Прокопенко І.Ф., Ганін В.І. Методика і методологія економічного аналізу
Подождите немного. Документ загружается.
371
Розділ II. Методичні аспекти економічного аналізу
Якісний аналіз ризику може бути порівняно простим. Його го!
ловне завдання полягає у визначенні факторів ризику, етапів і робіт,
при виконанні яких ризик виникає, тобто у необхідності встановити
потенційні зони ризику, після чого визначаються всі можливі ризики.
Усі фактори, що впливають на ступінь ризику, можна розподіли!
ти на об’єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних належать фактори, що
не залежать безпосередньо від самої фірми: інфляція, конкуренція,
політичні й економічні кризи, екологія, мито тощо. Суб’єктивні фак!
тори характеризують безпосередньо дану фірму: виробничий потен!
ціал, кадровий склад, господарські зв’язки, фінансовий стан.
Кількісний аналіз ризику — це кількісне визначення розмірів
окремих ризиків і ризику проекту в цілому, розрахованих різнома!
нітними методами.
Найбільш поширеними методами аналізу ризику є:
— статистичний;
— аналіз доцільності витрат;
— метод експертних оцінок;
— використання аналогів.
Суть
статистичного методу полягає в тому, що вивчається
статистика втрат і прибутків, які мали місце на даному або анало!
гічному виробництві, встановлюється розмір одержання тієї або іншої
економічної віддачі і складається найбільш ймовірний прогноз на
майбутнє. У ході аналізу роблять розрахунок варіації, дисперсії і
стандартного відхилення.
Варіація — це зміна (коливання) кількісної оцінки ознаки при
переході від одного випадку (варіанта, виходу) до іншого. Наприк!
лад, зміну економічної рентабельності можна визначити, підсумову!
ючи добуток фактичних значень економічної рентабельності (ЕР
i
) на
відповідні ймовірності (Р
i
):
1
n
ii
i
E
PEPP
=
=⋅
∑
.
Оцінюється варіація дисперсією, тобто ступенем розкидів (розсі!
ювання, відхилення) фактичного значення ознаки від його середнього
значення. Середньозважену дисперсію розраховують за формулою:
2
1
()
n
ii
i
Д
исперсія EP EP P
=
=−⋅
∑
,
372
Методологія і методика економічного аналізу
Стандартні відхилення дисперсія=
.
Чим вищим буде результат, тим більш ризикованим є аналізова!
ний проект або рішення чи навіть уся діяльність фірми, яка аналі!
зується.
Статистичний спосіб розрахунку ступеня ризику потребує наяв!
ності значного масиву не завжди наявних даних, що перешкоджає
його застосуванню.
Аналіз доцільності витрат орієнтований на встановлення по!
тенційних зон ризику. Перевищення витрат може бути викликане
одним з чотирьох основних чинників або їхньою комбінацією: почат!
ковою недооцінкою вартості; зміною меж проектування; відмінністю
у продуктивності; збільшенням початкової вартості.
Ці основні фактори можуть бути деталізовані. Прикладом є по!
казники фінансової стійкості, що розраховані з метою визначення
ступеня ризику підприємства.
Метод експертних оцінок заснований на анкетуванні спеці!
алістів!експертів. Для одержання найбільш якісної оцінки до участі
в експертизі залучаються спеціалісти, що мають високий фаховий
рівень і великий практичний досвід у галузі поставленої проблеми й
здібність до адекватного відображення тенденцій розвитку, цікавлять!
ся поставленою проблемою.
Метод використання аналогів полягає в знаходженні та вико!
ристанні схожості, подібності явищ, предметів, систем, тобто нові ідеї
і пропозиції виникають на основі зіставлення (іноді підсвідомого) з
іншими більш!менш аналогічними об’єктами.
Застосування цього методу, а також методу експертних оцінок
характеризується певним суб’єктивізмом, оскільки велике значення
мають інтуїція, досвід і знання аналітика.
Значно зменшити ризик можна кваліфікованою роботою з ефек!
тивного прогнозування і внутрішньофірмового планування, самостра!
