Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

251

Тема 3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття

фізичної особи

Індивідуалізації особи у суспільстві слугує право на ім’я (статті 294-

296 ЦК) – наявність у фізичної особи прізвища, особистого імені та по-батькові,

якщо інше не передбачене законом чи звичаєм національної меншини, до якої

належить особа. Згідно з Законом України „Про національні меншини в

Україні” громадянам, які слідують національним традиціям і не мають по-

батькові, дозволяється надавати дитині лише прізвище та ім’я.

Ім’я присвоюється фізичній особі протягом 30 днів з моменту її

народження. Оскільки новонароджена особа не в змозі самостійно реалізувати

своє право, правом на присвоєння імені дитині наділені батьки, усиновителі,

опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд.

За загальним правилом, прізвище дитини визначається за прізвищем її

батьків, а якщо вони мають різні прізвища – дитині дається прізвище батька або

матері за їх згодою. Якщо дитина народилася у матері, яка не перебуває у

зареєстрованому шлюбі та немає відповідної згоди батька, то запис про батька

дитини у Книзі реєстрації народжень робиться на прізвище матері.

По-батькові дитини утворюється за іменем батька. При народженні

дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі та за відсутності заяви батька, по

батькові дитини визначається за вказівкою матері.

Якщо особі не подобається її ім’я, прізвище або по-батькові, вона має

право їх змінити з досягненням 16 років. Якщо таке бажання вникло раніше, то

фізична особа, яка досягла 14 років має можливість змінити своє прізвище та

ім’я лише за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає,

(усиновлювачів) чи піклувальника. До досягнення 14 років зміна імені,

прізвища або по-батькові фізичної особи здійснюється її батьками

(усиновлювачів) чи опікунами.

Крім власного бажання, підставами для зміни прізвища є, також,

укладання шлюбу або його розірвання, усиновлення, переміна прізвища обома

батьками дитини, що спричиняє автоматичну переміну прізвища дитини віком

252

до 7 років (якщо дитина старша – потрібна її згода), а також переміна прізвища

одним з батьків, яка тягне зміну прізвища дитини у разі досягнення відповідної

згоди між батьками та бажання дитини, старшої від 7 років.

Право на гідність, честь та ділову репутацію (ст.297-299 ЦК) включає

право на повагу до гідності та честі фізичної особи та право на недоторканість

ділової репутації як фізичної, так і юридичної особи.

Права на гідність – це право фізичної особи на власну цінність як

особистості, на усвідомлення цієї цінності та значимості себе як особи, що

відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь є правом фізичної особи на об’єктивну та повну оцінку її

поведінки з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку

суспільства, певної групи та окремих громадян.

Право на ділову репутацію, в свою чергу, – це право фізичної та

юридичної особи на об’єктивну та повну оцінку її якостей як фахівця та рівня

професіоналізму у певній сфері.

Право на індивідуальність (ст.300 ЦК) передбачає можливість фізичної

особи відрізнятися від інших за зовнішнім виглядом, манерою поведінки,

інтелектуальним, культурним, освітнім рівнем. Особа може обирати будь-яку

форму прояву своєї індивідуальності, якщо вона не заборонена законом та не

суперечать моральним засадам суспільства, а також змінювати її на свій розсуд

у будь-який час.

Право на особисте життя (ст.301 ЦК) дозволяє особі ознайомлювати

інших осіб з обставинами свого особистого життя або зберігати їх у таємниці.

Однією з гарантій даного права є право фізичної особи на особисті папери

(ст.ст.303-305 ЦК) та таємницю кореспонденції (ст.306 ЦК), яке полягає у

можливості особи надавати згоду чи забороняти ознайомлення з її особистими

паперами стороннім особам. Особисті папери фізичної особи (документи,

листи, фотографії, щоденники) є її власністю, тому ознайомлення з ними чи їх

опублікування повинно відбуватися за обов’язкової згоди власника.

253

Право на таємницю кореспонденції (листів, телеграм, телефонних

розмов, бандеролей, повідомлень електронною поштою, sms-повідомлень)

передбачає можливість знайомитися з чужою кореспонденцією, її

використовувати чи опубліковувати лише за умови отримання згоди особи, яка

направила кореспонденцію, та адресата.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної

творчості (ст.309 ЦК) означає можливість особи вільно, на власний розсуд і

відповідно до своїх здібностей обирати сферу, зміст та форми творчого

самовираження. Важливою гарантією даного права є заборона здійснювати

цензуру процесу творчості та його результатів.

