Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка

Подождите немного. Документ загружается.

191Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

блем у процесі адаптації до нових умов життя, не страждають на синдром

посттравматичних стресових порушень. Ближче стоять до усвідомлення

людської особистості як моделі Всесвіту з її світлими і темними сторонами,

що майже тисячу років тому підмітив знаменитий персидський і таджиць$

кий поет, математик і філософ Омар Хайям:

«Ад и рай – в небесах», $ утверждают ханжи.

Я, в себя заглянув, убедился во лжи:

Ад и рай – не круги во дворце мирозданья,

Ад и рай – это две половины души.

Опираючись на таке розуміння власної сутності, вони часто доходять

висновку, який чітко сформульований англійським істориком і філософом

Томасом Карлейлом: «Ідеал у тобі самому. Перешкоди до досягнення його –

в тобі ж. Твоє становище є тим матеріалом, з якого ти повинен здійснити

цей ідеал». Бажання та уміння знайти такий ідеал, що рівнозначне встанов$

ленню власної автентичної сутності, як правило, завершується формуван$

ням відповідного рефлексу цілі та необхідними в таких випадках змінами в

рефлексі свободи.

Чимало в житті людини означає засвоєний з раннього дитинства або

генетично успадкований потяг до чистоти, завершеності, цілісності та по$

рядку. Упродовж усього життя він активізує процеси доцільної самооргані$

зації особистості, які допомагають їй уникати віктимізуючих обставин. Такі

обставини, з одного боку, мають здатність творити відповідних собі людей,

а з іншого боку, люди цілеспрямованого життя володіють здатністю твори$

ти відповідні для себе обставини. Їх долею стає їхній характер, бо вона для

них у кінцевому підсумку виступає низкою неминучих наслідків власних

цілеспрямованих дій.

Зважаючи на це, жертвами несприятливих умов соціалізації найчас$

тіше стають люди, які не здатні, лінуються або не хочуть проникнути у

власну глибинну сутність, зрозуміти її з метою розвитку. Виявляється, що

стати патріотом власних потенційних можливостей – подвиг, який не по

плечу всім. Хоч, як стверджує американський філософ і письменник Ралф

Уолдо Емерсон, поки людина залишається вірною самій собі, їй усе сприяє –

уряд, суспільство, і навіть сонце, місяць і зорі.

192 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Питання і завдання

1.Соціально$педагогічна віктимологія як складова соціальної педаго$

гіки.

2.Реальні, потенційні та латентні жертви несприятливих умов соціа$

лізації.

3.У чому полягає міждисциплінарний рівень вивчення проблем вікти$

мізації, віктимогенності та віктимності?

4.Зв’язок соціальних еталонів із рівнем соціалізації особистості.

5.Атитюд як соціальна установка. Його зв’язок із психологічним яви$

щем стереотипізації.

6.Об’єктивні чинники несприятливих умов соціалізації особистості.

7.У чому суть проблеми «заморожених» дітей?

8.Проблеми соціально$трудової адаптації вихованців дитячих бу$

динків та шкіл$інтернатів.

9.Суб’єктивні чинники несприятливих умов соціалізації.

Рекомендована література

1.Киричук О.В. Неповнолітні у пенітенціарній системі // Практична

психологія та соціальна робота. – 1999. – № 2. – С. 40$43.

2.Максимова Н.Ю. Причини адиктивної поведінки неповнолітніх //

Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 7. – С. 13$15.

3.Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. – М., 2001. – С. 188

– 207.

4.Мустафаева Ф.А. Основы социальной педагогики. – М., 2001. – С.

265 – 287.

5.Чабан О. У пошуках вирішення проблеми «важких» дітей // Рідна

школа. – 2003. – № 5. – С. 19$21.

193Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

1.10. Із історії вітчизняної масової практики

виховання

Виховання і навчання існують у народі

стільки ж, скільки існує і сам народ – з

ним родилися, з ним виросли, відобразили

в собі всю його історію, всі досліджені

ним впливи, всі його кращі й гірші якості.

