Москаленко В.В. Соціальна психологія
Подождите немного. Документ загружается.
171
Глава 9. Соціальнопсихологічний аспект дослідження особистості
шенні правомірно стверджувати, що основне призначення соціал?
ізації індивіда в онтогенетичному плані полягає у формуванні
індивідів як соціальних типів особистостей. У моделі типу особи?
стості ніби втілене замовлення суспільства на конкретні соціальні
якості в реальній людині, які представляють конкретну міру її со?
ціалізованості. Ця міра здійснюється з різним ступенем повноти,
але кожне суспільство прагне до найбільш повного втілення в кож?
ному індивіді рис соціально?історичного типу особистості.
Однак особистість – це не тільки продукт історії, вона сама зна?
ходиться в процесі історичного розвитку. Історія особистості – це
не тільки історично змінні соціальні типи людей. Індивід в рамках
конкретного суспільства також має свою історію, у якій через оди?
ничне своєрідно виявляється історія суспільства. Це і передбачає
розглядати соціалізацію особистості також в онтогенетичному плані.
Засвоюючи нагромаджений людський досвід, кожний індивід пев?
ною мірою по?своєму відкриває для себе багатства культури, роз?
виває свої сили і здібності. Вивчення соціалізації в онтогенетично?
му плані пов’язане з ідеєю певного типу повторюваності в процесі
розвитку. Мова йде про відому паралель між онтогенезом і філоге?
незом. Ця ідея зводиться до того, що спочатку має місце повний і
тривалий процес розвитку соціальності, а потім відбувається його
скорочення і швидке відтворення на новій основі.
Першопочатково ця ідея була сформульована Гегелем в його
“Феноменології духа”. “Окремий індивід, – писав він, – повинен і за
змістом пройти ступені утворення загального духу, але як форми,
вже складені духом, як етапи шляху, вже розробленого і вирівняно?
го” У зв’язку з цією ідеєю Ф.Енгельс дав оцінку “Феноменології
духа” як твору, який можна було б назвати паралеллю ембріології і
палеонтології духа, відображенням індивідуальної свідомості на
різних ступенях її розвитку, що розглядаються як скорочене відтво?
рення ступенів, історично пройдених людською свідомістю.
В біології ця повторювальність була сформульована Геккелем
як біогенетичний закон, згідно з яким розвиток живих зародків ко?
ротко повторює історію всього даного виду.
Під впливом відкриття цього закону в кінці ХІХ ст. в психології
виникли теорії, згідно з якими психічний розвиток дитини повторює
172
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
основні стадії розвитку суспільства (теорії рекапітуляції). Хоча ідеї
рекапітуляції не отримали поширення, факт спільної логіки розвит?
ку онтогенезу і філогенезу і в сьогоденні привертає до себе увагу до?
слідників. Так, відомий радянський філософ Б.М. Кедров розглядав
цю проблему у зв’язку з питанням співвідношення логічного і істо?
ричного в діалектиці. В логічному у всезагальній формі, в чистому
вигляді повторюється послідовність історичних стадій розвитку.
Б.М.Кедров стверджував, що розвиток індивідуальної свідомості по?
вторює деякі риси і особливості всієї її (свідомості) історії взагалі.
Аналогія онтогенетичного розвитку з філогенетичним дає мож?
ливість зрозуміти деякі особливості соціалізації індивіда через вияс?
нення таких питань: як і що з історії людськості повторюється в історії
окремого індивіда? Оскільки в питанні, що розглядається нами, мова
йде про історичний розвиток соціальності особистості, то важливим
є вияснення того, що виступає підсумковою загальною формою змісту
цього процесу і у якому вигляді вона представлена.
Як вже було показано вище, соціалізація у філогенетичному плані
– це історія зміни різних соціально?історичних типів особистості.
Соціалізація в онтогенетичному плані є процес “пробігання” соціаль?
ності, втіленої раніше у змісті соціально?історичних типів минулого.
У цьому плані тривалість життя індивіда можна уявити як етапи,
своєрідні вузли розвитку, особливості яких деякою мірою повторю?
