Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

кликаний купкою егоїстів-авантюристів, котрим народні

маси послужили тільки знаряддям, «гарматним м'ясом»,

обдуреним свободолюбними гаслами, а в результаті —

руїна України, занепад культурного життя... А Хмель-

ницький, на думку Куліша, «наш цвітучий край обернув

у пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших

предків».

В. Антонович вважав, що Хмельницький «не загаран-

тував автономних прав на Україні» і що слід «признати

повну недотепність його у політичних справах». Але разом

з тим Антонович вважав Хмельницького «великим діячем

нашого краю». Він писав: «Залишаючися на історичному

грунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю,

що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової

маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу й

культури могла зробити людина талановита, щиро віддана

інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інте-

лектуальних сил, що довело його до перевтоми й прискори-

ло кінець великого патріота».

Як великого будівника Української держави й від-

роджувача української нації характеризував Богдана

Хмельницького В. Липинський. Він писав: «Ми забули

вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш геніальних

державних мужів Східної Європи, який для України зро-

бив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зро-

бив у п'ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Ве-

ликий тільки реформував готову вже державу, тільки єв-

ропеїзував готовий татарський державний поміст, який по-

кривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленню

московське море. А Богдан Хмельницький творив нову

європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту

падаючих румовищ старої, ним же розваленої Річпосполи-

тої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював захід-

ну культуру в Україні в обличчю постійної татарської й мо-

сковської небезпеки зі Сходу — і серед української грома-

ди, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку

ділили глибокі різниці протилежних цивілізаційних впли-

вів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної

боротьби сама поміж собою».

М. Грушевський у праці «Історія України-Руси» (т. 9,

2 половина) пише, що «Богдан був людиною високих здіб-

ностей», що «Богдан був безсумнівно великий чоловік»

(с. 1486). І далі: «...Хмельницький лишається не тільки

центральною фігурою, репрезентантом найважнійшої

епохи в житті нашого народу — найбільшої революції, ним

пережитої,— а й великим діячем, головним актором її, лю-

диною, дійсно великою своїми індивідуальними здібностя-

260

ми і можливостями. Але сих здібностей не вистачило йому

для розв'язання історичного вузла нашого життя...»

(с. 1507).

Грушевський вважав, що «політика Хмельницького...

повна фатальних помилок» (с. 1497), що в ній не було

твердої постійної лінії, державної ідеї. Він писав: «...У су-

перечних борсаннях українського уряду трудно вхопити

яку-небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації

в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко

підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній кризі

спиралися суперечні гадки різних близьких йому людей і він

давав себе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що

був тільки один пункт, на котрім він не давав себе збити

з орієнтації, яку йому давала його інтуїція — там, де пану-

вав інстинкт самозаховання— себто заховання своєї вла-

ди. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався

нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому,

що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і «по-

ночі всі коти сірі», він так легко йшов то за одною орієнта-

цією, то за другою».

«Хмельницький був великий чоловік...» Але в Хмель-

ницькім «занадто багато від Азії, від великих азійських

завойовників-кочівників, фундаторів держав-Орд. З тою

важною відміною, що для нього матеріалом, гарматним

м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний

народ...»

Проте, відзначаючи непослідовність, часто суперечли-

вість і не завжди конструктивність політики Хмельницько-

го, Грушевський писав, що «Хмельниччина була все таки

великим етапом у поході українського народу, українських

мас до своїх соціальних, політичних, культурних і націо-

нальних ідеалів. Ся кривава, руїнна, облита слізми і потом,

хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зіста-

неться великим і високим моментом українського життя,

повним великого напруження і величних змагань... Від

Хмельниччини веде свій початок нове українське життя...

І Хмельницький як головний потрясатель зостанеться ге-

роєм української історії» (с. 1508).

Після 1917 p., за радянських часів, особливо в час від-

значення 300-річчя приєднання України до Росії, в Тезах,

схвалених ЦК КПРС з цього приводу і відповідно до цьо-

го, особа Хмельницького в значній мірі ідеалізувалась.

При цьому його вихваляли за те, чого він не вчинив та і не

мав наміру вчиняти. У Тезах вказувалось, що Хмельниць-

кий «наполегливо добивався возз'єднання України з Ро-

сією». Саме на це акцентувалось і в більшості праць істо-

251

риків. А головне — боротьба Хмельницького за створення

Української незалежної держави —"залишалося в тіні.