хування, а також передачею частини ризику іншим фірмам шляхом
хеджування. Самострахування пов’язане з резервуванням засобів на
покриття непередбачених витрат і збитків за рахунок частини влас!
них засобів. Самострахування за допомогою внутрішніх заходів є
доцільним при ризику знищення майна, вартість якого невелика
порівняно з фінансовими показниками усієї фірми або ризику зни!
щення великої кількості однотипного майна. За рубежем пошире!
373
Розділ II. Методичні аспекти економічного аналізу
ним способом зменшення ризику є хеджування (у перекладі — за!
хист від втрат) — створення зустрічних валютних, комерційних, кре!
дитних та інших вимог і зобов’язань.
2.11.7. Оцінка потенційного банкрутства підприємства
Одним з основних завдань аналізу є оцінка ступеня близькості
підприємства до банкрутства. Існують критерії формального і нефор!
мального характеру, за якими підприємство може бути визнано не!
спроможним (банкрутом).
У 1968 р. відомим західним економістом Альтманом був запро!
понований метод, що дозволяє в першому наближенні розділити
об’єкти, які господарюють, на потенційних банкрутів і не банкрутів.
Індекс Альтмана — це функція від деяких показників, що харак!
теризують економічний потенціал підприємства і результати його
роботи за минулий період.
У загальному вигляді показник, який називається z!рахунком
Альтмана, має такий вигляд:
z%рахунок = 1,2
×
К1 +1,4
×
К2 + 3,3
×
К3 + 0,6
×
К4 + 1,0
×
К5,
де показники К1, К2, К3, К4, К5 розраховуються за такими форму!
лами:
1
Власний оборотний капітал
К
Всього активів
=
;
2
Н
ерозподілений приб
у
ток
К
Всього активів
=
;
3
Приб
у
ток до сплати відсотків
К
Всього активів
=
;
4
В
ласний капітал
К
П
озичковий капітал
=
;
5
Обсяг продаж
у
К
Всього активів
=
.
Залежно від значення z!рахунку встановлюється ступінь ймовір!
ності банкрутства (табл. 2.105).
Метод Альтмана застосовується насамперед для великих акціо!
нерних компаній, яких в Україні небагато. Тому для вітчизняних
підприємств існує інший підхід до прогнозування можливого банк!
рутства.
374
Методологія і методика економічного аналізу
Таблиця 2.105
Ступінь ймовірності банкрутства
Значення zHрахунку Ймовірність банкрутства
1,8 і менше Дуже висока
Від 1,81 до 2,7 Висока
Від 2,71 до 2,9 Існує можливість
3,0 і вище Дуже низька
Показниками для оцінки задовільності структури балансу є:
— коефіцієнт поточної ліквідності (покриття), К
п
;
— коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами, К
ок
;
— коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності, К
ув
.
Вказані вище показники розраховуються за даними балансу за
такими формулами:
,
п
Оборотні засоби в запасах витратах та інших активах
К
Найбільш термінові зобов'язання
=
;
,
ок
Оборотні засоби
К
Оборотні засоби в запасах витратах та інших активах
=
;
пр
п
ув
пв п
К
Р
озрахований К
К
К
Встановлений К
==
.
На відміну від показників К
п
і К
ок
коефіцієнт К
ув
є достатньо
штучною конструкцією, в чисельнику якої прогнозне значення кое!
фіцієнта поточної ліквідності, розрахованого на перспективу, а в
знаменнику — його нормативне, «нормальне» значення.
Дані показники мають такий економічний зміст:
—
коефіцієнт К
п
характеризує загальну забезпеченість підпри!
ємства оборотними коштами для проведення господарської
діяльності і своєчасного погашення термінових зобов’язань
підприємства;
—
коефіцієнт К
ок
характеризує частку власних оборотних коштів
у загальній їхній сумі;
—
коефіцієнт К
ув
показує наявність реальної можливості підпри!
ємства відновити або втратити свою платоспроможність про!
тягом визначеного періоду.
