Вороненко Ю.В., Москаленко В.Ф. (ред.) Соціальна медицина та організація охорони здоров'я

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ

13.

НАУКОВІ ОСНОВИ

УПРАВЛІННЯ

13.1. Управління системою охорони здоров'я

Управління, як вид людської діяльності, існує з давніх давен. Однак за своїми

формами як у державному масштабі, так і на галузевому рівні воно не може

бути встановленим раз і назавжди. Управління - це досить чутливий інстру-

мент, який залежить від цілого ряду зовнішніх чинників, зокрема, державного

устрою, типу власності, зрілості ринку та ін., кожен з яких вимагає наявності

відповідної системи управління, обумовленої новою метою і завданнями по її

досягненню. Проголошений в 1994 р. в незалежній Україні курс на перехід

до соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки потребує зламу

адміністративно-командної системи управління і переходу всіх галузей націо-

нального господарства, в тому числі і системи охорони здоров'я, на засади

наукового управління, використання придатних для України універсальних

положень світового менеджменту.

Управління охороною здоров'я - це складова частина соціальної медицини

і організації охорони здоров'я, оскільки "організація" являє собою одну з

функцій "управління", як поняття.

Актуальність оволодіння майбутніми лікарями науковими основами управ-

ління обумовлена тим, що

їм

доведеться працювати в умовах ринкових відносин,

а ринок з його непевністю і конкурентністю вимагає від кожного спеціаліста

вміння прийняття науково обгрунтованих управлінських рішень перш за все

в межах своєї професійної діяльності. Формування для системи охорони здоров'я

не лише лікаря, а і управлінця якісно нового типу - професійного менеджера,

потребує відповідного розуміння витоків управління як такого, його критичної

оцінки, знань з історії становлення та розвитку галузевої вітчизняної системи,

знайомства з еволюцією світового менеджменту і використання його придатного

для України досвіду.

13.2. Управління медичною справою (медико-

санітарною допомогою, охороною здоров'я) в

Україні (друга половина

ХУН-кінець

XX ст.)

Становлення процесу управління медичною справою в Україні нерозривно

пов'язане з особливостями її історичного розвитку у складі Московської дер-

жави (на правах автономії в 1654 р. після Визвольної війни українського

народу 1648-1654рр. і

Австро-Угорської

імперії, до якої в 1772 р. відійшли

історичні

українські землі Галичини і Буковини. Вказане протягом віків позна-

чилось на політичному, економічному та суспільному житті України, в тому

числі на медичній справі та управлінні нею.

570

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Початок XVIII ст. в Росії ознаменувався створенням нового апарату дер-

жавного управління та формуванням його бюрократичної системи. Централізо-

ваним органом управління медичною справою (суб'єктом управління) стала

Медична канцелярія (1707), згодом перетворена у Медичну колегію (1721),

якій, як об'єкти управління, безпосередньо підпорядковувались всі лікарі,

лікарні, госпіталі, учбові заклади (госпітальні школи) і аптеки.

Нову форму державного управління - адміністративно-територіальну -

започаткував розподіл Російської держави на губернії (1755). Його результатом

стало заснування (і то лише у містах) перших державних органів управління

медичною справою - Приказів громадської опіки, яким підпорядковувались

міські лікарні для цивільних, аптеки,

богодільні,

притулки для сиріт і

психічно

хворих, тобто заклади по наданню допомоги обмеженим верствам населення.

Однак вже через 10 років загальне управління приказною медициною поклада-

лось на обер-поліцмейстера, що позбавляло лікарів будь-яких адміністративних

прав. З того часу нагляд поліції за медичною справою в тій чи

іншій

мірі

зберігався до 1917 р.

Кінець XVIII ст. ознаменувався певною децентралізацією управління

медичною справою - створенням на місцях губернських лікарських управ

(1797),

яким Медична колегія делегувала функції безпосереднього оперативного

управління медичною частиною (цивільною і військовою) в межах губернії.

Вказане поклало початок новому в Росії і Україні адміністративно-відомчому

принципу управління медичною справою, яка підпорядковувалась як Медичній

колегії, так і губернатору, вперше дозволило ввести посади лікарів (інспектора-

керівника управи, оператора-хірурга і акушера) до складу губернського адмі-

ністративного апарату, заклало підвалини становлення системи управління

медичною справою на регіональному рівні. Однак у Волинській, Київській і

Подільській губерніях поряд з лікарськими управами до

1911

р. існували і

Прикази громадської опіки, що призводило до двовладдя в управлінні медичною

справою і свідчило про відсутність єдиної його системи.

