Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

полонізації українській церкві допомагав східний обряд,

від русифікації її захищало прилучення до вселенської

церкви — католицизм. Тому вся історія української греко-

католицької церкви — це боротьба за національну само-

бутність і національне відродження народу» (с. 77—78).

Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії

та греко-католицької церкви в історії України не можна

розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до

унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізува-

ти й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну

конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення

і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких

упереджень і політичних уподобань.

Народні маси — селяни, міщани,

Боротьба проти унії козаки піднімалися на бороть-

бу проти національно-релігійного

гноблення, панування шляхетської Польщі, католицизму

та унії, за свою національно-релігійну незалежність. Разом

з тим це була й класова боротьба проти феодально-

кріпосницького гніту в Україні. Як і в європейських краї-

нах в час реформації, в період середньовіччя, класова

боротьба відбувалася тоді під знаком релігії.

У цій тяжкій і тривалій боротьбі рушійною силою ви-

ступали самі народні маси — селянство, козацтво, міщан-

ство. У великих селянсько-козацьких повстаннях 90-х ро-

ків XVI ст., 20-х і 30-х років XVII ст. вони із зброєю в ру-

ках боролися як проти гніту й експлуатації польських

і українських феодалів, так і проти гноблення іноземних

загарбників. Проти наступу католицизму й примусової

церковної унії протестували також більшість православ-

ного, особливо нижчого духівництва, значна частина

українських шляхтичів і деякі магнати. Одне з централь-

них місць у боротьбі проти унії посідали церковні братст-

ва. З метою захисту національних інтересів українського

народу вони широко розгортали культурно-освітню діяль-

ність: відкривали друкарні, школи, видавали книги, під-

тримували матеріально православні церкви й монастирі.

Важлива роль у боротьбі проти унії й католицизму, в

справі зміцнення національної самосвідомості українсько-

го народу належить полемічній літературі, спрямованій

на захист православ'я і незалежності України від інозем-

них держав, на забезпечення самостійності українського

народу.

140

3. Посилення козацтва у другій половині XVI ст.

Запорізька Січ — козацька республіка

Чисельне збільшення У середині і в другій половині

і зміцнення козацтва XVI ст., особливо після Люблін-

у другій половині ської унії 1569 р., у зв'язку з різ-

XVI ст. ким посиленням кріпосницького й

національно-релігійного гніту на

західних і північних землях України, на Середньому По-

дніпров'ї і Побужжі, Брацлавщині швидко збільшувалася

кількість людей, зокрема втікачів з селян і міських низів.

Не визнаючи влади панів, вони покозачувалися, тобто ста-

вали вільними людьми, козаками. Крім селян і бідних мі-

щан, у козаки йшли й бездомні люди, так звані гультяї,

а також деяка частина дрібної шляхти, яка зазнавала

утисків великих магнатів і шляхтичів.

Поряд з бідними козаками — «голотою», «сіромою» —

серед козацтва були й заможні осілі козаки, які зосе-

реджували в своїх руках землі, мали пасіки, хутори —

«зимівники», худобу і для роботи в своїх господарствах

використовували працю наймитів, підсусідків, полонених

і козацької голоти. Одночасно з веденням свого господар-

ства заможні козаки наживалися і на лихварських опера-

ціях, обплутуючи тенетами боргів козацьку голоту й селян.

Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало

кількісно і поширювалось територіально. Багато козаків

жили в Подніпров'ї і Побужжі в селах, хуторах, містеч-

ках —- на «волості» — і називалися «волосними», «городо-

вими». А тих, що втікали далі на південь, у степи за дніп-

ровські пороги, називали «низовими», «запорізькими».

Дванадцять. порогів (Кодацький,

Виникнення Звонецький, Ненаситець, або Дід-

Запорізької Січі поріг, Вольний та ін.) —г гранітні

та її військово- хребти висотою від 4 до 7 м •— пе-

адміністративний рерізали Дніпро від правого до

устрій лівого берега і тяглися впродовж

течії приблизно на 100 км (при-

близно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя).

Пропливати через пороги, де вода проривалася крізь

кам'яні лави з грізним шумом і ревінням, де з води висту-

пали численні скелі, було дуже небезпечно.

Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався

широкою низовиною, приймав у себе багато приток — То-

маківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на правому

141

березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лопатиху

(на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створю-

вали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагар-

ником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра,

було багато островів — Велика і Мала Хортиця, Великий,

Томаківка, Базавлук та ін.

