Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка

Подождите немного. Документ загружается.

231Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

У багатьох племен та народів викуп нареченої не підносить її, а, навпа$

ки, принижує до рівня рабині. Наприклад, у кочових арабських племен

південного Марокко викуплена до весілля наречена уже в тридцять років

стає подібною на бабусю. В її обов’язки входить прядіння та ткацтво полот$

на і шерстяних тканин, шиття із них одежі на всю сім’ю. Крім цього, на

руках молодої жінки все господарство – турбота про дітей, кухню, коней,

овець. Навіть воду із криниці вона повинна носити сама. За все це їй та

дітям за обіднім столом залишаються лише об’їдки після чоловіка. Однак,

як правило, ці жінки до кінця життя вірні своїм чоловікам і нізащо не пого$

дяться залишити своє сімейне шатро, аби поміняти його на красивого євро$

пейця в респектабельній віллі.

Щось подібне спостерігалося в інших куточках планети. Ось як описує

етнограф Д.Наумов повернення з городу в поселення папуасів Нової Гвінеї:

«Попереду йшли важко навантажені жінки. Кожна несла на спині велику

сітку з овочами або кокосовими горіхами, зверху неї у багатьох було прив’я$

зано по оберемку хмизу. Папуасам не властива міцна статура, і ноша здава$

лася завеликою. Щоб справитися з нею, жінки йшли зігнувшись, туго натя$

гуючи головою налобні ремені сітки. Крім овочів і дров деякі несли ще й

дітей. Вигляд у всіх стомлений, навіть молоді схожі на старих. Наприкінці

процесії, гордовито випроставшись, легко крокують молоді чоловіки.

Раніше папуаси безперервно воювали із сусідами і чоловіки скрізь ходи$

ли зі зброєю в руках. Група воїнів завжди супроводжувала жінок в їхніх

переходах до городів і назад у село. Але тепер, коли настали мирні часи,

чоловіки йшли без зброї. Один ніс маленьку в’язанку бананів і, мабуть,

дещо ніяковів від цього».

Логіка внутрішньоплемінних та внутрішньосімейних стосунків інколи

матеріалізується у вигляді концентричних кіл. Дослідник Д.Войлошников,

побувавши у гостях у кочового племені уйгурів, так розповідав про це: «На

нашу честь було зарізано кількох баранів. Мене з другом як гостей посадили

в центрі. Навколо нас – невелике коло старійшин. Після них – коло чо$

ловіків. За ними – приблизно таке ж коло жінок. Далі – широке коло дітей.

За ними – собаки. Нам подали на тарелі виколоті очі барана, за якими –

надзвичайно ніжний жир, який уйгури вважають ласощами. Старійшинам

були також роздані найкращі шматки м’яса. Все інше отримали чоловіки.

Після того, як вони наситилися, тарелі були передані жінкам і уже з рук жінок

залишки м’яса потрапляли до дітей. Костомахи ж, старанно обсмоктані

дітьми, летіли у бік собак».

Така «геометрична» схема, як бачимо, має два перекоси: один із них спря$

мований у бік старійшин, а другий – у бік дорослих чоловіків. Перший силь$

232 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

но відчувався майже у всіх народів. У вже згаданих арабських кочових племен

південного Марокко старший у шатрі користувався безумовним авторите$

том, освячуючи сімейний початок. Нікому із членів сім’ї і в голову не могло

прийти висловити недовіру до будь$яких його слів, тим паче критикувати

якийсь його вчинок чи думку. Тільки чоловіки зрілого віку допускалися до

участі в розмовах старійшин. Але якщо розмовляли між собою шейхи, уже

ніхто не мав права вмішатися в їх розмову. Молодші сходилися окремо і з

глибокою повагою ставилися до старших. Ніколи не траплялося, щоб син

дозволив собі першим заговорити у присутності батька чи старшого родича.

Він завжди вичікував, коли ті самі перші звернуться до нього із запитанням.

Вступити ж зі старійшинами у суперечку вважалося нечуваною справою. Мо$

лодші з’являлися до старших тільки після того, коли останні їх кликали або ж

для ранкового чи вечірнього вітань.