Г.С.Виноградов

Українська народна педагогіка і сучасні проблеми

соціалізації особистості. Виховання дітей у предків

українців – східних слов’ян. Екзистенціальні основи

української народної педагогіки. Родинний досвід

виховання. Основні методичні напрями виховного впливу

в народній педагогіці. Основні функції соціальної психіки

і їхня роль в соціалізації дітей та юнацтва.

Традиції дошлюбного спілкування молоді. Народна

педагогіки і здоров’я. Ноосферні основи української

народної педагогіки.

У зв’язку з корінними соціально$економічними змінами в житті краї$

ни спостерігається відчутний інтерес до виробленої упродовж віків народ$

ної практики соціалізації підростаючих поколінь. Загострюється проблема

подальшого дослідження та практичного використання позитивного досв$

іду української народної педагогіки. Певним чином це усвідомлювалося ще

в радянську епоху, незважаючи на загалом приховано зневажливе ставлення

до самобутньої культури народів колишнього СРСР. Однак у ті часи заці$

кавленість проблемами етнопедагогіки переважно базувалася на залученні

дітей із раннього віку до традиційних галузей господарства, народних ре$

месел та промислів.

Останнім часом завдяки відродженню і розвитку автентичної педагог-

іки в Україні розгортається низка етнопедагогічних досліджень. Для успіш$

ного їх проведення сформовано відповідні методологічні засади (М.Стель$

махович). В їхній основі – три філософських компоненти: національний,

194 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

транснаціональний та українознавчий. Фундамент цієї педагогіки станов$

лять українська народна філософія, праці українських філософів Ю.Дрого$

бича, К.Ставровецького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, С.Го$

гоцького, П.Юркевича, Д.Чижевського, В.Лесевича, О.Потебні, філософські

ідеї Т.Шевченка, П.Куліша, О.Кобилянської, В.Стефаника, Лесі Українки,

І.Франка; положення та висновки старогрецьких учених Аристотеля, Сокра$

та, Платона; пізніших представників філософської думки – Декарта, Лейб$

ніца, Берклі, Руссо, Канта, Фіхте, Гегеля.

У народній філософії сконцентровано мудрість десятків, якщо не со$

тень мільйонів представників довгої низки поколінь, яка протягнулася у

наш день крізь століття.

Початок становлення української народної філософії припадає ще на

часи язичництва й прийняття християнства. Коріння ж її прослідковується

навіть в історії східних слов’ян, етногенетичний, суспільний і культур$

ний розвиток яких пов’язаний з творцями трипільської культури: скіфа$

ми, аланами, сарматами. Особливості життя предків українського народу

на перетині шляхів, що з’єднували Європу і Азію, Південь і Північ, спо$

нукало їх до вироблення своєрідної системи виховання молоді.

У період матріархату діти, наслідуючи дорослих і перебуваючи під

визначальним впливом матері, збирали ягоди, спалювали хмиз на ділян$

ках, пасли худобу, доглядали птицю. Роль вихователів дітей у цей час

виконували всі старші. В іграх, піснях$хороводах діти імітували трудові

операції дорослих.

Коли до семи років вони перебували на жіночій половині землянки або

напівземлянки («детинці»), де з ними були малі домашні тварини, то з семи$

восьми років хлопчики$отроки жили і виховувалися на чоловічій половині.

Для них установлювалися 4 чоловічих класи: отроки, юнаки, мужі, старці.

Перехід дітей до класу отроків ставав великим святом, яке супроводжувалося

громадськими ігрищами, грою на трубах, гуслях, змаганнями у фізичній вправ$

ності. Отроку вперше стригли волосся, вручали «плащ $ отроковище».

Велика увага надавалася подальшому фізичному розвитку та загарту$

ванню підлітків. За цим ретельно стежили авторитетні мужі й старці батьк$

івського роду. Таким чином готувалися відважні воїни. Візантійський істо$

рик Прокопій у свій час відзначав, що вони були озброєні списами й щита$

ми, ніколи не одягали не тільки панциря, а інколи навіть сорочки чи пла$

ща, залишаючись у довгих, підкочених до колін штанах.