375
Розділ II. Методичні аспекти економічного аналізу
Підставою для визнання структури балансу незадовільною, а
підприємство неплатоспроможним є виконання однієї з таких умов:
К
п
< 2 або К
ок
< 0,1.
2.11.8. Аналіз дивідендної політики
Дивідендна політика відіграє велику роль у реалізації фінансової
стратегії підприємства. Вона впливає на рівень прибутковості інвес!
торів у поточному періоді, визначає розміри формування власних
фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвитку
підприємства на основі самофінансування, впливає на фінансову
стійкість підприємства, істотно позначається на вартості використо!
вуваного капіталу і ринковій вартості підприємства.
У той же час формування дивідендної політики є одним з най!
більш складних завдань фінансового менеджменту. Воно покликане
відображати вимоги фінансової стратегії щодо підвищення ринкової
вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формуван!
ня власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової
діяльності. Крім того, у процесі формування дивідендної політики
підприємства необхідно враховувати дві прямо протилежні еко!
номічні мотивації інвесторів (акціонерів, вкладників) — одержання
високих поточних доходів чи значне збільшення їхніх доходів у пер!
спективі.
Показник, у якому дивідендна політика підприємства одержує
своє конкретне втілення, називається «коефіцієнт дивідендних вип!
лат». Він розраховується за такими формулами:
дв
Д
К
ЧП
=
або
а
дв
а
Д
К
ЧП
=
,
де: К
дв
— коефіцієнт дивідендних виплат;
Д — сума чистого прибутку, що направляється на виплату диві!
дендів;
ЧП — загальна сума чистого прибутку підприємства;
Д
а
— сума дивідендів, виплачуваних на одну акцію;
ЧП
а
— сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.
376
Методологія і методика економічного аналізу
Формування ефективної дивідендної політики підприємства має
певні передумови:
1. Необхідність обліку основних факторів, що визначають пеH
редумови формування дивідендної політики підприємства
. У про!
цесі формування дивідендної політики підприємства необхідно вра!
хувати значну кількість факторів, що визначають її кінцеві параметри:
А. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості
підприємства, до яких належать:
— стадія життєвого циклу підприємства (на ранніх стадіях жит!
тєвого циклу підприємство змушене більше засобів інвестува!
ти у свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів);
— необхідність розширення підприємством своїх інвестиційних
програм;
— ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим
рівнем ефективності;
— можливість впливу на інтенсивність інвестиційного процесу.
Б. Фактори, що характеризують можливості формування капі%
талу з альтернативних джерел:
— достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформова!
них у попередньому періоді;
— вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;
— вартість залучення додаткового позикового капіталу;
— доступність позикових засобів на фінансовому ринку;
— складність залучення позикових засобів у зв’язку з низьким
рівнем платоспроможності і фінансової стійкості підприємства.
В. Фактори, пов’язані з об’єктивними обмеженнями:
— рівень оподатковування дивідендів;
— рівень оподатковування майна підприємства;
— досягнутий ефект фінансового левериджу, обумовлений його
диференціалом;
— фактичний розмір прибутку і рівень рентабельності власного
капіталу.
Поняття дивідендної політики може бути сформульоване в та!
кий спосіб: дивідендна політика підприємства є складовою частиною
загальної фінансової стратегії і політики формування власних фінан!
сових ресурсів, що полягає в оптимізації пропорцій між спожива!
ною і капіталізованою частинами прибутку підприємства з метою
забезпечення росту ринкової вартості акцій.
377
Розділ II. Методичні аспекти економічного аналізу
Г. Інші фактори. У складі цих факторів можуть бути виділені:
— кон’юнктурний цикл (у період підйому кон’юнктури ефек!
тивність капіталізації прибутку значно зростає);
— рівень дивідендних виплат підприємствами!конкурентами;
— невідкладність платежів по раніше отриманих кредитах
(підтримка платоспроможності є більш пріоритетною задачею
порівняно з ростом дивідендних виплат);
— можливість втрати контролю над управлінням (низький рівень
дивідендів може призвести до істотного зниження ринкової вар!