Реформа управління медичною справою кінця XVIII ст. призвела і до

реорганізації самої Медичної колегії, яка у своєму безпосередньому підпоряд-

куванні залишила лише заклади загальноросійського державного значення:

госпітальні школи, провідні госпіталі, стаціонарні аптеки. Проте, така форма

управління тривала короткий час.

Початок XIX ст. ознаменувався проведенням в Росії державної реформи

центральних органів управління: скасуванням колегій і введенням в 1802 р.

нової, на європейський зразок, форми державного галузевого управління -

міністерств. Однак, ліквідувавши в кінці 1804 р. Медичну колегію, уряд не

створив відповідного міністерства, а управління медичною справою передав

одному з підрозділів Міністерства внутрішніх справ - Експедиції державної

медичної управи, що призвело до зниження його рівня управління в порівнянні

з колишньою самостійною колегією.

571

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Подальші реформи державного управління медичною справою супроводжу-

вались її розподілом на цивільну та військову (1805), частковою децентралі-

зацією - підпорядкуванням лікарських управ безпосередньо губернаторам

(1812), централізацією - реорганізацією Експедиції державної медичної управи

у вищий орган управління - Медичний департамент МВС (1829), який

проіснував майже століття, до 1917 р. Результатом проведених реорганізацій

стало поступове набуття лікарськими управами поліцейсько-бюрократичного

характеру.

Як результат земської реформи (1864), друга половина XIX ст. в Росії та

Україні ознаменувалась переданням влади на місцях новим органам самовряду-

вання - губернським і повітовим земствам, тобто надання певної автономії в

управлінні при збереженні необмеженої влади правлячої верхівки.

Земства заклали в Україні основи якісно нової організації медичної допо-

моги - земської медицини, яка являла собою систему медико-санітарного

обслуговування сільського населення на основі самоврядування.

Земська медицина потребувала формування нових органів управління

медичною справою, які б відповідали її новим завданням.

їх

функціональне

визначення та структура будувались у відповідності з "Положенням про

губернські і повітові земські заклади" (1864), в результаті чого медичні заклади

опинились у подвійному підпорядкуванні: за напрямком діяльності - місцевим

(губернським і повітовим) земським зібранням як вищим органам влади, а в

адміністративно-господарчому відношенні - земським управам як виконавчим

органам. Суттєву роль в управлінні земською медициною, особливо на початко-

вій його стадії, відігравали повітові та губернські санітарні (медичні) ради, а

також з'їзди лікарів як колективні дорадчі органи.

В умовах земства вперше з'явились усі необхідні, з сучасної точки зору,

елементи системи управління: суб'єкт (губернські і повітові земські зібрання,

губернські і повітові земські управи), об'єкт (мережа лікувальних, санітарних

та інших земських закладів) і блок наукового регулювання (губернські

санітарно-статистичні бюро, губернські і повітові з'їзди лікарів).

Однак завершеною таку систему управління визнати не можна, оскільки

земства, як органи місцевого самоврядування,

існували

лише на рівні губерній

та повітів при відсутності у волостях, а найголовніше - не мали представництва

на державному рівні. Оскільки уряд не делегував земствам свободи і самостій-

ності,

їхні

управлінські рішення вимагали додаткового затвердження губерна-

тором або міністром внутрішніх справ і могли бути легко скасованими.

Земська реформа сприяла також формування системи і міського

самоуправління. Згідно

Тородскому

положенню"

(1870)

міські Думи - виборні

органи громадського управління і міські управи - виконавчі органи, отримували

на зразок земств порівняно широку самостійність у вирішенні місцевих питань

і стосовно "народного здравія" зокрема.

З такою системою управління медичною справою Східна Україна прийшла

до жовтневого перевороту в Росії

1917

року.

572

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Медична справа в Західній Україні століттями підпорядковувалась законам

Речі Посполитої і Австро-Угорської імперії. При цьому управління нею в

Галичині послідовно пройшло шлях від

фізикової

(управної) форми (1772) і

керівництва Львівською медичною школою ("Колегіум

медикум",1773),

через

запроваджені у Львові в різні роки австро-угорським урядом санітарну (ме-

дичну) комісію (1773), Медичну колегію (1776), Медичну комісію (1784) до

централізованого управління відповідним департаментом Міністерства внутріш-

ніх справ Австро-Угорщини (1870) і Крайовою радою здоров'я.