Згодом, коли приватна власність стала панівною, відбулися певні зміни

у змісті та формах виховання. «Дитинець» з місця догляду за дітьми стає

місцем перебування сім’ї вождя, князя, родоначальника. Тут починають

195Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

ховати все найцінніше. Зважаючи на це, його розміщують у центрі поселен$

ня і укріплюють.

З часом форми громадського виховання у зв’язку з розвитком парної

сім’ї переносяться у форми родинного виховання. З’являється відпові$

дальність батьків за виховання дитини.

У період військової демократії, яку переживали слов’яни, велика ува$

га, крім трудового виховання, зверталася на фізичне та військове. Не тільки

«отроки», а й «отроковиці» вчилися володіти зброєю, вести війну з ворогом

у складних природних умовах. Жінки нерідко супроводжували чоловіків у

походах, брали безпосередню участь у битвах. Жінка – витязь була головною

героїнею епосу. Однак все ж таки діти рядових одноплемінників готувалися

переважно до праці, а діти панівної верхівки – до виконання функцій воїна –

дружинника, родоначальника, племінного вождя.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. На її ос$

нові дітей знайомили із світобудовою. Таким чином, відповідні екопси$

хологічні системи створювалися завдяки використанню психотехнік роз$

мовної мови, стародавніх звичаїв, обрядів, свят. Важливе місце у цих сис$

темах належало богам: Перуну – Богу грому і дощу, Сварогу – неба і небес$

ного вогню, Дажбогу – сонця, світла і вогню, Велесу – свійських тварин,

Стрибогу – вітру. Звертаючись по допомогу до них, молоді люди вчилися

лікувати хвороби, замовляти рани.

У східних слов’ян мало місце й навчання, про що свідчить педагогіч$

на термінологія праслов’янського походження: наука – знання, вчення.

Досягнувши високого рівня духовного розвитку, наші предки добилися

того, що, незважаючи на хрещення Русі, чимало елементів їх духовної куль$

тури посередництвом традицій та обрядів дійшли до наших днів.

Ідеї української народної філософії лягли в основу української народ$

ної педагогіки і у багатьох моментах несуперечливо перегукуються з ідея$

ми популярних нині філософських систем, особливо екзистенціалізму.

Традиційно український народ, як і багато інших народів світу, нама$

гався розглядати людину у вимірі її потенцій. Як найвагомішу первину

життя з давніх$давен цінував здоров’я у всіх його вимірах: фізичному,

соматичному, психічному, соціальному. Українські перекази, пісні, повір’я,

казки, прислів’я та приказки, танці, святкові дійства насичені доброзичли$

вістю, оптимізмом, вірою у розкриття можливостей людини. Дитину, яка

з’являлася в сім’ї, готували до щастя в процесі розкриття її потенцій у рамках

сформованих упродовж віків екопсихологічних систем.

Українці – переважно селянська нація, тісно прив’язана до родючої

землі та щедрих, порівняно не суворих, швидше благодатних сил природи,

196 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

у спілкуванні з якими знаходила радість і сенс свого життя. Тому для пере$

важної більшості українських селян у центрі їхнього затишного внутрішнь$

ого психологічного «дому» сонячно поблискувала вода власного ставочка з

млиновим колесом біля греблі та заквітчаним весною вишневим садочком,

у якому вечорами над вишнями гули хрущі. В уяві селянина у цей райський

куточок з часом можна переселитися і після смерті, якщо за «грішною»

землею не забувати «святого» неба. У цьому бачилося щастя й мета всього

життя. І до цієї мети пролягав тільки єдиний шлях – щоденна праця. Вона і

тільки вона ставала мірилом честі, гідності людини, її внутрішнього і зов$

нішнього багатства, права на добру пам’ять нащадків та безсмертя душі.

Тому серед народних прислів’їв зустрічаємо такі: «Без діла жить, тільки небо

коптить», «Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки» тощо. Поза працею не

уявлялося «нормального» життя: «Як без діла сидіти, то можна одубіти»,

«Як спати до дня, то насниться бридня», «Без діла слабіє сила».

Автентичне розуміння життя знаходить свій вияв у таких сентенціях:

«Не родись красивий, а родись щасливий», «Не родись багатий, а родись

щасливий», «Не родися красна, а родися щасна» тощо.

Однак у народі чудово розуміли, що «родиться щасливим» (генетичні

задатки) недостатньо для щастя, треба ще вміти бути щасливим. До цього

готували не тільки з дня народження, а й заздалегідь. Вагітна жінка, як

правило, виконувала посильну роботу до самих пологів. Таким чином, об$

разно кажучи, дитина в утробі матері постійно відчувала енергетику праці,

що, за відповідними дослідженями, благотворно впливає на здоров’я дітей.

Народна етика виробила своєрідний кодекс поведінки вагітної жінки і тих,

хто її оточував. Вважалося за гріх сквернословити в її оточенні, розв’язувати

суперечки, сварки. Вагітну всіляко оберігали від споглядання тих сторін

життя, які вносять дисгармонію у сприйняття навколишнього світу, пору$

шують його гармонійну цілісність (пожежі, стихійні лиха, каліцтва і т.д.).

Чималу увагу приділялося харчуванню. Але найважливішим було збережен$

ня внутрішнього психологічного комфорту. У святкові дні прийнято було

регулярно відвідувати церковну службу, молитися Богу, просити його, щоб

«все було добре». Поряд із щоденними ранковими та вечірніми молитвами

це допомагало вагітній жінці створити відому психологічну «нішу» затиш$

ку, внутрішнього комфорту, який благотворно впливав на організм як ма$

тері, так і її ще ненародженої дитини.

Народження ж дитини ставало святом для усієї родини, збір якої

передбачався вже в перші дні після пологів. Наступною ниточкою

організаційного зв’язку із соціумом ставали хрестини. У ході них дитина

прилучалася до таких первин буття, як: молитва, вода, свіже повітря,

197Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

сонце. Хрещені батьки ставали для неї вибраними і «узаконеними» відпо$

відною церковною службою представниками соціуму. Родина – первин$

ним соціальним оточенням. З цього часу, насамперед, завдяки родинно

му вихованню у дитині починала відтворюватися матеріальна та духовна

культура народу, його національний характер і психологія. Сім’я ставала

основним інструментом виховного впливу на підростаюче покоління.

Відомо, що ще в «Уставі князя Ярослава» (1051$1053 рр.) наголошувало$

ся на відповідальності саме сім’ї, а не громади, за виховання дітей, підго$

товку їх до самостійного життя. Громада зобов’язувала батьків піклува$

тися про дітей до того часу, поки ті не одружаться і самі не стануть бать$

ками. Особлива увага зверталася навіть не на роки, а на перші місяці

життя дитини.

- Коли дитину не научиш у пелюшках, то не научиш і в подушках.

- Як бавитимеш дитину, так вона й виросте.

Вікові особливості дитини до 5 років народ любовно означує такими

поняттями: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, тов$

кунець.

Народний досвід у цей час стихійно виводить молодих батьків на

принцип гуманізму у вихованні:

- Не вчи дитину штурханами, а добрими словами.

- Бурчання наскучить, а приклад научить.

- Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться.

- Злість – погана порадниця.

- Добрий приклад кращий за сто слів.

Главою сім’ї, як правило, вважався батько. Його слово, ґрунтуючись

на народній моралі, сприймалося як закон. Батько був головним годуваль$

ником, оскільки традиційно виконував найважчі селянські роботи (оран$

ка, косьба, заготівля дров на паливо тощо). Він планував розвиток власного

господарства і тому за необхідності розпоряджався ним. Відповідальність і

нелегка праця вимушували його формувати у своїх дітей надійні фізичні та

вольові якості. Повага до батька вважалася за обов’язок:

- Шануй батька та Бога – буде тобі всюди дорога.

