Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

з- Лівобережжям і Росією, оскільки запорожцам було за-

боронено вивозити туди свої товар» (худобу, рибу, сіль,

тощо) і привозити необхідне (хліб, зброю, тканини та ін.).

Татари, крім того, утискували православну віру, глумили-

ся над національною гідністю козаків.

Старовинна народна дума з великим сумом і болем

розповідає про тяжке життя запорожців в Олешках:

Заступила чорна хмара Ой, Олешки, будем довго ми вас знати,—

Та білую хмару: І той лихий день, і ту лиху годину

Ойанував "запорожцем Будем довго, як тяжку личиву,

Поганий татарин..:. споминати.

У таких умовах запорожці незаба-

Заснування ром після переселення в кримські

Нової Січі володіння стали просити ро-

та її адміністративний сійський уряд дозволити їм повер-

устрій нутися у свої старі оселі і, крім то-

го, поодинці і групами почали

самовільно переходити на Лівобережжя. Тривалий час

царський уряд, не бажаючи загострювати відносини

з Туреччиною, не задовольняв прохання козаків.

І тільки на початку і 734 р., в умовах наростання загро-

зи війни з Туреччиною, розраховуючи використати запо-

рожців як військову силу, царський уряд дав офіційний

дозвіл на повернення запорожців у межі Російської дер-

жави.

Наприкінці березня 1734 р. запорізькі козаки, повер-

нувшись з дніпровського Низу, на правому березі Дніпра,

за 3—5 км від Січі Старої (Чортомлицької), в урочищі Ба-

завлук (біля теперішнього с. Покровського Нікопольсько-

го р-ну Дніпропетровської обл.) заснували Нову Січ

(1734—1775), яка знову стала центром усіх запорізьких

земель або «Вольностей Коша Запорізького». Територія

Січі нагадувала неправильний трикутник, який із сходу й

півночі обмивався правою притокою Дніпра — р. Підпіль-

ною, а на заході й півдні прилягав до степу, через що тут,

як і на сході, було насипано вал, на якому були влаштова-

ні вежі, де розміщалися гармати і викопано рів. Всередині,

за валом і ровом, навколо великого майдану розташували-

ся церква, будинки військової канцелярії, де перебував

Кіш — вищий військовий та адміністративний орган

управління всієї Січі, житла старшини, пушкарня, що.слу-

жнла одночасно й в'язницею, комори, збройові майстерні,

школа, а також 38 великих продовгуватих дерев'яних буді-

вель—на кілька сотень чоловік кожна — курені, козацькі

з»

житла. У передмісті — своєрідному ремісничому і торгово-

му центрі Січі — стояли майстерні ремісників (ковалів,

слюсарів, шевців, кравців тощо), крамниці, шинки, житла

ремісників і торговців та ін.

У самій Січі постійно жило 15—20 тис. січовиків, які

несли сторожову службу, ремонтували січові укріплення,

заготовляли дрова й сіно, пасли худобу, що належала

війську, тощо. У Січі могли перебувати тільки козаки-

чоловіки, жінкам туди доступу не було. Козаки мали на

озброєнні рушниці, списи й шаблі.

Козацтво вважалося на службі в царського уряду —

на захисті південних кордонів від нападів турків і татар —

і за це одержувало платню грішми (20 тис. крб. щорічно),

порохом, свинцем, борошном і крупами.

Навколо Січі пролягали великі простори, які вважали-

ся землями або «Вольностями Коша Запорізького». На

півночі їх кордони проходили річками Тясмином і Ореллю,

на півдні вони не мали точних меж, місцями вони доходи-

ли до Чорного моря. Володіння Запоріжжя включали те-,

риторії приблизно нинішніх Запорізької, Дніпропетров-

ської, Миколаївської, Херсонської і західної частини До-

нецької областей. Адміністративно землі Запоріжжя діли-

лися на своєрідні округи — паланки, яких в останній

період існування Січі було 8: на правому березі Дніпра —

Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або Перевознен-

ська), на лівому — Протовчанська, Орельська, Самар-

ська, Кальміуська і на півдні недалеко від турецької фор-

теці Кінбурн, поблизу гирла Дніпра,— Прогноїнська

паланка.

