Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

З усього сказаного можна дійти висновку, що Переяс-

лавська угода з юридичного погляду найближче підхо-

дить до поняття васальної залежності чи протекторату. Це

був договір, що забезпечував, при його дотриманні, дер-

жавну самостійність України і допомогу Росії в боротьбі

проти зовнішніх ворогів.

Тривалий час дискутувалось питання про те, як пра-

вильно характеризувати союз України з Росією: «приєд-

нання» чи «возз'єднання»? У працях радянських істориків

до кінця 40-х — початку 50-х років ішлося про «приєднан-

ня». Але після прийняття керованим Л. М. Кагановичем

ЦК Компартії України у серпні 1947 р. постанови про не-

задовільну роботу Інституту історії АН УРСР і особливо

в час підготовки і відзначення у 1953—1954 рр. 300-річчя

приєднання України до Росії за умов культу особи адмі-

ністративним порядком було введено термін «возз'єднан-

ня», який до останніх років був загальновживаним в істо-

ричній літературі.

В українській історіографії термін «возз'єднання»

вперше ввів, мабуть, П. О. Куліш. У 1874—1877 рр. він

опублікував тритомну працю під назвою «История воссо-

единения Руси» і в 1877 р. випустив «Материалы до исто-

рии воссоединения Руси». Цим же терміном користувалися

російські великодержавні історики, які заперечували існу-

вання осібного українського народу, вважаючи його «гіл-

кою» єдиного російського народу. Тому вони й оцінювали

Переяславську угоду як акт «возз'єднання» в єдине ціле

земель, що були «вотчинами» московських царів.

Декретований, згори термін «возз'єднання» не має в

дійсності ніякого грунту, оскільки «возз'єднуватися» мо-

жуть лише частини чогось цілого, єдиного. А український

і російський народи — це два окремі народи, і їх можна

тільки об'єднувати чи приєднувати. З обгрунтуванням не-

коректності вживання терміну «возз'єднання» ще в

1966 р. виступив у статті «Приєднання чи возз'єднання?»

історик Михайло Брайчевський, за що й був звільнений

з роботи в Інституті історії Академії наук УРСР.

У цілому акт 1654 року називається по-різному: приєд-

нання України до Росії, входження України до складу Ро-

сійської держави, перехід України під протекторат (або:

під владу) російського царе. Очевидно, найбільш відпові-

дає суті справи термін «приєднання», оскільки цей термін

серед усіх інших найбільш, так би мовити, нейтральний,

в якому нема поняття про нерівноправність сторін, які

об'єднуються.

240

Щодо оцінки переходу України під владу росій-

ського царя, то вона в радянський час змінювалася. До

середини 30-х років Переяславський акт оцінювався

як «союз українських феодалів з російськими, який по

суті юридично оформив початок колоніального пануван-

ня Росії над Україною» (БСЭ, 1 вид. М., 1935. Т. 59.

С. 818).

А уже в серпні 1937 р. у Постанові жюрі урядової комі-

сії з конкурсу на кращий підручник для 3 і 4 класів серед-

ньої школи з історії СРСР про приєднання України до Ро-

сії говорилося так: «Автори не бачать ніякої позитивної

ролі в діях Хмельницького у XVII сторіччі, в його боротьбі

проти окупації України панською Польщею і султанською

Туреччиною; факт переходу, скажімо, Грузії наприкінці

XVIII сторіччя під протекторат Росії, так само, як факт

переходу України під владу Росії, розглядається авто-

рами, як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними

історичними умовами того часу; автори не бачать, що пе-

ред Грузією стояла тоді альтернатива — або бути погли-

нутою шахською Персією і султанською Туреччиною, або

перейти під протекторат Росії, так само, як перед Украї-

ною стояла тоді альтернатива — або бути поглинутою пан-

ською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти

під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива бу-

ла все ж найменшим злом (К изучению истории. М., Парт-

издат, 1937, с. 38).