- Як батька покинеш, то і сам загинеш.

Однак у народі у переважній більшості випадків чоловік і жінка, як

вихователі власних дітей ніколи не протиставлялися одне одному, а, навпа$

ки, взаємодоповнювали одне одного:

- Чоловік у домі – голова, а жінка – душа.

198 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Матір у домі – Берегиня, втілення порядності та любові. Вона – вихо$

ватель милосердя, людяності, доброзичливості у стосунках із людьми. Її

покликання – приносити у дім затишок і свято:

- Як мати рідненька, то й сорочка біленька.

-У кого є ненька, у того й голівка гладенька.

- На сонці тепло, а біля матері добре.

Як вихователь, вона представляє основну духовну опору для своїх дітей.

Виношує їх під серцем і тому не може бути суворою до них.

- Мене мати цілий вік дурила: казала битиму, та й не била.

- Материн гнів, як весняний сніг: рясно випаде, та скоро розтане.

- Рідна мати високо замахує, а помалу б’є.

Народ схвально ставився до багатодітності, оскільки багатодітна сім’я

ставала надійною основою продовження роду, взаємовиручки, захищеності

від усіляких негараздів.

-У кого дочок сім, то й щастя всім, а у мене одна, то й щастя нема.

- Один син – не син, два сини – пів сина, три сина – ото тільки син.

- Де одинець – хазяйству кінець, де сім – щастя всім.

У багатодітних сім’ях, як правило, діти виховували дітей. Старші відпо$

відали за менших. Через ігри та розповіді передавали сестричкам та брати$

кам той життєвий досвід, який встигли нагромадити самі. Таке взаємови$

ховання знайшло свій вияв у прислів’ях:

- Сини й дочки – одного дерева листочки.

- Як брат брату не поможе, то що вже чужі люди.

Основою родинного виховання в Україні була підготовка до само$

стійного трудового життя. Як доводить дослідниця проблем родинного дос$

віду українців Л.Йовенко: «Соціальні щаблі, до яких піднімається дитина

у межах сім’ї, пов’язані із виконанням нею дедалі складніших і відпові$

дальних трудових доручень. Підготовка дитини до самостійного трудового

життя – це та вісь, навколо якої формуються всі інші грані особистості,

здійснюється моральний, фізичний, естетичний, розумовий розвиток ди$

тини» (Л.Йовенко. Прислів’я та приказки як джерело вивчення родинного

досвіду українців // Рідна школа. – 2003. – № 6. – С. 37).

В українських хліборобських родинах нерідко вік дитини визначали не

кількістю років, а на основі того, які види праці вона встигла засвоїти. Як

правило, починали привчати дітей до праці з 5$6$річного віку. Залучали

навіть до тих видів її, які за умови використання традиційних знарядь праці

199Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

були непосильними для них. У такому випадку подекуди спеціально виго$

товляли для дітей маленькі коси, серпи, відеречка, грабельки тощо. Як зас$

відчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько$

побутової праці. Виховувалися в усвідомленні того, що праця є однією з

найважливіших первин буття:

- Тяжко тому жить, хто не хоче робити.

- Уміння і труд усе перетруть.

- Роботящі руки гори вернуть.

- Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

- Бджола мала, а й та працює.

В українських сім’ях були переконані, що діти різною мірою можуть

виконувати будь$яку «дорослу» роботу. Як свідчить М.Стельмахович,

хлопчика 7$8 років уже називали «пастушком». Пасли ж діти спочатку

гусей, потім овець, кіз, корів і навіть коней. Про сина віком 16 років

батьки з гордістю казали: «Уже, слава Богу, косар».

Вільна праця усвідомлювалася в основному як світлі й радісні події

людського життя. Вона – єдина надійна дорога до добробуту та щастя. У ній

знаходили поезію, яка відбувалася в народних піснях, казках та легендах.

