Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

121

В 1864 – 1870 рр. в два етапи проводяться реформи органів місцевого

самоуправління. Перший етап – 1864 р., згідно з „Положенням про

губернські та повітові земські установи”, в більшості українських губерній

створювалися земства – органи місцевого самоврядування, організовані за

територіальною ознакою в губерніях та повітах. Другий – 1870 р., згідно з

„Міським положенням” було реформовано систему міського

самоврядування. Вищим розпорядчим органом влади в місті ставала Міська

дума, яка формувала виконавчий орган влади – міську управу і обирала

міського голову, який керував роботою і думи, і управи.

Судова система. У першій половині XIX ст. на українських землях

існували різні судові системи, які складалися історично. У Харківській,

Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судами першої

інстанції були станові суди: земські (у повітах для дворян), магістратські та

ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали цивільні позови,

діяли у складі земського справника та кількох засідателів. Судами другої

інстанції у справах усіх станів були губернські суди (кримінальна та цивільна

палати). В губерніях діяли також совісні суди (розглядали правопорушення

божевільних, дітей), надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без

громадянства та станової належності) і комерційні (з 1808 р. в Одесі). На

території Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували:

повітові (земські, гродські, підкоморські); магістратські та ратушні суди.

Цю систему очолював Головний суд (кримінальний та цивільний

департаменти) і був найвищою апеляційною інстанцією. У Полтавській та

Чернігівській губерніях судами першої інстанції були також повітові

(земські, гродські, підкоморські), магістратські та ратушні суди. Але

апеляційною інстанцією для них був Генеральний суд (цивільний і

кримінальний департаменти). Вищою судовою інстанцією в імперії був

Сенат у Петербурзі.

Згідно із судовою реформою (1864 р.) створювалися дві групи судів –

мирові, які обиралися і загальні, які призначалися. Мирові суди

122

створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою

інстанцією був мировий суддя, якого обирали земськими зборами чи міськими

думами. Другою інстанцією – з’їзд мирових суддів у повітах (як апеляційна

інстанція). Загальні суди першою інстанцією мали окружний суд один на

губернію. Важливі кримінальні справи в окружному суді розглядали присяжні

засідателі. Другою інстанцією були судові палати (в Одесі, Харкові та Києві),

що складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Найвищою

наглядовою, касаційною, апеляційною та судовою інстанцією російської

юстиції залишився Сенат.

Суспільний лад. Дворянство на українських землях формувалося з

представників козацької старшини, польської шляхти, військово-

служилих чинів та ін. Воно мало міцні економічні позиції, як оснований клас

землевласників, що володів 70% всіх земель.

Духовенство належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно

звільнялося від усіх податків та тілесних покарань.

Міське населення – купці (розподілялися за рівнем прибутків на

гільдії), ремісники. У другій половині ХІХ ст. у містах формується нова

суспільна верства – робітничий клас. Разом із робітниками розвивається і

буржуазія, яка перебувала на привілейованому становищі, бо царизм намагався

заохочувати розвиток капіталістичної промисловості.

До реформи 1861 р. селянство поділялося на кріпосних та державних.

Державні відбували повинності на користь держави. Кріпаки відбували

панщину, платили оброк. 19 лютого 1861 р. царем була схвалена аграрна

реформа. Основними положеннями, якої, були: особисте звільнення селян з

поміщицької залежності; надання селянам земельних наділів з можливістю

викупити їх, особистих і майнових прав – вступати самостійно в шлюб, обирати

вільно місце проживання, брати участь у діяльності органів самоврядування

тощо. До початку викупної операції селяни залишалися тимчасово

зобов’язаними – відбували панщину та платили оброк.

Джерела та основні права. Основними джерелами права були: звичаєве

123

право, ІІІ Литовський статут, норми канонічного, магдебурзького права,

„Зібрання малоросійських прав” 1807 р., „Повне зібрання законів

Російської імперії” 1830 р., „Уложення про покарання кримінальні та

виправні” 1845 р., нове „Кримінальне уложення” 1903 р., збірник

„Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”, який виходив двічі на тиждень,

збірники відомчих нормативних актів, постанови сенату, фабричне

законодавство, Статут кримінального та Статут цивільного судочинства

1864 р.

