Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

241

Довіреність, як і будь-який інший правочин, повинна відповідати

вимогам закону. Насамперед, вона повинна видаватися лише дієздатними

громадянами. Юридичні особи можуть видавати довіреності на вчинення

правочинів, що не суперечать їхній статутній діяльності. Довіреність повинна

бути оформлена письмово (у деяких випадках і нотаріально посвідчена) та

містити вказівку на особу повіреного, обсяг його компетенції та дату видачі

довіреності, оскільки відсутність такої дати робить її недійсною. Крім того,

обов’язковим реквізитом довіреності є також підпис довірителя.

У довіреності, як правило, встановлюється строк її дії. Якщо строк не

встановлений, вона зберігає чинність по припинення її дії.

Підставами для припинення представництва за довіреністю є закінчення

її строку, скасування довіреності довірителем або відмова від неї повіреного,

ліквідація юридичної особи, яка її видала або якій довіреність була видана,

смерть довірителя або повіреного, визнання їх недієздатними або обмежено

дієздатними. У разі припинення дії довіреності припиняються повноваження

представника і він зобов’язується негайно повернути довіреність довірителю.

Тема 4. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність – вид юридичної відповідальності,

який полягає у застосуванні цивільно-правових санкцій до правопорушника.

Особливістю даного виду відповідальності є її майновий характер – вона

спрямовується на майнову сферу правопорушника, а не на його особистість, як

це властиво, наприклад, для кримінальної відповідальності.

Застосування цивільно-правових санкцій завжди пов’язане для

правопорушника із втратами майнового характеру (відшкодуванням завданої

шкоди, сплатою неустойки). Навіть коли порушуються особисті немайнові

права, моральна шкода потерпілій особі відшкодовується у грошовій формі.

Застосування цивільно-правової відповідальності забезпечується

державним примусом – якщо боржник добровільно не виконує покладені на

нього обов’язки, то компетентними державними органами, насамперед, судом,

242

господарським або третейським судом, щодо нього можуть бути застосовані

примусові засоби впливу.

За видами розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність застосовується за порушення цивільного обов’язку,

що виник із договору (несплата покупцем вартості придбаного товару,

недопоставка партії продукції, несвоєчасне повернення грошей, узятих у борг).

Позадоговірна (деліктна) відповідальність настає у разі заподіяння шкоди

одним суб’єктом цивільного права іншому. Вона застосовується коли

правопорушник та потерпілий не перебували між собою у договірних

відносинах (наприклад, у разі дорожньо-транспортної пригоди).

Залежно від кількості осіб, на яких покладаються цивільно-правові

санкції, виділяють часткову (дольову), солідарну (сумісну) та субсидіарну

(додаткову) відповідальність.

Часткова (дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із

правопорушників несе відповідальність у межах своєї частки. Якщо законом

або договором не передбачено інше, то частки боржників, визнаються рівними.

Солідарна відповідальність настає у прямо зазначених законом або

договором випадках і полягає в тому, що кредитор має право вимагати

відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них

окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Такий вид відповідальності

застосовуватиметься, зокрема, при спільному заподіянні шкоди декількома

особами одночасно. Якщо зобов’язання перед кредитором в повному обсязі

буде виконане одним з боржників, то він має право пред’явити регресну

(зворотну) вимогу до решти солідарних боржників, крім частки, яка припадає

на нього.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце якщо у зобов’язанні

беруть участь два боржники, один – основний, інший – додатковий

(субсидіарний). Якщо основний боржник неспроможний виконати зобов’язання

та задовольнити вимоги кредитора, кредитор може пред’явити вимогу

виконання обов’язку в повному обсязі до субсидіарного боржника. Даний вид

243

відповідальності також застосовується лише у випадках, прямо передбачених

законом чи договором. Зокрема, у ч.2 ст.1179 ЦК зазначено, що у разі

відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування

завданої нею шкоди, шкода повинна бути відшкодована її батьками

(усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було

завдано не з їхньої вини.

Підставою притягнення особи до цивільно-правової відповідальності є

скоєння цивільного правопорушення. Правопорушення складається з наступних

елементів: протиправність поведінки правопорушника; наявність у потерпілого

майнової та (або) моральної шкоди; причинний зв’язок між протиправною

поведінкою особи і заподіяною нею шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду,

тобто її психічне ставлення до своїх протиправних дій та їх негативних

наслідків.

Протиправною є поведінка особи, яка порушує норми закону або

договору.

Шкода – це будь-яке знищення або зменшення блага, що охороняється

законом. Вона може бути майновою та моральною.

Розмір майнової шкоди може бути точно обчислений в грошах і має назву

збитків. Збитки – це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості

відшкодування шкоди в натурі (у вигляді майна).

Збитки складаються з реальних втрат, яких особа зазнала у зв’язку зі

знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які вона понесла або

мусить понести для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та

упущеної вигоди – доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних

обставин, якби її право не було порушено. Так, у разі завдання тілесних

ушкоджень фізичній особі, понесені нею збитки складаються з втраченого

заробітку (упущена вигода) та витрат на медичне лікування, санаторно-

курортне оздоровлення, посилене харчування (реальні збитки).

Моральна (немайнова) шкода полягає у фізичному болю та стражданнях,

яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням

244

здоров’я; у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї

чи близьких родичів; через знищення чи пошкодження її майна; приниження

честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи

(ст.23 ЦК).

Моральна шкода не може бути точно обчислена у грошовому еквіваленті,

тому її грошова компенсація є усуненням негативних наслідків, завданих

потерпілому протиправними діями правопорушника.

Потерпілий має право вимагати захисту свого порушеного права та

відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями правопорушника, лише

протягом певного часу з моменту вчинення правопорушення. Строк, у межах

якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного

права або інтересу має назву позовної давності (ст.256 ЦК).

За допомогою позовної давності забезпечується стабільність цивільних

правовідносин, зміцнюється договірна дисципліна, своєчасно відновлюються

порушені права. Однак, збіг строку позовної давності унеможливлює захист

порушеного права, хоча позов про захист права приймається судом незалежно

від його спливу.

Загальний строк позовної давності складає 3 роки. Він поширюється на

всі правовідносини, окрім тих, щодо яких встановлюється спеціальний строк.

Так, спеціальний скорочений термін позовної давності тривалістю в 1 рік

поширюється на вимогу про стягнення неустойки (штрафу, пені); на вимогу про

спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що

завдають шкоди честі, гідності, діловій репутації; на вимогу про переведення на

співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права

купівлі частки у праві спільної часткової власності; на вимогу, що виникає у

зв’язку з недоліками проданого товару; на вимогу про розірвання договору

дарування; на вимоги, що виникають з перевезення вантажу, пошти; на вимоги

про оскарження дій виконавця заповіту.

Спеціальний подовжений термін позовної давності тривалістю у 5 років

поширюється на вимогу про визнання недійсним правочину, який було вчинено

245

під впливом насильства, погрози чи обману. А найдовший спеціальний термін

позовної давності тривалістю у 10 років поширюється на вимогу про

застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

§ 2. Особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб

Тема 1. Загальні положення про особисті немайнові права та їх

захист

Під особистим немайновим правом розуміють міру можливої поведінки

управоможеної особи щодо особистих благ немайнового характеру, які

позбавлені економічного змісту і дають людині можливість на свій розсуд

визначати власну поведінку в сфері особистого життя.

Дані права мають немайновий характер, тому неможливо визначити їх

вартість у грошовому еквіваленті. Вони також є особистими, бо не можуть бути

відчужені, відділені від особистості їх носія та передані іншим особам.

Нормативну базу регулювання особистих немайнових прав складають,

насамперед, розділ II Конституції України „Права, свободи та обов’язки

людини і громадянина”, який містить досить значний перелік прав і свобод

(статті 21-68), який при цьому він не є вичерпним. Вони також врегульовані

Книгою II Цивільного кодексу України, яка є результатом адаптації норм

цивільного законодавства до загальноєвропейських стандартів. Цивільний

кодекс, порівняно із Конституцією, значно розширив перелік гарантованих

особі немайнових прав, який на цей час є одним із найбільших у світі.

Правове регулювання особистих немайнових прав здійснюється також

міжнародними нормативно-правовими актами, ратифікованими Україною

(Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про захист прав і основних

свобод людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права,

Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права та іншими.