Право на місце проживання (ст.310 ЦК) включає можливість фізичної

особи мати одне чи декілька місць проживання (будинків, квартир),

використовувати їх за призначенням та змінювати на свій розсуд – вільно

обрати помешкання, населений пункт чи країну, де б розташовувалось місце

проживання особи.

За загальним правилом, право на вільне обрання місця проживання має

фізична особа, яка досягла 14 років (ч.2 ст.29 ЦК).

Місцем проживання особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її

батьків, одного з них, з ким дитина проживає, опікуна або місце знаходження

навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає,

якщо інше не встановлено за згодою дитини і її батьків. Місцем проживання

особи у віці до 10 років є місце проживання її батьків, одного з них, з ким

малолітній проживає, опікуна або місцем знаходження навчального закладу чи

закладу охорони здоров’я, в якому дитина проживає.

Право на свободу пересування (ст.313 ЦК) гарантує особі можливість

вільно пересуватися територією України у будь-який час, спосіб, у будь-якому

напрямку, за винятком обмежень, встановлених законом.

Правом на самостійне пересування по території України наділена фізична

особа, яка досягла 14 років. Малолітня особа має право пересуватися по

254

території України лише за згодою батьків чи опікунів та в їхньому супроводі

або у супроводі осіб, які уповноважені ними (ч.2 ст.313 ЦК).

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право самостійно вільно виїхати

за межі України (ч.3 ст.313 ЦК), а особа, яка не досягла 16 років, має право на

виїзд за кордон лише за згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників та в

їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Крім того, у будь-який час фізичній особі, незалежно від її віку, за її

бажанням надано право безперешкодно повернутися в Україну, оскільки

громадяни України не обмежені у праві на в’їзд до власної країни.

§ 3. Право власності та інші речові права

Тема 1. Загальна характеристика права власності

Право власності – це міра можливої поведінки власника щодо

належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює

відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

(ст.316 ЦК).

Право власності закріплює приналежність речі певній особі – для

власника річ завжди буде своєю, такою, що належить йому, а для інших

суб’єктів – вона завжди виявлятиметься чужою, належною іншій особі.

Право власності є найширшим за змістом від інших майнових прав –

власник має право здійснювати будь-які дії щодо власного майна, крім

законодавчо заборонених.

Зміст права власності складають право володіння, користування та

розпорядження майном (ст.317 ЦК). Право володіння – це юридично

забезпечена можливість власника панувати над майном (тримати річ на

подвір’ї, в будинку, сховищі). Право користування – це можливість власника

здобувати з речі корисні властивості для задоволення майнових та немайнових

потреб. Так, автомобіль може використовуватися для перевезення пасажирів та

255

вантажів, будинок – для проживання, продукти харчування – для споживання,

тощо. Право розпорядження – це юридично забезпечена можливість визначати

долю речі (продавати, обмінювати, дарувати, передавати в оренду, знищувати

переробляти).

Статтею 321 ЦК закріплений один з найважливіших принципів –

непорушність права власності, який означає, що ніхто не може бути

протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні,

інакше як у випадку та порядку, встановлених законом. Примусове відчуження

майна може застосовуватися лише як виняток з мотивів суспільної

необхідності.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні

особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші

учасники цивільних відносин (ст.318 ЦК).

Основним об’єктом права власності є річ (майно). Для того, щоб

вважатися об’єктом права власності, майно повинне мати економічну цінність

та бути товаром (предметом товарно-грошових відносин).

Крім речей, у власності можуть перебувати гроші, валютні цінності, цінні

папери, земля, земельні ділянки та інші природні ресурси, а також особисті

немайнові права.

Коло об’єктів права власності різниться в залежності від видів суб’єктів.

Так, відповідно до ст.324 ЦК власністю народу України є земля, її надра,

повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території

України, основні засоби виробництва, житловий фонд, будівлі, споруди,

фінансові ресурси, наукові досягнення, національні культурні та історичні

цінності.

До об’єктів права приватної власності належать жилі будинки, квартири,

предмети особистого користування та предмети домашнього господарства,

земельні ділянки, засоби виробництва, виготовлена продукція, грошові кошти,

цінні папери, інше майно споживчого та виробничого призначення, а також

256

твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи та інші результати

інтелектуальної праці (ч.1 та 2 ст.13 Закону України „Про власність”).