ють риси, що характеризують історичні типи людей минулого. Набу?
ваючи властивостей, адекватних соціально?історичному типу особи?
стості, який є логічним і загальним вираженням соціальності люди?
ни на даному відрізку історії, індивід стає зрілою особистістю.
Соціально зріла особистість – це особистість, що втілила со?
ціально?типові риси у такій мірі, яка є достатньою як для існуван?
ня її у певній суспільній системі в якості історичного суб’єкту
(творця історії) , так і для існування даної системи в цілому. Отже,
показником зрілості індивіда є формування його як соціально
го типу особистості. Соціалізація полягає не в тому, що народ?
жена біологічна істота стає істотою соціальною, а в тому, що дити?
на, освоюючи соціально?історичний досвід попередніх поколінь
стає людиною дорослою, тобто соціалізованою, сформованою як
певний соціальний тип особистості.
173
Глава 9. Соціальнопсихологічний аспект дослідження особистості
Питання формування соціального типу особистості пов’язано з
проблемою соціальної зрілості індивіда. Психологи відзначають вікові
періоди, які обумовлюють досягнення соціальної зрілості (15?16
років). Мова йде про те, щоб сформувати соціально зрілу особистість
до певного строку, а не “взагалі” мати це на увазі як невизначену у
часі і просто бажану виховну мету. Факти інфантилізму серед певної
частини молоді – це не що інше, як прорахунки виховання. У зв’язку
з цим проблема соціалізації як становлення зрілості особистості на?
буває важливого як теоретичного, так і практичного значення, і ви?
магає перш за все вияснення таких понять, як критерії соціальної
зрілості особистості, а також способи і шляхи її досягнення.
Новонароджений ще не володіє соціальністю, він тільки потен?
ція людської особистості, а особистістю стане у процесі соціалізації,
тобто завдяки набуттю ним таких соціальних якостей, які забезпе?
чують його життєдіяльність у рамках певної соціальної системи.
Набуваючи властивостей, адекватних суспільству, індивід стає до?
рослим. Тому можна сказати, що у досягненні індивідом необхідно?
го ступеню соціальної зрілості, у становленні його суб’єктом праці,
спілкування і пізнання і полягає “онтогенетичний” зміст процесу.
Не можна не відзначити плідність досліджень проблеми критеріїв
соціальної зрілості особистості, які проводяться вітчизняними дослід?
никами. Однак у цих дослідженнях превалює кількісний підхід. До?
слідження проблеми критеріїв соціальної зрілості особистості повинно
йти не шляхом пошуку набору якостей і властивостей особистості, що
дозволяють говорити про її зрілість, а шляхом аналізу спрямованості і
характеру її діяльності. Говорячи про зрілість особистості, мають на увазі
не вік людини (нерідко буває, що людина і у солідному віці не є соціаль?
но зрілою особистістю) і не конгломерат різних соціальних рис, що являє
собою певну суму властивостей і здібностей, необхідних їй в певній сфері
життєдіяльності. Це поняття відображає соціальність індивіда як особ?
ливу систему, яка виражає не тільки конкретно?історичний зміст, але й
характеризується певною спрямованістю. Соціальна зрілість – це по?
няття, яке дозволяє виявити типове в особистості.
Зрілість – це є піднесення індивідуального до рівня соціального,
засвоєння тих норм культури, які, будучи зразком діяльності і поведін?
ки, являють собою сукупність певних імперативних вимог, які пред’яв?
174
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
ляє суспільство до кожної конкретної особистості. Це норми культури,
що акумулюють соціальний досвід, засвоюються індивідами через при?
зму їх інтересів, які визначають спрямованість і характер їх діяльності.
Кожний індивід засвоює минулий досвід поколінь в узагаль?
неній, концентрованій і заломленій крізь призму інтересів сучасно?
го покоління (суспільства, класу, особистості) формі. У зв’язку з цим,
у визначенні критерію соціальної зрілості особистості повинні вра?