Але характеристика приєднання України до Росії як

«найменшого зла» незабаром стала не влаштовувати пар-

тійні верхи. Після згаданої вище постанови ЦК КП(б)У

«Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту

історії Академії наук УРСР» (1947) термін «найменше

зло» став зникати, а приєднання України до Росії стало

трактуватися як закономірний результат всієї попередньої

історії двох братніх народів, найкраща перспектива для

українського народу, як безумовне для нього благо. Ці

положення офіційно були стверджені в Постанові ЦК

КПРС, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради СРСР

«Про 300-річчя возз'єднання України з Росією» і «Тезах

про 300-річчя возз'єднання України з Росією 1654—

1954 рр.», схвалених ЦК КПРС. У відповідності з цими

документами історики й змушені були оцінювати події

1648—1654 рр. В останні роки іде дальше наукове до-

слідження і перегляд застарілих положень та нав'язаних

міфів.

241

Серед нових праць, присвячених визвольній війні

українського народу й передусім життю та діяльності

її керівника Богдана Хмельницького, слід назвати працю

В. А. Смолія і В. С. Степанкова «Богдан Хмельницький.

Соціально-політичний портрет» (К., 1993). У ній автори на

основі величезної кількості історичних джерел, значна ча-

стина яких уперше уводиться до наукового обігу, з ураху-

ванням нових підходів дають характеристику всіх най-

важливіших аспектів теми.

Спеціально проблему приєднання України до Росії з

нових позицій розглянула О. М. Апанович у книзі «Україн-

сько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність», що по-

бачила світ у 1994 р.

Розділ?

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

1. Політичне становище України. Руїна

Україна після Визвольна війна 1648—1654 рр.,

Переяславської відрив України від Польщі, поява

ради на європейському терені нової,

Української козацької держави та

перехід її під протекторат московського царя стали ви-

значними подіями в житті українського народу і в євро-

пейській історії взагалі. Але ці події не розв'язали повною

мірою завдань, які стояли перед українським народом на-

передодні визвольної війни. Укладення договору між

Україною та Росією не гарантувало Україні безпеки з боку

Польщі та кримських татар. Не було возз'єднано в межах

Української держави всі етнічно-українські землі. Тому

необхідно було спільно з московським військом добитися

перемоги над шляхетською Польщею, змусити її визнати

незалежність Української держави та погодитись на пере-

хід до її складу всіх західних і північно-західних україн-

ських земель.

Складними були відносини і всередині українського

суспільства. Селяни й рядові козаки хотіли бути вільцими

господарями-землеробами, а старшина, шляхта, вище

духівництво в переважній частині прагнули зосередити в

своїх руках якнайбільше земель та інших багатств, пере-

творити селян у своїх підданих, стати панами над ними,

зайнявши місце польських магнатів і шляхтичів. Це стало

основою гострих соціальних конфліктів.

Нарешті царський уряд уже з перших днів намагався

обмежити права Української держави, став вести лінію на

її повне підпорядкування, а потім і на її повну ліквідацію.

Це викликало незадоволення і опір як серед старшин, так

і в народних масах. У боротьбі за незалежність Україн-

ської держави гетьмани і різні групи старшин орієнтува-

лись на різні держави — Польщу, Туреччину, Росію,

Швецію.

243

Численні напади польських військ, турків, кримських

татар, наступ російського царизму на волю України і її

спротив, гострі соціальні суперечності, що зумовлюва-

ли вибухи народних повстань, боротьба старшинських

угруповань,— все це вело до руйнування міст і сіл

України, підриву її економіки, марного витрачання

народних сил, запустіння цілих районів України. І, мабуть,

не без підстав у старій історіографії розглядуваний

період дістав назву Руїни.

У перші роки після Переяслав-

Війна з Польщею ської ради (1654—1656) Богдан

в 1654—1656 рр. Хмельницький ставив своєю го-

ловною метою з допомогою мо-

сковських військ захистити Україну від зовнішніх ворогів,

передусім повністю унезалежнити її від шляхетської

Польщі і возз'єднати всі українські землі в межах своєї

держави, а також не допустити ущімлення суверенних

прав Української держави з боку російських царських

властей.

