Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ницького з вимогою вивести козацькі загони з Любеча,

Лоєва і Стародуба. 25 листопада Хмельницький повідомив

у Варшаву: «Я проводжу якнайшвидше військовий пере-

пис,

який сподіваюся завершити до закінчення сейму, і

виряджаємо наших послів...» Але у заспокоєння на Украї-

ні він не вірив, знав, що народ знову підніметься. Тому й

жадав підтримки від Росії.

Приймаючи 22 листопада в Чигирині російського посла

Григорія Неронова, Хмельницький заявив йому, що гото-

вий служити цареві «всею своєю душою, непоколебимо».

Повертаючись до Москви, Неронов ще не раз мав мож-

ливість почути підтвердження гетьмановим словам у різних

містах та від людей «всяких чинов». Однак Москва ще

довго буде вичікувати.

Дипломатичні зносини 1650—1651 рр. Нетривкість миру

зі шляхетською Польщею змушувала українського гетьма-

на вдаватися до запобіжних заходів, аби мати військову

допомогу на випадок нового наступу. Зокрема, у березні

1650 р. він звернувся до Війська Донською з проханням

припинити напади на кримських татар, які допомагають

запорожцям у боротьбі проти польської шляхти. Щодо

останньої, то, збираючи військову силу, вона хотіла при-

спати пильність козацької старшини, виряджаючи час від

часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри

Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.

Однак Хмельницький продовжував наполягати на тому,

щоб розпустити польське військо, а на сеймі, що тривав

з 25 листопада по 14 грудня 1650 р., його посли знову по-

рушили питання про виведення шляхетських військ з те-

риторії України, ліквідацію церковної унії тощо. Не задо-

вольнивши цих вимог, сейм ухватив готуватися до війни

і зібрати для цього величезний податок — 48 млн злотих,

за рахунок чого виставити 36 тис. польського і 18 тис. ли-

товського війська.

Новорічна козацька рада, зважаючи на це рішення,

ухвалила готуватися до війни зі шляхтою. На початку січ-

ня до Бахчисарая та Очакова було відправлено послів із

проханням до татар надати військову допомогу. Водночас

гетьман хоче заручитися підтримкою Угорщини. До Юрія

Ракоці вирушаюсь посли, щоб передати йому такі слова

Хмельницького: якщо Угорщина виступить проти шляхти,

то він «постарається посадити в Польщі королем його мен-

шого брата і домовлено буде, що той королівський брат

охреститься в православну віру грецького закону».

22а

Але головне — гетьман шукає різних шляхів впливу на

'російського. ЖР.Я*Л-Білоі Церкви 11 березня 1651 р. він

пише бояринові Борису Морозову, щоб «заступити за нас

до его царского величества изволил», а через тиждень —

самому Олексію Михайловичу, де ще раз висловлює поба-

жання про приєднання України до Росії.

З початком березня вкрай загострилася обстановка на

Поділлі, викликана віроломством польської шляхти в Крас-

ному, де загинув, зокрема, славетний полковник Данило,

Нечай. З огляду на військові дії, що насувалися, багато

значило, яку позицію займе литовський гетьман Януш Рад-

зивілл. Коли 21 березня до Білої Церкви приїхав посол

Великого князівства Литовського шляхтич Мисловський,

Хмельницький висловив йому невдоволення тим, що Радзи-

вілл два роки «не чинив до мене ніякого посольства». На

закінчення розмови він просив передати: «Скажи пану геть-

ману: нехай на нас не наступає! Ми мир з Литвою маємо,

нехай нас не зачіпає, бо лихо буде!»

Складною ситуацією, в якій опинилася Україна, вирі-

шили скористатися в Туреччині, аби поставити Хмельниць-

кого в залежність. З цією метою 28 березня в похідний

табір Богдана Хмельницького під Живоговом прибули пос-

ли турецького султана з пропозицією військової допомоги.

