Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Гетьманом Правобережжя став колишній Переяслав- І

ський полковник Павло Тетеря (1663—1665), який, захи-

щаючи інтереси пропольської групи старшини, вірно слу-

жив шляхетській Польщі.

Але Лівобережжя й Запоріжжя

Чорна рада в Ніжині, не визнавали влади Тетері. На

Боротьба проти гетьманську булаву тут претенду-

шляхетської Польщі вали переяславський полковник

в 1663—1665 рр. (тодішній наказний гетьман) Яким

Сомко, ніжинський полковник Ва-

силь Золотаренко, що відображали інтереси різних груп

козацької старшини, і запорізький кошовий отаман Іван

Брюховецький, який видавав себе за захисника інтересів

широких народних мас, обіцяв полегшити їх становище,

зменшити побори й обмежити загарбання старщиною

земель.

У результаті такої соціальної демагогії, спираючись на

підтримку російських воєвод, Брюховецький домігся того,

що чорна рада (там були не лише козаки, а й чернь — се-

ляни та міщани) під Ніжином у 1663 р. обрала його геть-

маном. Сомка й Золотаренка Брюховецький звинуватив у

зраді, у зв'язках з польською шляхтою, і вони були страче-

ні у вересні 1663 р. у Борзні.

Отже, закріпився поділ України на дві частини: Право-

бережжя, де гетьманом був ставленик Польщі П. Тетеря,

залишалося під владою шляхетської Польщі; Лівобереж-

жя з Києвом, де гетьманом став І. Брюховецький, що

орієнтувався на царський уряд,— у складі Росії.

Польські шляхтичі, які поверталися на Правобережжя,

і пропольська група старшини на чолі з Тетерею поновлю-

вали польсько-шляхетські порядки, кріпосницький і націо-

нальний гніт. Проти їхніх дій піднімалися народні по-

встання.

Найбільшим було повстання 1663 р. у Паволоцькому

полку, очолене паволоцьким полковником Іваном Попови-

чем, метою якого було визволення Правобережжя з-під

влади польської шляхти. Повстанці громили шляхетські

маєтки і знищували шляхтичів. Тетері й польським шлях-

тичам удалося придушити повстання, і Попович у липні

1663 р. після нелюдських тортур був страчений.

Польсько-шляхетський уряд вирішив організувати по-

хід військ на Лівобережжя, щоб повернути його під свою

владу. Цей похід, очолений королем Яном II Казимиром,

почався у листопаді 1663 р. Польсько-шляхетським

260

військам, татарам і частині правобережних козацьких пол-

ків на чолі з Тетерею вдалося вдертися на Лівобережну

Україну. Але в січні 1664 р. під Глуховом і в лютому

1664 р. під Новгородом-Сіверським вони зазнали таких

ударів від російських військ під командуванням воєво-

ди Г. Ромодановського, козацьких полків на чолі з гетьма-

ном Брюховецьким і місцевого населення, що змушені

були втікати з Лівобережжя України.

Під час цього походу трагічно загинув герой україн-

ського народу Іван Богун. Перебуваючи в правобережно-

му козацькому війську і беручи участь у поході, Богун

підтримував зв'язки з командуванням російських військ і

подавав йому допомогу. Дізнавшись про це, польське ко-

мандування в лютому 1664 р. під Новгородом-Сіверським

заарештувало Богуна, і він був страчений.

Крах польсько-шляхетського походу на Лівобережжя

в 1664 р., поява на Правобережжі запорожців на чолі з

Іваном Сірком, лівобережних козацьких полків і ро-

сійських військ дали новий поштовх розгортанню народ-

них повстань на правобережних українських землях.

Охопивши спочатку Подніпров'я, особливо район Ли-

сянки і Ставищ, де польських шляхтичів громили повстан-

ські загони на чолі з Сулимкою і Вареницею' чисельністю

близько ЗО тис. чол., повстання в 1664—1665 рр. охопило

всю Правобережну Україну. Внаслідок цього польсько-

шляхетська влада на Правобережжі фактично була лікві-

дована. Злякавшись великого розмаху народної боротьби,

Тетеря в 1665 р. втік у Польщу.

