Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка

Подождите немного. Документ загружается.

221Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

Іменем дитини ставало те слово, яке вимовлялося в той час, коли вона

чхала. Воно було з ряду слів, що означували певні риси характеру. Друге ім’я

вибирається приблизно так само, тільки замість рис характеру перерахову$

ються імена предків. Під час вибору його родичі хором проспівують такі

суґестивні установки:

Розчищай землю для поля.

Будь сильним у роботі.

Будь ретельним і трудолюбивим.

Будь сміливим і мужнім.

Ти повинен працювати, поки день

Над землею не погасне.

Інколи ім’я дають не зразу після народження, а через кілька років,

коли дитина встигне виявити певні свої відмінні якості. Наприклад, в

африканців Західного узбережжя (ашанти, фанти та інші) дітям дають

імена за днями тижня, коли вони народилися. У кожного із таких днів дві

назви: чоловіча й жіноча. Понеділок – чоловік – Куджо, а Понеділок –

жінка – Джуба. Але до цього імені прийнято додавати ім’я матері, яке не

означало день тижня, а було швидше прізвиськом: Хороший Голос, Лео$

пард, Красуня. І зрештою десь до сьомого року дитині додавали вже її

власне прізвисько, що означувало певну зовнішню чи внутрішню якість,

яку виявляли навколишні протягом семирічного спостереження. Наприк$

лад, Сильний, Меткий, Відважний тощо.

У індіанських племен Південної Америки ставлення до імені містич$

не. Ніколи і ні за яких обставин індіанець не назве його чужій людині,

оскільки вважається, що воно начебто складає «частину людини» і, якщо

ім’я вимовляти, то це може завдати непоправної шкоди його носію. У пле$

мені кожного його члена можуть називати по імені всі, крім близьких ро$

дичів, які звертаються до нього приблизно так: Чоловік, Батько, Син. Якщо

індіанці приходять у місто, то самі вибирають собі ім’я якої$небудь знайо$

мої їм по джунглях «цивілізованої» людини: мисливця, золотошукача чи

збирача каучуку.

У північноамериканському племені фокс дитину називають так, щоб

у її імені звучав натяк на ім’я батька. Наприклад, якщо батька називають

Зіркий Орел, то сина вважають за доцільне назвати Сірим Орлом, Бойо$

вим Орлом, у крайньому випадку Яструбом. В імені певним чином по$

винна бути присутня якщо не вся могутня птиця, то якась частина її тіла:

Велике Перо, Сильний Дзьоб і т.д. Імена дівчаток звучать ніжніше, але

теж по$пташиному: Качечка, Співаюча Птиця, Красиве Перо і т.д.

222 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Загалом у багатьох племен Південної та Північної Америки справжнім

іменем вважалося не те, яке отримували після народження, а те, яке згодом

здобували самі. У навахів, наприклад, після тривалих випробувань на ви$

носливість, силу і сміливість юнак довго постився, очікуючи, коли з’явить$

ся до нього дух$покровитель і повідомить йому справжнє ім’я. А в племені

карибів воїн здобував своє ім’я в бою. Вбивши, наприклад, вождя ворожого

племені, забирав його ім’я. В індіанців тупі таке ім’я змінювали кожний раз

після перемоги над ворогом. У цьому племені батько, вручаючи дорослому

сину списа, говорив: «Ось твоя зброя! Піди і здобудь собі ім’я. І нехай воно

буде іменем хороброго воїна!».

Зважаючи на це, слід відзначити, що, очевидно, недаремно і в слов’$

янській мові зберігається низка стійких фразеологічних зворотів типу: «збе$

регти ім’я», «нести своє ім’я», «не зронити імені», «прославити ім’я» тощо.

Зрозумілим стає одне, що попри всі відмінності в іменах, усі батьки усіх часів

усіх племен і народів бажали і бажають єдиного, щоб у їх дітей були хороші

імена, які б допомагали їм стати хорошими людьми.