На Буковині перший орган управління медичною справою з'явився на

100 років пізніше, ніж у Галичині. Ним стала створена в 1871 р. в Чернівцях

Буковинська крайова санітарна рада, яка існувала до 1919 року.

Таким чином, наведені дані свідчать про значні розбіжності як в управлінні

медичною справою в Східній і Західній Україні як за часом його встановлення,

так і формами органів, обумовлені особливостями устрою панівних на

їх

територіях держав.

Формування радянського централізованого органу управління медичною

справою в Україні започатковано створенням при Тимчасовому робітничо-

селянському уряді України відділу охорони здоров'я (січень, 1919), реорганізо-

ваному в лютому того ж року за прикладом РФСР у Народний комісаріат

охорони здоров'я, який своїм розпорядженням від 25 лютого 1919 р. скасував

старі форми лікарського управління. 19 березня 1919 р. Рада Народних коміса-

рів України прийняла постанову "Про організацію місцевих відділів охорони

здоров'я", згідно якій передбачалось створення губернських і

повітових

відділів

охорони здоров'я місцевих рад, що завершувало організаційне формування

системи управління медичною справою за відомчо-територіальним принципом:

центр-губернський центр-повіт. Але при цьому без місцевого органу управління

залишався район, що свідчило про відсутність на той час цілісності системи

управління охороною здоров'я, зокрема, сільською.

Проведення в 1922-1925 рр. в Україні адміністративно-територіальної

реформи позначилось для управління охороною здоров'я двома важливими

заходами: визнанням в 1923 р. району як адміністративної одиниці, що

суало

переломним у цільовому формуванні системи управління сільською охороною

здоров'я на рівні району, введенням при райвиконкомах посади уповноваже-

ного губернського відділу охорони здоров'я; прийняттям в 1925 р. нового

урядового "Положення про місцеві органи Народного комісаріату охорони

здоров'я", згідно якому замість губернських і повітових відділів встановлюва-

лись окружні, міські і районні відділи (інспектури) охорони здоров'я,

яким

передавались низові адміністративно-господарчі функції. Район на чолі з рай-

здоровінспектором вперше ставав самостійною ланкою управління сільською

охороною здоров'я.

Друга половина і кінець 20-х років ознаменувались новими підходами

уряду колишнього СРСР до ведення народного господарства та управління

ним - переходом на п'ятирічні плани розвитку, виконання яких у послідуючому

573

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

досягалось виключно вольовим директивним методом управління. Цим було

закладено основи адміністративно-командної системи управління, які повністю

ліквідували навіть паростки управління державою з наукових позицій, що

мали місце в середині 20-х років.

Адміністративно-командний стиль, як єдино визнаний, переносився на всі

сфери життя. За короткий час була створена жорстка модель вертикального

управління, при якій його суб'єкт будь-якого рівню являв собою безапеляційну

єдино вірну інстанцію, об'єкт фактично перетворився у безправного виконавця

вказівок "зверху", а блок регулювання системи - у накопичення в основному

директивної інформації. Адже саме її виконання і покладалось в основу всієї

системи управління, а фактично не управління, а керівництва системою, або

тим чи іншим об'єктом.

Наступні адмінстративно-територіальні реформи в Україні (1930, 1932)

призвели до скасування в 1930 р. округів і її розподілу на області з реорганіза-

цією окружних відділів охорони здоров'я в обласні (1932), райздоровінспектур -

у райздороввідділи (1933).

Перші післявоєнні роки для управління системою охорони здоров'я

України позначились реорганізацією Народного комісаріату охорони здоров'я

у міністерство охорони здоров'я (1946) при збереженні на

місцях

довоєнної

структури органів управління.

50-60-і роки характеризувались суттєвими змінами в управлінні сільською

охороною здоров'я: скасуванням райздороввідділів (1957) і передачею керів-

ництва закладами району головному лікареві районної лікарні, а також запро-

вадженням нової форми управління в умовах укрупнених сільських районів і

започаткуванням якісно нової організаційної форми - центральних районних

лікарень (1962).

За своїми функціями вони перетворювались не тільки в осередок спеціалізо-

ваної медичної допомоги населенню району, але і ставали центрами оператив-

ного і стратегічного управління всіма лікувально-профілактичними закладами

району, виконавцями функцій колишнього

райздороввідділу.

Таким чином,

на чолі системи охорони здоров'я району став заклад нового типу, який

поєднує у собі надання висококваліфікованої медичної допомоги з одночасним

виконанням управлінських функцій, що виправдовує себе й до цього часу.