ховуватися її інтереси, головним чином у плані співвідношення її
особистісних інтересів з суспільними. Не визначивши суспільні цілі,
не можна навіть правильно поставити проблему необхідних влас?
тивостей людської особистості. Тому критерії соціальної зрілості
особистості – це ті вимоги до неї, які випливають не тільки зі стану
сьогоднішнього дня, але й завтрашнього. Тобто, критерії соціальної
зрілості особистості повинні розроблятися, спираючись на модель
соціально?історичного типу особистості та її ідеалу.
Якщо розглядати соціальний тип особистості з точки зору його
функції в суспільному процесі, то ця функція полягає, перш за все
(як і у випадку цієї функції для індивіда), в тім, що пристосовуючись
до соціальних умов, людина розвиває у себе ті риси характеру, які
спонукають її хотіти діяти саме так, як їй приходиться діяти. Тип осо?
бистості визначає не тільки думки і почуття людини, але й її дії. По?
ведінка значною мірою визначається структурою особистості, що ха?
рактеризує її соціальний тип. Якщо структура особистості більшості
людей в даному суспільстві (соціальний тип особистості) пристосо?
вана до об’єктивних задач, які індивід повинен виконувати в цьому
суспільстві, то психологічна енергія перетворюється у виробничу
силу, яка необхідна для функціонування цього суспільства.
Е. Фромм наводить приклад з інтенсивністю праці. Наша сучасна
промислова система вимагає, щоб основна частина нашої енергії була
спрямована на роботу. Якби люди працювали тільки під тиском зов?
нішньої необхідності, то виникав би розрив між тим, що їм хочеться, і
тим, що вони повинні робити. Це знижувало б виробництво праці. Але
динамічна адаптація особистості до соціальних вимог приводить до
того, що енергія людини набуває форм, які спонукають її діяти у відпо?
відності зі специфічними вимогами економіки. Сучасну людину не
приходиться заставляти працювати так інтенсивно, як вона це робить;
175
Глава 9. Соціальнопсихологічний аспект дослідження особистості
замість зовнішнього спонукання в ній існує внутрішня потреба в праці.
Іншими словами, замість підкорення відкритій владі людина створила
в собі внутрішню владу – совість або обов’язок, – яка управляє нею так
ефективно, як ніколи не змогла б жодна зовнішня влада. Соціальний
характер інтеріоризує зовнішню необхідність і тим самим мобілізує
людську енергію на виконання задач даної соціально?економічної сис?
теми. Отже, для людини суб’єктивна функція її соціального характеру
полягає в тім, щоб спрямувати її дії у відповідності з її практичними
нуждами і давати їй психологічне задоволення від її діяльності.
Визначаючи функції соціального характеру, Е.Фромм підкреслює,
що це поняття є ключовим для розуміння суспільних процесів. Со?
ціальний характер формується способом життя даного суспільства, але
домінантні риси цього характеру в свою чергу стають рушійними си?
лами, які формують цей процес. Формуючись в процесі динамічної
адаптації людських потреб до певного способу життя в певному
суспільстві, соціальний тип особистості відображає особливості сус?
пільних відносин цього суспільства. Через аналіз соціального типу осо?
бистості можна зрозуміти суспільні явища. Е. Фромм показує це на
прикладі того, що ідеї Гітлера мали вплив на німецьких робітників тому,
що вони відповідали специфічним потребам їх соціального характеру.
Детальний аналіз структури особистості німецьких робітників вияв?
ляє, що багато з них мали ряд особливостей того типу особистості, який
називається авторитарним. У них глибоко вкоренилось поклоніння до
влади, що встановилась, і туга за нею. Часто зустрічається, що деяка
соціальна група на рівні свідомості приймає якісь ідеї, однак ці ідеї не
зачіпають всієї натури членів цієї групи, яка визначається їх соціаль?
ним характером. Такі ідеї залишаються лише набором усвідомлених
принципів, але в критичний момент люди виявляються нездатними
діяти у відповідності зі своїми принципами. Прикладом є німецький
робітничий рух в Німеччині під час перемоги нацизму. До приходу
Гітлера до влади більшість німецьких робітників вірило в ідеї соціалі?