Повага до предків та родинної історії у багатьох народів та племен із

найранішого віку дитини виховувалася не лише в аристократичних сім’ях,

а й у звичайних трудових. У кожного народу є свята, коли сім’ї збирають$

ся біля могил рідних, щоб пом’янути їх і віддати належну шану. У слов’$

янських народів, як і в багатьох інших християнських, це приурочується

до Великодніх свят. В Україні відомі традиційні так звані «Грамотки», в

які вписується ім’я кожного померлого. Вони зберігаються в сім’ях, а в

поминальні дні священник зачитує із них імена тих, хто складав колись

родину, а згодом пішов із життя. Однак така пам’ять стосується в основ$

ному найближчих поколінь.

На Британських островах, згідно з спостережень М.Кондратьєвої, у ході

розмови з будь$яким остров’янином після традиційних розмірковувань про

клімат обов’язково розмова буде переведена на родові корені британця. І в

словах, і в голосі його пролунає незмінна гордість за власний родовід. Навіть

за умови мінімальної зацікавленості цією темою співбесідника родові ко$

рені будуть детально прослідковані до сьомого коліна. Гордість за родовід

поєднується з гордістю за край, у якому співрозмовник народився. Легко

викликати його глибоку образу, якщо назвати просто англійцями всіх жи$

телів Островів, оскільки з усіх районів Великобританії – Шотландії,

Північної Ірландії, Уельсу, Корнуоллу, Англії – якраз остання дала інозем$

цям можливість назвати всю країну Англією.

В уже відомих нам маорійців – корінних жителів Нової Зеландії, ко$

лискову пісню для дітей заміняє так звана уакапапа, що в перекладі озна$

223Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

чає родовід. Вважається, що дитина з найранішого віку зобов’язана знати

усіх своїх «пакеха» – предків – аж до тринадцятого або ж навіть до п’ятнад$

цятого коліна. Запам’ятати ж це найкраще перед сном або в перші хвили$

ни його, що дає можливість з метою поглибленого запам’ятовування ви$

користати відомий у педагогіці гіпнопедичний метод навчання. Тому пе$

ред сном засипаючій дитині рідні благоговійно повторюють, наприклад,

так: «Батька твого звуть Карарі, а дідуся звали Ароа, а прадід носив ім’я

Пакавау, а прапрадід звався Уайманкайтантукла... Маму твою звуть Роа$

найя, а бабусю звали Таканакс, а прабабуся носила ім’я Оторопасмаруа...».

Таким чином, більшість народів та племен світу розуміли і намагалися

передати дітям важливу життєтворчу істину, відповідно до якої людині, як

дереву, легше вистояти в житейських бурях, коли вона відчуває свої могутні

корені. А для того щоб відчувати їх, необхідно знати і шанувати. Глибинне

відчуття себе однією із зв’язуючих ланок родинного ланцюжка, накладаю$

чи відповідальність перед ним за себе і своїх нащадків, закладає підвалини

внутрішнього психологічного «дому» особистості. Дозволяє, за висловом

російського письменника Є.М.Богата, невічній людині жити за законами

вічності, відчуваючи себе часткою рухливого невпинного потоку життя.

В окремих племен і народів згадані духовні корені матеріалізуються і

закріплюються економічно. Наприклад, сьогодні можна зустріти тисячі

вихідців із долини Мзаб алжирської Сахари, які стоять за прилавками

далеко від рідних місць. Цього вони добилися завдяки детально розроб$

леній системі проникнення на чужі ринки. Молодий комерсант, який

бажає випробувати свої сили, отримує від багатих членів общини кредит

на заснування власного діла в чужій країні, де вже земляки зайняли певні

бізнесові позиції. Мозамбіти зразу ж беруть шефство над новачком. До$

помагають йому порадами, поки він сам міцно не стане на ноги. Щаслив$

чик$бізнесмен може провести на чужині не один десяток років, але сер$

цем своїм завжди залишається в рідному оазисі, куди навідується щоро$

ку. Але, навіть виплативши кредит, мозамбіт зобов’язаний регулярно пе$

реводити значну частку своєї виручки в касу общини.

Прив’язаність та любов до місцевості, в якій народилася людина, по$

декуди формували або й продовжують формувати не лише засобами суґе$

стивного впливу слова, а й засобами такого ж впливу музики, смаку на$

ціональних блюд і навіть запахів.

Саамі, жителі північної країни Скандинавського півострова, мали за

звичай берегти в чумі різноманітні бубни на всі випадки життя: народжен$

ня, весілля, смерті, хвороби, перегону оленів на нові пасовиська тощо. Кож$

ний бубон крім того, що відрізнявся звуком, був оригінально розмальова$

224 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

ний та мав оригінальну форму. Зібрання таких бубнів складало своєрідний

звуковий сімейний «альбом». Звук кожного з них викликав у пам’яті ко$

лишні родинні події.

Чимось подібний «альбом» на основі запахів створили індіанці

Північної Америки. В дні сімейних свят вони мали за звичай окурювати

свої вігвами димом запалених ароматичних смол, недогарки яких закла$

далися в патронташ. Проходили роки і їхній запах нагадував господарям

вігваму світлий день весілля або ж народження первістка. Таким чином,

серед численних ниток зв’язку з рідним краєм, з людьми, які жили в

ньому, з’являлася ще одна, яка на суґестивному рівні безвідмовно спра$

цьовувала упродовж усього життя людини.

Дослідник народної педагогіки К.Д. Ушинський, визначаючи зміст на$

родної педагогіки будь$якої етнічної спільноти, головним у ньому вважав зас$

воєння підростаючими поколіннями всіх видів культури, особливо виділяю$

чи серед них культуру праці. «Саме виховання, – писав він, – якщо воно

бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а підготовляти до

праці життя... Виховання повинно розвинути в людині звичку і любов до

праці; воно має дати їй можливість відшукати для себе працю в житті» (Ушин$

ский К.Д. Собрание сочинений: В 11 т. – М.: Изд$во АН СССР, 1940 – 1948.

– Т.2. – С.64).

Раннє залучення дітей до «дорослої» праці помічається у всіх племен,

народностей і народів. Наприклад, в ацтеків таке залучення етнографи ви$

явили з трьох років, у зулусів, вогулів, коряків – з шести. Російський педа$

гог С.Т.Шацький стверджував, що в селянських сім’ях Росії було прийня$

то залучати дітей до праці з 4$5 років з розрахунком, щоб у 10$12 років вони

могли виконувати всі домашні роботи. З приводу цього дослідник наводив

відповідь 11$річного хлопчика на запитання анкети, чим він зайнятий дома:

«...Чоботи ремонтую, картоплю набираю, самовар ставлю, коня запрягаю,

поросятам стелю, гнізда курам плету, картоплю тру, лампу запалюю, поро$

сятам просвітлюю, дрова ношу, жеребчику картоплю ріжу, відро корові

виношу, сніг із двору скидаю, картоплю чищу, підлоги замітаю, до рогачів

ручки роблю, терницю роблю, до сокири ручку роблю, санки й лижі роб$

лю, дрова пилкою ріжу, ножі точу, солому рубаю, коня співаю, закуту роб$

лю, сильце ставлю, кур на дворі ганяю, за водою ходжу, корів на двір зга$

няю, з вікон стираю, ліжко роблю, тапчан роблю, лопатку роблю, до скрині

скобу роблю, чорнило розводжу, полички роблю, годинник заводжу, чоботи

мажу, квіти поливаю, нитки змотую, дратву сучу, піч розтоплюю...». Він пе$

рерахував 85 видів робіт. І це тільки по домашньому господарству. Сюди

не включені сезонні польові роботи, до яких сільські діти залучалися

225Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

уже з 5$6 років (Шацкий С.Т. Педагогические сочинения: В 4 т . – М.: Изд$во

АН СССР, 1960 – 1963. – Т.3. – С. 258$ 259).

У науковій педагогіці ще з радянських часів відомі дослідження, ре$

зультати яких свідчать, що для розвитку будь$яких творчих здібностей до$

цільно залучати дітей до продуктивної діяльності в сім’ї з найранішого

віку, навіть з 3$4$х років (Б.П.Нікітін ). У сім’ї педагогів Нікітіних дітям,

починаючи з цього віку, дозволяли працювати з інструментами дорослих:

ножем, пилкою, ножицями тощо. У них був вільний доступ до електричних

розеток. Такі умови для трудового виховання стимулювали цілісний гармо$

нійний розвиток особистості дитини.