Але Хмельницький відмовився, посилаючись на те, що

«край і так знищений», тобто не буде можливості утриму-

вати чужоземних вояків. Відмовився він і від допомоги

молдавського господаря Василя Лупула та й був правий:

згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність

щодо Хмельницького.

На Україні все більше переконуються в тому, що най-

кращий вихід — це звернення до Москви. У квітні 1651 р.

Хмельницький «от себя ко государю царю и великому кня-

зю Алексею Михайловичу всеа Русий посьілал бить че-

лом, чтоб государь єво, пана Хмелинсково, с черкасьі и з

городьі, чем Хмелинский владеет, принял под свою госу-

дареву державу». За дорученням гетьмана до царя писали

корінфський митрополит Іоасаф, а також монах Павло,

котрий перебував при Хмельницькому.

Ці постійні звернення дещо похитнули стійкий нейтра-

літет, якого, по суті, тримався Олексій Михайлович з по-

чатку Визвольної війни. Через деякий час думні дяки По-

сольського приказу доручили назаретському митрополито-

ві Гавриїлу, який їхав на Україну, передати Хмельницько-

му, що під час переговорів у Москві з польськими послами

цар відмовився допомагати Речі Посполитій у її боротьбі

проти Війська Запорозького.

гч\

Це,

звичайно, набагато полегшувало ситуацію, що скла-

лася на Україні. Проте Хмельницький не відмовляється

від думки зв'язати антипольським союзом Угорщину.

2 червня до Юрія Ракоці прибули козацькі посли із запев-

ненням, що Військо Запорозьке підтримає кандидатуру

його молодшого брата Сигізмунда на польський престол.

Це мало підштовхнути Угорщину на активніші дії проти

Речі Посполитої.

Потреба в цьому викликалася й тим, що Хмельницько-

му загрожувала небезпека й з півночі. Аби зменшити її,

13 червня до Януша Радзивілла прибуло козацьке посоль-

ство,

яке прагнуло домогтися нейтралітету Великого кня-

зівства Литовського під час бойових дій. На словах при-

стаючи на цю пропозицію Хмельницького, Радзивілл за-

тримував послів під виглядом мирних переговорів до

26 червня, а сам тим часом вирушив на Сіверщину, де на

пограниччі стояв чернігівський полковник Мартин Небаба..

Отже, воєнно-політична обстановка складалася для

Хмельницького не зовсім сприятливо. Було зрозуміло, що

самої лише дипломатії замало, і силам, що протистоять од-

на одній, незабаром випаде зустрітися у жорстокому

двобої.

Битва під Берестечком. Білоцерківський мир. Наприкін-

ці травня — на початку червня ситуація на театрі воєн-

них дій розвивалася досить повільно.

Спочатку Хмельницький стоїть полками на лінії Збо-

рів—

Озерна — Тернопіль — Залозці. Його військо налічує

20 тис. козаків і 15 тис. татар. Головні сили забезпечені

передніми і бічними сторожами, що ввійшли далеко вглиб

галицької і волинської земель. 4 червня Хмельницький пе-

реносить головні сили в район Зборова — Тернополя —

Збаража і розтягує свій табір ушир і вздовж на півтори

милі. При гетьманові близько 6 тис. татар, здебільшого без

коней і зброї, а головна квартира знаходиться в польських

окопах Збаража. Там він очікує хана.

Хмельницький розділив полки так, що утворив певну

кількість окремих таборів, віддалених один від одного на

декілька миль. Самі козаки не знали, хто і де стоїть та

яке число війська є у розпорядженні Хмельницького. Час

від часу гетьман пересував табори і так укривав свої на-

міри, сили, а також вирішував питання харчів та фуражу.

Це був надзвичайно цікавий в історії воєн спосіб забезпе-

чення війська. Само собою зрозуміло, що таке розташуван-

ня таборів повністю дезорієнтовувало польські роз'їзди.