Цивільне право. „Звід законів Російської імперії” вперше дав визначення

права власності як права „володіти, користуватись і розпоряджатися майном

вічно і потомствено”. Цивільне законодавство вирізняло правоздатність та

дієздатність особи, об’єкт і суб’єкт цивільних правовідносин, фізичних та

юридичних осіб. Речі поділялися на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні,

вилучені з обігу та невилучені.

Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій та усній формі.

Найсуттєвішими видами договорів були: купівля-продаж, міна, дарування,

позика, постачання, найм, товариство тощо. Закон передбачав способи

забезпечення виконання договорів, а саме: завдаток, застава майна,

неустойка, поручництво.

Спадкування передбачалося як за заповітом, так і за законом. За

відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були

як сини, так і дочки, однак перевага надавалася синам.

Сімейне право визнавало суб’єктом шлюбних відносин чоловіка 18 –

80 і жінку 16 – 80 років. Для християн обов’язковим було вінчання.

Розлучення допускалося лише за певних винятків: перелюбство; нездатність

до шлюбного життя; тривала відсутність. Подружні обов’язки поділялися на

особисті і майнові, діти на законних і незаконних. Опіка і піклування

встановлювалися над малолітніми, божевільними, слабоумними,

глухонімими.

Кримінальне право. Особлива частина кодексів містила класифікацію

124

злочинів. З-поміж злочинів виділялися: проти держави (замах на царя, бунт);

проти віри (єресь); проти порядку управління (повстання кріпаків проти

поміщиків); проти майна (розбій); проти особи (дуель). Система покарань

була складною. Покарання поділялись на кримінальні (позбавлення усіх

станових прав з поєднанням із смертною карою або з висланням; клеймування

засуджених до каторжних робіт; тілесні покарання) та виправні (догана,

штраф, арешт, ув’язнення). Не підлягали кримінальній відповідальності діти

віком до 7 р., божевільні.

Тема 2. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі

Австро-Угорщини

У кінці ХVІІІ ст. майже всі західноукраїнські землі знаходились під

владою Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії.

Державний лад. Населення Західної України підпорядковувалося

центральним та місцевим органам влади й управління Австрії, а з 1867 р.

Австро-Угорської імперії. Дуалістичну монархію очолив імператор, якому

належала законодавча, виконавча, судова та військова влади. Кожна з двох

держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій парламент:

Угорщина – сейм, Австрія – рейхсрат, який поділявся на дві палати – верхню

(палату магнатів) та нижню (палату депутатів). В управлінні імператор

спирався на уряд – раду міністрів – вищий орган виконавчої влади (окремо в

Австрії та Угорщині). Для обговорення загальнодержавних справ була

створена окрема представницька установа – так звані Делегації, які мали по

60 представників від парламентів Австрії та Угорщини. Силовими

структурами слугували поліція, жандармерія, армія.

Місцеві органи влади. Галичина з 1774 до 1846 рр. називалася

„королівством Галичини та Лодомерії” на чолі з губернатором. В

адміністративному відношенні територію Галичини було поділено на 6 (потім

18) циркулів (округів) з старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). В

1846 р. австрійський уряд запровадив новий адміністративно-територіальний

поділ, в результаті чого, на території краю, було запроваджено 74 повіти на чолі

125

зі старостами та гміни (сільські громади) на чолі з війтом. Діяв галицький

крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок. Після революції (1849

р.) Галичина стала намісництвом на чолі з намісником, а Буковина

відокремилася від Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з

президентським правлінням. Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила

Угорщина, вважалося її невід’ємною частиною і поділялося на 4 жупи

(області) на чолі з жупаном та його помічниками. Жупи мали господарсько-

територіальні одиниці – домінїі та райони – комітати, на чолі з окружним

начальником журатом. Села (громади) очолювали старости.

Судова система. Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії

певний час зберігалася стара, станова система судів: земські, гродські,

підкоморські, міські, духовні та домініальні. У 1773 р. австрійська

адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих

судів. Згодом, замість нього, було створено королівський галицький

трибунал. З 1780 р. вищою судовою інстанцією став галицький сенат.

Законом від 1781 р. в державних судах вводився інститут адвокатів.

У 1849 р. імператор ухвалив „Положення про суди”. Станові суди

замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх незалежними від

адміністрації. Окрім загальних (повітові, повітові колегіальні, окружні суди;

Вищий крайовий суд; Верховний суд і касаційний трибунал у Відні),

створювалися спеціальні суди (військові, промислові, комерційні, мирові,

присяжних (мужів довіри), крайові).