Саме найбільшою заслугою Хмельницького та його

сподвижників і була напружена, послідовна праця по

створенню Української національної держави. Здійсненню

цього історичного завдання була підпорядкована вся

діяльність великого гетьмана.

Для визволення України від чужоземного, польсько-

шляхетського гноблення під керівництвом Хмельницького

була створена народна армія, яка здобула багато блиску-

чих перемог. Хмельницький вніс немало нового у військове

мистецтво. Він завжди умів правильно визначити напрям

головного удару, ніколи не розпорошував своїх сил, вдало

роз'єднував сили ворога і бив їх по частинах, майстерно

використовував у боях артилерію, блискуче організовував

партизанську війну в тилу польсько-шляхетських військ.

Під проводом Хмельницького в Україні було ліквідова-

но старий польсько-шляхетський режим й створено новий

державний, адміністративний апарат, який відповідав за-

вданням воєнного часу, завданням формування нової,

Української держави. Із лав козацтва, шляхти, міщан, із

народних мас висунулися сотні видатних військових і дер-

жавних діячів, які змогли сформувати козацькі полки,

забезпечити їх усім необхідним, налагодити економіку, фі-

нансові справи. Богдан Хмельницький вів широку дипло-

матичну діяльність, вивів Україну на міжнародну арену.

Отже, Хмельницький проявив себе як видатний дер-

жавний діяч, Дипломат і полководець.

Крім того, слід мати на увазі, що в ході визвольної вій-

ни під проводом Хмельницького серед широких мас народу

виробилися почуття власної людської гідності, повновар-

тісності, прагнення до волі, енергія, ненависть до піддан-

ства панам, віра в свої сили. Це не один раз відзначали

шляхтичі: «Чернь готова на все і завзята на панів своїх,

бажає війни», «Мужики пекельним ядом заражені —

плюють на ляхів», «Доконче хочуть скинути з себе ярмо

підданства». Визнаючи гордість, розум і завзяття україн-

ських повстанців, коронний гетьман Микола Потоцький

писав королеві: «Чи у них один Хмельницький? Тисячами

їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять,— на його

місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то та-

кого, щоб їх справи пильнував!»

Отже, Богдан Хмельницький, визвольна війна підняли

народ до активної діяльності. «Велике потрясіння, викли-

кане Хмельниччиною, було для народу благодійне,— пи-

сав Грушевський.— Воно високо підняло «простих людей»

252

над рівнем їх неволі й упослідження. Дало їм відчути себе

людьми — не простими, а повновартними. Оживила в їх

думах невмирущий потяг до відзискання свого людського

стану не на коротку хвилю, а «навіки». Від Хмельниччини

веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький

як головний потрясатель зістанеться героєм української

історії».

Богдана Хмельницького вшановували за Радянської

влади. Президія Верховної Ради СРСР у 1943 р. встанови-

ла бойовий орден Богдана Хмельницького, а місто Переяс-

лав, де було проголошено приєднання України до Росії, пе-

рейменовано в Переяслав-Хмельницький.

. На ознаменування 300-річчя возз'єднання України з

Росією указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня

1954 р. місто Проскурів перейменовано в місто Хмельниць-

кий, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку

область. Рішенням виконкому Московської Ради депутатів

трудящих вулицю Маросейку в м. Москві було переймено-

вано у вулицю Богдана Хмельницького. В пам'ять 300-річ-

чя возз'єднання України з Росією за постановою Ради Мі-

ністрів Союзу РСР у м. Москві на площі Київського вокза-

лу споруджено монумент.

За розпорядженням Президента України від 19 лютого

1993 р. вирішено, враховуючи історичне значення діяльно-

сті Богдана Хмельницького для становлення української

державності, відзначити в 1995 р. 400-річчя від дня на-

родження Богдана Хмельницького.

Визвольна війна 1648—1654 рр. і постать Богдана

Хмельницького знайшли широке відображення в художній

літературі. Цим проблемам присвячені роман М. Стариць-

кого «Богдан Хмельницький», повість Г. Хоткевича «Бог-

дан Хмельницький, гетьман України», романи І. Ле. «Бог-

дан Хмельницький», Н. Рибака «Переяславська рада»,

П. Панча «Гомоніла Україна», П. Загребельного «Я, Бог-

дан» та ін. Серед творів польських істориків найбільш

відома повість Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».