Щодо району, обраного Хмельницьким, то він заслонявся

8 1-358

225

лісами й болотами, що були непрохідними для величезного

польського війська. До того ж із цього місця десь днів за

два Хмельницький міг опинитись під Сокалем, чи під Бе-

рестечком, чи під Дубном, тобто перетнути будь-які рухи

польського війська. Проте Хмельницький не міг використа-

ти ці вигідні для себе моменти і боєм знищити польське

військо під час його переходу із Сокаля під Берестечко та

переправи через Стир. Хмельницькому бракувало кінноти,

а ханські частини ще не підійшли. Тому гетьман обирає

тактику маневрування, чекаючи на хана, на внутрішній мо-

ральний розклад польського війська, а може, ще й на до-

помогу Москви чи Туреччини.

Врешті-решт, коли Богун розгромлює передові польські

полки і поляки завертають назад під Берестечко, Хмель-

ницький переходить через Козин і, форсуючи р. Пляшівку,

стає на берестецьких полях віч-на-віч навпроти сильно

укріпленого польського війська.

Місце, де розташувався польський табір, було вигіднішим для по-

ляків, ніж для Хмельницького: рівнина була достатньо широкою для

розгортання їхніх сил, а щодалі все більше звужувалася. Саме там був

змушений вишикувати свої сили Хмельницький. До того ж він не міг

використати свою улюблену тактику: почати бій з флангів і після фрон-

тального наступу піхоти завершити його знову на флангах,— оскільки

рівнина була оточена лісом та багнюкою. З тієї ж причини не можна

було як слід використати татарські сили. Кіннота лише оперувала

вздовж польського фронту, бороненого сильним вогнем артилерії та

піхоти. Разом із тим поляки мали лише одну можливість відступу —

повільну й важку переправу через Стир, а тоді вони вповні потрапили б

до рук Хмельницького.

Таким чином, місце бою було небезпечним для обох супротивників.

Недарма Хмельницький хотів відтягнути звідти поляків, та й більшість

їхніх старшин теж не була вдоволена з обраного місця. Але обставини

склалися так, що українські та польські війська хоч не радо, але мусили

стати саме під Берестечком.

Перші дрібні сутички з поляками передових козацьких

і татарських кінних загонів, що їх вислав Хмельницький

для розвідки, почалися 28 червня. Наступного дня висту-

пили передові козацькі й татарські полки, які завдали по-

лякам значних втрат.

Вночі в обох таборах відбулися військові наради.

Хмельницький вирішив розпочати облогу польського табо-

ру, розраховуючи на малу витривалість поляків і на нелад

між військом та його вищими керівниками. Тому ще звечо-

ра частина головних козацьких сил і орди перейшла

р.

Пляшівку; можна було зайняти всі переправи і зі сві-

танком стати в полі готовим до нового бою. Поляки ухва-

лили почати головну битву до того моменту, коли укра'ш-

226

ське військо приготується до бою. До цього їх спонукали

козацькі загони, що перекрили всі виходи з польського та-

бору. Шикуватись вирішили на західноєвропейський зра-

зок, «в шахівницю», тобто навпереміну відділами піхоти,

кінноти й артилерії.

Удосвіта ЗО червня ЗО тис. польського війська виступили перед табір.

Та густа мряка не дозволила полякам розпочати акцію, до того ж вони

не знали, що діється на українській стороні. А там, по той бік Пляшів-

ки,

Хмельницький розмістив теж ціле своє військо: це був рухомий

табір півтори милі завширшки, що складався з двох поясів возів по

десять рядів у кожному, скованих ланцюгами. Попереду розмістилася

артилерія, поміж возами — піхота, а за нею в таборі «чернь» із легкою

зброєю. Перед табором стояла козацька кіннота на чолі з гетьманом.