Характеризуючи плани, здійсненню яких присвятив

Хмельницький останні роки життя, історик В. К. Липин-

ський у праці «Україна на переломі. 1657—1659» писав:

«Головною метою цих планів гетьманських було: унеза-

лежнити себе від агресивної політики Москви; відібрати

від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що

в склад державної козацької України, визнаної і Переяс-

лавським трактатом, ще не ввійшли; зробити нешкідливим

для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжна-

родне признання для своїх династичних намірів, які поля-

гали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський

суверенним титулом княжим і забезпечити наслідствен-

ність Верховної Влади в новій Українській Державі. Все

це разом означало забезпечення і угрунтовання державної

незалежності України, і це було те завдання, якому Вели-

кий Гетьман віддав усю свою кипучу енергію, всю свою

фанатичну впертість і весь свій багатий досвід останніх літ

свого життя».

Незважаючи на складність зовнішньополітичного ста-

новища (неминучість війни з Польщею, загроза з боку

Швеції з північного заходу і Туреччини та Кримського

ханства — з півдня), Російська держава уже незабаром

після Переяславської ради (1654) вступила у боротьбу

проти Польщі.

Головні сили російського війська, що мали 40 тис. чол.

на чолі з царем Олексієм Михайловичем, навесні 1654 р.

244

вирушили на Смоленщину і Білорусь. На допомогу йому

Богдан Хмельницький послав до Гомеля три козацькі пол-

ки (Ніжинський, Чернігівський і Стародубський) чисельні-

стю 20 тис. козаків під командуванням наказноготетьма-

на Івана Золотаренка, а під Смоленськ рушили 12 тис.

козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком.

При активній підтримці і допомозі місцевого населення

Смоленщини і Білорусі російські війська й українські коза-

ки успішно просувалися вперед. Російська армія зайняла

Дорогобуж, Рославль, Полоцьк, Могильов та інші міста.

Українські козаки на чолі з Іваном Золотаренком взяли

Гомель, Речицю, Пропойськ, Новий Бихов.

Золотаренко став заводити в південній Білорусі україн-

ську адміністрацію, ділячи відвойовані землі на полки й

сотні. Діючи, очевидно, відповідно до волі гетьмана, він

мав метою приєднати Білорусь до України. Це привело до

конфлікту з московськими воєводами, які намагалися при-

лучити білоруські землі до Москви.

У серпні 1654 р. нищівної поразки зазнало польсько-

литовське військо на чолі з литовським гетьманом Янушем

Радзивіллом на р. Шкловці (15 верст від Борисова). По-

ранений Радзивілл ледве врятувався. 23 вересня 1654 р.

було зайнято Смоленськ, а на кінець цього року вся Смо-

ленщина і значна частина Білорусі (воєводства Полоцьке,

Вітебське і Мстиславське) були визволені від польсько-

литовського панування.

В Україні польсько-шляхетські війська вдерлися на

Поділля, Волинь, Брацлавщину ще в лютому — березні

1654 р., але, діставши під Уманню і Брацлавом відсіч від

місцевого населення та козацьких військ, очолюваних він-

ницьким полковником Іваном Богуном, повернули назад

до Польщі.

Улітку в Україні було затишшя. Але восени коронний

гетьман С. Потоцький повів на Поділля й Брацлавщину

польсько-шляхетські війська. 18 жовтня вони дійшли до

Бара. Населення й козацькі війська чинили героїчний опір.

Особливу мужність виявили захисники м. Буші Брацлав-

ського воєводства (тепер село Ямпільського р-ну Вінниць-

кої обл.). Після того як польські жовніри вдерлися до мі-

ста, частина жителів і козаків закрилася в замку. Коли

триматися далі.стало неможливо, вони висадили в повітря

пороховий погріб. Його підпалила дружина сотника Олена

Зависна. Внаслідок вибуху разом з мужніми захисниками

міста загинуло багато ворогів.

Наступна запекла битва сталася 19—22 січня 1655 р. під

Охматовом (тепер село Жашківського р-ну Черкаської обл.).

245

Вона дістала назву Дрижипільської, оскільки відбува-

лася иа відкритій місцевості у сильні морози. У цій битві

російські війська й українські козаки виявили великий ге-

роїзм. Як писав Самовидець, «трупом жолнірським козаки

отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися руко-

паш». Зазнавши великих втрат, польсько-шляхетєькі

війська разом з татарами, що прийшли їм на допомогу,

відступили з Правобережної України за Буг.