У суворій льодовій Гренландії немічні каліки$старики, залишившись

без власної сім’ї, переходять з однієї чужої сім’ї до іншої, де їх старанно

доглядають. При цьому ніхто ніколи і слова не мовить про обов’язок чи

доброту. Така взаємодопомога стає абсолютно природною, самою по собі

зрозумілою. У свою чергу, в голодні полярні зими трапляються випадки,

коли старики, сидячи позаду довгих саней, запряжених собаками, на пов$

ному ходу добровільно падали з них, щоб замерзнути на 50$градусному мо$

розі й таким чином звільнити від «зайвого рота» сім’ю, яка переїжджає з

невдалого місця полювання на нове.

Пошана до старших, особливо батьків, серед християнських народів

закріплювалася релігією, оскільки одна із заповідей зобов’язує віруючих

любити їх і поважати.

Нерівноправність жінки у порівнянні з чоловіком закріплювалася у

багатьох східних народів її місцем в оселі. У той час, коли найкращу кімнату

будинку в Росії традиційно прийнято називати «гостинной», тобто призна$

ченою для гостей, яких певним чином могли представляти як чоловіки,

так і жінки; коли в Україні таку кімнату називали вітальнею, де цих гостей

прийнято вітати; у Прибалтиці – камінною, де можна було віддатися

приємному спілкуванню чи то з чоловіком, чи з жінкою, спостерігаючи

вогонь березових дров, то на Сході найкращу кімнату іменували кунацькою,

тобто кімнатою, призначеною для гостинної зустрічі друга – кунака, у неї

жінка могла зайти лише для того щоб принести на таці їжу та вино.

Незважаючи на стійкість традицій, народи світу поступово «дорослі$

шають» і від особливо консервативних звичаїв поступово відходять. При$

кладом може слугувати Японія, в якій колись багатодітна сім’я рухалася по

вулиці яскраво вираженою колоною. Попереду йшов чоловік, вільний від

233Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

будь$якої ноші, за ним простувала дружина, несучи за спиною найменшу

дитину. Далі за віком та ростом прямували всі діти. Нині молоді японці йдуть

поряд і маленьку дитину на руках найчастіше тримає чоловік. Але, як відзна$

чає В.Цвєтов, змінюються часи, та норови залишаються жити. Нині батьки

не кладуть дочок спати із зв’язаними ногами, як це мало колись місце у саму$

райських сім’ях, аби із малолітства привчати майбутню жінку до скромної

пози навіть у сні: лежати на спині з витягнутими ногами. Зараз старшоклас$

ниці нерідко просто не ночують дома. Але дух «Настанови для жінок» живий.

Він, наприклад, чітко прозвучав у шлягері «Декларація чоловіка – господа$

ря», який у 1979 році у виконанні співака і артиста кіно Масасі Сада став

найпопулярнішим на японській естраді. Ось його російський переклад:

Вставать раньше меня,

Ложится позже меня

Ты должна.

Мужу угождать,

Мужа ублажать

Ты должна.

Веселой и доброй быть,

Про привлекательность не забыть

Ты должна.

Ты хочешь выйти замуж за меня ?

Тогда усвой:

Готовить вкусно ты должна,

Чтоб в доме чистоту беречь умела,

Меня красивым содержать могла,

Мои капризы предано терпела

И от любви ко мне всегда млела.

Усвой, коль хочешь выйти замуж за меня,

Что раньше мужа умереть ты не должна.

Показово, що приблизно у ці ж роки в колишньому СРСР популяр$

ною серед чоловіків стала пісня, у якій були такі рядки:

... Я назову тебя зоренькой,

Только ты раньше вставай.

Я назову тебя реченькой,

Только везде поспевай.