Народи Півночі, наприклад, чукчі, були далекі від наукових досліджень

офіційної педагогіки, однак, на основі тривалих спостережень багатьох по$

колінь у справі виховання дітей доходили до тих самих висновків, що й офі$

ційна педагогіка.

Хлопчик$чукча вже в п’ятирічному віці отримує від батька найпрос$

тішу зброю, з якою можна ходити на полювання. Цікавим є те, що при

цьому не зафіксовано жодного нещасного випадку (!) через неправильне

поводження дітей із мисливською гвинтівкою. Показовим є й те, що для

дітей північних народів Росії частина іграшок представляє собою не ви$

гадані муляжі предметів, які виготовляють чи купують дорослі, а мініа$

тюрну зброю або інструменти, що використовуються в повсякденному

житті.

Монгольські діти в пустелі Гобі з такого ж віку привчаються до верхової

їзди на коні. А 7$8$річні дівчатка та хлопчики – головні учасники кінних

перегонів під час проведення гобійського давнього традиційного свята –

надом. Великі мальовничі групи людей збираються з околиць на високих

горбах, щоб спостерігати захоплююче видовище, яке дарують дорослим діти

віку наших другокласників. Традиційно юні вершники одягають яскраві

халати – делі, розшиті стародавнім орнаментом. Переможця чекають ста$

ровинні пісні$похвали і головна нагорода – сувій шовку, розшитого драко$

нами і символами щастя і довголіття.

Кінь у Гобі – найперша необхідність, оскільки, запрошуючи в гості,

повідомляють: «Заїдемо до мене. Тут недалеко. Сімдесят кілометрів». Коли

в Україні шестирічному пастушку не було необхідності галопувати на коні,

щоб пасти худобу, то в Монголії без цього не обійтися: більші стада, довші

відстані. За цих умов кінь – вірний друг. Дитина турботливо доглядає його з

найранішого віку. У випадку перемоги на перегонах пісні$гімни співають не

вершнику, а коневі. Про кращих коней віками складали легенди й пісні,

всіляко опоетизовуючи цю тварину.

226 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Старійшини вчать молодь бачити національні традиції не в умінні пити

кумис із піали, а в умінні доглядати худобу, виготовляти розписні чоботи –

гутули, читати і писати по$старомонгольськи, оскільки мудрість багатьох

поколінь, трактати з народної медицини і старовинні легенди – все це при$

ховано за завитками старомонгольського письма.

У житті селянських дітей народів світу з давніх$давен було багато

спільного, незважаючи на історичні та природно$кліматичні відмінності

країн. Так, наприклад, традиційно будинок тагальського селянина (тага$

ли – найчисленніший народ на Філліпінах) стояв на сваях. У сухий період

на «першому поверсі» розташовували домашніх тварин, а на «другому» жили

люди. У сезон дощів, коли ріки виходили з берегів і вода заливала «перший

поверх», господарям доводилося потіснитися і забирати худобу на «свій»

поверх. У суворі зими у слов’янських країнах відбувалося щось подібне. У

кімнату, де мешкала сім’я, нерідко приносили з хліва новонароджене телят$

ко чи ягня. Для них стелили сіно в кутку і спілкування з цими домашніми

тваринами було для дітей справжнім святом. Першим молоком розтеленої

корівки, так званим «молозивом», з однаковим задоволенням ласували як

новонароджене теля, так і діти. З ним у душі тих, хто ще тільки розпочинав

свій людський шлях, проникали доброта, любов і повага до всього живого

під вічним небом.