Гетьманом Правобережної Укра-

Гетьман їни став Петро Дорофійович

П. Дорошенко Дорошенко. Він народився 1627 р.

(1665—1676) у Чигирині в родині козака. На-

вчався Києво-Могилянській коле-

гії. У козацькому війську почав служити за Богдана

Хмельницького як арматний писар, брав участь у боях ви-

звольної війни, шість років був прилуцьким полковником,

у 1660 р. став чигиринським полковником. Воював на боці

Виговського, зокрема брав участь у придушенні повстання

під проводом М. Пушкаря в Полтаві в 1658 р., з проголо-

шенням Тетері гетьманом став у нього генеральним осаву-

лом. Після зречення Тетері гетьманом за підтримки татар

був проголошений медведівський сотник Степан Опара,

але незабаром він був усунений, виданий полякам, які

його розстріляли. 10 жовтня 1665 р. Дорошенко був прого-

лошений полковниками наказним гетьманом, а в січні

261

1666 р. загальна козацька рада в Чигирині обрала його

гетьманом постійним. На гетьманську булаву став претен-

дувати брацлавський полковник Василь Дрозденко, але

Дорошенко разом з загонами польських військ зайняв

Брацлав, узяв у полон Дрозденка і розстріляв його.

Сили Дорошенка збільшувалися, під Брацлавом у ньо-

го було 20 тис. козаків. Поряд з цим Дорошенко створив

постійне наймане військо з «охотників» — «сердюків», або

«серденят» (з турецької — одчайдухи), яких налічувалося

теж близько 20 тис.

У перший час Дорошенко визнавав зверхність

польського короля й підтримував дружні стосунки з

кримським ханом. Але головною метою своєї діяльності він

вважав добитися визволення і об'єднання всіх україн-

ських земель у вільній, незалежній, самостійній Україн-

ській державі. Межі цієї держави мали охоплювати всі

етнічно українські землі від Перемишля, Ярослава, Вісли

і Німана на заході до Сєвська і Путивля на сході. Такими

були в старі часи кордони «держави або Князівства

Руського» і такими вони мали бути у козацькій державі.

Але здійсненню цієї мети заважали тодішні несприят-

ливі обставини: на самостійність України посягали сусі-

ди— Польща, Туреччина, Росія. Дорошенко усвідомлю-

вав, що Україні одній не втриматися, що їй необхідно

обіпертися на одну з держав, проте, писав він від свого

імені і від імені всіх козаків, вони «не бажають бути ні ра-

бами, ні данниками, але хочуть залишатися вільними...».

Він говорив, що, зважаючи на єдність в Україні і Росії

віри, його «сердечним бажанням» є, щоб цією опорою

була Росія, але за умови, «щоб в усіх містах і правої

і лівої сторони воєвод і царських ратних людей не було,

щоб по містах скрізь управляли полковники та старшини

козацькі...»

Оскільки ж російський уряд уже показав, що він хоче

повністю підпорядкувати Україну своїй владі і поневолити

український народ, Дорошенко вирішив об'єднати україн-

ські землі під зверхністю турецького султана і цим забез-

печити незалежність Української держави.

Уже наприкінці 1665 — на початку 1666 р. Дорошенко

поставив метою «вигнати всіх ляхів із України до Поль-

щі», оволодіти Лівобережжям і об'єднати його з Правобе-

режжям під однією булавою. У грудні 1666 р. козацькі за-

гони разом з татарами розгромили 6-тисячний польський

загін полковника Маховського біля м. Браїлова, недалеко

262

від Брацлава. У 1667 р. козацькі загони (24 тис. чол.) і та-

тари, вигнавши польські війська з Кам'янця-Подільського

і ввійшовши в Галичину, обложили польську армію біля

Підгайців. Але через те, що запорожці під проводом кошо-

вого Сірка напали на Перекоп, татари, уклавши договір

із поляками, поспішили відійти в Крим. Дорошенко зами-

рився з поляками. Наприкінці 1667 р. він вів перего-

вори з представниками царського уряду В. Дубенським

і В.Тяпкіним про перехід цих українських земель «под

его царского пресветлого величества высокую руку»,

але згоди не було досягнуто.