Складними були політичне стано-

Загострення вище і суспільні відносини в Укра-

суспільних їні на початку другої половини

суперечностей XVII ст., на час смерті Богдана

Хмельницького. Хоч на Переяс-

лавській раді було проголошено приєднання України до

Росії, але ще тривалий час не припинялися напади на

Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків.

Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи

253

руйнування і смерть. Почав наступ проти української дер-

жавності російський царський уряд. Гетьмани і козацька

старшина намагалися забезпечити незалежне існування

Української держави і шукали шляхи для досягнення

цієї мети.

Разом з тим козацька старшина, українські шляхтичі

і вище православне духівництво, які після вигнання

польських магнатів і шляхтичів стали панівною силою в

Україні, піклувалися передусім про свої класові інтереси.

Вони мріяли якнайшвидше зосередити в своїх руках як-

найбільше земель і багатств, закріпачити народні маси.

Для досягнення своїх егоїстичних інтересів частина стар-

шини використовувала різні засоби.

Більшість козацької старшини розуміла, що після ве-

ликої визвольної війни, яка піднесла антикріпосницькі

настрої в народі на небувалу висоту, неможливо одразу

поновити кріпосницькі порядки. Частина старшини вва-

жала, що це треба робити не поспішаючи, поступово, при

активній допомозі царського уряду.

Інша, невелика група старшини (генеральний військо-

вий писар Іван Виговський, генеральний суддя Самійло

Богданович-Зарудний, миргородський полковник Григорій

Лісницький, шляхтич Юрій Немирич та ін.) прагнула до

негайного, швидкого поновлення кріпосницьких порядків

при допомозі шляхетської Польщі.

Численні війни, наступ козацької старшини та шляхти

на народні маси, незрозуміла їм поведінка частини панів-

ної верхівки — усе це посилювало і загострювало соціаль-

ні й політичні суперечності в Україні.

Обстановка в Україні загострила-

Гетьман ся одразу ж після смерті Богдана

І. Виговський. Хмельницького. Ще за життя ста-

Народні повстання рого гетьмана козацька рада об-

1657—1658 рр. рала наступником його шістнадця-

тирічного сина Юрія Хмельниць-

кого, кволого здоров'ям і слабовольного. Після смерті

Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний вій-

ськовий писар Іван Виговський. ... - ^

Іван Остапович Виговський походив з дрібношляхет-

ської родини з с. Вигово Овруцького повіту на північній

Київщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії, слу-

жив у земському суді в Луцьку, після придушення по-

встань 1637—1638 рр. займав посаду писаря при польсько-

му комісарі, що керував реєстровими козаками. В цей час

254

він був знайомий з Богданом Хмельницьким. На початку

визвольної війни Виговський служив у польсько-шляхет-

ському війську і після його поразки в бою під Жовтими Во-

дами потрапив до татар у полон, звідки, за переказом, був

викуплений Хмельницьким за коня («за шкапу»).

Швидко Виговський зумів здобути довір'я Хмельниць-

кого і, маючи гарну освіту, обійняв посаду генерального

військового писаря.

Ставши гетьманом, Виговський щедро роздавав землі

старшині, українським шляхтичам і православним мона-

стирям, намагався якнайшвидше поновити кріпосницький

гніт і повернути Україну до складу шляхетської Польщі,

розраховуючи цим шляхом забезпечити широку автономію

українських земель.

Проти політики Виговського та його прихильників уже

наприкінці 1657 р. виступили селяни, козаки, міщани. Бо-

ротьбу проти Виговського підтримала і більшість козаць-

кої старшини. Народні повстання охопили Лівобережжя,

особливо Полтавський полк, і Запоріжжя. Очолили по-

встанців полтавський полковник Мартин Пушкар і запо-

різький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні

переговори з московськими урядовцями, обвинувачуючи

Виговського у зв'язках з Польщею.

Найбільш злиденні з повстанців, так звані дейнеки (від

турецького — люди, озброєні киями), нападали на маєтки

шляхтичів, монастирів, старшини, громили їх, що свідчило

про антифеодальну спрямованість повстань. Цьому не

могли співчувати старшини.

Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав

наймати військо з числа кримських татар. Після ряду

запеклих боїв Виговському в червні 1658 р. вдалося пере-

могти повстанські загони. Полтаву було зруйновано і спа-

лено. Мартин Пушкар загинув у бою, Яків Барабаш був

схоплений і страчений.

У ході боїв загинуло 50 тис. чол. Як сповіщав літопи-

сець Грабянка, Виговський зруйнував Зіньків, Гадяч, Веп-

рик, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Яреськи,

Шишак, Миргород та «велике число інших міст та сіл

віддав татарам на пограбування та на ясир».