На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла

кошова або військова, старшина — кошовий отаман, пи-

сар, суддя і осавул, яких обирали на раді кожного 1 січня.

Кошовий отаман розпоряджався скарбом, призначав па-

ланкову й наказну старшину, зосереджував у своїх руках

вищу військову, адміністративну й судову владу. Куреня-

ми керували курінні отамани, які обиралися на курінних

радах. Вони приймали в козаки, вели курінні списки, сте-

жили за відбуванням козаками служби, чинили суд взага-

лі були повними господарями куренів. У паланках правили

призначувані Кошем паланкові полковники, писарі й оса-

вули. Хоч у радах, де обиралася старшина, брати участь

мали право всі козаки, насправді багато з них бути там не

могли (ті, що працювали в зимівниках і рибних уходах да-

леко від Січі,— сірома, дрібні власники, що господа-

рювали також за Січчю, козака, що несли службу на кор-

донах і т. ін.). Різними способами старшина утримувала

владу в своїх руках.

Прекрасні природні умови — теп-

Основні галузі

лии

клімат, родючі грунти, наяв-

господарства ність багатьох річок (Дніпро, Пів-

і соціальні відносини денний Буг і їхні численні прито-

в Новій Січі

ки

) ^ розлогі степи з буйними тра-

вами, балки й байраки, велика

кількість звірів, риби — усе це створювало сприятливі

умови для розвитку скотарства, зокрема для випасання

породистих коней, бджільництва, видобування солі, садів-

ництва та хліборобства.

У період Нової Січі на Запоріжжі, як і на Лівобережжі

та Слобожанщині, відбувалося швидке збагачення ко-

зацької старшини, різке розшарування козацької маси на

заможних і бідних, голоту, посилення суперечностей між

ними. Старшина, маючи великий вплив у війську, й замож-

ні козаки захоплювали кращі землі, рибні угіддя, вільно

користувалися лісами, створювали зимівники — хутори (у

цей час їх було понад 4 тис), де мали сади, городи, пасіки,

випасали худобу, займалися рибальством, вели торгівлю

і т. ін. У цих зимівниках працювали переважно наймити —

аргати (бідні козаки і сірома), що наймалися за гроші

або лише за харчі та одяг.

Характерною рисою було те, що значна частина про-

дукції зимівників — коні, рогата худоба, вовна, шкіри, са-

ло, масло тощо—йшла на ринок, на продаж на торгах

і ярмарках. Лівобережжя, в містах Росії, а також вивози-

лася в Крим, Молдову, Туреччину, Польщу. У той же час

на Запоріжжя довозилися зброя, тканини, одяг та інші то-

вари. Застосування вільнонайманої праці, широкий розви-

ток товарно-грошових відносин свідчили про зародження

капіталістичного укладу.

Крім прибутків з своїх господарств, у яких експлуату-

валися бідні козаки й посполиті, старшина збагачувалася

й за рахунок привласнення значної частини жалування,

яке* надсилав царський уряд на Січ грошима й натурою

(хлібом, порохом, свинцем), а також великих сум з до-

ходів військового скарбу (збори з шинків, промислів,

за користування військовими човнами, поромами

і т. д.). До рук старшини потрапляла й більшість воєнних

трофеїв.

35!

На території запорізьких паланок поряд із зимівниками

виникли й слободи (їх налічувалося понад 100), де жили

здебільшого сімейні козаки, які мали свої господарства,

1 посполиті, або так звані «військові піддані». Козаки мали

відбувати на власний кошт військову службу, а ті, хто че-

рез бідність не міг цього зробити, ставали посполитими

або наймитами, сіромою. Посполиті військової служби не

відбували, замість чого на користь Війська Запорізького

платили грошовий податок і виконували різні повинності:

ремонтували шляхи, греблі, заготовляли сіно й т. ін. Серед

посполитих були багаті («можні») і бідні («нищетні»), які

часто не мали навіть хат і змушені були йти в найми до

заможних, жити в їхніх дворах і перебувати в економічній

залежності від багатіїв.