Гетьманом Лівобережної України

Кріпосницька залишився Іван Брюховецький.

політика гетьмана Забувши свої обіцянки поліпшити

І. Брюховецького. життя простих людей, він усіма

Московські статті силами захищав інтереси козацької

1665 р. старшини, сприяв загарбанню нею

земель і посиленню експлуатації

селян, міщан, рядових козаків. Оскільки це викликало ве-

лике незадоволення народних мас, він для кращого захи-

сту класових інтересів старшини вирішив міцніше спертися

на царський уряд. З цією метою у 1665 р. він з групою

старшини поїхав до Москви і підписав там з царським уря-

дом нові, так звані Московські статті 1665 р. За ними під-

тверджувалися привілеї козацької старшини, права і

вольності козацькі. Але разом з тим за цими статтями по-

силювалася адміністративна й фінансова залежність геть-

мансько-старшинської адміністрації від царизму. Право

обирати гетьмана «по указу великого государя» зберігало-

ся, але кожен обраний гетьман мав їхати до Москви царя

«пресвітлі очі бачити». Якщо за Березневими статтями

1654 р. царський воєвода з ратними людьми був лише в

Києві, за Переяславськими статтями 1659 р. і в Чернігові,

Ніжині, Переяславі, Умані, Брацлаві, то за цими, Москов-

ськими статтями російські воєводи з військами мали бути

і в багатьох інших містах: у Полтаві, Кременчуку, Новго-

роді-Сіверському, Острі, Каневі, Гадячі, а також у Кодаку

на Запоріжжі. При цьому якщо раніше воєводи займалися

лише порядком у своїх військах, то тепер вони дістали

право втручатися і в місцеві справи: збирали у царську

казну податки з селян і міщан, грошові збори з винних

оренд, податі з торгових людей. Царські війська повинні

були забезпечуватися хлібними припасами з місцевих ре-

сурсів. Київський митрополит мав призначатися з Москви

і, отже, мусив підлягати московському патріархові.

263

Йдучи назустріч домаганням козацької старшини, цар-

ський уряд пожалував Брюховецькому боярський титул,

а старшині, що прибула з ним,— дворянство. Брюховець-

кий дістав підтвердження від царя на Гадяч з околицями

як на рангове володіння, а спадковим його володінням

стала Шептаківська волость у Стародубському полку.

Старшина також одержала грамоти на володіння містами

й селами та на «послушенство» населення, яке там жило.

У 1666 р. в Україну стали прибу-

Повстання 1666 р. вати царські воєводи з військами,

на Лівобережжі Вони не зважали на місцеві поряд-

ки й звичаї, втручалися в управ-

ління, захоплювали землі, чинили всякі утиски місцевому

населенню. Тоді ж почався перепис селян і міщан для

визначення розмірів податків. Посилювала гніт і козацька

старшина.

Внаслідок цього уже в 1666 р. на Лівобережжі і особ-

ливо на Переяславщині проти гніту та утисків старшини

і царських воєвод спалахнули народні повстання. Вони

становили значну небезпеку для старшини і царизму ще

й тому, що одночасно розгорталося повстання козацької

голоти й селян і на Дону під проводом Василя Уса.

Ослаблені тривалою війною, Росія

Андрусівське і Польща ЗО січня 1667 р. у с.Анд-

перемир'я 1667 р. русові, поблизу Смоленська, укла-

ли угоду про перемир'я на 13,5 ро-

ків. Росії Польща повертала Смоленськ і Сіверську землю.

У складі Росії залишалися Лівобережна Україна і Київ

(на 2 роки). Правобережна Україна та Білорусь і надалі

мали перебувати під владою Польщі, Запорізька Січ

повинна була бути під владою і Росії і Польщі, «в по-

слушенстві під охороною та під високою рукою обох вели-

ких государів».

Отже, царський уряд, погодившись на поділ України

на дві частини, порушив свої зобов'язання, дані ним у Пе-

реяславській угоді 1654 р. про захист України від зазіхань

шляхетської Польщі.

Закріплення поділу України на дві частини, зафіксова-

не Андрусівською угодою, викликало велике незадоволен-

ня серед широких мас українського народу.