Прагнучи забезпечити незалеж-

Гадяцькнй ність Української держави, Вигов-

договір 1658 р. ський разом з частиною старшин

6 вересня 1658 р. у місті Гадячі на

Полтавщині уклав з представниками польського уряду до-

говір, відомий під назвою Гадяцького. За цим договором

255

Україна виходила із складу Російсько! держави і поверта-

лася в межі Речі Посполитої. Три воєводства — Київське,

Брацлавське і Чернігівське — мали скласти так зване Ве-

лике князівство Руське, яке об'єднувалось з Литвою

і Польщею на рівних правах, «як вільний до вільних, як

рівний до рівних».

Отже, створювалася своєрідна федерація. У Великому

князівстві Руському законодавча влада мала належати

х зборам депутатів від усієї України, виконавча—гетьма-

нові, обраному пожиттєво і затверджуваному королем.

Князівство Руське матиме свій уряд, свій суд, свій скарб,

монетну систему, своє військо: ЗО тис. козаків і 10 тис. чол.

найманого війська. Коронні війська не могли стояти на

території князівства Руського, а коли «скрута до цього

змусить», то ці війська мали бути під командою гетьмана.

Гетьман навічно ставав київським воєводою і генералом.

Частина козацької старшини урівнювалася в правах

з польською шляхтою. Зокрема щороку гетьман мав пода-

вати королеві список по сто козаків з кожного полку для

надання їм шляхетської гідності. Обіцялися поступки в ре-

лігійних питаннях і привілеї вищому православному духів-

ництву — скасування унії, урівняння православної церкви

з католицькою, право митрополитові київському і п'яти

епіскопам православним засідати в сенаті польському

на однакових правах з прелатами католицькими, право

на відкриття двох університетів, у Києві православної

академії і т. п.

Отже, за Гадяцькою угодою Виговський повертав

Україну до складу Польщі. У народній думі говориться:

Ой, плач, Україно, сирото небого!

Твою долю розшарпав Виговський,

Що серце, мов камінь, а розум бісовський.

Після одержання звістки про

Війна з укладення Виговським Гадяцької

Москвою угоди з Польщею цар Олексій

Михайлович видав грамоту до ук-

раїнського народу, в якій оголосив гетьмана Виговського

зрадником і закликав народ не підкорятися йому.

Виговський звернувся до всіх європейських дворів з

маніфестом, в якому писав, що Москва «готує нам ярмо»

і «ми примушені підняти законну оборону».

На початку 1659 р. розгорнулася війна між українськи-

ми і московськими військами. Московська армія (100 тис.

256

чол.) під проводом князів Трубецького, Ромодановського

й Пожарського вирушила з-під Путивля в Україну. Вигов-

ський, крім козацьких полків, створив загони з чужозем-

ців-сербів, поляків, німців, волохів, закликав кримських

татар на чолі з. ханом Мехмет-Гіреєм. Вирішальний бій

відбувся 28—29 червня 1659 р. коло с. Соснівки, недалеко

від Конотопа на Чернігівщині. Московське військо було

вщент розгромлено. Тридцять тисяч московських вояків

полягли на полі бою. «Цвіт московської кінноти, що здій-

снив щасливі походи 54-го і 55-го років,— писав ро-

сійський історик С. Соловйов,— згинув в один день... Ні-

коли після того цар московський не був уже в змозі виве-

сти в поле такого сильного ополчення. У жалібному одязі

вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах напав

на Москву. Удар був тим тяжчий, чим несподіваніший».

Але Виговський не зміг скориста-

Крах політики тися з перемоги над російськими

Виговського військами. Хоча Галицька угода й

та оцінка була укладена, але в життя вона

його діяльності не була проведена.

в історіографії Народні маси і більшість ко-

зацької старшини, що залишилися

вірними союзу з Росією, виступили проти дій Виговського.

Повстання очолили паволоцький полковник Іван Богун,

запорізький кошовий отаман Іван Сірко і обраний напри-

кінці 1658 р. наказний гетьман Іван Безпалий. Разом з по-

встанцями діяли російські війська під командуванням воє-

води Г. Ромодановського. Боротьба розгорнулась як на Лі-

вобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжин-

ському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобе-

режжі. Хоч Виговський на допомогу закликав татар

і почав переговори з Туреччиною, натискові народних мас

він протистояти не міг і в 1659 р. «верхи в одній сермязі»

втік до Польщі. У 1664 р. Виговський був звинувачений

у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.