246

Основними рисами даних прав є те, що вони належать кожній особі, отже

властиві усім без винятку фізичним та юридичним особам незалежно від будь-

яких ознак та обсягу дієздатності. Держава гарантує рівність прав і свобод

людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших

переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,

місця проживання та інших ознак.

Дані права, у більшості випадків, виникають у особи з моменту її

народження (право на життя, здоров’я, свободу, особисту недоторканність,

ім’я, право на сім’ю), і лише деякі – з досягненням певного віку (право на

донорство виникає у особи з досягненням повноліття, право на зміну імені – з

16 років) і належать особі довічно. Крім того, дані права є абсолютними –

захищаються від порушень з боку будь-яких осіб, державних органів,

службових та посадових осіб.

Змістом особистих немайнових прав є можливість фізичної особи вільно,

на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя.

Цивільним кодексом України передбачена велика кількість особистих

немайнових прав, які поділені на дві групи:

1) права, що забезпечують природне існування фізичної особи (право

на життя; на охорону здоров’я; на усунення небезпеки, що загрожує життю і

здоров’ю; право на надання медичної допомоги; на інформацію та таємницю

про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному

лікуванні у закладі охорони здоров’я; право на свободу; на особисту

недоторканність; право на донорство; право на сім’ю, опіку або піклування та

право на безпечне для життя і здоров’я середовище);

2) права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи (право на

ім’я; на повагу до гідності та честі особи; право на повагу до людини, яка

померла; право на недоторканність ділової репутації; на індивідуальність; на

особисте життя та його таємницю; право на інформацію; на особисті папери;

право на таємницю кореспонденції; право на захист інтересів фізичної особи

при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; на охорону інтересів особи,

247

зображеної на фотографіях та у інших художніх творах мистецтва; право на

свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце

проживання; на недоторканність житла; право на вибір роду занять; на свободу

пересування, свободу об’єднання та мирні зібрання).

При цьому вказаний перелік не є вичерпним, а отже він може бути

розширений і доповнений.

Реалізація особистих немайнових прав здійснюється суб’єктом вільно та

на власний розсуд. Як правило, дані права реалізуються особою самостійно,

однак в інтересах малолітніх і неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних

осіб, які за віком чи за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої

особисті права, ЦК України допускає здійснення права батьками

(усиновлювачами), опікунами, піклувальниками (ч.1 ст.272 ЦК).

Здійснення суб’єктивного права відбувається, за загальним правилом, у

повному обсязі, але ч.2 ст.64 Конституції передбачена можливість обмеження

окремих особистих немайнових прав в умовах воєнного або надзвичайного

стану. За таких умов може обмежуватися здійснення, зокрема, права на

таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої

кореспонденції, права на охорону здоров’я та медичну допомогу. Проте,

переважна більшість особистих прав не підлягає обмеженню навіть в умовах

військового чи надзвичайного стану (право на життя, право на повагу до честі

та гідності особи, на свободу і особисту недоторканність).

Цивільно-правовий захист особистих немайнових прав здійснюється як

самим потерпілим (самозахист порушеного права), так і органами судової

юрисдикції.

До основних судових засобів захисту належать, зокрема, визнання права,

припинення дій, що порушують право, відшкодування майнової шкоди,

компенсація моральної шкоди, а також спеціальні засоби захисту особистих

немайнових прав – поновлення порушеного права, спростування недостовірної

інформації та заборона поширення інформації, якою порушено особисті

немайнові права.

248

Обов’язок поновлення порушеного особистого немайнового права, згідно

ст.276 ЦК, полягає в тому, що органи державної влади, місцевого

самоврядування, фізичні або юридичні особи, які порушили особисте

немайнове право, зобов’язані негайно його поновити. Якщо правопорушник не

вчинив необхідних дій, суд може примусити його це зробити, а також

зобов’язати відшкодувати моральну шкоду, завдану потерпілому. Якщо особа

ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено

штраф, сплата якого не звільняє її від обов’язку виконати судове рішення.

Якщо про особу чи членів її сім’ї поширена недостовірна інформація,

вона має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації

(ст.277 ЦК). Право на спростування полягає у можливості потерпілого вимагати

від правопорушника визнання інформації неправдивою, а право на відповідь –

це право особи на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації

та обставин порушення права. Для застосування даного способу захисту

необхідно, щоб поширені відомості були недостовірними, тобто такими

викривленими або викладеними неправдиво.

