Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

351

зборами (конференцією) найманих працівників або формуються шляхом збору

підписів і вважаються чинними за наявності не менше ніж половини підписів

членів трудового колективу підприємства. Власник або уповноважений ним

орган зобов’язаний розглянути вимоги найманих працівників та повідомити їх

представників про своє рішення у триденний строк з дня одержання вимог.

Законом визначено, що колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з

моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників

одержав від власника чи уповноваженого ним органу повідомлення про повну

або часткову відмову в задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про

незгоду з рішенням власника, або коли передбачені законом строки розгляду

вимог закінчилися, а відповіді власника не надійшло. Про виникнення

колективного трудового спору орган, який представляє інтереси найманих

працівників або профспілки, зобов’язаний у 3-денний строк письмово

проінформувати власника чи уповноважений ним орган (представника),

місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем

знаходження підприємства та Національну службу посередництва і

примирення. Відповідно до ч.6 ст.15 Закону України „Про порядок вирішення

колективних трудових спорів (конфліктів)” Національна службу посередництва

і примирення здійснює реєстрацію висунутих працівниками вимог.

Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань встановлення

нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого

побуту (пп. „а” та „б” ст.2 Закону) здійснюється примирною комісією, а у разі

неприйняття рішення у встановлені законом строки – трудовим арбітражем.

Трудовим арбітражем розглядаються і спори про виконання колективного

договору, угоди або окремих її положень, а також про невиконання вимог

законодавства про працю (пп. „в” та „г” ст.2 Закону).

Примирна комісія – це орган, призначений для вироблення рішення, що

може задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту), який

складається з представників сторін (ч.1 ст.8 Закону України „Про порядок

вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Примирна комісія

352

утворюється за ініціативою однієї із сторін на виробничому рівні у 3-денний, на

галузевому чи територіальному рівні у 5-ти денний, на національному рівні – у

10-денний строк з моменту виникнення колективного трудового спору з

однакової кількості представників сторін. Колективні трудової спори

розглядаються виробничою примирною комісією у 5-денний, галузевою та

територіальною – у 10-денний, примирною комісією на національному рівні – у

15 денний строк з моменту утворення комісій.

Згідно із ст.11 вищезазначеного закону, трудовий арбітраж – це орган,

який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб і

приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту). Трудовий арбітраж

утворюється з ініціативи однієї із сторін або незалежного посередника у 3-

денний строк у разі: 1) неприйняття примирною комісією погодженого рішення

щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) про встановлення

нових або зміну існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого

побуту, а також про укладення чи зміну колективного договору, угоди;

2) виникнення колективного трудового спору про виконання колективного

договору, угоди або окремих її положень, про невиконання вимог

законодавства про працю. Кількісний і персональний склад трудового

арбітражу визначається за згодою сторін. Якщо сторони не досягнуть згоди, то

трудовий арбітраж складається з трьох арбітрів. До складу трудового арбітражу

не можуть входити особи, які є представниками сторін колективного трудового

спору, або особи, які тією чи іншою мірою зацікавлені в його однобічному

вирішенні. Колективний трудовий спір розглядається трудовим арбітражем з

обов’язковою участю представників сторін, а в разі потреби – представників

інших заінтересованих органів та організацій. Трудовий арбітраж повинен

прийняти рішення у 10-денний строк з дня його створення, за рішенням

більшості членів цей строк може бути продовжено до 20 днів.

У вирішенні колективних трудових спорів можуть брати участь

незалежні посередники – визначені за спільним вибором сторін особи, які

сприяють встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів,

353

беруть участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення

(ст.10).

З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання

виникненню колективних трудових спорів, їх прогнозування та сприяння

своєчасному їх вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких

спорів була утворена Національна служба посередництва і примирення.

Згідно із ст.15 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових

спорів (конфліктів)” до компетенції Національної служби посередництва і

примирення, зокрема, належить: аналіз вимог працівників, виявлення і

узагальнення причин колективних трудових спорів; підготовка посередників та

арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних трудових спорів;

посередництво у вирішенні колективного трудового спору; залучення до участі

в примирних процедурах народних депутатів України, представників державної

влади, органів місцевого самоврядування.

Якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного

трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган

(представник) ухиляється від примирних процедур чи не виконує угоди,

досягнутою в ході вирішення колективного трудового спору, може бути

розпочато страйк. Відповідно до ст.17 Закону України „Про порядок вирішення

колективних трудових спорів (конфліктів) страйк – це тимчасове колективне

припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх

трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного

підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Рішення про оголошення страйку на підприємстві приймається

загальними зборами (конференцією) найманих працівників шляхом

голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість

найманих працівників або 2/3 делегатів конференції. Орган (особа), який

очолює страйк, зобов’язаний письмово попередити власника або

уповноважений ним орган (представника) не пізніше як за 7 днів до початку

страйку, а у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому

354

виробництві – за 15 днів. Законом передбачені гарантії для працівників під час

страйку. Участь працівників у страйку, за винятком визнаних судом

незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може

бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

У випадках, передбачених законом, страйк може бути визнано

незаконним (наприклад, у випадках, коли страйк оголошений до моменту

виникнення колективного трудового спору, з порушенням порядку прийняття

рішення про проведення страйку). Рішення про визнання страйку незаконним

приймає суд. В певних випадках проведення страйків заборонено: зокрема, для

персоналу ядерних установ та об’єктів, для працівників органів прокуратури,

суду, органів державної влади, правопорядку; на підприємствах

електроенергетики, коли вони можуть призвести до порушення сталості

об’єднаної енергетичної системи України тощо. Рішення суду про визнання

страйку незаконним зобов’язує учасників страйку про припинення або відміну

оголошеного страйку, а працівників розпочати роботу не пізніше наступної

доби після дня вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк.

Особи, винні у порушенні законодавства про колективні трудові спори

(конфлікти), несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або

кримінальну відповідальність згідно з законодавством.

§ 8. Основи права соціального захисту

Тема 1. Поняття соціального захисту. Організаційно-правові форми

та види соціального захисту в Україні

Соціальний захист розуміється як система юридичних, економічних,

фінансових та організаційних засобів і заходів у державі щодо захисту

населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків.

Організаційно-правові форми соціального захисту:

355

1. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке

передбачає декілька видів: а) на випадок безробіття; б) від нещасного випадку

на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності; в) у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та

витратами, зумовленими народженням та похованням; г) пенсійне страхування.

За державним соціальним страхуванням застрахованим особам у разі настання

страхового випадку надаються такі види соціальних послуг і матеріального

забезпечення: а) пенсія за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою

годувальника; б) допомоги у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, по

вагітності та пологах, при народженні дитини та по догляду за нею, по

безробіттю, на поховання; в) амбулаторне та стаціонарне лікування, надання

лікарських засобів медичного призначення; г) відшкодування витрат,

пов’язаних із професійною підготовкою та профорієнтацією, дотації

роботодавцю для створення робочих місць тощо.

Відносини щодо соціального страхування регулюються відповідними

законодавчими актами: Основами законодавства України про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р.,

Законами України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування

від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р., „Про

загальнообов’язкове державне соціальне старування на випадок безробіття” від

2 березня 2000 р., „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у

зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими

народженням та похованням” від 18 січня 2001 р., „Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р., „Про недержавне пенсійне

забезпечення” від 9 липня 2003 р.

2. Державна соціальна допомога – надається у грошовій та натуральній

формах, а також у формі соціального обслуговування і призначена як для

всього населення загалом, так і для окремих категорій: малозабезпечених сімей,

сімей з дітьми, інвалідів, дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених

356

батьківського піклування тощо. Надання державної соціальної допомоги

регламентується Законами України „Про державну соціальну допомогу

малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 р., „Про державну допомогу сім’ям

з дітьми” від 22 березня 2001 р., „Про основи соціальної захищеності інвалідів в

Україні” від 21 березня 1991 р., „Про державну соціальну допомогу особам, які

не мають права на пенсію, та інвалідам” від 18.05.2004 р., „Про державну

соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада

2000 р. та ін.

3. Спеціальний соціальний захист – така форма соціального захисту,

яка передбачає спеціальні умови його здійснення стосовно певного,

визначеного законом кола осіб: а) які виконують певний вид державної

діяльності, протягом якої не підлягають обов’язковому державному

соціальному страхуванню (наприклад, відповідно до Закону України „Про

пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового

складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.); б)

які підлягають соціальному страхуванню, але держава бере на себе обов’язок

щодо їх підвищеного соціального забезпечення або покладає такий обов’язок на

конкретних суб’єктів (Закони України „Про державну службу” „Про

Національний банк України”, „Про дипломатичну службу”, „Про статус

народного депутата України” тощо).

4. Додатковий соціальний захист – організаційно-правова форма,

передбачена законодавством для таких категорій населення, як діти-сироти і

діти, позбавлені батьківського піклування; ветерани війни; ветерани праці;

особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо (Закони

України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок

Чорнобильської катастрофи” від 19 грудня 1991 р., „Про статус ветеранів війни,

гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 р., „Про основні засади

соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в

Україні” від 16 грудня 1993 р. та ін).

5. Медичне обслуговування населення.

357

Видами соціального захисту є певні матеріальні блага, які надаються

особі в рамках певної організаційно-правової форми: грошові виплати;

натуральна допомога; пільги; субсидії; медична допомога; лікарські засоби,

інші вироби медичного призначення; технічні засоби реабілітації; технічні

засоби пересування; соціальне обслуговування.

Тема 2. Система пенсійного забезпечення в Україні

Відповідно до ст.2 Закону України „Про загальнообов’язкове державне

пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р. система пенсійного забезпечення в

Україні складається з трьох рівнів:

Перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного

пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності та субсидування

та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів

Пенсійного фонду;

Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового

державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення

коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення

фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і

одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом (але цей

рівень пенсійної системи буде запроваджений лише після того, як буде

виконано цілу низку організаційних, правових та економічних умов, серед яких

– наявність економічного зростання країни);

Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що

базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх

об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання

громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених

законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший та другий рівні – система загальнообов’язкового державного

пенсійного страхування; другий та третій рівні – система накопичувального

пенсійного забезпечення. Громадяни України можуть бути учасниками та

358

отримувати пенсійні виплати одночасно з різних рівнів системи пенсійного

забезпечення в Україні.

Тема 3. Види пенсійних виплат

Відповідно до ст.9 Закону України „Про загальнообов’язкове державне

пенсійне страхування” за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній

системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по

інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не

пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв’язку з втратою

годувальника. За рахунок коштів Накопичувального фонду здійснюються такі

пенсійні виплати: 1) довічна пенсія з установленим періодом; 2) довічна

обумовлена пенсія; 3) довічна пенсія подружжя; 4) одноразова виплата. На

сьогоднішній день залишаються чинними також статті Закону України „Про

пенсійне забезпечення” від 5.11.1991 р., що стосуються призначення пенсій за

віком на пільгових умовах та пенсій за вислугу років (до запровадження

пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди).

Призначення соціальних пенсій Законом України „Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування” не передбачено. Особі, яка має одночасне

право на різні види пенсії, призначається один з цих видів пенсії за її вибором.

Пенсії за віком. Ст.26 Закону України „Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування” від 9.07.2003 р. встановлює умови

призначення пенсії за віком: досягнення чоловіками 60 років, жінками – 55

років за наявності страхового стажу не менше п’яти років. Якщо страховий

стаж менше п’яти років, то особа права на пенсію за віком не отримує. При

дотриманні відповідних умов таким особам призначають соціальну допомогу

відповідно до Закону України „Про державну соціальну допомогу особам, які

не мають права на пенсію, та інвалідам” від 18.05.2004 р.

Розмір пенсії за віком залежить від: а) тривалості роботи (її виражає

спеціальний коефіцієнт страхового стажу) та б) заробітку. Розмір пенсії за

віком, обчислений відповідно до ч.1 ст.27, не обмежується. Мінімальний розмір

пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок 20 років страхового стажу

359

встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили

працездатність, визначеного законом. За наявності страхового стажу меншої

тривалості пенсія встановлюється в розмірі, пропорційному наявному

страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

Пенсії по інвалідності. Ст.30 Закону України „Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування” від 9.07.2003 р. визначає умови призначення

пенсії про інвалідності: пенсія призначається у разі настання інвалідності, що

спричинила повну або часткову втрату працездатності внаслідок загального

захворювання (в тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою інвалідності з

дитинства) за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності:

до досягнення особою 23 років включно – 2 роки; від 24 до 26 років включно –

3 роки; від 27 років до 31 року включно – 4 роки; для осіб 32 років і старших – 5

років. Якщо інвалідність настала в період проходження строкової військової

служби, то пенсія по інвалідності призначається особі незалежно від наявності

страхового стажу. Розмір пенсії по інвалідності: інвалідам I групи – 100% пенсії

за віком; II групи – 90% пенсії за віком; III групи – 50% пенсії за віком.

Інвалідам, які не мають право на пенсію, призначається державна

соціальна допомога відповідно до Закону України „Про державну соціальну

допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” від 18.04.2004 р.

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника. Умови призначення: особа є

непрацездатним членом сім ї померлого годувальника; ця особа знаходилась на

повному утриманні годувальника або одержувала від нього допомогу, що була

для неї постійним та основним джерелом засобів до існування (дітям пенсія

призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника);

померлий годувальник на день смерті мав страховий стаж певної тривалості

(стаж, який би був необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності). В

разі смерті пенсіонера або військовослужбовця строкової служби – незалежно

від тривалості страхового стажу.

Непрацездатними членами сім ї вважаються: 1) чоловік (дружина),

батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку (60 і 55

360

років); 2) діти (у т.ч. діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті

годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші

цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які

навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV

рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, до закінчення

такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення 23 років, та

діти-сироти – до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються

вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а в разі їх відсутності – один з батьків або брат

чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і

працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною

померлого годувальника до досягнення нею 8 років.

Розмір пенсії у зв’язку з втратою годувальника: на одного

непрацездатного члена сім’ї – 50% пенсії за віком померлого годувальника; на

двох та більше непрацездатних членів сім’ї – 100% пенсії за віком померлого

годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

Пенсія за вислугу років. Відповідно до ст.51 Закону України „Про

пенсійне забезпечення” від 5.11.1991 р. пенсії за вислугу років встановлюються

окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить

до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає

право на пенсію за віком. Працівники, які мають право на пенсію за вислугу

років: окремі категорії працівників авіації та льотно-випробного складу;

робітники локомотивних бригад; плавсклад морського, річкового флоту і флоту

рибної промисловості; працівники освіти, охорони здоров’я та соціального

забезпечення; спортсмени; артисти театрально-концертних та інших

видовищних закладів тощо. Пенсії за вислугу років призначаються в розмірах,

встановлених для пенсій за віком.

Тема 4. Державна допомога сім’ям з дітьми

Відповідно до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”

від 22 березня 2001 р. сім’ям з дітьми призначаються такі види державної

допомоги: 1) допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; 2) одноразова