На дніпровських островах, у безкраїх запорізьких сте-

пах біля річок, у байраках і балках селилися козаки. Вони

ловили рибу й полювали на звіра та птахів, вирощували

хліб, випасали худобу, добували мед і віск. Від негоди

й холоду вони ховалися в землянках або хатах, зроблених

з дерева чи хмизу і обмазаних глиною. Тут, за порогами,

козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту.

Великі феодали-магнати і прикордонні королівські старо-

сти та державці намагалися поширити владу й за пороги,

підкорити собі козаків. Ще більшою була небезпека напа-

дів татар і турків. Ось чому козаки мусили жити по-війсь-

ковому, організовувалися у громади, ватаги, були завжди

озброєні і для кращої оборони будували в різних місцях

укріплення — городки, або січі, зроблені з рублених або

січених колод.

З часом, очевидно, в 30-х роках XVI ст. окремі січі об'-

єдналися в одну Запорізьку Січ, або Кіш. Перша писемна

згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Кра-

ків, 1551) польського історика Мартина Бєльського

(1495—1575). Спочатку, у середині XVI ст., козацький

Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хор-

тиці (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської

обл., затоплений тепер водами Каховського водосховища).

Після того як у 1593 р. на Січ напали татари і зруйнували

всі її укріплення, запорожці в тому ж 1593 р. перенесли

Січ на о. Базавлук (Чортомлик), розташований в 20—

ЗО км на південний захід від Томаківки.

Перенісши свій центр на о. Базавлук, запорожці наси-

пали тут земляні вали, побудували дерев'яні укріплення

з сторожовими баштами, оточені глибокими ровами. В них

біля бійниць вартували козаки, які в разі небезпеки підні-

мали по тривозі весь січовий гарнізон.

Посередині Січі був майдагі, де відбувалися військові

ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі —

військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені — дов-

гасті низькі приміщення, в яких жили козаки і які були

зроблені з лози (пізніше з дерев'яних колод) і вкриті оче-

ретом або шкурами.

Уже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ мала чітку вій-

ськову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по

142

500 чол. кожний, якими командували виборні полковники.

Полки складалися з сотень на чолі із сотниками, кілька

сотень утворювали курені, якими керували отамани. На

чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман,

який офіційно називався старшим (вперше титул гетьмана

було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким). Без-

посередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію Січі

вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах

виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя —

судовими справами. Військовими клейнодами (знаками)

були корогви (прапори) і бунчук (довге древко, на кінці

якого насаджували мідну або позолочену- кулю, з якої зви-

сав Жмут волосся подібно до кінського хвоста). Ознакою

влади старшого (гетьмана) була булава.

Вищою владою в Січі вважалася військова рада (ко-

ло) , в якій формально мали право участі всі козаки. У Січі

існувало дві ради, два кола: одно — велике, загальне —

з участю всіх козаків і друге — мале —з участю тільки

старшини.

Отже, і на початковому етапі історії Запорізької Січі не

було повної рівності. Як волосне, так і низове козацтво по-

ділялося на заможних й бідних козаків, дуків і голоту. По-

сол австрійського імператора Лясота писав, що серед ко-

зацтва були заможні козаки, зокрема «мисливці або влас-

ники човнів», і голота — «простий народ, що зветься у них

черню».

Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі,

гроші, захоплювали за Січчю «землі й луки», рибні й звіри-

ні промисли, де працювали бідні козаки і наймити.

У самій Січі, як засвідчено сучасниками, поряд з повно-

правними козаками — «товаришами» були й неповноправ-

ні — «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп'ята, слу-

ги, що обслуговували заможних козаків. За словом одного

із сучасників — Старовольського (1628), «новики» протя-

гом трьох років не мали права брати участі у виборах

старшин та деяких інших радах і виконували роль слуг

у своїх отаманів.

Яскраві образи бідних козаків, «голоти», «сіроми»

змальовуються в народних думах та історичних піснях,

зокрема в думі про козака Голоту:

Правда, на козакові шати дорогії— Постоли в'язові,

Три семирязі лихії: А онучі китайчані —

Одна недобра, друга негожа, Щирі жіноцькі рядняні;

А третя й на хлів незгожа. Волоки шовкові —

А ще, правда, на козакові Удвоє жіноцькі щирі валові.

143

Абсолютну більшість запорізьких козаків становили укра-

їнці, але на Січі були й росіяни, білоруси, поляки, татари

й вихідці з інших народностей.

Хоча повної рівності серед козацтва не існувало, але

для Запорізької Січі протягом усього її існування був

характерний загалом демократичний устрій, про що свід-

чать козацьке самоврядування, право козаків володіти

землями, брати участь у військових радах і виборах стар-

шин та ін. Отже, Запорізька Січ була козацькою респуб-

лікою, своєрідним прообразом Української козацької дер-

жави, яка створилася в ході визвольної війни в середині

XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.

У численних походах і боях укра-

Військове мистецтво їнське козацтво виробило само-

козацтва бутнє військове мистецтво, вияв-

ляло високу воєнну вмілість як на

суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами

або рушницями, пістолями, шаблями, списами, застосо-

вували луки й стріли, добре стріляли з гармат. По Дніпру

і морю плавали на човнах, які називалися чайками або

байдаками, і вміщали 50—70 чол. кожний.

Влучні стрільці, запорожці також прекрасно володіли

шаблями, літали, як вихор, на конях і вміли майстерно ве-

сти як наступальні, так і оборонні бої. В разі потреби вони

швидко будували шанці, а коли для цього не було умов,

то перекидали вози голоблями наперед, зв'язували їх лан-

цюгами і вели бій табором. Як писав Боплан, сотня

козаків у таборі не побоїться ні тисячі поляків, ні кількох

тисяч татар.

Козаки безмежно любили свою вітчизну і зраду її вва-

жали найтяжчим злочином. Для завоювання волі, визво-

лення своєї землі від іноземних загарбників вони готові

були жертвувати навіть власним життям. Прекрасний об-

раз старого козака-патріота створив М. Гоголь у повісті

«Тарас Бульба».

Козаки, писав Боплан, пристрастно люблять свободу,

віддають перевагу смерті над рабством, через що рідко по-

мирають від хвороби і то в глибокій старості, більшість за-

лишає голови на полі честі. За словами Боплана, козаки

були всі високого зросту, дотепні й щирі, міцні здоров'ям,

витривалі, легко переносили холод і голод, спеку і спрагу,

на війні невтомні, відважні, хоробрі й сміливі і мало доро-

жили життям.

144

У час воєнних походів козаки дотримувалися суворої

дисципліни, беззастережно підкорялися наказам старшин,

їли часто лише сухарі та соломаху (вариво з борошна або

пшона). Козаки, говорив Боплан, у час походу завжди

тверезі, і якщо буде помічено п'яного, то отаман негайно

наказує викинути його за борт (на морі).

Безмірна хоробрість, безстрашна мужність і героїзм,

глибокий патріотизм запорізьких козаків викликали пова-

гу і подив усього світу. «Можна,— писав про українських

козаків турецький хроніст XVI ст. Наїма,— з певністю ска-

зати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так

мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».

Запорізькі козаки мали найтісніші

Боротьба козацтва зв'язки з козаками донськими. Ба-

проти турецько- гато донських козаків приходили

татарської агресії в Запорізьку Січ і жили тут, а на

Дон ходили й жили там запорож-

ці. Так, запорізький полковник О. Шафран у 1626 р. у по-

сольському приказі розповідав, що він на Дону живе

18 років і що на Дону перебуває багато його товаришів —

запорожців (близько 1000 чол.), а на Запоріжжі донських

козаків також багато. А повелося, говорив далі Шафран,

у запорожців «з донськими козаками изстари, что меж

себя сходятся и живут вместе в одних куренях». Донці

й запорожці часто разом ходили у спільні походи про-

ти татар і турків, разом боролися проти шляхетської

Польщі.

Запорізьке козацтво разом з донцями, зміцнюючись,

ставало дедалі надійнішою перепоною нападам татар

і турків, захищало українські землі, та й не тільки їх, від

турецько-татарських руйнувань.

З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків

козаки дедалі частіше відправлялися в походи на їхні во-

лодіння, громили ворожі сили і визволяли невільників.

У 1574 р. відбувся похід козаків у Молдову на чолі з геть-

маном Іваном Сверчовським на допомогу молдовському

господареві Івоні, який виступив проти Туреччини.

У 1577—1578 рр. у Молдову ходили козаки під проводом

Івана Підкови, який, після розгрому загонів турецьких

військ і зайняття столиці Ясс, був проголошений господа-

рем Молдови. Але в 1578 р. під натиском переважаючих

сил турецьких військ і молдовських бояр Підкова зму-

шений був відійти в Україну, був заарештований і на

вимогу турецького султана скараний за рішенням поль-

ського сейму у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ

145

Підкови оспіваний Тї Г. Шевченком у поемі «Іван Під-

кова».

Для захисту південної України від турецько-татарської

агресії козацтво використовували і старости прикордонних

повітів, які «козакували разом з козаками». Одним з них

був український князь Дмитро Іванович Вишневецький,

що служив черкаським і канівським старостою з кінця

40-х — у 50-і роки XVI ст. (з перервами). Для захисту від

турецько-татарських нападів українських земель у 1554—

1555 рр. на острові Хортиці він збудував замок. Деякий час

перебував на службі у російського царя Івана IV. Багато

разів козацькі загони на чолі з Вишневецьким ходили в по-

ходи на Крим і Туреччину, громили турецько-татарських

агресорів, визволяли невільників. У 1563 р. Вишневецький

взяв участь у боротьбі претендентів на молдовський пре-

стол, але його невеликий загін під Сучавою був оточений

і розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним із

своїх помічників шляхтичем Яном Пясецьким був схопле-

ний і відправлений до Стамбула, де вони обидва були жах-

ливо скарані. Як пише сучасник польський хроніст Мартин

Бєльський, «Вишневецький і Пясецький були скинуті

з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по

дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер не-

гайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив

у такому положенні три дні, поки турки не вбили його

з луків за те, що лаяв їхню віру».

Багато істориків вважають, що Вишневецький став

прототипом образу козака Байди, оспіваного в народній

пісні «В Цариграді на риночку», що пішов на мученицьку

смерть, не зрадивши рідної Вітчизни.

Одним з перших видатних козацьких ватажків, які очо-

лювали морські походи козаків на турецько-татарські во-

лодіння, був Самійло Кішка. У 70-і роки XVI ст. він потра-

пив у турецький полон і пробув там близько 25 років.

У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на

Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільни-

ків-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Украї-

ну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599—

1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько-

шляхетського війска на Волощину, а в 1601—1602 рр.—

на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників

під проводом Кішки оспіване в українській народній

думі «Самійло Кішка».

146

Утворення Втечі й покозачення селян позбав-

реєстрового козацтва ляли феодалів робочих рук і збіль-

шували лави «неслухняного»,

«свавільного» населення, готового в перший-ліпший мо-

мент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим,

Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали від-

носини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд,

щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу,

статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм

деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» реш-

ти козаків, повернути їх у панське ярмо.

У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач

польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського

короля Сигізмунда II Августа набрав на державну службу

загін із 300 козаків. Вони вносилися у спеціальні списки

(реєстр), звідси пішла їхня назва «реєстрові козаки».

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, во-

ни не підлягали владі і юрисдикції старост та інших місце-

вих властей і були підпорядковані призначеному урядом

з числа шляхтичів «старшому і судді», який підлягав тіль-

ки коронному гетьману і королю.

Влада козацького старшого мала поширюватися не ли-

ше на реєстрових, а й на низових козаків, у зв'язку з чим

вони також звільнялися від юрисдикції інших властей і су-

дів — воєводи, старост, міських урядів та ін.

Однак усе це не могло спинити зростання козацтва,

пригасити його бойовий дух. Походи проти татар і тур-

ків не припинялися. Турецький султан і кримський хан

вимагають від польського короля, яким став Стефан

Баторій (1575—1586), приборкати козаків, погрожуючи

війною.

Польський уряд, що в цей час вів тривалу і виснажливу

війну з Росією, видавав суворі розпорядження про заборо-

ну походів проти татар і турків, про заборону входу на

дніпровський Низ і виходу звідти, про ліквідацію нереєст-

рового козацтва, але всі вони залишалися на папері. Уряд

не міг припинити зростання козацтва.

Одночасно з цим польський уряд намагався здійснити

свої плани про залучення козаків на державну службу.

У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у 1583 р.— 600,

у 1590 р.— 1000 чол. Але кількісним збільшенням реєстро-

вого козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстрові

козаки часто діяли разом з нереєстровими.

147

Виділення козацтва Чисельність козацтва продовжу-

в окремий вала збільшуватися. Поступово

суспільний стан воно, зміцнювалося і виділялося

і перетворення його в окремий суспільний стан. Ко-

на велику заки мали свою особливу орга-

суспільно-політичну нізацію з специфічними поряд-

силу ками й характером життя, з своїм

центром — Запорізькою Січчю.

Той факт, що козаки, відбиваючи татаро-турецькі на-

пади і влаштовуючи походи на Кримське ханство і туре-

цькі землі, захищали кордони Речі Посполитої, дозволяв

їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це

так, то вони — окрема суспільна група, яка не повинна

виконувати інших повинностей, крім воєнної, на користь

держави чи будь-кого іншого — магнатів, шляхти і т. п.

А уряд своїми заходами (Язловецький, Стефан Бато-

рій), які звільняли козаків від усякої влади, крім влади

козацького старшого та інших козацьких старшин, об'єк-

тивно сприяв формуванню таких поглядів козаків на себе

і свою роль у суспільстві. Козацтво під кінець XVI ст. вва-

жає, незалежно від того, реєстрове воно чи нереєстрове,

що воно — вільний, «непослушний» стан населення, що за

свою військову прикордонну службу, яку воно постійно не-

се на користь держави, має і фактичне і юридичне право

на володіння землями і майном, на звільнення від усяких

податків і повинностей, на вільне життя взагалі.

Важливе значення у виділенні козацтва в окремий сус-

пільний стан і перетворення його на велику суспільно-полі-

тичну силу мали ті соціально-економічні зміни, які сталися

після Люблінської унії. На території південно-східної

України, яку захищала від татаро-турецьких загарбників

місцева людність і ті втікачі, які йшли з західних і північ-

них українських земель, де в той час селянство було вже

закріпачене, польські й українські магнати і шляхтичі по-

чали закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких

воно сиділо. Для селянства, щоб не потрапити в панське

ярмо, залишався один вихід: покозачитися, визнати владу

козацьких старшин і разом з усім козацтвом, яке на той

час уже створило свій центр — Запорізьку Січ,— вступити

в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним

хліборобом, проти наступаючого кріпацтва.

Отже, силу і безперервне поповнення своїх рядів ко-

зацтво черпало передусім із селянства — місцевого, якому

загрожувало покріпачення, і селян-втікачів із Західної

148

та Північної України, які втікали звідти від кріпацького

гніту.

Саме ці дві групи українського населення і були основ-

ними джерелами формування козацтва, і тими елемента-

ми, які, вливаючись наприкінці XVI ст. до лав козацтва,

перетворили його на велику суспільно-політичну силу. Це,

звичайно, не виключає того, що до складу козацтва по-

трапляли й вихідці з інших класів і верств тодішнього на-

селення (міщани, дрібні шляхтичі, бояри та ін.), але не

вони відігравали вирішальну роль і визначали характер

козацтва.

Інтереси боротьби проти іноземного, польсько-шляхет-

ського і взагалі феодально-кріпосницького гніту об'єдну-

вали козацтво і селянство. Але оскільки козацтво створило

свою військову організацію і свій центр — Запорізьку Січ,

набуло великого досвіду боротьби проти ординців; мало

своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й очолило

селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблен-

ня. Можна вважати, що у тодішніх умовах Запорізька Січ

стала початковим етапом у формуванні української дер-

жавності.

Виділившись на кінець XVI ст. в окремий суспільний

стан, ставши значною суспільно-політичною силою, ство-

ривши свою організацію і свій військовий центр — Запо-

різьку Січ, козацтво уже на початку 1590-х років широко

виступає на боротьбу не тільки проти турецько-татарських

агресорів, а й проти польсько-шляхетського і взагалі фео-

дально-кріпосницького гніту. Боротьбу цю козацтво веде

спільно з основною масою українського експлуатованого

люду — селянством. Першими визначними подіями, в яких

українське козацтво виступило як велика суспільно-

політична сила, були селянсько-козацькі повстання

в Україні 1591—1596 рр.

Українське козацтво, виникнувши

Питання в другій половині XV ст., протягом

походження XVI ст: виросло в значну су-

козацтва спільно-політичну силу і своєю

в історіографії героїчною боротьбою проти туре-

цько-татарських нападників та

участю в перших народних рухах проти польсько-шляхет-

ського панування стало швидко відомим у світі. Ще біль-

шого розголосу козацтво набуло у наступні часи, коли во-

но очолило народні маси в боротьбі за визволення України

149