Діяльність Виговського і, зокрема, Галицький договір

дістали неоднозначну оцінку в історичній літературі.

Історик М. Стадник у статті «Гадяцька унія» (1910—'

1911) «з погляду української демократичності» оцінює цю

угоду негативно, вважаючи її за «один із темніших пунктів

у розвитку політичної думки на Україні».

Але більшість українських істориків Гадяцький договір -

вважали видатним твором української політичної думки.

Так оцінювали його О. Левицький, М. Драгоманов, В. Ан-

тонович та ін.

9 «Історія України», ч. І

257

М. Грушевський вважав, що Гадяцький договір не міг

бути здійсненим, оскільки польська шляхта не могла при-

миритися з втратою свого панування в Україні, а україн-

ський народ не міг погодитися знову повернутися в

польсько-шляхетське ярмо. Але в цілому Виговського Гру-

шевський оцінював як видатного діяча української історії.

«Виговський,— писав він,— був чоловік дуже досвідчений,

розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумні-

ву— патріот український, завзятий автономіст, одноду-

мець старшини, що разом з нею бажав забезпечити свобо-

ду і незалежність України».

Особу Виговського високо оцінював В. Липинський.

Він писав, що Виговський, «незважаючи на зроблені ним

політичні помилки, останеться все одним із найбільш осві-

чених, найбільш патріотичних державних мужів України».

У російській історіографії мала поширення думка Пет-

ра І про те, що в Україні «со времени первого гетмана Бог-

дана Хмельницкого даже до Скоропадского все гетманы

явились изменниками...» Більшість російських істориків,

відповідно, оцінювали Виговського як зрадника. Така

оцінка була офіційною в усій українській радянській істо-

ріографії.

Після проголошення Україною незалежності іде пе-

регляд стереотипів, що утвердилися в науці, в тому числі

й в характеристиці діяльності Виговського. Однознач-

ну оцінку їй дати не можна, треба вивчати її всебіч-

но, але ясно, що вважати Виговського зрадником україн-

ського народу підстав немає.

Після падіння Виговського геть-

Обрання гетьманом маном знову проголошений Юрій

Ю. Хмельницького. Хмельницький (1659—1663). На

Переяславські козацькій раді в Переяславі, що

статті 1659 р. відбулася в жовтні 1659 р. в при-

. сутності царських військ і воєводи

князя Трубецького, було підтверджено приєднання Украї-

ни до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

За новими Переяславськими статтями 1659 р., схвале-

ними царським урядом і прийнятими старшиною, зберіга-

лися козацькі права й вольность Разом з тим царизм

включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шля-

хетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії.

Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою держа-

вою і приймати послів. Без царського указу гетьману з

Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або

посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.

258

Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали сто-

яти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Ума-

ні. Царський уряд посилював контроль за діяльністю стар-

шини. Без царського указу козацька старшина і військо не

мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг

призначати і звільняти полковників та генеральних стар-

шин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським по-

міщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а цар-

ський уряд мав повертати українських селян-утікачів.

Польські магнати й шляхтичі не

Наступ польсько- хотіли примиритися з втратою

шляхетських військ України. Щоб розв'язати собі ру-

на Україну ки для нової війни за Україну,

в 1660—1662 рр. польський уряд уклав у квітні

1660 р. мир з Швецією і слідом

за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти

польсько-шляхетських військ виступила російська армія

на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом,

на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих

сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев

потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загар-

бала шляхетська Польща.

А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький

піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинсько-

го угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким

і уклав того ж 1660 р. під м. Слободищем (тепер село на

Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за

яким Україна мала бути знову повернена під владу Поль-

щі на умовах Галицької угоди (без пункту про «Руське

князівство»).

Але народні маси і основна частина козацької старши-

ни не хотіли повернення України під владу шляхетської

Польщі і продовжували проти неї боротьбу.

Польська шляхта з допомогою татар змогла оволодіти

в 1660 р. лише Правобережжям. Кілька походів на Лівобе-

режжя в 1661—1662 рр. закінчилися невдачею. Не здат-

ний керувати подіями, оточений за пропольську політику

ворожістю мас, Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся

гетьманства і постригся в ченці. В одній з козацьких пісень

про нездатність Ю. Хмельницького до гетьманування гово-

риться так:

«Ей, Єврасю Хмельниченку, гетьмане молодий,

Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати,

А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати!»

2»