Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

221

Нормативна:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної

Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Закон України „Про вибори народних депутатів України” від 25 березня

2004 року // Урядовий кур’єр. – 2004. – № 64.

3. Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня

1991 // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

4. Закон України „Про громадянство України” від 18 вересня 2001 року //

Відомості Верховної Ради. – 2001. – №13. – Ст. 65.

5. Закон України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року //

Урядовий кур’єр. – 2002. – № 58.

Навчальна:

1. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова

думка, 2000. – 734 с.

2. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С.

Журавського. – К.: Ін Юре, 2002. – 544 с.

3. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. –

Вид. 4-те, виправл. і доповн. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.

4. Кравченко В.В., Пітцик М.В. Муніципальне право України: Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2003. – 672 с.

5. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком

Інтер, 2004. – 2-е вид., перероб. та допов. – 510 с.

Додаткова:

1. Виборче право України. Навчальний посібник / За ред. В.Ф. Погорілка,

М.І. Ставнійчук. – К.: Парламентське видавництво, 2003. – 383 с.

2. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі:

теоретико-правовий аспект: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім.

В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.

3. Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. – 2-е изд. исправ. и

доп. – К.: Парламентское издательство, 2003. – Кн. 1. – 400 с.

222

4. Права і свободи громадян під захистом Конституційного Суду України:

Правові позиції сучасної доктрини конституційного правосуддя. – К.:

Логос, 2005.

5. Тодика Ю.М. Конституція України – Основний Закон держави і

суспільства: Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2001. – 328 с.

223

РОЗДІЛ 4.

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Загальні положення цивільного права

Тема 1. Поняття цивільного права

Цивільне право є однією з основоположних галузей у вітчизняній

правовій системі. Воно, як і будь-яка інша галузь права, має власний предмет

правового регулювання.

Згідно ч.1 ст.1 Цивільного кодексу України (далі ЦК) предметом

цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини (цивільні

відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій

самостійності їх учасників.

Отже, предмет цивільного права складають: особисті немайнові

відносини – суспільні відносини, які складаються з приводу здійснення

суб’єктом особистих немайнових прав і не мають безпосереднього

економічного змісту (право на життя, ім’я, честь, гідність, ділову репутацію,

авторство, фірмове найменування, товарний знак) та майнові відносини –

суспільні відносини, що виникають у зв’язку з використанням особою

майнових благ (речей, робіт, послуг). Прикладом подібних відносин є

відносини між особами з приводу купівлі-продажу майна, найму нерухомості,

виконання роботи на замовлення, тощо. Вони складають основну, переважну

частину предмета цивільно-правового регулювання.

Для цивільного права специфічним є також і метод правового

регулювання, який визначає у який спосіб цивільне право впливає на суспільні

відносини, що ним регулюються. Цивільно-правовий метод характеризується

низкою особливостей, якими є:

1. Юридична рівність суб’єктів цивільного права – всі учасники

цивільних правовідносин у майновому та організаційному відношенні є

юридично незалежними, самостійними та не підвладними один одному.

224

2. Диспозитивність – суб’єкти самостійно визначають характер своїх

відносин в межах чинного законодавства, здійснюють свої права на власний

розсуд, самостійно обирають найбільш доцільний варіант поведінки.

3. Вільне волевиявлення суб’єктів – означає самостійну, на власний

майновий ризик діяльність, спрямовану на задоволення прав та інтересів

суб’єктів.

4. Майновий характер цивільно-правової відповідальності полягає у

обов’язку правопорушника відшкодувати збитки, завдані іншій особі, у

майновій (грошовій) формі та у повному розмірі.

Таким чином, цивільне право – це сукупність правових норм, які

регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові

відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій

самостійності їх учасників.

Регулювання цивільних відносин здійснюється відповідно до принципів

даної галузі. Принципами цивільного права є основоположні ідеї та засади, що

відбивають особливості правового регулювання цивільних відносин.

До принципів цивільного права згідно ст.3 ЦК належать:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

неприпустимість позбавлення права власності; свобода договору (суб’єкти

вільні в укладанні договорів, виборі контрагентів, визначенні умов договорів);

свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільних прав та

інтересів; принципи справедливості, добросовісності та розумності.

Норми цивільного права розташовані у певній послідовності, що складає

його систему. Система цивільного права поділяється на дві великі частини –

Загальну та Особливу.

Загальна частина містить норми, що поширюються на всі види цивільних

правовідносин – норми, що регулюють правовий статус суб’єктів, визначають

коло об’єктів цивільного права, містять правила про правочини,

представництво, здійснення та захист цивільних прав.

225

В Особливій частині зосереджені норми, що регулюють окремі види

цивільно-правових відносин – норми про речове, зобов’язальне, спадкове

право, право інтелектуальної власності, тощо.

Цивільно-правові норми містяться у певних джерелах. Джерелами

цивільного права є нормативно-правові акти, в яких закріплені цивільно-

правові норми. Сукупність даних актів складає цивільне законодавство.

До системи цивільного законодавства належать:

1. Конституція України від 28.06.1996 року, в нормах якої закладені

засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин

інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо.

2. Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс

України, прийнятий 16.01.2003 р. (набрав чинності з 01.01.2004 р.). Він є

кодифікованим (зведеним) законом галузі та основою всієї системи актів

цивільного законодавства України.

За структурою Цивільний кодекс складається із 1308 статей, 90 глав,

зібраних у 6 книг: книга 1 – Загальні положення; книга 2 – Особисті немайнові

права фізичних осіб; книга 3 – Право власності та інші речові права; книга 4 –

Право інтелектуальної власності; книга 5 – Зобов’язальне право; книга 6 –

Спадкове право.

3. Окрім Цивільного кодексу України, до системи цивільного

законодавства належать і деякі інші кодекси, які містять цивільно-правові

норми: Сімейний кодекс України, який зокрема, визначає правовий режим

майна подружжя та порядок укладання шлюбного контракту; Житловий кодекс

– норми, якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та

передачі його у власність; Земельний кодекс України – визначає правила щодо

оренди земельних ділянок, виникнення та реалізації права власності на них.

4. Наступним джерелом цивільного права є закони України, норми яких

спрямовані на регулювання відповідних цивільно-правових відносин („Про

господарські товариства”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та

226

фізичних осіб-підприємців”, „Про державну реєстрацію прав на нерухоме

майно та їх обмежень”) та багато інших.

5. Окрему категорію актів цивільного законодавства складають

підзаконні нормативно-правові акти Президента та Кабінету Міністрів України.

6. До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-

правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної

Республіки Крим. Тобто, ті, які видаються компетентними міністерствами та

держкомітетами, іншими центральним органами виконавчої влади та

регулюють діяльність у певній галузі або правий статус певних категорій

суб’єктів цивільного права.

7. Окреме місце в системі цивільного законодавства займають міжнародні

договори, ратифіковані Верховною Радою України, які становлять окрему

частину національного законодавства.

Міжнародні договори мають пріоритет перед національним

законодавством, отже якщо у міжнародному договорі встановлені інші правила,

ніж ті, що передбачені національним законом, застосовуються правила

міжнародного договору (ст.10 ЦК).

Тема 2. Цивільне правовідношення

Суб’єкти цивільного права вступають між собою у різні суспільні

відносини, які регулюються нормами цивільного права, тому їх ще називають

цивільними правовідносинами.

Цивільне правовідношення – це врегульоване нормами цивільного

права суспільне відношення між суб’єктами, забезпечене можливістю

застосування засобів державного примусу.

Цивільне правовідношення має певну, чітко визначену структуру. Воно

складається з трьох елементів: суб’єктів, об’єкту та змісту правовідносин.

Суб’єкти правовідношення – це особи, які беруть участь в цивільному

правовідношенні. Учасниками цивільних правовідносин є три категорії осіб:

1) фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

2) юридичні особи – організації, підприємства, установи;

227

3) публічно-правові утворення – держава Україна, Автономна Республіка

Крим та місцеві територіальні громади.

Той із учасників правовідношення, який наділений правами, називається

управоможеною особою (кредитором), а учасник, який несе обов’язки –

зобов’язаною особою (боржником).

Об’єктом правовідношення є благо, з приводу якого складаються

відповідні правові зв’язки між особами. В цивільному правовідношенні

об’єктами виступають речі та майно, цінні папери, результати робіт та послуги,

результати інтелектуальної праці (твори науки, літератури, мистецтва),

нематеріальні блага (життя, здоров’я, сім’я, ім’я, честь, гідність, ділова

репутація) та інформація.

Змістом цивільного правовідношення є суб’єктивні права та обов’язки

учасників правовідносин. Суб’єктивне цивільне право – це визначена

законом міра можливої поведінки управоможеної особи (право кредитора на

повернення свого майна з чужого незаконного володіння, на отримання грошей

за відвантажену продукцію, на безпечні для життя та здоров’я умови довкілля).

Суб’єктивний цивільний обов’язок, в свою чергу, є визначеною законом

мірою належної поведінки зобов’язаної особи (обов’язок боржника сплатити

гроші, передати майно, відшкодувати шкоду, завдану кредитору).

Правовідносини виникають на підставі конкретних життєвих явищ, які

мають назву юридичних фактів.

Юридичний факт – факт реальної дійсності, з яким норми цивільного

права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

За змістом вони поділяються на події – юридичні факти, що не залежать

від волі та свідомості осіб (стихійні лиха, смерть особи, досягнення певного

віку) та дії – юридичні факти, що залежать від волі та свідомості людей. Дії

можуть бути як правомірними (укладання договору, знахідка скарбу, створення

твору інтелектуальною працею), так і протиправними (завдання шкоди,

укладання недійсного правочину).

228

Відповідно до статей 2 та 24 ЦК, одним з учасників цивільних

правовідносин визнається фізична особа.