тості акцій і їх масового «скидання» акціонерами, що збільшує
ризик фінансового захоплення підприємствами!конкурентами).
2. Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової
стратегії підприємства.
Обрана фінансова стратегія та оцінка окре!
мих факторів, що визначають формування дивідендної політики,
дозволяють обґрунтувати вибір конкретного типу цієї політики на
найближчий перспективний період.
Виділяють такі типи дивідендної політики:
Залишкова політика дивідендних виплат — припускає, що фонд
виплати дивідендів формується після того, як за рахунок прибутку
задоволені повною мірою потреби у формуванні власних фінансо!
вих ресурсів й інші невідкладні потреби. Перевагою політики цього
типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підви!
щення його платоспроможності і фінансової стійкості. Недоліком цієї
політики є нестабільність розмірів дивідендних виплат і навіть відмов!
лення від їхніх виплат за несприятливих фінансових результатів
діяльності. Така політика може використовуватися лише на ранніх
стадіях життєвого циклу підприємства.
Політика стабільного співвідношення дивідендних виплат —
передбачає встановлення довгострокового нормативу розподілу при!
бутку на споживану і капіталізовану частини. Перевагою цієї політики
є простота її формування і тісний зв’язок з фінансовими результата!
ми діяльності підприємства. У той же час її недоліком є нестабільність
розмірів дивідендних виплат, обумовлена нестабільністю суми одер!
жуваного прибутку. Така політика ефективна для підприємств зі
стабільними доходами.
Політика стабільного розміру дивідендів — припускає випла!
ту незмінної їхньої суми протягом тривалого періоду. Перевагою цієї
політики є її надійність, що створює почуття впевненості акціонерів
378
Методологія і методика економічного аналізу
у стабільному котируванні акцій на фондовому ринку. Недоліком
цієї політики є її слабкий зв’язок з фінансовими результатами діяль!
ності підприємства, у зв’язку з чим у періоди несприятливої кон’юнк!
тури і низького розміру прибутку істотно завищується коефіцієнт
дивідендних виплат.
Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з над)
бавкою в окремі періоди.
Поширеною є думка, що це найбільш зва!
жений тип дивідендної політики. Її перевагою є стабільна гарантова!
на виплата дивідендів у мінімально передбаченому розмірі і зв’язок
з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє
збільшити розмір дивідендів у період сприятливої господарської ко!
н’юнктури. Однак недолік цієї політики полягає в тому, що при три!
валій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна приваб!
ливість акцій підприємства знижується і відповідно падає їхня
ринкова вартість.
Політика постійного зростання розміру дивідендів — перед!
бачає стабільне зростання їхнього розміру (як правило, у твердо вста!
новленому відсотку приросту до розміру попереднього періоду).
Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості
акцій підприємства і формування позитивного його іміджу в потен!
ційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цієї політики є
відсутність гнучкості в її проведенні і постійне наростання фінансо!
вої напруженості. Здійснення такої дивідендної політики можуть
дозволити собі лише рентабельно працюючі підприємства. Якщо ж
ця політика не підкріплена постійним ростом фінансових результатів
діяльності підприємства, то вона призведе до його банкрутства.
Обраний підприємством тип дивідендної політики визначає
вихідні передумови розроблення фінансових планів (у першу чергу,
плану формування і використання фінансових ресурсів) на кілька
майбутніх років.
3. Розроблення механізму розподілу прибутку відповідно до
обраного типу дивідендної політики
. Механізм розподілу прибутку
відповідно до обраного типу дивідендної політики передбачає певну
послідовність дій.
На першому етапі із суми чистого прибутку вилучаються сфор!
мовані за її рахунок обов’язкові відрахування.
На другому етапі з частини чистого прибутку, що залишилася,
вилучаються засоби, які спрямовуються на повернення раніше от!
379
Розділ II. Методичні аспекти економічного аналізу
риманих позичок (по яких наступив термін погашення), викуп об!
лігацій і виплату дивідендів по привілейованих акціях.