Далеким філіппінським дітям, так же само, як це було в Україні, чи

в Росії, з 6$7$річного віку доручали доглядати порося, брати повноправ$

ну з дорослими участь у різноманітних польових роботах, ловити рибу,

збирати гриби та ягоди, доглядати менших братиків та сестричок. Різни$

ця лише полягала в тому, що слов’янський хлопчик Іванко з кошичком і

сапою в руках йшов на огород по «зілля» для «свого» поросятка, а

філіппінський Тарангу брав у руки великий «боло» (ніж$тесак) і йшов у

зарості за будинком, щоб нарізати для свого «підопічного» плодів па$

пайї, або заготовити серцевину бетеля чи цукрової пальми. М’які части$

ни серцевини матір забере для вечері, а жорсткі залишаться поросятку. В

дитини починає поступово розвиватися господарська кмітливість, раці$

ональність, які певним чином властиві для кожного народу. Той самий

Тарангу раніше не звертав абсолютно ніякої уваги на рисове лушпиння,

яке сходить із зерен, коли перемішують рис. Його завжди матір відсіюва$

ла, пересипаючи рис із ступи в широку і плоску віяльну корзину. Але

залишати рисове лушпиння на землі під деревом хінагдонг, що росло на

краю двора, для хлопчика здавалося злочином. Адже кухонні помиї з

рисовим лушпинням – улюблена їжа поросяти. Досхочу нахлебтавшись,

воно буде довго задоволено похрюкувати, кумедно піднімаючи назустріч

227Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

хлопчику свій п’ятачок із присохлою стрічкою лушпини. З ним тепер

можна буде й погратися.

У той час, коли Іванко допомагатиме батькам загортати на городі ряд$

ки, в які матір щойно висіяла насіння огородини, Тарангу разом із батьками

садитиме рисові зерна, загостреною паличкою протикаючи для кожного із

них у землі ямку.

Залучаючи до праці з найранішого віку, у дітей виховували не тільки

силу волі, а й почуття завершеності. Перепочити, напитися води, поїсти

було прийнято лише після завершення певної ділянки роботи.

У багатьох куточках світу з дитячих років намагалися формувати у

людини відчуття самостійного господаря, знаходячи при цьому найдієв$

іший педагогічний інструментарій. Наприклад, ескімоси Гренландії на$

вчають дітей на яскравих фактах повсякденного життя, на категоричних

оцінках різноманітних мисливських пригод. З 7$8 років хлопчики супро$

воджують батька на полюванні. Виховання юного мисливця відбуваєть$

ся в дії, без слів. Поступово діти вливаються в колектив дорослих. Як

правило, батько перед тим як розставити капкани на песців, бере ще два,

призначених для полювання сина. Якщо в кожному з цих двох капканів

виявиться по песцю, обидва звіра будуть належати хлопчику. Якщо, наприк$

лад, ескімос піймав 15 песців, він скаже: «У мене 10 песців, а 5 песців потра$

пили в капкан сина і вважаються його здобиччю». Якщо одна із собак уп$

ряжки буде подарована сину, який має право зробити з нею все, що вважати$

ме за потрібне, батько також скаже: «У мене 10 собак, а не одинадцять».

Характерно, що й дитячі ігри в багатьох племен та народів значним

чином імітували діяльність дорослих. У ескімосів, наприклад, хлопчики

граються нагайками, маленькими собачками, уявляючи себе в тундрі на

санках з упряжкою собак. Дівчата бавляться шкіряними ляльками, для

яких будують маленьку іглу. Російські ж діти традиційно граються у «гуси»,

«козу», «баню» тощо. Їхні рольові ігри призводили до створення дитячих

співтовариств, компаній. Дослідження в селі Распутіно Іркутської губернії,

проведене А.М.Поповою в 1923 році, засвідчило, що сільська дітвора гра$

ла в 34 гри, які тісно були пов’язані з реальним життям, моделювали його.

За спостереженнями дослідниці діти гралися на сінниках, у старих лаз$

нях, на печах, у глухих закутках дворів та вулиць, маючи свою певну «авто$

номну» територію. Це сприяло розвитку в них почуттів відповідальності

та самостійності. Як правило, до ігор залучалися різновікові групи дітей,

у них з часом формувалася особлива громадська думка, з’являлися певні

санкції – регулятори поведінки. «Вулиця» лише на перший погляд здава$

лася безнаглядною. Насправді ж дорослі, особливо дідусі, бабусі на різно$

228 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

манітних призьбах, колодках та лавочках, завжди контролювали ситуацію

і у разі потреби втручалися та корегували її.

Старші вікові групи дітей у багатьох країнах широко залучають до сус$

пільно корисних справ на основі давніх общинних традицій. Наприклад, у

період «рибних жнив» у Ісландії на промисел і переробку оселедців у масо$

вому порядку виходять не тільки студенти, а й школярі. На острові Хейма$

хей у Ісландії підлітки роками дружно очищають від вулканічного попелу і

шлаку схили гори біля свого селища. Розкидають по лавових «язиках» ско$

шені після достигання насіння різноманітні трави для того щоб виділене

лавою тепло і дощі упродовж нетривалого літа перетворили їх у компост,

насичений «посівним матеріалом».