Отже, серед населення Запорізької Січі, а його всього

на 70-ті роки XVIII ст. було приблизно 100 тис. чол., не бу-

ло рівності. Старшина, заможні козаки й посполиті екс-

плуатували бідних козаків — голоту, сірому і бідних по-

сполитих, що викликало їх протест, приводило до народних

повстань проти старшини. 1 січня 1749 р. близько трьох

тисяч козаків, які зібралися на раду для обрання кошової

старшини, Напали на старшин, змусили їх втікати й оволо-

діли Січчю. Але через неорганізованість сіроми старшині

вдалося придушити цей виступ. У 1754 р. проти старшин

повстали козаки у Кальміуській паланці, у 1764 р.— у Ве-

ликому Лузі. Спільний виступ козаків і посполитих, під час

якого повсталі усунули від посад деяких старшин, напали

на каральну команду, звільнили арештованих «зачинщи-

ків», відбувся в 1761 р. у с. Каменському. Активну участь

запорізька сірома брала в гайдамацькому русі.

Оскільки Запоріжжя залишалося одним з вогнищ ан-

тифеодальних рухів, царизм поступово обмежував само-

врядування і ставив своєю метою зрештою повністю його

ліквідувати. Але через те що запорізьке козацтво було

значною силою в боротьбі проти турків і татар, царизм

тривалий час не наважувався ліквідувати Січ. Він у

1734 р. підпорядкував її київському генерал-губернаторо-

ві. А в 1735 р. для нагляду за поведінкою запорожців за

2 км від Січі було збудовано Новосіченський ретранше-

мент, де стояла залога царських військ.

Щоб поліпшити умови для бороть-

Нова Сербія би проти турецько-татарських за-

і Олов'яно-Сербія гарбників, за відвоювання в них

Причорномор'я, а також перепи-

нити шлях утікачам у Запорізьку Січ і зробити дальший

крок у обмеженні її самоврядування, царський уряд став

створювати на півдні, в тому числі і в межах запорізьких

12 «Іегорія України», ч. 1.

358

земель, свої військові поселення. У 1746 р. на півночі Запо-

ріжжя по р. Орелі було поселено 9 ландміліцьких полків.

У 1751 р. з дозволу уряду почалося створення військових

поселень з іноземних вихідців — південних слов'ян (сер-

бів, болгар, чорногорців, македонців, босняків, хорватів),

молдован, волохів, греків, албанців на Правобережжі, на

південь від р. Тясмину. Ці поселення з військовим штабом

у Новомиргороді в 1852 р. дістали назву Нової Сербії. Ад-

міністративним центром Нової Сербії стала заснована в

1754 р. фортеця св. Єлисавети (з 1775 р.— місто Єлиса-

ветград). Ще в 1753 р. тут був розміщений Новослобід-

ський козацький полк, створений в основному з мешканців,

які змушені були залишити свої землі при утворенні

Нової Сербії. А в 1753 р. на лівому березі Дніпра між

річками Луганню й Сіверським Дінцем були засновані

військові поселення, названі Слов'яно-Сербією, з цент-

ром у м. Бахмуті.

У той час як Лівобережна Україна

Правобережжя після визвольної війни 1648—

й Східна Галичина 1654 рр. одразу була приєднана до

під гнітом Росії і весь час перебувала в її

шляхетської Польщі складі, на широких просторах

Правобережної України протягом

другої половини XVII ст. відбувалися численні спустошли-

ві війни. Тільки після Прутського миру 1711 р., за яким

царський уряд зобов'язався не втручатися в справи Пра-

вобережної України, вона повністю перейшла під конт-

роль шляхетської Польщі, хоч народ не хотів бути під її

владою.

Польські шляхтичі та магнати, предки яких були ви-

гнані українським народом під час визвольної війни, прий-

шли на Правобережжя в зруйновані маєтки. Щоб забезпе-

чити себе робочими руками, вони стали закликати селян

з інших місць, обіцяючи їм пільги, «слободи», тобто звіль-

нення на певний час від різних податків і повинностей.

Селянство, приваблюване цими «слободами», йшло сюди

з Галичини, Волині, Західного Поділля.

Швидко минали пільгові роки, і шляхтичі та магнати

відновлювали кріпосницький гніт. Уже в другій чверті

XVIII ст. панщина досягла 4—6 днів на тиждень від лану,

З—4 дні від півлану, 2—3 дні від чвертьлану. Крім панщи-

ни, селянин мусив платити грошовий чинш і давати нату-

ральну данину — птицею, яйцями, медом, сиром, рибою та

ін., а також виконувати всякі повинності в так звані «до-

даткові» дні — толоки, заорки, оборки, зажинки, обжинки,

354

закоски, обкоски і т. п. Становище селян ще більше погір-

шувалося, коли власники здавали свої маєтки в оренду,

а орендарі намагалися одержати від селян якнайбільше

прибутку. Поряд з панщиною та іншими прямими повин-

ностями й податками, які лягли на селян, шляхтичі вдава-

лися й до непрямих методів експлуатації й визиску, най-

тяжчим серед яких була панська пропінація (від латин-

ського — ргоріпаге — пити за здоров'я, частувати) — ви-

ключне право пана на вироблення і продаж міцних напоїв.

Феодали змушували селян купувати в їхніх шинках горіл-

ку, привчаючи їх до пияцтва і приводячи цим багатьох з

них до повного розорення. Поміщики мали також виключ-

не право (монополію) на помел зерна, продаж дьогтю, се-

літри. Часто ці монополії давали феодалам до ЗО—50 %

усіх прибутків від їхніх маєтків. Феодали користувалися

також необмеженою владою над селянами і неймовірно

знущалися над ними.

Панування шляхти гальмувало розвиток міст, ремесла

й торгівлі. Багато міст, навіть великих, таких, як Умань,

Житомир, Старокостянтинів, Дубно, були власністю вели-

ких магнатів. Королівські власті й магнати обмежували

або й повністю ліквідовували міське самоврядування, пе-

решкоджали торговій і ремісничій діяльності міщан, при-

мушували їх відбувати численні повинності, обкладали

обтяжливими платежами.

Ще гіршим, ніж на Правобережжі, було становище на-

родних мас у Східній Галичині.

Через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магна-

тів розвиток економіки Правобережжя й Східної Галичини

дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував.

Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді країн Євро-

пи, і нерідко становила сам-три. Мануфактурне вироб-

ництво і торгівля через різноманітні монополії феодалів

розвивалися слабо, а внутрішній ринок залишався вузь-

ким. На економічному розвиткові, як і на становищі народ-

них мас, негативно позначалася децентралізація в

Польській державі, слабість королівської влади і всесилля

та свавілля великих магнатів.

Крім економічної експлуатації, соціального гніту, ста-

новище українського селянства й міщанства погіршувало-

ся ще й національно-релігійним гнобленням. Пани були

здебільшого поляками-католиками або покатоличеними

українцями, а селяни — українцями-православними.

Польські шляхтичі з презирством ставилися до україн-

12*

355

ської мови, як «хлопської», і православної віри, утискува-

ли їх, насаджували католицизм та унію, громили право-

славні церкви і монастирі, не дозволяли відкривати

українські школи. За рішенням уніатського церковного со-

бору, який відбувся в 1720 р. в Замості, уніатська церква

мала стати єдиною законною церквою грецького обряду

в Польщі. На основі цього рішення всі церкви й монастирі,

які ще залишилися православними, насильно перетворю-

вались на уніатські.

3. Народні рухи в Україні

Антифеодальна Посилення феодально-кріпосниць-

боротьба кої експлуатації і гноблення з

на Лівобережжі боку української старшини, мо-

і Слобожанщині настирів, багатого купецтва, ро-

сійського царизму, дворян і чинов-

ників зумовлювали наростання незадоволення і рішучого

протесту селян, рядових козаків, міської бідноти.

Форми народного протесту були різноманітними. Бага-

то селян намагалися уникнути виплати податків і виконан-

ня повинностей на власників та покріпачення, перейшовши

в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільно-

му вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав цар-

ський уряд. За указом Петра І 1723 р. козаками залишили-

ся лише здавна записані в козацькі компути, інші мали

бути посполитими.

Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і

повинностей, переходили в підсусідки до старшини, духів-

ництва, заможних козаків або навіть багатих селян. Це

зменшувало доходи військового скарбу, що втрачав плат-

ників податків, і гетьманський уряд універсалом 1701 р.

зобов'язав підсусідків, які продовжували вести своє госпо-

дарство, повністю виконувати всі повинності.

Чимало посполитих і навіть рядових козаків, щоб хоч

на недовгий час поліпшити своє становище, переходили

жити на слободи, які засновували старшини на пустищах.

Але заселяти слободи дозволялося тільки зайшлими людь-

ми, і гетьманські універсали 1721 р. заборонили перехід

місцевих селян на слободи.

Протестуючи проти наростаючого феодального гніту,

великі маси селян, рядових козаків та міської бідноти пе-

реселялися і втікали в південні степи, на Запоріжжя, а та-

кож на Правобережну Наддніпрянщину, яка, за умовами

356

«Вічного миру» 1686 р., була нейтральною смугою між Ро-

сією і Польщею, зокрема на Фастівщину, де Палій органі-

зовував правобережне козацтво. Гетьмани й царський

уряд боролися проти цих переселень і втеч, але припинити

їх не могли.

Однією з форм протесту селян проти гноблення була

відмова від сплати податків і виконання повинностей, а та-

кож захоплення в старшини і монастирів земель, випасів,

сінокосів, худоби та іншого майна, потрава посівів тощо.

Але поряд з цими формами антифеодального протесту

селяни та рядові козаки піднімали й відкриті повстання.

Найбільшим у цей час було народне повстання 1707—

1708 рр., яке розгорнулося значною мірою під впливом

повстання донських козаків і російських селян під про-

водом Кіндрата Булавіна.

Царський уряд на початку XVIII ст.

Участь українських посилював кріпосницький гніт по

козаків і селян

вс

ІЙ

країні.

Він вів

наступ

і на

у повстанні права й вільності козацтва, зокре-

• під проводом

ма

донського, прагнув ліквідувати

К. Булавіна. його самоврядування, став вима-

Повстання

гахи

видачі з Дону селян-утікачів,

1707—1708 рр. добивався усунення козацької бід-

ноти з козацьких військ.

Це викликало незадоволення селянства Росії й дон-

ського козацтва, що привело до повстання, яке почалося

9 жовтня 1707 р. на р. Айдарі нападом двох сотень козаків

на чолі з К. Булавіним на каральний загін царських військ

князя Ю. Долгорукого. Цей загін повстанці розгромили.

Повстання охопило станиці верхнього Дону й поширилося

на Середнє Поволжя та Південно-Східну Україну.

На початку 1708 р. Булавін прибув у Кодак, а потім у

Запорізьку Січ. До Булавіна всупереч волі старшин приєд-

налося багато запорізької сіроми й українських селян-

утікачів. Навесні 1708 р. повстання продовжувалося. Між

Запоріжжям і Доном діяли загони С. Драного, М. Голого,

С. Безпалого, І. Некрасова та інших отаманів чисельністю

близько 9 тис. чол. Незабаром повстання охопило Дон і

43 повіти Росії. Зокрема, воно поширилося на значну ча-

стину Слобідської України й Запоріжжя. Царський уряд

кинув великі війська проти повстанців. Цим військам допо-

магали також лівобережна й слобідська козацька старши-

на. На початку липня 1708 р. біля м. Тора (тепер

Слов'янськ) загони Драного і Безпалого були розбиті.

367

Незабаром під Азовом зазнали поразки й основні сили

булавінців. Загинув і Булавін.

Одночасно з булавінським повстанням розгортали бо-

ротьбу й народні маси Лівобережжя. У другій половині

1708 р. проти старшини піднялися селяни й рядові козаки

Лубенського, Полтавського, Гадяцького, Миргородського,

Прилуцького, Переяславського, а потім і інших полків.

Особливо великими, по 800—1000 чол., були загони Пере-

бийноса й Молодця.