«Очищена» у результаті першого і другого етапів розрахунку сума
чистого прибутку і є так званим «дивідендним коридором», у рам!
ках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.
На третьому етапі частина чистого прибутку, що залишилася,
розподіляється, виходячи з виробничого розвитку і споживання.
Якщо підприємство дотримується залишкового типу дивідендної
політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетним зав!
данням є повне задоволення потреби у власних фінансових ресур!
сах, сформованих за рахунок прибутку.
На четвертому етапі сформований за рахунок прибутку загаль!
ний фонд споживання розподіляється на фонд виплати дивідендів і
фонд споживання персоналу підприємства (додаткове матеріальне
заохочення працівників і задоволення їх соціальних потреб). Осно!
вою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов’я!
зання підприємства за колективним трудовим договором.
При окремих типах дивідендної політики послідовність розра!
хунків третього і четвертого етапів може бути змінена (пріоритет!
ним у певних випадках є формування фонду дивідендних виплат у
необхідних розмірах).
На п’ятому етапі визначається коефіцієнт дивідендних виплат
за результатами реалізації дивідендної політики в звітному періоді.
4. Оцінка ефективності дивідендної політики. Для оцінки ефек!
тивності дивідендної політики використовується показник суми ди!
відендів у розрахунку на одиницю капіталізованого прибутку. Він
дозволяє визначити співвідношення суми дивідендних виплат і суми
капіталізованого прибутку.
Ефективність капіталізації прибутку може бути оцінена шляхом
порівняння фактичної рентабельності власного капіталу із середньою
ставкою депозитного відсотка на грошовому ринку. Якщо фактична
рентабельність власного капіталу нижче ставки депозитного відсот!
ка, то капіталізація прибутку для акціонерів невигідна. Розподіле!
ний прибуток у формі дивідендних виплат дозволив би їм одержати
більш високий доход за умови іншого розміщення капіталу.
При оцінці ефективності дивідендної політики можуть бути ви!
користані також показники зниження вартості використовуваного
капіталу чи підвищення ринкової вартості акцій.
380
Методологія і методика економічного аналізу
У процесі аналізу вивчають динаміку дивіденду, курсу акцій,
чистого прибутку на одну акцію за кілька років. Інформація для
аналізу може бути взята з форми № 2 «Звіт про фінансові резуль!
тати».
Сума виплачених дивідендів залежить від зміни кількості випу!
щених акцій і рівня дивіденду на одну акцію. Крім того, дивіденди
по звичайних акціях залежать і від структури цінних паперів, випу!
щених підприємством.
На закінчення розробляються заходи, які спрямовані на підви!
щення дивідендної віддачі акціонерного капіталу і сприяють збіль!
шенню чистого прибутку й рентабельності власного капіталу.
2.11.9. Вплив операцій з цінними паперами на фінансовий стан
підприємства
Новою формою залучення фінансових ресурсів в оборот підпри!
ємства є випуск підприємствами цінних паперів.
З погляду державної фінансової політики ринок цінних паперів —
це забезпечення можливості «переливу» капіталу з однієї галузі
(підприємства) в іншу галузь (підприємство).
Якщо подальше інвестування якої!небудь галузі є невигідним,
підприємства цієї галузі починають шукати шляхи більш вигідного
вкладення грошей в інші галузі, відбувається «перелив» капіталу в
ненасичену інвестиціями галузь.
З погляду підприємства це залучення додаткових коштів в обо!
рот. З метою поповнення фінансових ресурсів підприємства випус!
кають цінні папери для їхнього продажу.
Але щоб ці цінні папери знайшли попит на ринку, підприємство
повинно мати привабливий фінансовий стан — високу платоспро!
можність, фінансову стійкість, рентабельність капіталу тощо.
Підприємства одержують різного виду доходи від цінних паперів.
Якщо підприємство є акціонерним товариством (АТ), воно може
одержувати суми понад номінальну вартість розміщених ним акцій.
Такі суми за мінусом витрат по їх продажу називають емісійним
доходом. Вони збільшують додатковий капітал АТ, тобто джерела
власних засобів.