Ліве крило зайняли татари султана Амурата. На правому вишикувалась

козацька й частково татарська кіннота. Отже, головні татарські сили

були на лівому крилі — всупереч традиційній татарській тактиці. Права

сторона, вузька й багниста, не давала змоги розгорнути кінні сили.

Польське військо вишикувалось на полі попереду шанців. Його

фронт простягся десь на милю. Центр складався з піхоти навпереміну

з артилерією. Позаду стояли корогви легкої та важкої кінноти й полки пі-

хоти;

з боків центру — кіннота. Ліве й праве польські крила, як і україн-

ські, були підсилені спереду артилерією. До того ж вони складалися

не з легкої, а з важкої кінноти. Це було значною перевагою поляків.

Близько десятої години ранку розвіявся густий туман,

і українська кіннота рушила на герць. Але поляки не від-

повідали, не зважуючись на головний бій. Козацькі визови

тривали до третьої години дня.

План гетьмана був такий: обходячи лісами на тилах

правого польського крила і наступаючи у центрі, змусити

поляків до повороту в укріплений табір. Тоді козацькі сили

могли б зайняти поле бою в широкому місці, а далі захо-

пити переправи на Стирі та почати облогу табору або здо-

бути його приступом.

Такий

план відбивав саму ідею бе-

рестецької акції — не попустити короля вглиб України.

Після цього наступив би другий етап втілення стратегії

Хмельницького — знищення живої сили ворога. Саме в

цьому напрямі й планував гетьман свої подальші заходи.

Хмельницький ішов лісами десь три години і нарешті,

близько восьмої години вечора, рушив із-за горбів назуст-

річ польському війську. Це було досить вражаюче видо-

вище: величезна рухома розтрощуюча сила вогню та лю-

дей. Польські корогви, що й так неохоче йшли вперед, по-

чали відступати.

Але

тут

стався непередбачений випадок, котрий зруйну-

вав усі плани гетьмана і завернув історію української

нації

на інші шляхи.

Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де їх

стісняли ліси, і були змушені розгорнутися ближче до

227

польського центру, тобто до сильної артилерії. Попавши

_під обстріл^вони зазнали важких втрат. До того ж це був

час великого мусульманського свята — байраму, коли та-

тарам заборонялось воювати. Не маючи з лівого боку ні-

якої підтримки, козацький табір затримався, а згодом по-

малу почав відступати, а Іслам-гірей зовсім утік з поля

бою.

Приголомшений таким поворотом подій, гетьман кидає-

ться вслід утікачеві й наздоганяє його під Ямполем. Іслам-

гірей і його старшина присягають, що повернуться до ко-

зацького війська. Враховуючи це, Хмельницький надсилає

туди універсал: готуватися через два дні до нової битви

зі шляхтою. Однак хан не додержав слова. Більш за це:

тікаючи й далі, він захопив із собою Богдана Хмельниць-

кого,

залишивши козацьке військо без вождя.

Далі події розвиваються таким чином. За відсутності

Хмельницького козацька старшина 26 червня вирядила з

обложеного табору під Берестечком послів до польського

короля: чигиринського полковника Крису, миргородсько-

го—

Гладкого та військового писаря Переяславця. Двох

останніх поляки відпустили до козацького стану, а Крису

залишили заложником. Нове козацьке посольство 27 черв-

ня відмовилося прийняти умови шляхти — видати старши-

ну. Щодо козаків та «черні» висувалася вимога залишити

їх «при таких вольностях і свободах, як у зборівських пак-

тах написано». Розгніваний король наказав припинити пе-

реговори й продовжити обстріл повстанців важкою арти-

лерією. Третє козацьке посольство, яке прибуло 29 червня

до польського табору, знову наполягало на підтвердженні

умов Зборівського договору. Однак Потоцький подер лис-

та до короля на очах послів.

Після цього повстанці ухвалили відступати на Україну

«оборонною рукою». Наступного дня під проводом вінниць-

кого полковника Івана Богуна, тимчасово обраного гетьма-

ном, козацьке військо із значними втратами вийшло з об-

ложеного табору.