Посилення з боку старшини, очо-

Повстання 1668 р. люваної Брюховецьким, кріпосни-

на Лівобережжі цького гноблення, утиски царсь-

ких воєвод, незадоволення Андру-

сівським перемир'ям викликали спалахи широких народ-

них повстань, які на початок 1668 р. охопили майже все

Лівобережжя. Повстанці відмовлялися платити податки,

264

громили найбільш ненависних орендарів, відкупників, на-

падали на царських воєвод і ратних людей, виганяли, а ча-

сом убивали їх.

Брюховецький, щоб відвести удари від себе й старши-

ни, намагався спрямувати ненависть повстанців лише

проти представників царського уряду. Одночасно він по-

чав переговори з турецьким султаном про передачу йому

під владу України і про спільну боротьбу проти Росії.

Складною ситуацією на Лівобережжі вирішив скори-

статися Дорошенко. Пообіцявши Брюховецькому пере-

дати гетьманство на обох берегах Дніпра, Дорошенко у

травні 1668 р. з'явився на Лівобережжі і вступив у межі

Полтавщини. У червні 1668 р. у війську Брюховецького,

що перебувало в районі Диканьки, піднялося повстання.

Скориставшись тим, що повсталі козаки убили Брюхо-

вецького, Дорошенко проголосив себе гетьманом усієї

України.

Але народні маси й більшість старшини не підтримали

Дорошенка, який хотів віддати Україну під владу султан-

ської Туреччини. Вони рішуче виступали на боротьбу

проти. Дорошенка, який змушений був відступити на

Правобережжя до Чигирина.

На раді в Новгород-Сіверському

Обрання гетьманом в 1668 р. гетьманом Лівобережної

Д. Многогрішного. України обрали Дем'яна Много-

Глухівські статті грішного (1668—1672), генераль-

1669 р. ного осавула, який був раніше

чернігівським полковником. Він

визнав владу царського уряду. Запоріжжя також висту-

пило проти Дорошенка і в серпні 1668 р. обрало гетьманом

запорізького писаря Петра Суховія, який орієнтувався на

підтримку кримського хана. На Правобережжі з'явився

ще один гетьман — Михайло Ханенко, який дотримувався

польсько-шляхетської орієнтації.

З дозволу царського уряду в березні 1669 р. в Глухові

зібралася рада, яка підтвердила обрання Многогрішного

гетьманом і схвалила нові так звані Глухівські статті. Цар

обіцяв, що права і вольності Війська Запорізького й геть-

мана порушені не будуть. Щоб послабити невдоволення

населення України свавіллям царських воєвод, а стар-

шин —. обмеженням їх- влади, царський уряд залишив

своїх воєвод з військами лише в п'ятьох містах (Києві, Пе-

реяславі, Ніжині, Чернігові та Острі), де вони мали відати

тільки своїми ратними людьми і не втручатися в справи

місцевої адміністрації. Податки мусила збирати козацька

265

старшина, а не воєводи. Підтверджуючи Березневі статті

1654 р., царський уряд одночасно заборонив гетьманові

вступати в зносини з іноземними державами. Але гетьман-

ські посли повинні були запрошуватися на посольські з'їз-

ди, де вирішувалися питання, пов'язані з Україною. У Мо-

скві мав жити вибраний від гетьмана і старшин представ-

ник, якому й повинен був писати гетьман, а вибраний

мусив ті листи давати приказним людям, які й доповідали

їх цареві. Козацька старшина погодилася на 30-тисячний

козацький реєстр, а царський уряд дозволив гетьманові

для боротьби проти народних повстань тримати при собі

1000 чол. найманого війська. На подання гетьмана цар-

ський уряд обіцяв надавати старшині дворянські звання.

Обмежувався перехід селян у козацтво, гетьман зобов'-

язувався повертати селян-кріпаків, що втекли з Росії

в Україну. Резиденцією лівобережних гетьманів стало

місто Батурин.

Ставши гетьманом, Многогрішний дуже дбав про своє

особисте збагачення, широко роздавав уряди (посади) й

землі своїм родичам, чим викликав невдоволення стар-

шинської верхівки. У 1672 р. група старшин, звинуватив-

ши Многогрішного у зв'язках з Дорошенком і зраді Росії,

відправила його до Москви. Царський уряд засудив Мно-

гогрішного до смертної кари, замінивши її довічним за-

сланням у Сибір. Многогрішний був відправлений в іркут-

ську тюрму, після виходу з неї перебував там же, в Іркут-

ську, на військовій службі, потім у чернецтві, «скитаясь

меж дворов и помирая голодною смертью».

Лівобережним гетьманом стар-

Гетьман шинською радою — радою «знач-

I. Самойлович. них» («тихими гласьі») в присут-

Конотопські статті ності московського воєводи Ромо-

1672 р. дановського біля містечка Козача

Діброва (між Путивлем і Коното-

пом) 17 червня 1672 р. був обраний генеральний суддя

Іван Самійлович Самойлович (1672—1687), «попович», як

його звали за те, що був сином священика. Були під-

тверджені Глухівські статті з деякими змінами, зокрема

було виключено пункт про участь українських послів

у посольських з'їздах російських дипломатів з іноземними

державами.

Крім підтверджених Глухівських статей, були прийняті

нові статті, кількістю 10, що називаються Конотопськими

(1672 р.). На прохання козацької старшини посилювався

її вплив на гетьмана, але послаблювалася автономія

28в

України. Гетьман сам, без ради старшини, не мав права її

карати і позбавляти посад. Без царського указу, й ради

старшин він не міг посилати послів до чужоземних монар-

хів. Гетьман і старшина обіцяли не приймати втікачів —

селян з Росії, а тих, що вже втекли в Україну, повернути

туди. На вимогу старшини ліквідовувалися наймані, ком-

панійські полки, які були підпорядковані безпосередньо

гетьманові.

Самойлович народився у сім'ї священика с. Ходоркова

на Житомирщині, закінчив Киево-Могнлянську колегію і,

як писав Самійло Величко, «достатньо знав козацько-

руське письмо, був розумний, красної вроди, добрий,

схильний та прихильний до всіх людей».

Самойлович послідовно боровся за об'єднання Право-

бережної України з Лівобережжям під владою російсько-

го царя і для досягнення цього неодноразово вів воєнні дії

проти польських військ, Ханенка, Дорошенка, турків і та-

тар. Він намагався повністю підпорядкувати своїй владі

Запоріжжя. Багато років Самойлович був слухняним при-

хильником Москви, мирився з посиленням її влади в

Україні. У Москві виховувалися два сини Самойловича,

що пізніше стали полковниками, дочка його була одруже-

на з боярином Ф. Шереметєвим.

У своїй соціальній політиці Самойлович робив все для

збагачення й посилення влади козацьких старшин. Він

роздавав старшинам землі, створив своєрідну гвардію —

бунчукових товаришів, якими ставали діти старшин,

що потім призначалися на військові й адміністративні

посади. Державна влада набувала дедалі більше стар-

шинського, аристократичного характеру, а Самойлович

дедалі частіше думав про спадковість гетьманства у його

родині.

Складними за Самойловича були відносини україн-

ської церкви з московською. З часу прийняття християн-

ства українська церква була підпорядкована константино-

польському патріарху. Але з проголошенням переходу

України під владу московського царя московський уряд

І московський патріарх намагалися поставити українську

церкву у залежність від Москви. Митрополит Сильвестр

Косів, його наступники Діонісій Балабан (1658—1663),

Йоеиф Тукальський (1663—1675) та інші відстоювали не-

залежність української церкви.

У 1684 р. царський уряд і московський патріарх

Йоаким стали наполягати, щоб Київська митрополія

2в7

перейшла під зверхність московського Патріарха. Гетьман

Самойлович підтримав цю ідею, висунувши на пост Київ-

ського митрополита князя Гедеона Четвертинського, єпи-

скопа луцького, що переїхав на Лівобережжя і одружив

свого небожа з дочкою гетьмана. Під тиском уряду

29 червня 1685 р. у Києві Київським митрополитом було

обрано Гедеона Четвертинського. Восени того ж року у

Москві патріарх Йоаким урочисто висвятив Гедеона на

митрополита.

Оскільки проти цього виступали константинопольський

та інші вселенські патріархи, московський посол звернувся

до турецького візира, і той примусив патріархів згодитися

на відлучення української церкви від Константинополя

та підпорядкування її Москві.