У свій час німецький поет і філософ Фрідріх Ніцше застерігав чо$

ловіків щодо того, що їм необхідно боятися жінки, коли вона любить, ос$

234 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

кільки тоді жінка готова на будь$яку жертву і все інше не має ніякої цінності

в її очах. У свідомому коханні жінки є і раптовість, і блискавка, і темнота

поряд зі світkом. Упродовж століть і тисячоліть численні покоління чо$

ловіків численних племен, народностей та народів боялися такої жіночої

любові і всілякими засобами намагалися не допустити її не тільки стосовно

своїх можливих суперників, а й стосовно самих себе. Певним чином це було

характерно не тільки для відсталих в історичному та культурному розвитку

народів, а й для цивілізованих європейських країн. Наприклад, у старій

вікторіанській моралі, яка склалася в Англії в ХІХ століття в часи королеви

Вікторії, жінка залишалася тільки інструментом, який давав насолоду чо$

ловікові. Під час фізичної близькості вона зобов’язана була залишатися

пасивною, добровільно позбавляючи себе глибинних статевих радощів.

«Справжня леді не рухається», так проголошувала одна із заповідей вікто$

ріанської моралі. Жінці залишалося лише стримувати свої почуття і зали$

шатися пасивним приймачем чоловічих пестощів. Така позиція, як стверд$

жує сьогоднішня медицина, шкідливо впливала на жіноче здоров’я.

В арабських країнах жінка була зобов’язана ховати своє обличчя від чу$

жих поглядів за паранджею, оскільки його мав право бачити тільки рідний

чоловік. Відомі випадки, коли у Йємені жінку вбивали або затоптували тільки

за те, що вона виставила палець своєї руки перед поглядом чужого чоловіка.

Тільки нігтик пальця, і не більше, дозволялося їй випадково оголити.

Кохання жінки, тим паче заміжньої, нерідко ставало злочином, який

карався смертю. Це знайшло своє відоме відображення у мистецтві, в ху$

дожній літературі, зокрема й українській. Так, наприклад, в оповіданні М.Ко$

цюбинського «На камені» йдеться про кохання молодого турецького весля$

ра Алі та дружини власника сільської кав’ярні татарина Мамета. Фатьма,

так її звали, була родом із далекого гірського села, де були свої звичаї, под$

руги. Однак одного разу до її батька прийшов різник, бридкий молодій

дівчині, неласкавий, чужий. Заплатив батькові більше ніж могли дати свої

парубки, і забрав її до себе. Перше в житті Алі та Фатьми кохання швидко

поєднало молодих людей і вони безоглядно тікають назустріч йому. На чолі

низки обурених родичів їх переслідує Мамет із довгим ножем у руці, яким

зазвичай різав овець. Гинуть обоє закохані, так і не діставшись до розквіту

свого кохання.

Як уже згадувалося, в Україні Шевченкову Катерину, єдину доньку

в сім’ї, за щире обмануте кохання до «москаля» батьки принципово вига$

няють із дому разом із немовлям. Більше гуманності у подібних випадках

демонстрував сусідній молдавський народ. М.Коцюбинський в оповіданні

«Пе коптьор» розкриває це на прикладі кохання щирої молдавської сільської

235Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

дівчини Гашіци. Її коханий Йон, переситившись таємно нею, вирішує од$

ружитися на іншій дівчині. Вагітна Гашіца випробовує всі засоби впливу на

нього, але повернути коханого назад до себе їй уже не стає сил. Щоб уникну$

ти ганьби, за порадою рідні, вона використовує відоме в Молдавії право «пе

коптьр», що у буквальному перекладі з молдавської мови означає «на піч».

На широкій молдавській печі не тільки зимою спали, а й , як правило,

народжували дітей. Дівчині, яка завагітніла від хлопця, що відмовився зго$

дом одружуватися з нею, залишався такий вихід із скрутного становища –

вбігти в хату, коли сім’я сиділа за столом, і, поцілувавши руку спочатку май$

бутньому свекру, тоді майбутній свекрусі, вискочити на піч. Там слід було

залишатися до того часу, доки зрадливий коханий не лаштувався свататися.

Однак у північних народів, яким доводиться жити в екстремальних

кліматичних умовах, ставлення до подібних питань моралі дещо інше.