Отже, фізичні та юридичні особи здатні виступати власниками будь-якого

майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм

належати (вогнепальна зброя, вибухові речовини, наркотичні засоби). Склад,

кількість та вартість майна, яке перебуває у власності юридичних та фізичних

осіб, не обмежується (ч.2 та 3 ст.325 ЦК).

Право власності існує у наступних видах: право власності Українського

народу, від імені якого воно здійснюється органами державної влади та

місцевого самоврядування; право приватної власності, суб’єктами якого

виступають фізичні та юридичні особи; право державної власності, яке від імені

держави здійснюється органами державної влади та право комунальної

власності, що реалізується територіальними громадами та утвореними ними

органами місцевого самоврядування.

Право власності виникає за наявності певних юридичних фактів.

Юридичні факти, з настанням яких пов’язується виникнення права власності, в

цивільному праві отримали назву способів набуття права власності.

Способи набуття права власності можуть бути первісними та похідними.

Первісними вважаються способи, за яких право власності на річ виникає

вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них належать:

створення нової речі, її переробка, привласнення загальнодоступних дарів

природи, привласнення безхазяйного майна, привласнення знахідки,

бездоглядних домашніх тварин та скарбу, а також реквізиція та конфіскація.

За похідних способів набуття права власності право власності виникає

внаслідок волевиявлення попереднього власника. Дану групу складають

правочини, спрямовані на передачу майна у власність (купівля-продаж,

дарування, міна, поставка), приватизація державного чи комунального майна та

спадкування.

Майно може перебувати у власності не лише однієї, але й декількох осіб

одночасно. У такому разі йдеться про існування режиму спільної власності.

257

На підставі ч.1 ст.355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб

(співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Отже,

право спільної власності – це право двох або більш осіб спільно, на власний

розсуд володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном, що

становить єдине ціле.

Характерними ознаками права спільної власності є, насамперед, єдність

об’єкту та множинність суб’єктів (співвласників) даного права. Відносини

спільної власності можуть виникати між фізичними, юридичними особами,

державою або територіальним громадами, причому в будь-яких сполученнях.

Законом України „Про власність” передбачено існування двох видів

спільної власності – права спільної часткової власності та права спільної

сумісної власності.

Згідно ч.1 ст.356 ЦК, власність двох чи більше осіб із визначенням часток

кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Вона

виникає, зокрема, при укладанні декількома особами договору купівлі-продажу

майна, договору про спільну діяльність, виготовлені чи спадкуванні

неподільної речі.

Кожен з співвласників має певну, наперед визначену частку у праві

власності на спільний об’єкт в цілому (наприклад, дві третини, двадцять

відсотків), а не конкретну частину майна. Частки учасників можуть бути

рівними або різними, але завжди вони точно визначені.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за

їхньою згодою, в порядку, визначеному самими співвласниками, а при не

досягненні згоди між ними – в порядку, встановленому судом. Кожен із

співвласників має право на отримання частини спільного майна в натурі, в

розмірі, що відповідає його частці. а при неможливості цього – вправі вимагати

від інших учасників відповідної компенсації.

Спільною сумісною власністю визнається власність двох або більше

осіб без визначення часток кожної з них у праві власності (ч.1 ст.368 ЦК).

258

Отже, це право декількох осіб на свій розсуд володіти, користуватися і

розпоряджатися належним їм майном, в якому частки заздалегідь не визначені.

Воно виникає за загальним правилом, зокрема, у подружжя на майно,

набуте протягом перебування у шлюбі; при створенні майна спільною працею

членів сім’ї чи його придбанні за спільні кошти; при створенні майна спільною

працею громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, а також у разі

приватизації квартири чи будинку та їх передачі за згодою усіх членів сім’ї

наймача у сумісну власність.

Якщо інше не передбачене домовленістю, співвласники володіють та

користуються майном спільно, розпорядження ж ним здійснюється за згодою

усіх учасників права спільної сумісної власності.

Тема 2. Речові права на чуже майно

Речовим правом на чуже майно є право особи використовувати чуже

майно у визначеному законом обсязі для реалізації власних інтересів.