стичних і комуністичних партій. Хоча ідеї були розповсюджені досить
широко, проте вони не були засвоєні глибоко. Багато робітників мали
такий тип соціального характеру, якому відповідали ідеї нацизму.
Отже, ідея може стати могутньою силою, але лише тоді, коли вона
відповідає специфічним потребам людей даного соціального характеру.
176
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
Взаємозв’язок соціального
й індивідуального в людині
Соціально?типові риси – це природний атрибут кожної лю?
дини. Будучи відносно стійкою якісно визначеною соціальною ре?
альністю, соціально?історичний тип особистості не існує до і поза
індивідами. Це ставить завдання дослідження проблеми соціаль?
но?типового в зв’язку з індивідуально?окремим і висуває дослід?
ження проблеми індивідуальності на одне з перших місць. Це пи
тання взаємозв’язку соціального і індивідуального в людині,
сутності і існування, соціалізації і індивідуалізації. Суттєвий вне?
сок в розробку діалектики соціально?загального і індивідуально?
окремого в розвитку особистості внесли представники німецької
класичної філософії, особливо Гегель. Розглядаючи ступені руху
духу від абстрактного до конкретного, він розкрив діалектику за?
гального і одиничного, об’єктивного і суб’єктивного. При з’ясуванні
сутності індивідуалізації Гегель не зупиняється на одиничності
індивіда, а піднімає його на рівень всезагальності. Смисл індиві?
дуалізації він пов’язує з набуттям індивідом “самості”, вбачаючи її
сутність у єдності з загальним – абсолютною ідеєю. Таким чином,
процес розвитку індивіда у Гегеля є рухом від загального до окре?
мого, в якому зливаються одиничне і загальне, індивід і рід.
Ідея Гегеля про те, що процес розвитку людини здійснюєть?
ся через залучення окремого індивіда до загального, через його
включення в життя роду, завдяки чому і відбувається зняття об?
меженості індивідуального буття, знайшла подальший розвиток
у філософії і психології. Після Гегеля у трактовці проблеми со?
ціального й індивідуального чітко виявилися дві протилежні тен?
денції. Одна в образі Маркса і Енгельса пов’язала вирішення пи?
тання з суспільними відносинами, абсолютизуючи соціальне.
Друга, що бере початок від С.К’єркегора, знайшла своє відобра?
ження в екзистенціалізмі, персоналізмі, філософській антропо?
логії, психоаналізі, трактує індивідуалізацію як самоздійснення
ізольованого індивіда, що відкриває себе у власній самосвідомості
і бачить вирішення проблеми індивідуальності людини у рекон?
струкції її внутрішнього світу.
177
Глава 9. Соціальнопсихологічний аспект дослідження особистості
В рамках традицій історико?культурного напрямку в психології
вихідні позиції в розумінні проблеми соціального і індивідуального
полягають в детермінації процесу соціалізації перш за все предмет?
ною діяльністю людини. Через діяльність індивідів, що перетворю?
ють умови свого життя і створюють для себе нові можливості, роз?
вивається і сутність людини, збагачується “людський рід”. Таким
чином, суспільне і індивідуальне – це дві сторони людського буття.
Індивідуальність особистості
Людина, як творча істота, постійно створює свій світ і саму себе.
Тому людське “Я” – це світ розвитку людських сутнісних сил. В світі
людини знаходиться об’єктивний зміст її родової сутності. Цей світ
– не середовище і умова існування людини, а сама людина в її об’єк?
тивному бутті. Дійсно реальною практичною істотою людина є у
своєму світі, який вона сама створює. Саме в діяльності з перетво?
рення світу, перш за все, і виявляється індивідуальна неповторність
і незамінність конкретної людини.
Індивідуальність – це особлива форма буття людини в
суспільстві. Будучи суспільною істотою, людина разом з тим являє
собою окрему індивідуальність. Індивідуальне і родове життя лю?
дини не є чимось відмінним, хоча через необхідність спосіб існу?