Ділитися з іншими у всьому – святе правило уже згадуваних ескімосів

Гренландії. У цьому обкладеному снігами та льодами краї, за свідченням

французького дослідника Ж.Маорі, ніколи не буває так, щоб хтось на$

одинці з’їв хоч би найменший шматочок тюленячого жиру. Тут допус$

кається також обмін дружинами. В частині випадків на основі родинних

причин. У результаті обміну чоловіками обидві сім’ї стають родичами.

Заміжні ескімоські жінки вміють любити пристрасно. Якщо якійсь із них

і доведеться «обманути» свого чоловіка, то це, по$перше, буде не без його

відома, а, по$друге, робитиметься із такою коректністю, яка виключатиме

можливість виставлення його на посміх. Таким чином, в інтимних справах

між чоловіком і дружиною немає секретів.

Для більшої згоди вони, не вагаючись, залежно від обставин, намага$

ються випереджати бажання одне одного. П’ятдесятирічний ескімос, розу$

міючи, що він уже не задовольняє всіх бажань своєї молодої дружини, спо$

кійно стерпить, якщо вона з молодшим і красивішим отримає відповідну

«компенсацію». Єдина незмінна вимога всіх чоловіків – ретельне виконан$

ня дружиною всіх необхідних повсякденних обов’язків.

Ніякі правила, різниця в роках, місце народження, бідність чи багат$

ство батька не впливають на вибір дружини. Ескімоси турбуються тільки

про те, аби не укладати шлюб із близькими родичами.

Законне чи незаконне народження дитини всім племенем зустрічаєть$

ся з величезним захопленням. Повідомлення про це поширюється в посе$

ленні зі швидкістю блискавки. Всі вітають одне одного з цією величною

подією. Згодом від поселення до поселення летить на санях ця звістка і всі

пов’язані з нею подробиці. Всі навідують молоду матір в іглу. Малюка

передають із рук у руки, примушують кричати, цілують, лижуть.

236 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Дитина в ескімосів – бог. Її заборонено карати, бити. Виховують її в

умовах максимальної свободи. Мати дитину – абсолютна необхідність для

цих щирих і мужніх людей. Іглу, де немає дітей, залишають усі жителі, і вона

начебто вимирає. Однією з причин такого ставлення до дітей є те, що через

суворий клімат, особливий харчовий режим ескімоска здатна народжувати

дітей тільки раз на три роки.

Однак трапляються випадки, коли значимість у родинному житті жінки

певним чином залежить не лише від природно$кліматичних умов, а й від тра$

дицій та повір’їв. Прикладом цього можуть слугувати звичаї племені маконде –

невеликої групи бантумовного народу, який поселився на вершині природної

фортеці – плато Муеда. За легендою, яку в цьому племені передають із покол$

іння в покоління, біля ріки, що обвиває підніжжя плато, жив замучений са$

мітністю дух, який згодом вирішив сам собі допомогти. Із шматка дерева він

любовно вирізав фігурку прекрасної жінки. А вночі у своїй холодній печері

неждано відчув хвилююче тепло. Це, як виявилося, поряд із ним лягла жінка,

яка із дерев’яної скульптури перетворилася в живу людину. В подяку за те, що

дух створив її, жінка подарувала йому любов, наділила здатністю мислити і

говорити, тобто зробила справжнім мужчиною. Так на землі виникла перша

подружня пара. Але народжений біля ріки первісточок згодом помер. Тоді жінка

запропонувала переселитися для життя далі від ріки, туди, де підвищена

місцевість. Однак це переселення не врятувало від смерті вдруге народженої

дитини. Тоді було вирішено переселитися на вершину плато. Там втретє на$

роджена дитина вижила. Вона й дала початок племені, яке нині проживає на

плато. Місцевим господиням нерідко доводиться вставати в 4$5 годин ранку і

прямувати вниз, до ріки, долаючи в обидва кінці не менше 20 кілометрів. Од$

нак, підкоряючись матері$прародительниці, яка повеліла жити на плато, жінки

не вимагають перенесення поселення ближче до ріки.