На думку зарубіжного дослідника І. Кузича-Березовського, «під

Берестечком Богдан програв не завдяки зраді татар, як дотепер наші

історики подавали, а через злегковаження ворога (поляків) і браком

доброї розвідки... Богдан не знав, що поляки застосовують нову тактику

бою,

так званого «Валенштайна», якої плани поляки держали в тайні.

Заманили вони Богдана на поле бою, не пригоже для козацько-татар-

ських мас. Терен бою, на якому Богдан не міг розвинути усіх своїх і

свого союзника сил, в 40 процентів припинився до прогри Богдана.

Решту доконала нова тактика і стратегія бою, нашими істориками до

сьогодні не обговорювана».

228

З такими твердженнями повністю ми погодитися не можемо. Вони

навіть спростовуються польською історіографією.

Так, відомий вчений Л. Кубаля в своєму історичному нарисі «Битва

під Берестечком» загострив увагу на великій волі і рішучості україн-

ського гетьмана після страшної поразки козацького війська. «Дійсно,—

пише він,— треба захоплюватися поведінкою Хмельницького під час

цього небувалого випадку, що зустрів його під Берестечком. Ця само-

впевненість, ця гідна подиву притомність ума, що гальмувала сором,

розпуку та обурення в такій ганьбі та нещасті. Здавалося, що мав у

руках короля та всю Річ Посполиту, коли нараз зрадив його союзник

і забрав полоненим з гущі 200-тисячної армії». За цих обставин він

«зумів, не дивлячись на ремені, що зв'язували його руки і ноги, склада-

ти плани виходу з ситуації».

І в цьому переконують факти. Вже 7 липня в Білій

Церкві відбулася козацька рада, яку Хмельницький зібрав

після визволення з татарського полону. Було вирішено,

«не відкладаючи ні на тиждень, зараз же бути готовими і

разом збиратися».

Треба сказати, ^що важливу роль у цій ситуації,зіграла

моральна підтримка Москви. 14 липня в Корсуні Хмель-'

ницький прийняв послів російського царя — назаретського

митрополита Гавриїла і піддячого Григорія Богданова.

Гавриїл повідомив, що Олексій Михайлович «его, гетмана,

за то, что его государские милости и жалованья к себе

ищет, милостиво похваляет, и впредь он... его, гетмана, за

его службу в своей государской милости и в жалованье

держати будет». 18 липня Богданов виїхав до Москви з

листами Хмельницького до царя і бояр, у яких знову ста-

вилося питання про приєднання України до Росії. У сере-

дині серпня до Москви було відряджено ціле посольство

для конкретних переговорів.

Поряд із цим іде напружена дипломатична підготовка

нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. 15 липня з

Угорщини повертаються козацькі посли, котрі вели там

переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. 16 лип-

ня гетьман зустрічається з послами кримського хана. Вони

повідомили, що на Україні залишається ЗО тис. татар, які

кочують біля Корсуня, а невдовзі з Криму прийде ще

100 тис.

Та все ж становище народної армії було тяжким, і геть-

ман вирішує розпочати переговори зі шляхтою. 12 серпня

з табору на р. Узинь Хмельницький звертається до велико-

го коронного гетьмана Миколи Потоцького з пропозицією

укласти перемир'я. До початку вересня відбувався обмін

депутаціями. До згоди не могли прийти навіть усередині

кожного з таборів. Зрештою шляхта виробила 24 пункти

проекту договору, який мали запропонувати козацькій

старшині.

229

На початку вересня четверо польських комісарів у су-

проводі 500 драгунів і двох полків прибули до Білої Церк-

ви.

Коли повстанці дізналися, що їм нав'язують такі умови,

як розрив союзу з ордою, зменшення реєстру до шести —

восьми, найбільше — до 12 тис. козаків, позбавлення шля-

хетських маєтностей, надання польським жовнірам права

постою на Україні тощо,— піднявся бунт. Польським ко-

місарам та й козацькій старшині загрожувала смертельна

небезпека. Шляхетських послів з великими труднощами

прийшлося супроводити у безпечне місце і цілу ніч охо-

роняти.

Із козацького табору, де Хмельницький уже зумів на-

вести порядок, 6 вересня до польських комісарів знову

прибули посли. Переговори йшли кілька днів, після чого

разом із комісарами до польського обозу поїхали полков-

ники Москаленко та Гладкий для остаточного погоджен-

ня невирішених питань. Зокрема, козацька старшина по-

годжувалася на обмеження реєстру не менше як до 20 тис.

чоловік, польське військо не мало права ставати на постій

у полкових містах; щодо татар, то розірвати угоду з ними

козаки категорично не обіцяли. Однак і в польському та-

борі повної згоди не дійшли. Шляхетське військо рушило

до Білої Церкви назустріч козацькому. Після кількаден-

них боїв до поляків знову прибули козацькі посли, які про-

довжували наполягати на своїх умовах договору. Проте

незабаром від Хмельницького повернувся шляхетський по-

сланець, який привіз нові вимоги української старшини:

польському війську до Різдва не входити у Брацлавське і

Чернігівське воєводства, поки не буде складено новий ко-

зацький реєстр; віддати на гетьманську булаву Черкаське

староство з Боровицею.

Нарешті, 18 вересня під Білою Церквою був підписа-

ний мирний договір між Військом Запорозьким та Річчю

Посполитою, яким передбачалося: спорядити козацький

реєстр в 20 тис. чоловік, що разом із гетьманом і старши-

ною мають свій прибуток лише в королівських маєтностях

Київського воєводства, не займаючи Брацлавського і Чер-

нігівського; місто Чигирин має залишатися при гетьмані;

Військо Запорозьке дотримується грецької віри тощо.

Слід зазначити, що перед укладанням цього договору Хмельницький

іТрТійняв посла турецького султана Осман-чауша, який пропонував Вій-

ську Запорозькому перейти у підданство Порти і надати їй допомогу

у війні проти Венеції. За свідченням очевидця, гетьман відпустив

Осман-чауша «с тем, что он ннне у него (султана.— В. С.) в подданстве

бить не хочет и людей, ему на помочь не даст. А надеетца-де он, гетман,

на государеву милость, что государь его пожалует, велит ево со всем

Войском Запорожским принять под свою государеву високую руку».

^230

Однак головним для Хмельницького в цей час було

збереження миру між козацьким та шляхетським військом,

оскільки належало залікувати рани, нанесені під Берестеч--

ком.

Тому у відповідь на лист Потоцького він підтвердив,

що прагне зберегти мир і приборкає «свавільників», тобто

невдоволених умовами Білоцерківського договору. Водно-

час гетьман просить, щоб шляхетське військо «не йшло

далі в Брацлавське воєводство, поки ми не заспокоїмо

черні, і де зупиниться, щоб надто не надокучало простим

людям».

Тим-то й приємною була для нього звістка про добрий

прийом козацьких послів, які їздили до Москви.

Ось цими подіями на дипломатичному фронті й закін-

чився такий важкий для України 1651 рік.

Події 1652—1653 рр. Тенденція тиску на козацьку стар-

шину з боку Речі Посполитої продовжувалася і в перші

дні нового, 1652 року, щоправда, у прихованій формі. Так,

уже 7 січня прибули посланці польського гетьмана Кали-

новського, які прагнули запевнити козаків, щоб ті «жили,

не боячись нічого». Однак у старшинських колах цей хід

був розцінений як «оманка на искус», тобто як лукавий.

Що це саме так, на Україні переконалися буквально через

тиждень, коли Ян Казимир написав Хмельницькому різкого

листа, в якому картав його за те, що козаки порушують

присягу, дану під Білою Церквою. Особливо був невдо-

волений король тим, що в Чигирині продовжують прийма-

ти «послів з іноземних і ворожих нам сусідів і тим послаб-

люють нашу владу й авторитет». Водночас із боку шляхти

постійно чинилися провокації на лінії розмежування.

У зв'язку з цим Хмельницький змушений був попередити

польського короля, що коли кварцяне військо продовжува-

тиме надокучати не тільки селянам, але й реєстровим ко-

закам, то «не обійдеться без заколоту, а все це на згубу

Русі або на біду полякам». А Запорозьке Військо, підкрес-

лював гетьман, «кожної хвилини й завжди готове».

При всьому цьому Хмельницький продовжує домагати-

ся прихильності Олексія Михайловича. З цією метою 9 січ-

ня він виряджає до Москви козацьке посольство на чолі з

наказним полтавським полковником Іваном Іскрою. На-

строї, що панували тоді серед козацької старшини, добре

передають такі їх слова: «коли він (Олексій Михайло-

вич.— В. С.) гетьмана і все Військо Запорозьке під свою

власну руку прийняти не схоче, то між ними Бог розсу-

дить.

Козаки вже ніякому государеві в підданство не під-

дадуться, угорському й кримському більше не вірять, бо

231

вони більше сприяли польському королеві, а з ними, коза-

ками, зносини вели все не щиро».

Умови Білоцерківського договору аж ніяк не задоволь-

' няли населення України. Водночас не хотіла миритися з

втраченим і польська шляхта. У зв'язку з цим у квітні

-*1652 р. в Корсуні відбулася комісія, яка на вимогу поль-

ського уряду та у присутності його представників розгля-

нула справи козацької старшини, що не виконує умов Біло-

церківського договору, підбурює чернь. Рішенням комісії

миргородського полковника Матвія Гладкого, колишнього

корсунського Лук'яна Мозирю, паволоцького Адама Хме-

лецького та Гуляницького було розстріляно. Такий же ви-

рок винесли і прилуцькому полковнику Семену Герасимен-

ку, але кару затримали до остаточного вирішення справи

Хмельницьким. Останній не лише повністю виправдав пол-

ковника, а й відзначив його за військові заслуги.

На початку травня за участю ханських послів у Чиги-

рині відбулася козацька рада. Підкресливши, що сейм Ре-

чі Посполитої не підтвердив Білоцерківського договору,

вона постановила звільнити Військо Запорозьке від прися-

ги,

складеної на пунктах цього документа.„Зважаючи на

акти сваволі, насильства, віроломства і помсти з боку

шляхти, яка повернулася до своїх маєтків, та розкварти-

рованих на Україні жовнірів, було визнано за необхідне

розірвати мирні відносини з Польською Короною. Козаць-

ка сила мала ставати на оборону вольностей усього україн-

ського народу.

21 травня з похідного табору Хмельницький надсилає

листа до польського гетьмана Калиновського, попереджаю-

чи,

аби той не заступав шлях його синові Тимофію, який

в авангарді козацьких сил рухається до Молдавії. Але

шляхта до цього не прислухалася. Неподалік .села Батіг^

відбулося зіткнення козацьких і польських сил, яке скін-

чилося повною поразкою шляхти.

ПереМот'а"Мд Батогом підняла моральний дух україн-

ського війська, повернула йому втрачену під Берестечком

упевненість у своїх силах. І це, зокрема, позначилося на

-поведінці козацької старшини, яка почала ставити вимоги

перед Короною. Так, уже 14 червня Хмельницький передав

через звільненого з татарського полону шляхтича Войну

листи до коронного канцлера Лещинського та брацлавсь-

кого воєводи Лянцкоронського, в яких застерігав: якщо

король не погодиться на перемир'я, то «з обох сторін буде

пролита християнська кров, а земля його королівської ми-

лості буде знищена», ,

232