вання індивідуального життя буває або більш окремим, або більш
загальним виявом родового життя, а родове життя буває або більш
окремим, або загальним індивідуальним життям. Індивідуальність
– це не щось, що існує поряд з особистістю, а це є конкретна осо?
бистість, вираження її суспільної сутності в окремій, індивідуальній
формі. Не можна погодитися з тим, що індивідуальність – це лише
риса, якість, характеристика особистості (як вважають деякі авто?
ри). Поняття індивідуальності виражає спосіб буття конкретної осо?
бистості як суб’єкта самостійної діяльності. Як спосіб буття особи?
стості, як суб’єктивність, яка формується в результаті власної діяль?
ності, індивідуальність – це не риса і не специфічність, а сама осо?
бистість, яка є дзеркалом світу. Ще Лейбніц, створивши динамічну
картину світу, засновану на індивідуальній активності її складових
елементів, які в силу цього виявляються органічно пов’язаними зі
178
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
світовим цілим, підкреслював, що кожна індивідуальність тут – це
не тільки частина всесвіту, але і її дзеркало, яке відображає в собі
весь існуючий світ. Особистості поза індивідуальністю не існує.
Якщо індивід, щоб стати особистістю, повинен набути соціальної
сутності, то, не набувши своєї індивідуальності, особистість не на?
буде самостійного буття. Індивідуальні особливості особистості ви?
даються не як випадкові, неповторні, одиничні її властивості, а як
сутнісні, закономірні характеристики соціального буття людини, як
реалізація її соціальної сутності, як відображення соціального в інди?
відуумі. Індивідуальність не означає незалежності індивіда від сус?
пільства, а спосіб його буття в ньому.
Таким чином, особистість є соціальною за своєю сутністю, але
індивідуальною за способом свого існування. Вона являє собою
єдність соціального і індивідуального, сутності і існування. Осо?
бистість визначається не “індивідуальним світом” а тим, якою мірою
цей її індивідуальний, особистий світ вміщує в себе “світ людини”.
Характер зв’язку соціального і індивідуального є суперечливим.
Це виражається у протилежності родової сутності людини і її реалізації
в окремих індивідах. Це знаходить виявлення, наприклад, у тому, що
загальна прогресивна тенденція розвитку людини як роду може здійсню?
ватися за рахунок відчуження і пригноблення людини як індивіда.
Зв’язок індивідуального і соціального опосередковується сус?
пільними відносинами, що визначають соціальне положення індивідів
в суспільстві, їх спосіб зв’язку з людським світом, який визначає міру
реалізації соціального в індивіді. Зв’язок індивідуального і соціаль?
ного визначається соціальним положенням індивідів як їх об’єктив?
но детермінованою належністю до тієї чи іншої соціальної групи,
відношенням індивідів до культури, так і їх взаємними відносинами.
Дослідження діалектики соціально?загального і індивідуально?
окремого показують, що родова сутність людини виявляється як
зв’язок індивідів, які існують перш за все як предметно?діяльнісні
відношення. Зміст життєдіяльності індивідів як представників роду
є загальним. У той же час життєдіяльність кожного окремого інди?
віда не співпадає з життєдіяльністю роду. Індивід не є тотожним
своєму роду, він унікальний. Цей парадокс, що полягає в уявній не?
сумісності визначень людини як родової істоти і як самобутності,
179
Глава 9. Соціальнопсихологічний аспект дослідження особистості
унікальності, неможливо вирішити з позицій метафізики, яка ста?
вить бар’єр між змістом соціальної сутності людини і її вираженням
в унікальній, індивідуальній формі. Але у тому й справа, що людина
як рід здійснює себе через багатоманітність індивідуальних відмінно?
стей людей. Тому індивід є не тільки одиницею роду, але й його най?
суттєвішою характеристикою. У людському індивідуумі інтегрують?
ся соціально значущі риси. З одного боку, “світ людини” – це сус?
пільне існування індивідів (адже він існує десь поза чи над індиві?
дами), з іншого боку, “світ людини” є автономним, він є об’єктив?
ною цілісністю, що підпорядкована об’єктивним законам.
Суперечливість системи “людина?світ” є джерелом самого роз?
витку як людини, так і її світу.
Потенційно людина як особистість – це безкінечна, універсаль?
на, загальна істота, актуально вона завжди обмежена. Це протиріччя
вирішується у процесі того, як індивід, розвиваючись в особистість,
розширює своє буття у часі, включаючи себе у час роду (історію). Істо?
рія є процес послідовного вирішення протиріччя між потенційною
безкінечністю людини і її актуальною обмеженістю та породженням
цього протиріччя у нових соціально?культурних умовах. Засобом
вирішення цього протиріччя є діяльність індивіда по створенню куль?
тури суспільства. Соціальна функція культури у кожний конкретний
відрізок історичного часу полягає у тому, щоб привести індивідуаль?
не буття людини у відповідність із суспільним буттям, узгодити, по?
єднати між собою особисте і суспільне, індивідуальне і загальне. Тоб?
то головна соціальна функція культури полягає в такому розвитку
людської індивідуальності, яка відповідає масштабам і результатам
досягнутого в даний момент суспільного розвитку. Чим ширшими й
багатшими є зв’язки людини з оточуючим світом, іншими людьми,
тим більшими можливостями вона користується у розвитку своєї
особистості, тим більш універсальною постає форма її культурного
життя. Адже культура є головним показником не якогось особливо?
го, а саме суспільного розвитку людини.
Таким чином, особистість є завжди своєрідним зв’язком унікаль?
ності і універсальності. У ній передбачають одне одного і протибор?
ствують різні “Я”, що рухаються в сторону унікальності, неповтор?
ності, самостійності окремого “Я” і в сторону його універсальності,
180
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
зверненості до безкінечного світу. Щоб безкінечний універсальний
світ став доступним індивіду через вузький канал його життєвої прак?
тики, для цього людський світ набуває різних форм культури як сис?
теми загальнозначущих способів життєдіяльності. А світ особистості
набуває форм духовного життя, яке будується на діяльнісній основі і
включає в себе усі суб’єктивні потенції і здібності особистості.
Освоюючи свою родову сутність у формах культури, індивід стає
культурно?історичним суб’єктом, що робить історичне минуле його
власним минулим, а майбутнє, як його майбутнє, за яке він відпові?
дає. І цією подвійною залежністю визначається його діяльність у те?
перішньому, а також його свобода і відповідальність. У цьому випад?
ку він перестає бути функціонером, він стає особистістю.
Зв’язок індивідуального і соціального не можна підміняти ди?
хотомією “соціальне середовище – індивід”, де соціальне постає “се?
редовищем”, що ззовні впливає на індивіда. При такому роз’єднанні
соціального і індивідуального обидва вони спустошуються, бо пер?
ше низводиться до анонімно?безособової соціальності, а друге – до
пустого вмістилища цієї соціальності.
У нашій літературі з проблем формування особистості має місце
стереотип людини як результату соціального середовища, в якому
вбачається примат суспільного над індивідуальним. Цей стереотип
привів у теорії до недооцінки індивідуально?особистісного в людині,
а на практиці – під прапором боротьби з індивідуалізмом – до прини?
ження людської індивідуальності. У зв’язку з цим стає важливим ак?
цент на цінності індивідуально?особистісних начал нашого суспіль?
ства, який орієнтував би розуміння такого зв’язку соціально?загаль?
ного і індивідуально?окремого, в якому необхідною умовою реальної
сили соціально?загального є повнота розкриття індивідуально?окре?
мого. На цій методології повинні засновуватись спеціальні методи?
ки, що реалізують принцип індивідуального підходу в системі навчан?
ня і виховання. В зв’язку з чим постають такі питання: як співвіднес?
ти заздалегідь сплановану програму з індивідуальними даними, якщо
формування і розвиток особистості, з одного боку, передбачає обо?
в’язкове засвоєння певного навчального матеріалу, а з другого – по?
винно спиратися на індивідуальну самостійність і індивідуальну вик?
лючність кожного, хто навчається. У вирішенні цих питань необхід?