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та

політична жандармерія.

Суспільний устрій. Населення поділялося на три основні групи:

землевласників, міщан та селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з

поміщиків та духовенства. Вони мали землю у приватній власності, володіли

залежними селянами, користувалися своєю становою судовою системою.

Міщани поділялися на міську верхівку (купці, лихварі). Купецтво

126

об’єднувалось у гільдії, більшість ремісників – у цехи. Нижчий прошарок

становили позацехові дрібні ремісники, підмайстри, різноробочі.

Селяни поділялись на поміщицьких і державних. Селяни відбували

панщину за те, що жили і працювали на землі власника. Вони вважалися

держателями землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і несли

повинності. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, було

скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати будь-

які угоди, вести підприємницьку діяльність тощо. Проте поміщики захопили

у приватну власність громадські угіддя, а багатьох селян звільнили без землі,

що спричинило нові кабальні угоди між селянством та землевласниками.

Аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму. Дедалі

вагомішою ставала роль буржуазії, дедалі інтенсивніше формувався

пролетаріат.

Джерела та основні риси права. Джерелами права для Галичини,

Буковини та Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське

законодавство (патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька

конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний

кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р., Кримінальні кодекси – Терезіана

1768 р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р.

Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин

імперії можна назвати такі: охорона приватної власності; свобода договірних

відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і церковний шлюб; розширення

прав жінок та позашлюбних дітей.

Кримінальне право. Головними принципами кримінального права

можна вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося,

що немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої

законом. Система покарань передбачала смертну кару, а також різні види

позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання

палицями, заборона на проживання. Було посилено кари щодо

революціонерів, грабіжників, казнокрадів, порушників громадського спокою.

127

Процесуальне право в карному процесі спочатку мало інквізиційний

характер, а з кінця ХІХ ст. вводився суд присяжних, вільна оцінка доказів

сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу. Означені

принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій.

§6. Державно–правове відродження України в період національної

революції (1917 – 1921 рр.)

Тема 1. Україна в добу Центральної Ради (1917 – 1918 рр.)

2 березня 1917 р. в Києві стало відомо, що цар Микола II зрікся влади. У

ніч з 3 на 4 березня 1917 р. була створена Українська Центральна Рада (УЦР),

яка мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної

держави. Очолив УЦР М. Грушевський.

Державний устрій. Українська Центральна Рада – представницький орган

різноманітних верств тогочасного суспільства. Структурно ЦР поділялася на

Загальні збори (сесії), президію Ради (голова та два його заступники), Комітет

Ради (з липня 1917 р. – Мала Рада), комісії (постійні й тимчасові) Ради.

Виконавчі функції покладалися на Генеральний секретаріат (з січня 1918 р. –

Рада Народних Міністрів).

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917-

1918 рр. зберігався старий – губернський. Місцеву адміністрацію очолили

губернські, повітові та волосні комісари Центральної Ради.

Судова система. До листопада 1917 р. в Україні діяла російська судова

система. Лише в грудні 1917 р. Генеральне секретарство судових справ

розпочало впровадження судової реформи зі створення Генерального суду,

який мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією.

Створювалися замість судових палат три апеляційні суди в Києві, Одесі та

Харкові. Окрім того, діяли військово-революційні суди. Однак, на місцях,

продовжували діяти старі судові органи – дільничні мирові суди та з’їзди

128

мирових суддів.

Законодавство. За короткий час існування та діяльності УЦР встигла

створити власну правову систему. Були ухвалені важливі законодавчі акти.

Перший універсал (10 червня 1917 р.) проголошував Центральну

Раду тимчасовим урядом України, національно-персональну автономію у складі

Росії.

Другий універсал (3 липня 1917 р.) став наслідком переговорів із

представниками Тимчасового уряду. У документі було заявлено: не

проголошувати автономію України до скликання Всеросійських установчих

зборів; Генеральний секретаріат мав підпорядковуватися Тимчасовому уряду як

його крайовий орган виконавчої влади.

Третій універсал (7 листопада 1917 р.) проголошував створення

Української Народної Республіки у складі майбутньої Російської Федерації;

скасовування приватної власності на землю; введення 8-годинного робочого

дня; скасування смертної кари; надання національно-персональної автономії

національним меншинам тощо.