За загальним правилом, спростування недостовірних відомостей повинно

здійснюватися особою, яка їх поширила (ч.4 ст.277 ЦК). Але якщо інформація

поширена декількома особами (наприклад, автором репортажу та

телепрограмою, що її оприлюднила), вони повинні спростувати інформацію

солідарно. У разі, якщо автор інформації невідомий (працював під псевдонімом

чи анонімно) спростування відомостей здійснюється судом.

Важливим є також спосіб спростування – воно повинно здійснюватися у

такий самий спосіб, як і поширення недостовірних відомостей. Отже, воно має

бути набране тим самим шрифтом і поміщено під заголовком „Спростування”

на тому самому місці шпальти, де містилося недостовірне повідомлення.

Іншим спеціальним засобом захисту особистих немайнових прав є

заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права

(ст.278 ЦК), особливість якого полягає в тому, що він може бути застосований

незалежно від правдивості чи неправдивості інформації. Будь-яка інформація

249

про особу, як правдива, так і не правдива, може бути заборонена до

оприлюднення, якщо через її оприлюднення будуть порушені права та інтереси

особи (право на особисте життя, на таємницю про стан здоров’я, таємниця

усиновлення, банківська таємниця).

Тому, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті,

книзі, кінофільмі, телепередачі, які готуються до випуску у світ, суд може

заборонити їх випуск та розповсюдження. Але якщо відомості оприлюднені в

газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі, які вже випущено у світ, суд може

заборонити їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунути

порушення неможливо, – вилучити наклад газети чи книги з метою його

знищення (ч.2 ст.278 ЦК).

Тема 2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне

існування фізичної особи

Особливістю даної групи прав є те, що вони спрямовані на підтримання

існування фізичної особи як біологічної істоти та забезпечують фізичну та

психічну цілісність особистості.

Найголовнішим видом даних прав є право на життя – функціонування

організму людини в фізичному, психічному та соціальному аспекті. Життя є

найвищою цінністю фізичної особи, воно невід’ємне від особистості та

непорушне (ст.281 ЦК).

Виникнення даного права пов’язане з моментом народження, а

припинення – з моментом смерті фізичної особи. При цьому до уваги слід брати

лише біологічну смерть, тобто повну та незворотну втрату всіх функцій

головного мозку людини, коли її повернення до життя з точки зору медичної

науки є неможливим.

Із правом на життя тісно пов’язане право на здоров’я, яке полягає в

тому, що фізична особа має право на звернення за наданням кваліфікованих

медичних послуг, а отже має можливість самостійно обирати лікувальний

заклад, лікаря та методи лікування. Це право виникає у особи з досягненням 14

років (ч.2 ст.284 ЦК), а з досягненням повноліття хворій особі гарантовано

250

також право відмовитися від отримання лікування (ч.4 ст.284 ЦК). Крім того,

кожна особа незалежно від віку має можливість вимагати усунення небезпеки,

яка загрожує життю та здоров’ю (ст.282 ЦК).

Право на таємницю про стан здоров’я (ст.286 ЦК) – це право фізичної

особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації

про стан її здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також

відомості, одержані при медичному обстеженні. Гарантією даного права є

пряма заборона вимагати та подавати за місцем роботи або навчання

інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст.293 ЦК) – це

право особи у побуті, навчанні, на роботі перебувати у безпечних для життя та

здоров’я, сприятливих умовах. Гарантією дотримання даного права є

можливість визнання незаконною будь-якої діяльності, що призводить до

нищення, псування, забруднення довкілля та обов’язковість припинення такої

діяльності.

Право на свободу (ст.288 ЦК) передбачає можливість особи діяти на

власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети. Тому забороняється

здійснення будь-якого фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, а також

протиправне тримання її в неволі. Із правом на свободу поєднано право на

особисту недоторканність (ст.289 ЦК), яке, в свою чергу, забороняє катування,

жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність особи, поводження з нею

чи покарання.

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що

забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім’ю

(ст.291 ЦК). Воно включає можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного

віку створювати сім’ю на підставі шлюбу, кровного споріднення чи

усиновлення; можливість вільно обирати партнера за шлюбом, право батьків

народжувати або всиновлювати дітей, а також гарантує повагу до сімейного

життя з боку держави та суспільства.