У серпні — вересні 1655 р. козацькі полки і російські

війська розпочали наступ і з допомогою місцевих повстан-

ців визволили від польсько-шляхетських військ Поділля,

значну частину Східної Галичини і підійшли до Львова.

Вторгнення в Україну в жовтні 1655 р. тридцятитисяч-

ної татарської орди і просування її на захід на допомогу

шляхетській Польщі змусили російські війська й україн-

ських козаків відійти у листопаді 1655 р. з-під Львова на

Подніпров'я.

Напади ворожих військ, численні воєнні дії, пограбу-

вання й виведення татарами в полон населення уже протя-

гом 1654—1655 рр. привели до зруйнування й спустошення

південної Київщини, Брацлавщини й Поділля. Між Дні-

стром і Бугом, оповідав один із сучасників, було зруйнова-

но 270 містечок і сіл, татари взяли в ясир 200 тис. чоловік,

а скільки загинуло в боях — не полічити.

На білорусько-литовському фронті влітку 1655 р. ро-

сійські війська та українські козаки, відновивши наступ,

успішно просувалися вперед і незабаром зайняли Мінськ,

Вільно, Ковно і Гродно.

Поразками польської армії вирішив скористатися

шведський король Карл X Густав. Його війська почали на-

ступ і зайняли центральну частину Польщі.

Польсько-шляхетська держава, яку роз'їдали чвари

магнатсько-шляхетських угруповань, стояла на грані ка-

тастрофи. Польський уряд, скориставшись з того, що в

1656 р. між Росією й Швецією почалася війна і Росія не

могла одночасно вести війну проти Швеції й Польщі, для

врятування своєї держави запропонував російському уря-

дові укласти перемир'я.

У 1656 р. у Вільні між представни-

Віленське перемир'я ками польського і російського уря-

1656 р. дів було підписано угоду про пере-

мир'я. Припинялися воєнні дії,

обидві країни зобов'язувалися не вступати в переговори

про мир із Швецією. Обговорювалося питання про трак-

тат, за яким після смерті Яна II Казимира королем

246

польським мав стати Олексій Михайлович. Українські по-

сли на чолі з Романом Гапоненком до участі в переговорах

не були допущені.

Між Хмельницьким і Росією виникли суперечності.

Гетьман розраховував з допомогою Москви відвоювати всі

українські землі і об'єднати їх в одну Українську державу.

Московський уряд, навпаки, хотів підпорядкувати собі

Україну та її політику, з допомогою України відвоювати

Білорусь і Литву, причому всі відвойовані землі мали пе-

рейти під владу царя.

Хмельницький розгорнув активну зовнішньополітичну

діяльність. Він уклав угоди з шведським королем Карлом-

Густавом X та семиградським (трансільванським) князем

Юрієм II Ракоцієм і продовжував разом з ними війну про-

ти Польщі. На допомогу Ракоцію в Галичину пішов 20-ти-

сячний козацький загін під командою полковника Антона

Ждановича. Але бої врешті-решт були невдалі. Ракоцій

капітулював, корпус Ждановича зазнав поразки.

Незабаром, 27 липня 1657 р., у Чи-

Смерть гирині помер Богдан Хмельниць-

Богдана кий. З великим сумом сприйняли

Хмельницького українські народні маси звістку

про смерть свого, улюбленого ва-

тажка. У народній думі говориться:

То не чорні хмари ясне сонце заступали,

То не буйні вітри в темнім лузі бушували.

Козаки Хмельницького ховали.

Батька свого оплакали.

Поховано Хмельницького у Суботові, в Іллінській

церкві. Там прах його спокійно лежав до 1664 р.,

коли польський шляхтич Чарнецький з загоном своїх

військ напав на ці землі, і кістки Богдана були вики-

нуті з-під мурів церкви.