На Кубі сотні шкіл побудовано на перехресті доріг, які утворюють

чіткі квадрати плантацій по 500 гектарів кожний. Чотири години в день

школярі працюють у класах, а три – в полі.

Важливою подією в житті кожної молодої людини було і залишаєть$

ся одруження. Наречених відповідним чином готували до цього зазда$

легідь. Якщо, наприклад, в Україні у ХVІІІ столітті дівчина виходила заміж

у 14 років, то це, звичайно, аж ніяк не рівняло її із сучасною школяркою$

семикласницею, яку турботлива мама проводжає в школу. Оскільки до

цього віку селянська дівчина$підліток уже могла виконувати біля сотні

видів найрізноманітнішої роботи по домашньому господарству та в полі.

Вона, зокрема, знала не тільки як замісити і спекти хліб, виробити та роз$

шити полотно, а й як доглядати маленьку дитину, оскільки в багатодіт$

них сім’ях діти доглядали одне одного.

Подібне є і в інших народів. Наприклад, в одному в індійських сіл

кореспондент «Комсомольської правди» ще в 70$х роках минулого сто$

ліття зустрів хлопчика$підлітка 14 років з дивною «короною» на голові,

зробленою з гілок дерева і прикрашеною яскравими папірцями. Такого ж

віку підлітки з його оточення повідомили, що він – наречений – останній

день гуляє в компанії зі своїми друзями. А наречена, якій всього$навсього

12 років, уже нарівні з дорослими жінками працює в батьківській оселі,

готуючись до весілля.

Однак було прийнято готувати відповідним чином до одруження не

тільки дівчину, а й юнака.

На крайньому півдні Судану розселена одна з найчисленніших на$

родностей нілотської групи – дінка – пастухів за покликанням. Худоба

для них – головна цінність, оскільки своїх дітей вони вигодовують ко$

ров’ячим молоком, зігрівають біля вогнища, в якому горить висушений

коров’ячий кізяк, попелом із якого натирають тіло, щоб захистити його

229Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

від укусів москітів. За право одружитися юнак зобов’язаний заплатити

всім членам сім’ї нареченої. Як правило, ціна сягає 30$50 голів худоби.

Однак трапляються випадки, коли наречена коштує череди із 100 голів.

Зважаючи на це, батьку потрібно було бути неабияким господарем, аби

допомогти своєму сину одружитися. Тому з покоління в покоління напра$

цьовувалася методика виховання такого господаря. Сину після обряду

посвячення в чоловіки батько дарував ім’я одного із своїх биків. Із цього

часу «тезка» ставав особистою власністю сина. Молодий чоловік зобов’я$

зувався оточити свого бика піклуванням. Він повинен був бути завжди

ситим і гарно виглядати. Його рогам новий господар надавав особливої

форми, прикрашав їх. Створював довгі пісні, в яких вихваляв бика та його

роги. Віднині долі людини і тварини пов’язувалися на все життя. Подаро$

ваний бик у цьому випадку ставав своєрідним «ключем» до цілої череди,

володіння якою означало мати своє пасовище, дружину та дітей.

Звичай платити за наречену викуп поширений у багатьох народів Аф$

рики, Близького та Середнього Сходу. У тих випадках, коли платити нічим,

доводиться поступати так, як це роблять пігмеї – жителі африканських

екваторіальних лісів. Дівчина$пігмейка в своєму колі цінується високо: адже

жінки виконують основну частину робіт, а, головне, народжують дітей. Отже,

коли наречений забирає дівчину, це завдає родині, і всьому кланові відчут$

них збитків. Клан лише тоді дозволить зробити це, коли наречений на$

томість приведе іншу дівчину зі свого клану, яка погодиться вийти за когось

заміж із рідні нареченої. Але навіть у пігмеїв нерідкі випадки оплачування

нареченої. Особливо у тих випадках, коли її віддають заміж за представни$

ка сусіднього племені хуту, в якому жінки часто бувають безплідними. У

цьому випадку солідним викупом вважається, наприклад, сорок металічних

стріл і дюжина брусків солі.