Жінка тут користується такими «пільгами», які невідомі для інших на$

родів. Оскільки за легендою «якраз жінка зробила мужчину розумною лю$

диною», вона має право вибору на відміну від традицій сусідів$мусульман

або народів, які дотримуються аналогічного звичаю, нав’язаного зулусами

– нгоні. Зрадливість чоловіка карається в маконде так само суворо, як у всій

Африці карається зрада дружини. Того, хто порушує шлюбну угоду, не тільки

виганяють із дому, а й лишають усіх матеріальних і нерідко батьківських

прав. Родство тут рахується по материнській лінії. Чоловік після весілля

поселяється у сім’ї своєї дружини. Усе це нагадує матріархат. Однак подібні

випадки зустрічаються у світі як рідкий виняток. Загалом же впродовж віків

соціальний статус жінки був і в багатьох випадках залишається дотепер знач$

но нижчим, ніж подібний статус чоловіка.

237Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

Загальновідомим положенням християнської релігії є твердження про

те, що чоловік і дружина складають одну душу і тіло. Стосовно цього

Л.М.Толстой у свій час говорив: «Нелегка справа стати однією душею і

тілом. Треба старатися. Але нагорода за старанність велика. А засіб я знаю

один головний: ні на хвилину із$за любові шлюбної не забувати, не втра$

чати любові та поваги, як людина до людини. Аби були стосунки, як чоло$

віка з дружиною, але в основі всього, щоб було ставлення як до посторон$

нього, до ближнього – якраз це ставлення головне. В ньому держава».

Такого ж ставлення до себе, як до людини, у переважній більшості ви$

падків жінка не відчувала упродовж віків. Народжена для любові, системою

традицій та звичаїв вона позбавлялася її в зародку, оскільки необхідної ос$

нови для неї не створювалося.

Колись говорили: кохання – дерево, корені якого лежать у плотсь$

кому світі, а гілки здіймаються високо в духовний світ. Цю ж думку

підтверджував відомий швейцарський сексолог А.Форель, стверджуючи,

що сімейне щастя однаково базується на «розумовому, духовному і стате$

вому пристосуванні людей». Аби таке щастя було довгим, необхідно, щоб

«духовна любов ... із самого початку і до кінця супроводжувалася любов’ю

статевою». Якраз «статевої любові» з отриманням найповнішого задово$

лення від неї через загальне невігластво жінка позбавлялася. Навіть у ХХ

столітті проведені дослідження засвідчили, що майже половина заміжніх

жінок світу від статевої близькості з чоловіками не отримували найвищої

насолоди. Як же могло здійматися в духовне небо своїми гілками дерево

кохання, коли для його коріння не було відповідного ґрунту?

У більшості племен, народностей та народів світу чоловіки, наслідую$

чи давні традиції, не турбувалися про створення цього ґрунту, подекуди

вважаючи це навіть за гріх.

Сучасна ж сексологія стверджує, що якщо жінка у ході статевого збли$

ження не відчуває розрядки, то в її мозку залишається застійне вогнище

нервового збудження, а в жіночих органах – застійний приплив крові, що

призводить не лише до нервових розладів, а й деяких гінекологічних захво$

рювань. Показово, що до сьогоднішнього дня в країнах, де жінка перебуває

в підневільному становищі, вік її життя помітно нижчий від віку життя чо$

ловіка. В цей час у розвинутих країнах, де соціальний статус жінки значно

вищий, усе навпаки.

Однак світова практика народного виховання демонструє й пози$

тивні зразки вирішення цих проблем. Наприклад, у багатьох племен, які

живуть у районах екватора, з давніх$давен відома просвітницька підготовка

молоді до сімейного життя. Коли хлопчики та дівчатка досягають підлітко$

238 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

вого віку, їх відокремлюють від племені та одних від других і вчать усьому,

що повинна знати і вміти доросла людина. Готуючи до шлюбного життя,

хлопчиків навчають під девізами: «Справжній мужчина думає, насамперед,

про жінку», «Ти поганий мужчина, якщо не зумів спочатку задовольнити

жінку». Показово, що в цих племенах немає сексуально невдоволених ні

жінок, ні чоловіків. З діда$прадіда вони знають прості, відкриті тисячоліт$

тями назад, способи досягнення взаємної гармонії між чоловіком та жінкою.

Менше тут і суто «жіночих» хвороб.

У багатьох народів та племен існують спеціальні ритуали підготовки

наречених до першої фізичної близькості, метою яких є гармонізація їхніх

статевих стосунків. На вже згадуваному архіпелазі Баджун до першої

зустрічі з майбутнім чоловіком наречену готують увечері і вночі перед

весіллям. Тітки посвячують свою молоду племінницю в таїну шлюбного

життя, а ровесниці втирають у її тіло різноманітні масла та ароматизатори,

задимлюючи волосся такими ж пахучими травами і розмальовуючи її до$

лоні ритуальними знаками. Згодом її плаття і волосся оббризкують лип$

ким лаком і обсипають пелюстками жасмину. У такому вигляді вона спочат$

ку приймає подарунки від матері жениха, а згодом у спальні зустрічає суд$

женого. Кілька літніх жінок, які знаходяться тут же, натирають чоловікові

волосся і руки ароматичними маслами і пропонують фаянсовий таз для

миття ніг, після чого залишають молодих. Сім днів і сім ночей не виходить

новостворене подружжя зі спальні. Доступ до них матиме лише старша тітка

чоловіка, яка няньчила його, коли він ще був немовлям.

Зараз відомі численні методи та методики гармонізації статевих сто$

сунків між чоловіком та жінкою, напрацьовані упродовж століть в Індії та

Китаї. Однак, якщо їх використовувати у відриві від духовної основи таких

стосунків та згадуваного застереження Л.Толстого, вони залишатимуться

в ролі низькоефективних «механізмів» кохання, тим паче у суспільстві, в

якому соціальний статус жінки неправомірно занижений.

Різноманітні звичаї, традиції, обряди як випробувані механізми соціа$

лізації підростаючих поколінь, неоднорідні за своїм значенням, місцем та

роллю у суспільному житті певних соціальних груп. Одні з них відживають,

поступово зникаючи, інші відновлюються, особливо в країнах, що виникли

на пострадянських теренах. В одних країнах вони стимулюють економіч$

ний, соціальний та культурний розвиток, а в інших, навпаки, гальмують

його.

Яскравим прикладом перших країн є Японія. Постійному відтворен$

ню общинного «духу» тут сприяли не лише колективний характер

сільськогосподарських та інших робіт в общині, а й частково природно

239Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

обумовлений звичай селитися густо, дах до даху, перегороджувати дім рухо$

мими стінками, що завжди формувало відчуття територіальної обмеженості.

Японець із найранішого дитинства ідентифікував себе з групою – сім’єю,

сусідами, локальною общиною. До кінця днів своїх не уявляв свого життя за

їх межами.

Хоч сучасні японські сільські поселення уже не являють собою ко$

лишньої локальної спільності, оскільки селян, які живуть винятково за ра$

хунок землеробства, майже не залишилося, всеодно щороку в липні та грудні

численні групи японців залишають міста і відправляються туди, де народи$

лися і де колись була община, в якій вони виросли. У дні масового «виходу»

з міст на залізницях з’являються додаткові потяги, а на повітряних трасах –

такі ж рейси. Радісна і хвилююча зустріч із рідним краєм завершується по$

верненням у міста, де уже чекає робота. Японці заходять у свої міські квар$

тири, несучи в душі радісну печаль зустрічі з дитинством і тримаючи в руках

вироби народних умільців, домашні маринади, копчену рибу, улюблені з

дитинства ласощі. І від погляду на дерев’яну ляльку, виготовлену сусідом,

який живе поряд із батьківською хатою, від смакування слив, замаринова$

них по рецепту, який у рідному селі передається з покоління в покоління, у

нього теплішає на серці.

Община закладає довговічні основи у фундамент внутрішнього пси$

хологічного «дому» японського трудівника. В ранньому дитинстві він слу$

хав першу материнську казку про черепаху та зайця. У ній меткий заєць

програв змагання черепасі тільки тому, що заснув під час перегонів на до$

розі. Повільна черепаха перемагає завдяки настійливості та праці. «Праця

– основа основ!» упродовж життя вчили і вчать його всі: матір, рідна общи$

на, школа, університет, керівництво фірми.