При запровадженні даних прав на одну річ виникає одночасно два права –

право власності та речове право іншої особи. Останнє за змістом є вужчим від

права власності, передбачає менший обсяг правомочностей, зокрема, у

більшості випадків права на чуже майно забороняють відчуження майна без

згоди власника. Крім того, дані права є похідними від права власності – не

можуть існувати при відсутності права власності, зокрема, щодо безхазяйного

майна.

Речові права на чуже майно мають абсолютний характер захисту – на них

поширюються усі механізми захисту, властиві праву власності. Також дані

права захищаються від порушення з боку як будь-яких сторонніх осіб, так і від

власника речі, щодо якої вони існують.

Речові права на чуже майно мають декілька видів: право володіння

чужим майном, право користування ним (сервітут), право користування чужою

земельною ділянкою для сільськогосподарських цілей (емфітевзис) та право

користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

259

У цивільному праві термін „володіння” вживається у двох самостійних

значеннях: по-перше, у сенсі правомочності власника, що входить до змісту

права власності, а по-друге, у значенні окремого речово-правового інституту.

Саме у такому розумінні категорія володіння вживатиметься далі. Право

володіння чужим майном – це фактична наявність майна в особи, набута

шляхом правомірного заволодіння забезпечена правовим захистом з боку

держави.

За правовою природою володіння є складною для розуміння категорією,

оскільки відносини з фактичного тримання чужого майна наділяються

юридичним змістом та правовим захистом. Це надає підстав характеризувати

такі фактичні відносини самостійним суб’єктивним правом особи на чуже

майно.

Володільцем є особа, яка фактично тримає чуже майно у себе

(ч.1 ст.397 ЦК).

Суб’єкти володіння поділяються на законних (титульних) та незаконних

(безтитульних) володільців, на підставі чого виділяють відповідно два види

володіння: законне – це володіння, засноване на правовій підставі (володіння

власника, наймача майна за договором) та незаконне – це володіння,

позбавлене правової підстави. Воно, в свою чергу, також поділяється на два

види – добросовісне та недобросовісне.

Незаконним добросовісним визнається володіння, суб’єкт якого не знав

та не повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Це можливо, якщо він

придбав річ від невласника або привласнив чужу річ, помилково вважаючи її

безхазяйною. Якщо ж володілець знав або повинен був знати, що володіє

чужим майном протиправно, його володіння є незаконним недобросовісним

(ч.1 ст.390 ЦК). Таким завжди є володіння крадія, грабіжника, шахрая або

особи, яка придбала річ за значно заниженою ціною чи за обставин, що

свідчили про імовірність купівлі викраденого. Володіння незаконного

недобросовісного володільця правовому захисту не підлягає.

260

Право користування чужим майном (сервітут) – це право

обмеженого користування чужими речами в межах, визначених законом чи

договором.

Наприклад, земельний наділ, позбавлений водоймища, є незручним для

сільськогосподарського використання, тому для ефективного ведення

підсобного господарства доцільним буде використовувати воду з сусідської

криниці, можливість черпання якої і досягається встановленням права

користування чужою водою – водного сервітуту.

Найчастіше сервітути встановлюються з приводу користування

нерухомістю. Вони мають назву земельних. Земельний сервітут може бути

встановлений на підставі договору між особою, яка цього вимагає (суб’єктом

сервітутного права) та власником земельної ділянки. Договір про

запровадження земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку,

передбаченому Законом України „Про державну реєстрацію прав на нерухоме

майно та їх обмежень”.

Видами земельних сервітутів згідно з цільовим призначенням є

сервітути, спрямовані на використання вигод чужої земельної ділянки

(сінокосів, пасовищ, відводу чи забору води, напування худоби, видобутку

корисних копалин) та сервітути, спрямовані на використання самої ділянки

(право проходу, проїзду, прогону худоби, прокладання та експлуатації ліній

електромереж, зв’язку, трубопроводів, установлення будівельних риштовань).

Детальний, але не виключний, перелік земельних сервітутів передбачений

земельним законодавством України.

Сторонами сервітуту виступають особа, що вимагає встановлення даного

права (власник пануючої речі) та особа, зобов’язана його надати (власник

обслуговуючої речі).

Дане право встановлюється на користь будь-якого власника сусіднього

наділу і не залежить від його особистості, тому сервітут зберігає чинність у разі

переходу до інших осіб права власності на земельну ділянку, щодо якої він

встановлений (ч.6 ст.403 ЦК).