Дорошенко, намагаючись об'єдна-

Союз П. Дорошенка ти всі українські землі і домогтися

з турецьким незалежності Української держа-

султаном ви, розширював свої міжнародні

зв'язки в пошуках опори для

здійснення власних задумів. Але Польща весь час прагну-

ла відновити свою владу в Україні, для чого її війська

влаштовували походи на Правобережжя. Татари спусто-

шували українські землі, а в цей час ще й підтримували

претендента на гетьманську булаву запорізького писаря

Петра Суховія. Літом 1669 р. Суховій з татарами оточив

Дорошенка з двотисячним загоном козаків біля с. Коно-

пчі над Россю. Лише за розпорядженням султана тата-

ри припинили облогу, а козаки замість Суховія висунули

в гетьмани уманського полковника Михайла Ханенка. От-

же, татари для Дорошенка були ненадійними союзниками.

А російський цар, уклавши Андрусівську угоду з Польщею,

зламав Переяславський договір 1654 р.

За цих умов Дорошенко звернув свої погляди на Ту-

реччину, щоб саме з її допомогою визволити Україну і до-

сягти її незалежності. На раді старшин були вироблені

умови протекторату турецького султана над Україною;

Ці умови восени 1668 р. спеціальні посли Лев Бускевич

і Григорій Білогруд відвезли до Константинополя. В умо-

вах говорилось, що, за прикладом Хмельницького, козаки

хочуть бути в союзі з Туреччиною, але не невільниками і не

данниками, а вільними від усяких податків. З турецькою

поміччю гетьман сподівався визволити всі українські

землі до Перемишля, Самбора й Вісли на заході, до Мін-

ської області на півночі, до Сєвська і Путивля на сході.

268

Запорізьке військо, як і раніше, вільно обиратиме гетьма-

на, українська церква залишиться під зверхністю царго-

родського патріарха, війська, що будуть приходити в

Україну, перебуватимуть під владою гетьмана, турецький

султан і кримський хан без згоди гетьмана не будуть укла-

дати договорів з Польщею і Москвою. Турки і татари не

матимуть права будувати на Україні мечетей, брати ясир

і руйнувати міста і села.

Султан пішов на угоду з Дорошенком, і коли його

посли повернулися з Царгорода, 10—12 березня 1669 р.

загальна рада козаків у Корсуні вирішила «держати

з турками дружбу».

Султанська Туреччина й Крим-

Напад ське ханство, намагаючись скори-

турецьких військ статися становищем, що склалося

на Україну. в Україні в 60—70-х роках, поси-

Бучацький договір лили загарбницьку політику щодо

1672 р. українських земель. Здійсненню

їхніх намірів сприяла угода право-

бережного гетьмана П. Дорошенка з турецьким султаном

у 1669 р.

Улітку 1672 р. в межі України вторглася величезна ар-

мія, очолювана султаном Магометом IV, до складу якої

входили турецькі війська, війська молдовського і ва-

ласького господарів,, кримські татари. Разом з ними діяли

і загони П. Дорошенка. Незначне польське військо не

змогло протистояти цій навалі. 27 серпня 1672 р. 300-ти-

сячне турецьке військо захопило фортецю Кам'янець-По-

дільський і рушило в Східну Галичину, на Львів. Польські

війська під м. Бучачем (тепер Тернопільська обл.) були

розгромлені.

Польський уряд змушений був укласти 18 жовтня

1672 р. в м. Бучачі мирний договір, надзвичайно тяжкий

для Польщі. Вона зобов'язалася сплатити Туреччині вели-

ку контрибуцію (80 тис. талерів) і щорічно давати 22 тис.

злотих данини. Поділля від Польщі відходило до Туреччи-

ни; Брацлавщина і Південна Київщина визнавалися ко-

зацьким володінням під управлінням П. Дорошенка, що

ставав васалом турецького султана; інші території Право-

бережжя й Східна Галичина залишалися під владою шля-

хетської Польщі.

Але український народ не хотів жити під владою Ту-

реччини. Проклинаючи Дорошенка, десятки тисяч козаків,

269