Для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа

повинна бути наділена юридичною правосуб’єктністю – цивільною

правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність – здатність фізичної особи мати цивільні права

та обов’язки (ч.1 ст.25 ЦК).

Правоздатність – це природна властивість кожної людини, яка визнається

за всіма фізичними особами незалежно від віку та стану здоров’я. Усі фізичні

особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки незалежно від

походження, соціального і майнового становища, расової та національної

належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,

місця проживання та інших обставин. При цьому, фізична особа не має права

відмовитися від власної правоздатності або обмежити її, оскільки

правоздатність є невідчужуваною.

Цивільна правоздатність виникає у момент народження людини. Однак, у

деяких випадках охороняються інтереси дитини, яка зачата, але ще не

народилася (ч.2 ст.25 ЦК). Зокрема, ч.1 ст.1222 ЦК передбачає, що

спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, зачаті за життя

спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті,

тому доки людина жива, вона є правоздатною незалежно від стану здоров’я.

Для того щоб мати можливість самостійно реалізовувати цивільні права

та виконувати обов’язки, фізична особа повинна бути не тільки правоздатною,

але й наділеною дієздатністю.

Цивільна дієздатність – здатність особи своїми діями набувати та

здійснювати цивільні права та виконувати обов’язки, а також відповідати у разі

їх невиконання.

На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від стану здоров’я

особи та її віку. Залежно від цього, особа може бути повністю дієздатною, мати

229

часткову чи неповну дієздатність, обмежену дієздатність або бути взагалі

недієздатною.

Часткову цивільну дієздатність, згідно ст. 31 ЦК, мають особи, яким не

виповнилося 14 років (малолітні).

Права та обов’язки малолітніх, за загальним правилом, за них реалізують

батьки, усиновителі або опікуни. Самостійно малолітні можуть вчиняти лише

окремі дії, прямо передбачені законом.

Так, малолітня особа має право самостійно вчиняти дрібні побутові

правочини, тобто такі правочини, які задовольняють побутові потреби дитини і

стосуються предмета, що має невисоку вартість (купівля продуктів харчування,

іграшок). Якщо малолітній укладе будь-який інший правочин, він

вважатиметься недійсним і не створюватиме юридичних наслідків. Крім того,

малолітні мають право здійснювати особисті немайнові права на результати

творчої, інтелектуальної діяльності (вважатися автором та бути власником

створеного твору літератури чи мистецтва).

Малолітні не відповідають за шкоду, завдану їхніми діями іншим особам,

оскільки вони є деліктоздатними. Відповідальність за дії малолітніх

покладається на їхніх батьків, усиновителів, опікунів, які винні у неналежному

вихованні та недогляді за дітьми.

Неповна цивільна дієздатність властива особам віком від 14 до 18 років

– неповнолітнім (ст.32 ЦК).

За загальним правилом, вони укладають правочини за згодою батьків,

усиновителів чи піклувальників.

Однак, окремі юридичні дії вони мають право вчиняти самостійно, без

згоди зазначених осіб. Крім укладання дрібних побутових правочинів,

неповнолітні вправі самостійно:

1) розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності

(експонувати твори на виставках, продавати їх, отримувати авторську

винагороду);

230

3) виступати учасниками (засновниками) юридичних осіб, якщо це не

заборонено законом або установчими документами юридичних осіб;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та

розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім’я. Але якщо грошові кошти

внесені до банку іншими особами на ім’я неповнолітнього, то розпорядитися

ними неповнолітній має право лише за згодою батьків, осіб, що їх замінюють

або органів опіки та піклування.

Відповідальність неповнолітніх є загальною, причому вони відповідають

не лише за невиконання укладеного ними самостійно договору, але й за

невиконання договору, укладеного за згоди батьків (усиновителів),

піклувальників (ст.33 ЦК). Проте, якщо у неповнолітнього недостатньо майна

для відшкодування збитків, субсидіарну (додаткову) відповідальність несуть

батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо не доведуть, що шкода була

завдана не з їхньої вини.

Повністю дієздатними, згідно ст.34 ЦК є особи, які досягли 18 років

(повнолітні).

Однак, як виключення, фізичній особі може бути надана повна цивільна

дієздатність, навіть якщо вона і не досягла зазначеного віку. Це можливо,

зокрема, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття;

якщо фізична особа, яка досягла 16 років працює за трудовим договором; якщо

неповнолітня особа, записана матір’ю або батьком дитини чи якщо особа, яка

досягла 16 років, зареєстрована суб’єктом підприємницької діяльності.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу

опіки та піклування за заявою заінтересованої особи та за письмовою згодою

батьків (усиновителів) або піклувальника. У разі, якщо такої згоди немає, повну

цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду.

У разі припинення трудового договору, розірвання шлюбу чи припинення

підприємницької діяльності надана фізичній особі повна цивільна дієздатність

зберігається.