Наприклад, у піснях ми часто зустрічаємо образ людини, певним чином

причетної до праці. Десь «на горі та й женці жнуть», хтось насаджує «верби

в кінці греблі», закохана дівчина «посіяла огірочки» і т.д.

У казках праця теж виступає головним критерієм людської вартості,

моралі та краси.

Ось голе телятко («Казка про телятко, кабана, півника, качура та вов$

ка»), покинуте дідом у лісі, упродовж своїх мандрів знаходить друзів, але

хатку вимушене будувати самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні

шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, усі прибігли до

хатки, щоб у ній жити. А теляткові й не шкода. Добре, що друзі зрозуміли

свою помилку і готові гуртом працювати.

За добре серце та вмілі руки дідова дочка (казка «Дідова дочка й бабина

дочка») винагороджується, бо не цурається ніякої роботи – і яблуньку об$

чистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати.

Таким чином, у процесі соціалізації підростаючого покоління народ$

на педагогіка забезпечувала підготовку і залучення молоді до реалізації

трудових, моральних та мистецьких традицій і звичаїв попередніх поколінь.

Поступово вирішувалися такі питання, як: формування первісних основ

світобачення, створення умов для нагромадження досвіду міжособистісно$

го спілкування, засвоєння елементів трудового самообслуговування, при$

200 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

щеплення певних професійних умінь та навичок, розвиток художньо$есте$

тичних нахилів, охорона здоров’я та фізично$спортивне загартування.

На думку дослідника структурного змісту виховного середовища ук$

раїнської етнопедагогіки В.Струманського, організаційний розв’язок оз$

начених завдань відбувався за п’ятьма методичними напрямами конкрет

новиховного впливу на молоду людину.

Перший, як уже показано, пов’язаний із сімейно$побутовим вихован$

ням, у процесі якого вирішувалося завдання формування первісних основ

світобачення до 7$8 років і нагромадження дитиною досвіду міжособистіс$

ного спілкування з людьми найближчого оточення і своїми ровесниками.

Другий напрям охоплював виробничо$господарські завдання, зокрема,

прищеплення умінь та навичок повсякденної орієнтації в трудових процесах

через залучення молоді до польових робіт та ремісничих операцій.

Третій напрям передбачав формування моральних засад характеру та

поведінки дітей, підлітків та юнацтва; долучення до духовних цінностей

народу на основі усвідомлення їхнього змісту, вправляння у високій мо$

ральності на фольклорно$епічних зразках та на особистих прикладах духов$

ного життя і побутової поведінки старших.

Четвертий напрям виховного впливу на особистісну структуру вихо$

ванців становило практичне вирішення питань, пов’язаних із розвитком у

юнацтва естетичних смаків та формуванням художньо$творчого потенціалу.

Основним результатом цього мало бути усвідомлене сприйняття красивого

в природі й людських стосунках та формування в молодої людини готов$

ності робити прекрасне.

П’ятий напрям зосереджував увагу на охороні здоров’я і фізкультурно$

спортивному загартуванню дитячої громади, набуттю фізичної сили, вит$

ривалості; вихованню вольових якостей, мужності, сміливості; закріплен$

ню функціонально$прикладних умінь та навичок, реалізації «тілесної меха$

ніки».

Визнаючи цей поділ виховного впливу в українській народній педа$

гогіці на п’ять напрямів доволі умовним, В.Струманський на основі нього

виділяє такі елементи цілісного процесу народнопедагогічної самодіяль$

ності: сімейно$побутове виховання, виробничо$господарське навчання,

прищеплення моральних засад характеру та поведінки, розвиток естетич$

них смаків і формування художньо$творчого потенціалу, охорона здоров’я і

фізично$спортивне загартування.

Реалізуючи ці елементи, народна педагогіка, на думку В.Вічева, функ$

ціонувала і певним чином продовжує функціонувати у структурі суспільної

психології, для якої властиві 5 основних функцій соціальної психіки або сус$