Богдан Хмельницький своєю тита-

Оцінка діяльності нічною працею в організації бо-

Богдана ротьби за визволення України

Хмельницького з-під влади шляхетської Польщі і

в історіографії розбудові Української козацької

держави зажив небувало високого

авторитету й слави уже в сучасників і найближчих до них

поколінь. Про нього складено немало народних дум і пі-

сень та інших творів, у яких він змальовувався як «богом

даний вождь», як «Мойсей, що вивів український народ

247

із єгіпетської неволі лядської». Козацькі літописці Самови-

дець, Величко і Грабянка з великою похвалою відгукують-

ся про діяння Хмельницького. Для Грабянки Хмельниць-

кий — це «муж поістині гетьманського імені достоїн»,

«преславний вождь запорозький».

Г. Сковорода про Хмельницького писав:

Будь славен вовек, о муже избрание,

Вольности отче, герою Богдане.

Високо оцінював Богдана Хмельницького автор ано-

німного трактату «Історія русів». Він писав: «...таких лю-

дей судьба Божія веками только производит в человече-

стве для нарочитых ея намерений и устроений. Он, при

превосходном своем разуме, был весьма добродушен и

справедлив; в делах национальных совершенный политик,

а в войне неустрашимый и предприимчивый вождь. Храб-

рость его равнялась равнодушию. В победах своих никог-

да не тщеславился, а в неудачах вовсе не унывал. Терпе-

ние его в тягчайших трудах и подвигах никак ему не изме-

няло. Голод и жажду, холод и зной, сносил он с совершен-

ным спокойствием. Отечество свое и народ так любил, что

покоем своим, здоровьем и самою жизнию всегда ему

жертвовал без малейшего роптания. Словом сказать, был

совершенный в народе верховный начальник, а в войске

беспримерный вождь».

Т. Шевченко називав гетьмана «славним Богданом»

(поема «Гайдамаки») і «геніальним бунтовщиком» (Жур-

нал, 22 вересня 1857 р.). Шевченко писав:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Разом з тим, викриваючи колоніальну політику цариз-

му в Україні, Шевченко неприязно відгукався про Хмель-

ницького, який передав Україну під владу гнобителів —

російських царів. Він говорив:

Якби-то ти, Богдане п'яний,

Тепер на Переяслав глянув,

Та на замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

У поемі «Розрита могила» Шевченко писав:

...Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

248

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,—

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Неоднозначну оцінку особа й діяльність Хмельницького

дістала від істориків.

Російські дореволюційні історики змальовували Хмель-

ницького переважно як «воссоединителя Руси» (Соловйов,

Іловайський та ін.). Так оцінював Хмельницького й

М. Костомаров і через це, ознайомившись з матеріалами

про згоду Хмельницького перейти у підданство до турець-

кого султана, став відгукатися про нього негативно, як про

порушувача присяги.

Негативно оцінювали Хмельницького за відрив Украї-

ни від Польщі і багато польських істориків, напри-

клад Ф. Равіта-Гавронський. Лише Людовік Кубаля, який

багато років вивчав життя й діяльність Хмельницького, у

праці про війну Московську (КиЬаІа Ь. Бгкісе півіогусгпе.

Бегіа НІ (^Уора товкіечузка). Warszawa, 1910) вважав

Хмельницького геніальним противником Речі Посполитої.

Не можна, писав Кубаля, «легковажити пам'ять людини,

з котрою ми не могли дати ради, коли були в силі, а й тепер

ще нам з могили грозить... Чужинці порівнювали Хмель-

ницького з Кромвелем,— порівняння само насувалося,

особливо на той час, коли вони обидва майже виключно

звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Але треба

признати, що Хмельницький мав при тому далеко важчі

завдання... була то людина з кожного погляду надзвичай-

них розмірів, він переростав талановитих людей настільки,

що переходив межі зрозумілого. Можна про нього сказати,

що він уродився на володаря: умів укрити свої заміри, в

критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля й за-

лізна рука... Не було такої ситуації, з якої він не потрапив

би вийти з користю для себе».

Серед українських істориків і громадських діячів щодо

Хмельницького різко вороже був настроєний П. Куліш в

останні роки свого життя. На його думку, вся Хмельниччи-

на — один руїнницький вибух темних соціальних-сил, ви-

249