Четвертий універсал (9 січня 1918 р.) констатував проголошення УНР

незалежною державою; до Установчих зборів законодавча влада належить ЦР,

виконавча – Раді Народних Міністрів; земля, вода, надра, ліси оголошувалися

всенародною власністю; передбачалося вирішення соціальних проблем;

виконання означеного покладалося на Всеукраїнські Установчі збори.

Законом „Про національно-персональну автономію” (9 січня 1918 р.)

надавалося право росіянам, полякам і євреям задовольнити свої національно-

культурні прагнення на всій території України.

Закон „Про громадянство УНР” (2 березня 1918 р.) визнавав

громадянами тих осіб, які народилися на Україні і постійно в ній проживали.

Конституція УНР (29 квітня 1918 р.) визнавала народ України джерелом

влади. За формою державного правління УНР визнавалася парламентською

республікою. Законодавча влада належала Всенародним Зборам УНР,

виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР.

129

Місцевими органами влади проголошувалися виборні ради та управи громад,

волостей та земель. Велика увага надавалася захисту прав людини.

Національним меншинам надавалося право об’єднуватися в національні

союзи, які формували органи самоуправління, встановлювали бюджет тощо.

Однак Основний Закон УНР, був порушений обранням в цей же день,

президентом УНР М.С. Грушевського, про якого в цьому документі мова не

велась. Принцип поділу влади мав декларативний характер. В Конституції не

згадувались державна символіка; основні принципи зовнішньої політики;

органи прокуратури; судова система; були відсутні статті, що регламентували

соціально-економічні проблеми.

Тема 2. Україна в добу гетьманата П. Скоропадського (1918 р.)

29 квітня 1918 р. в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз

земельних власників, гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського.

А в ніч на 30 квітня його прихильники, за підтримки окупаційної німецької

влади, захопивши всі державні установи в Києві, здійснили державний

переворот. Центральна Рада припинила своє існування. У країні проголосили

Українську Державу з гетьманом на чолі.

Державний устрій. 29 квітня 1918 р. були оприлюднені конституційні

акти – „Грамота до всього українського народу” та „Закони про

тимчасовий державний устрій України”. Саме „Законами” вводилася нова

назва України – Українська Держава. Гетьман оголошувався найвищим

носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та

адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне

командування армією і флотом. У майбутньому передбачалося скликання

парламенту – Сейму. Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з

отаман-міністром. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів.

Місцеве управління відповідало старому адміністративному поділу на

губернії, повіти, волості, села та міста, куди призначалися гетьманом

відповідні старости, яким належала вся повнота влади. У вересні 1918 р.

відновилася діяльність земств.

130

Судова система. На початковому етапі її існування продовжували діяти

суди, створені Центральною Радою. 8 липня 1918 р. законом гетьмана було

створено Державний Сенат – вищу судову, касаційну та наглядову інстанцію в

державі на чолі з Президентом. У Сенаті запроваджувалися посади прокурорів і

товаришів прокурора. Прокуратура підпорядковувалася міністру юстиції,

який одночасно займав посаду Генерального прокурора.

Той же закон 8 липня 1918 р. відновив діяльність судових палат,

мирових та апеляційних судів. Законом „Про організацію військово-

судових установ та їх компетенцію” створювалися вищі військові суди

(київський та катеринославський), штабні суди.

Законодавство. За період правління гетьмана П.Скоропадського були

ухвалені важливі законодавчі акти, а саме:

„Закон про тимчасовий державний устрій України” (29 квітня

1918 р.) визначав структуру та принципи функціонування Української

Держави на період до скликання сейму.

„Закон про громадянство Української Держави” (2 липня 1918 р.)

обумовлював, що усі, хто жив в Україні на момент видання закону, ставали

громадянами. Подвійне громадянство не допускалося.

„Тимчасовий закон про верховне управління державою...” (1 серпня

1918 р.) згідно з яким, створювався тимчасовий уряд – на випадок смерті чи

тяжкої хвороби гетьмана.

Гетьманський режим протримався в Україні до 14 грудня 1918 р. коли

П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Берліна.

Тема 3. Україна за часів Директорії (1918 – 1920 рр.)

18 грудня 1918 р. війська, утвореної напередодні Директорії (в складі

п’яти осіб: В. Винниченко, С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренко,

Ф. Швеця) вступили в Київ і в Україні відновилася УНР.

Державний устрій. Центральну державну владу (законодавчу,

виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР.

Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних