон» (виготовлений на основі рекомбінантних α- та

γ-інтерферонів), який має широкий спектр антивірусної та виразну

імуномодульну дію. З індукторів ІФН ефективними виявилися рос-

линні препарати: похідні госиполу — саврац, рагосин і кагоцел —

стимулюють синтез ІФН-α, а лектин кормових бобів — синтез ІФН-γ.

Що стосується хіміотерапії вірусних хвороб тварин, то в

цьому разі треба керуватися такими міркуваннями. Економічний

ефект хіміотерапії має перевищувати вартість препарату і затрати

на обробку тварин, бути зручним для групового використання. При

застосуванні з профілактичною метою препарат повинен захищати

не менше ніж 70 % тварин, а при лікуванні — не менш як 50 %,

послаблювати тяжкість перебігу хвороби, не перешкоджати форму-

ванню імунітету і не давати побічних ефектів (токсигенність, тера-

тогенність тощо). У ветеринарній практиці з терапевтичною метою

використовують патогенетичні й симптоматичні препарати. З удо-

сконаленням методів виробництва і зниження собівартості ІФН

стане економічно вигідно застосовувати його як засіб профілактики

і лікування багатьох вірусних хвороб тварин.

Вирішення проблеми хіміотерапії вірусних інфекцій неможливе

без дослідження природи вірусів і молекулярних механізмів їхньої

репродукції, успіхів органічної хімії, вивчення закономірностей фор-

мування захисних реакцій організму, спрямованих на знищення й

елімінацію збудника, а також удосконалення самих методів ліку-

вання. Створення сучасного арсеналу засобів хіміотерапії вірусних

інфекцій потребує комбінування емпіричного скринінгу зі спрямо-

ваним пошуком подібних сполук і розвитку нових, можливо, нетра-

диційних напрямів. У цьому плані особливу увагу привертають

природні продукти і насамперед інтерферон та перспективи виді-

лення з клітин макро- і надмолекулярних сполук, які виявляють

антивірусний ефект.

Розділ 10

? Контрольні запитання

1. Які типи вірусних вакцин ви знаєте? 2. Як отримують живі цільновірі-

онні вакцини? 3. Принцип конструювання інактивованих цільновіріонних

вакцин. 4. Що таке субодиничні вакцини, як їх отримують? 5. Які генно-

інженерні вакцини ви знаєте? 6. У чому полягає проблема хіміотерапії вірус-

них інфекцій? 7. Назвіть основні групи противірусних хіміотерапевтичних

препаратів.

Розділ 11

ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА

ВІРУСНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

ЛАБОРАТОРНОЇ ДІАГНОСТИКИ

ВІРУСНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

Діагностика має надзвичайно важливе значення в системі захо-

дів боротьби з вірусними хворобами тварин. Швидко і правильно

поставлений діагноз забезпечує успіх ліквідації спалахів захворю-

вання, оскільки дає змогу чітко уявити конкретну епізоотичну ситу-

ацію та своєчасно вжити цілеспрямованих заходів щодо оздоров-

лення поголів’я тварин із найменшими втратами. І навпаки, помил-

ковий діагноз або затримка з його постановкою може призвести до

поширення інфекції, ускладнить заходи щодо її ліквідації та спри-

чинить значні економічні збитки.

Постановка діагнозу на вірусні хвороби тварин складається з

двох етапів: 1) клініко-епізоотологічна діагностика; 2) лабораторна

діагностика.

Клініко-епізоотологічна діагностика проводиться безпосе-

редньо в господарстві на основі аналізу клінічних симптомів хворо-

би, патологоанатомічних змін органів і тканин та епізоотологічних

даних (відомості про види і вікові групи захворілих тварин, швид-

кість і широту поширення інфекції, захворюваність і летальність

тощо). Аналіз усіх цих даних дає змогу поставити лише попередній

діагноз, оскільки при багатьох вірусних хворобах вони можуть бути

подібними. Крім того, трапляються випадки атипових і латентних

форм перебігу захворювання, а також асоційованих (змішаних) ін-

фекцій, які спричинюються кількома збудниками.

Вирішальне значення в постановці остаточного діагнозу нале-

жить лабораторній діагностиці. Навіть при такій хворобі, як

ящур, коли клініко-епізоотологічний діагноз ставиться, як правило,

точно, обов’язково треба проводити лабораторні дослідження з ме-

тою встановлення типу і підтипу збудника, що необхідно для засто-

сування відповідної вакцини. Лабораторна діагностика проводиться

в спеціалізованій лабораторії ветеринарної медицини на основі до-

слідження патологічного матеріалу від хворих і загиблих тварин.

Враховуючи попередній діагноз, складають план лабораторного до-

слідження патологічного матеріалу.

Розділ 11

Лабораторна діагностика вірусних хвороб

Сучасна вірусологія має широкий вибір різноманітних методів

виявлення, культивування та ідентифікації вірусів, що дало змогу

розшифрувати етіологію вірусних інфекцій тварин і людини. Проте

не всі методи науково-дослідної роботи знайшли застосування в діа-

гностичній практиці. Лабораторна діагностика може ґрунтуватися

на таких із них, які не потребують унікального обладнання, регуляр-

но відтворювані, забезпечені доступними реагентами і дають змогу

оперативно дослідити велику кількість проб.

До лабораторна діагностика вірусних хвороб тварин складаєть-

ся з: 1) експрес-методів; 2) вірусологічних методи; 3) методів се-

рологічної (ретроспективної) діагностики. Вибір конкретного ме-

тоду вирішується в кожному окремому випадку залежно від харак-

теру захворювання, підозрюваного збудника і можливостей лабо-

раторії.

Експрес-методи основані на швидкому виявленні вірусу або

його компонентів безпосередньо в патологічному матеріалі. До цієї

групи належать такі методи:

1) виявлення віріонів вірусів методами світлової (вірусоскопія),

електронної та імуноелектронної мікроскопії;

2) виявлення внутрішньоклітинних тілець-включень вірусів;

3) виявлення вірусних антигенів у серологічних реакціях: РІФ,

ІФА, РІА, РЗК, РДП, РРІД, ЗІЕФ, РГА і РЗГА, РНГА, РЗНГА, РАЛ;

4) виявлення вірусних нуклеїнових кислот методом молекуляр-

ної гібридизації та в полімеразній ланцюговій реакції.

Експрес-методи дають змогу відносно швидко (не більше 2 – 3

діб) виявити та ідентифікувати вірус у дослідному матеріалі. Проте

вони не завжди достовірні й тому потребують підтвердження інши-

ми методами.

Вірусологічні методи ґрунтуються на виділенні вірусу з пато-

логічного матеріалу шляхом зараження чутливих біологічних об’єк-

тів і його наступній ідентифікації в серологічних реакціях.

Для виділення вірусу використовують лабораторних тварин,

курячі ембріони і культури клітин. При виборі біологічних систем

враховують дані клініко-епізоотологічного діагнозу і вид тварини,

від якої взято патологічний матеріал. Сукупність цих даних дає

змогу вибрати потрібну лабораторну модель і метод її зараження. В

окремих випадках ставлять біопробу (або імунологічну пробу) на

природно сприйнятливих тваринах.

Досить часто трапляються випадки, коли при первинному зара-

женні дослідним матеріалом лабораторні об’єкти не реагують на

вірус. Це зовсім не означає, що збудника немає. Відсутність реакції

на зараження за наявності вірусу в патологічному матеріалі можна

пояснити двома причинами: 1) недостатньою адаптацією вірусу до

біологічної системи; 2) низькою концентрацією вірусу в патологіч-

ному матеріалі.

Розділ 11

В такому разі перший пасаж вважають «сліпим». Від інфікова-

них біологічних об’єктів беруть відповідний вірусовмісний матеріал

і заражають ним нову партію лабораторних тварин, курячих ембрі-

онів або культур клітин, тобто проводять другий пасаж. Якщо і в

другому пасажі не виявиться реакція на вірус, його також вважають

«сліпим» і проводять третій пасаж. З кожним пасажем вірус адапту-

ється до біологічних систем, концентрація його збільшується, і він

виявляє свою інфекційну дію. Зазвичай для ізоляції вірусу з пато-

логічного матеріалу потрібно провести не менш як 3 – 4 «сліпих»

пасажів.

Наступним етапом вірусологічного дослідження є ідентифікація

виділеного вірусу в серологічних реакціях: РН, РІФ, ІФА, РІА, РЗК,

РЗГА, РНГА, РЗНГА, РЗГАд, РДП, ЗІЕФ. Окрім того, вірус іденти-

фікують методами ЕМ та ІЕМ.

Вірусологічні методи в лабораторній діагностиці вірусних хво-

роб є найдостовірнішими, тому що їхня мета — ізоляція збудника з

патологічного матеріалу і наступна його ідентифікація. Проте во-

ни потребують багато часу, особливо в разі проведення «сліпих»

пасажів.

Методи серологічної (ретроспективної) діагностики. Не-

залежно від результатів ізоляції вірусу з патологічного матеріалу і

його ідентифікації, проводять дослідження парних сироваток крові

на наявність специфічних антитіл. З цією метою від тварини беруть

кров двічі, з інтервалом 2 – 3 тижні, на початку і наприкінці хворо-

би. Зростання титру антитіл у другій пробі сироватки в чотири рази

і більше свідчить про перенесену інфекцію.

Чому недостатньо одноразового серологічного дослідження?

Справа в тому, що позитивний результат одноразового дослідження,

навіть якщо титр антитіл високий, не має діагностичної цінності (за

винятком ситуації, коли на певній території з’являється зовсім но-

вий вірус). Наявність сироваткових антитіл може бути наслідком

раніше перенесеної хвороби, безсимптомної інфекції або вакцинації.

Сироватки крові новонароджених і молодих тварин нерідко містять

антитіла колострального походження. Позитивний результат одно-

разового серологічного дослідження свідчить про контакт тварини з

вірусом, однак не визначає, коли саме він відбувся. Серологічні до-

слідження мають діагностичну цінність тоді, коли вони виявляють

зростання титру антитіл.

Для дослідження сироваток крові використовують різні серологіч-

ні реакції: РН, РЗГА, РНГА, РАЛ, РНГАд, РЗК, РРГ, РДП, РРІД,

ЗІЕФ, РНІФ, РІА, ІФА (в модифікації ELISA). Крім того, антитіла

можна виявити методом ІЕМ.

Недоліком методів серологічної діагностики є їхня ретроспектив-

ність, тому що до моменту постановки діагнозу тварини перебува-

ють на стадії видужування.