Відчуття «духу» общини не покидає працьовитого японця упродовж

усього робочого тижня. Щодня, крім суботи й неділі, разом з іншими ро$

бітниками, інженерами та службовцями фірми робить він зарядку і співає

гімн. Подібні гімни звучать у всіх куточках країни біля верстатів і поточних

ліній, біля письмових столів і кульманів, біля прилавків та вітрин. Прези$

денти фірм співають гімни, повернувшись обличчям до фірмових прапорів,

які знаходяться в їхніх кабінетах. Після цього всі – від робітників до прези$

дента – читають заповіді, які закликають наполегливо і ретельно працюва$

ти, бути слухняним, скромним, вдячним, відповідати добром на добро.

Таким чином, використання напрацьованої упродовж віків духовної

культури народу, його традицій у поєднанні з вдало продуманими еконо$

мічними стимулами та стратегією і тактикою господарського розвитку,

як відомо, вивели Японію в число світових країн$лідерів.

240 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

У порівнянні з Японією традиції індійської общини не менш давні.

Ще донедавна індійська община, образно кажучи, була подібна на механізм,

усі коліщатка якого були старанно відточені й притерті упродовж століть.

Кожна група людей і навіть кожна окрема людина знаходили в ній своє

місце, права і обов’язки, взаємодоповнюючи один одного. Однак ці права і

місця були і подекуди залишаються дотепер не тільки різними, а й різнор$

івневими. У звичайному індійському селі живуть і працюють люди кількох

каст. Найчисленнішою, як правило, є каста землеробів. Її вважають «чис$

тою», хоч і не дуже високою в індуїстській ієрархії. Крім неї тут живуть

представники таких каст: ремісники – столярі, ковалі, ткачі, маслобої; об$

щинні слуги – прачки, цирульники, охоронці, посильні, кожум’яки – ча$

мари, прибиральники нечистот. Крім цього, у кожному селі є брахман –

жрець сільського храму, і торговець (він же за сумісництвом і лихвар).

На перший погляд здавалося б, що кожний із них повинен робити

свою справу. Однак це не зовсім так. Особливо це стосується кожум’яків –

чамарів, які повинні були б обробляти шкури тварин і шити взуття. Але

кому ж вони будуть шити сандалі в незвичному до взуття індійському

селі, тим паче, коли у своєму складі нараховують майже третину його

жителів? Справа в тому, що в основній своїй масі чамара майже не працю$

ють зі шкірою. Вони просто належать до касти, в обов’язки якої входило

серед інших занять прибирати падло і здирати з нього шкуру. З точки зору

індуїзму таке заняття вважалося нечистим, а люди, які виконували цю

роботу, відносилися до найнижчої касти – касти недоторканих. У тра$

диційній общині на них покладені найнеприємніші та важкі обов’язки. Їм

доводиться батрачити на полях людей із «високих» каст.

Пануючий в індійському селі звичай по’єднував усіх у такий організм,

де один не міг обійтися без іншого. Наприклад, дружині землевласника

забороняється прати білизну – на те були прачки. Плуг завжди ремонтував

коваль, навіть якщо поломка була незначна. Ніхто не мав права лишити

цирульника його роботи. Ніхто не охороняв свої поля, оскільки в селі жила

людина, яка відповідала за це. Землевласник, наймаючи для збору врожаю

та обмолоту людей, не мав права відмовити й батраку – недоторканому. Але

розраховувався з ним в останню чергу, всипаючи в його мішок найменше

пригорщів зерна. Така оплата освячена часом і звичаєм. Якщо придивитися

до неї уважно, відзначає дослідник Л.Алаєв, стає зрозумілим, що вона вхо$

дить до складу скрупульозно продуманих заходів, спрямованих на те, щоб

довести недоторканого, незважаючи на його працьовитість, до найнижчого

в общині рівня існування. Однак, мало того, що постійно голодна людина

погоджується працювати за жменю$другу зерна, життя її обплутане сотня$