Інколи викуп платиться не за наречену як таку, а за її здатність родити

дітей. Це має місце в південноафриканській країні Свазіленд. Молодий

чоловік, який вирішив створити сім’ю, повинен пригнати батькам своєї

обраниці стадо. Такий викуп, який у всіх південноафриканських банту на$

зивається лоболою, залежно від достатків жениха і запитів нареченої може

складати від сотні корів до пари кіз. Передаючи худобу майбутньому тестю,

жених цим самим позбавляє всю його сім’ю, зокрема й дочку, свою нарече$

ну, будь$яких прав на майбутніх дітей. Тому коли помирає глава сім’ї, всі

діти разом із майном автоматично переходять до його брата чи іншого близь$

кого родича по чоловічій лінії, а вдова практично залишається ні з чим.

Щоб викупити власних неповнолітніх дітей нещасна жінка повинна повер$

нути лоболу. Рідко яка вдова може знайти в Свазіленді засоби для цього.

230 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Однак у цьому випадку у вдови є вихід. Вона може вступити у так званий лаві$

ратний шлюб з одним із найближчих родичів покійного чоловіка. Це передба$

чено одним із положень кодексу звичайного права успадкування та розпоряд$

ження господарством сім’ї, згідно з яким «Дружина померлого мужчини, який

мав одну дружину, може бути успадкована, тобто вона може вступити у лавірат$

ний шлюб... У такому випадку господарство померлого залишається на піклу$

ванні чоловіка, який вступив у лавіратний шлюб. Цей чоловік повинен бути

також опікуном неповнолітньої дитини і дружини покійника». Одначе вступ у

лавіратний шлюб не завжди легкодоступний, оскільки перед ним вдова повин$

на пройти «випробувальний термін» у матері свого майбутнього чоловіка.

Інколи викуп має само інше значення. На архіпелазі Баджун його пла$

тять безпосередньо нареченій. Як правило, такий викуп складають золоті і

срібні монети та з таких металів виготовлені різноманітні ювелірні прикра$

си. Деякі золоті та срібні прикраси передаються із покоління в покоління і

їхній вік становить від 150 до 200 років. У майбутньому такий «дорогоцін$

ний» викуп відіграє важливу роль у сімейному бюджеті. Вся справа в тому,

що розірвати шлюбні стосунки на островах надзвичайно легко, а отримати

колишній дружині свою частку нажитого – важко. Дорогоцінні прикраси ,

отримані у формі подарунка, – це те єдине, на що жінка має повне право.

Тому з першого ж дня заміжжя дружина, намагаючись хоч частково гаранту$

вати своє майбутнє, спонукає чоловіка витрачати гроші на різноманітні зо$

лоті дрібнички. З цією ж метою у прикрасу перетворюється будь$яка моне$

та. Маленька дірочка, просвердлена в піастрі, дозволяє розглядати її як

підвіску. За умови розподілу майна вона дістанеться жінці, а ціла – чолові$

кові. Є й інша причина, яка вимушує багатьох жінок спонукати чоловіків до

згаданих витрат. Адже якщо у благовірного не буде відповідних збережень,

він не зможе купити дорогі подарунки для того щоб обзавестися другою

дружиною, як правило, молодшою, красивішою, коханішою. Таким чином,

викуп та прикраси у баджун – складна політика.

Людство, за твердженням талановитого хірурга сучасності М.Амосова,

поступово «дорослішає». Особливо це помітно у ставленні чоловіків до

жінок. Адже традиційно у багатьох народів на жінку дивилися, як на річ, в

одних випадках не довіряючи, а в інших – скидаючи на її плечі найважчу

роботу. Наприклад, чоловіки індіанського племені намбікуара, яке мешкає

у Бразилії, не довіряють жінкам приготування страв із м’яса. Грають на са$

моробних флейтах так, щоб жінка не чула цієї гри. Бедуїни Аравії власно$

ручно доять верблюдів, не довіряючи цього своїм дружинам. Водночас в

обов’язки останніх входить сушіння верблюжого посліду, який в умовах без$

лісся та напівпустель має велику цінність як паливо.