Велике народне повстання під проводом Булавіна, в

якому спільно з російськими селянами та козаками вели

активну боротьбу українські козаки й селяни та трудящі

інших національностей, завдало серйозного удару фео-

дально-кріпосницькій системі. У ході цього, як і інших

антифеодальних рухів, народні маси, і передусім селяни, по-

ступово переконувалися в необхідності більш рішучого на-

тиску на поміщиків, усвідомлювали важливість спільних

дій трудящих різних національностей.

У 1699 р. припинилася війна між

Визвольне повстання Польщею й Туреччиною. Був

1702—1704 рр. укладений Карловицький мирний

на Правобережній договір. Оскільки потреба в ко-

Україні зацьких військах відпала, поль-

ський сейм у червні 1699 р.

прийняв рішення знищити «козаків у Брацлавському та

Київському воєводствах». На основі цього рішення корон-

ний гетьман Яблоновський у 1700 р. надіслав для ліквіда-

ції козацтва військові загони. Проте козаки розгромили їх.

У червні 1702 р. на Поділлі почалося повстання козаків

і селян. Повстанці стали громити шляхетські маєтки. Не-

забаром у повстання включилися селяни, міщани й козаки

Волині, Брацлавщини та Київщини. Загальне керівництво

повстанням здійснював Семен Палій. У жовтні 1702 р. по-

встанські загони визволили Немирів, Бердичів, 10 листо

пада змусили капітулювати польську залогу в Білій Церк-

ві. Були взяті Бар, Меджибіж, Київщина, Брацлавщина,

значна частина Поділля і Волині опинилася в руках по-

встанців.

На початок 1703 р. польському урядові вдалося зібрати

15-тисячне військо, яке під командуванням пального геть-

мана Синявського вступило на Поділля, а потім на Брац-

лавщину. Скориставшись перевагою сил, шляхетські

війська руйнували міста й села, жорстоко розправлялися

з повстанцями й мирним населенням. Вони стратили

368

близько 10 тис. чол. Тяжко поранений козацький полкову

ник Андрій Абазин потрапив у полон і був посаджений на

палю. Близько 70 тис. селян, запідозреним в участі в по-

встанні, відрізали ліве вухо.

Але на Київщині, де в Білій Церкві й Фастові розташу-

валися загони Палія, в Корсуні — Захара Іскри, в Богус-

лаві — Самуся, повстання продовжувалися.

Палій неодноразово звертався до царського уряду з

проханням прийняти Правобережжя під свою владу. Але

оскільки Польща була союзником Росії у війні з Швецією,

Петро І наказував не вести боротьби проти Польщі, а вою-

вати проти шведів. Гетьман Мазепа, очевидно, був незадо-

волений великою популярністю Палія в народі, у своїх

листах обвинувачував його в зносинах з польськими

шляхтичами й шведами, тобто у зраді.

За царським указом, у травні 1704 р. лівобережне ко-

зацьке військо переправилось на правий берег Дніпра,

щоб допомогти польському королеві Августу II у боротьбі

проти шведів та їх прихильників — Станіслава Лещин-

ського, магнатів і шляхтичів. До нього негайно приєднали-

ся правобережні козацькі полки. Але Мазепа, ввівши в

оману царя й діставши його дозвіл на арешт Палія,

31 липня 1704 р. у таборі лівобережного козацького

війська під Бердичевом ув'язнив Палія, обвинувативши

у зраді Росії. Майже рік Палій мучився в батуринській

в'язниці, після чого в 1705 р. був відправлений до Москви,

а звідти до Сибіру, в Тобольськ.

Зайнявши головні центри правобережного козацтва —

Фастів, Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Немирів та

ін. своїми військами, Мазепа став допомагати магна-

там і шляхтичам придушувати народні повстання на

Правобережжі. Наймані полки сердюків і компанійців

разом з шляхтичами жорстоко розправлялися з повстан-

цями.

Більша частина Правобережжя — Київщина, Волинь,

а також Східна Галичина були зайняті козацькими

військами під командуванням Мазепи і російськими полка-

ми. Правобережна Україна, отже,_ фактично була возз'-

єднана з Лівобережною. Польський уряд неодноразово

звертався до Петра І з проханням повернути Польщі

Правобережжя, але цар відтягував виведення військ, по-

силаючись на воєнні умови і необхідність захисту право-

бережних земель від вторгнення шведів.

359