Проте загально-державна система управління охороною здоров'я (мініс-

терство, обласне управління, центральна районна лікарня, медичний заклад),

залишалась адміністративно-командною. Вона здавалась логічно стрункою,

монолітною і стабільною, проте на практиці мала застійний характер.

її

особливості полягали у поклонінні перед верхами; мінімальному оновленні

керівних кадрів; перетворенні кожного керівника зверху донизу лише у свого

представника ("гвинтика"), а не правомірного управлінця в сфері своєї компе-

тентності; делегуванні прав лише "догори"; відсутності госпрозрахунку як

антиподу; боязні неслуху перед "верхами". Існування адміністративно-команд-

ної системи забезпечувалось, зокрема, згортанням демократії і гласності.

574

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

У своєму завершеному вигляді адміністративно-командна система управ-

ління - це односпрямована піраміда, якій притаманне надходження команди

лише "зверху", відсутність безпосереднього зворотного зв'язку, як характерної

ознаки будь-якої організованої системи, але якщо він все-таки і був, то лише

опосередкований і багатоступеневий. Це та система управління з її модифікаціями

останніх років періоду застою в колишньому СРСР, яка дісталась незалежній

Україні і стала однією з причин кризи в охороні здоров'я, і яку потрібно не

тільки реформувати, а створити замість неї якісно нову у відповідності з

вимогами ринку і досягненнями світового менеджменту.

Поняття про менеджмент

Еволюційний шлях менеджменту, як науково обгрунтованого процесу

управління, нараховує більше ста років. Менеджмент і менеджер, як професіо-

нал-управлінець, виникли в надрах ринкового середовища і капіталістичного

способу виробництва. В колишньому СРСР менеджмент, як наука управління,

не визнавався і трактувався як наука буржуазного управління.

Що ж таке менеджмент? За визначенням американського вченого П. Дру-

кера (1974) він означає

"...функцію...

і людей, що її виконують, вказує на

соціальне або посадове

положення.означаючи

в той же час навчальну дисципліну

і галузь наукового дослідження".

А.В.Попов (1991) і

Л.І.

Євенко (1992) в це поняття вкладають декілька

значень:

1. самостійна галузь знань, що сприяє виконанню управлінських функцій,

міждисциплінарна галузь, яку точніше було б назвати "управлінською думкою";

2. вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект і

мотиви поведінки інших людей;

3. функція, вид діяльності по управлінню людьми в найрізноманітніших

організаціях або системах (в цьому випадку найбільш

співзвучне

нашому

поняттю "управління");

4. визначення соціального прошарку людей, які виконують управлінську

роботу.

Виходячи з теоретичних положень науки управління, узагальнено можна

сказати, що менеджмент являє собою сукупність науково обгрунтованих раціо-

нальних методів і організаційних важелів управління системою (організацією).

При цьому необхідно особливо наголосити, що це не проста сукупність

управлінських заходів, а

їх

взаємопов'язана і взаємообумовлена система, яка

лише в такому вигляді і при такій умові спроможна досягти найкращих резуль-

татів.

Менеджмент, як управлінська думка, є складовою частиною управлінської

діяльності, що реалізує теорію і практику ефективного управління колекти-

вами. Він не дає уніфікованих рецептів, а охоплює методи і техніку управління

системами, спрямованими на досягнення поставленої мети за умов оптимального

використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Його завдання

575

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

полягає у раціональній організації роботи організованих систем, до яких

відносяться є і охорона здоров'я, з метою отримання максимальних кінцевих

результатів.

Основоположником наукового менеджменту, засновником "класичної

школи управління", "школи наукового менеджменту" є американський інже-

нер Ф. Тейлор

(1856-1915),

який на початку XX ст. першим висловив думку,

що управління підприємством (організацією) повинно стати системою, заснова-

ною на відповідних наукових принципах. Розроблені ним методи раціональної

(наукової) організації праці було покладено в основу формулювання провідних

принципів наукового менеджменту, покликаних замінити авторитарні методи

управління більш раціональними підходами. Ця точка зору Ф. Тейлора набуває

особливої актуальності в наші дні, коли мова йде про формування власного

національного українського менеджменту, зокрема в охороні здоров'я.

До визначних представників "класичної школи" відносяться, зокрема,

французький

інженер

А. Файоль (1841-1925), фундатор наукового обгрунтування

так званої "адміністративної (управлінської) доктрини", згідно якій основна

причина низької ефективності діяльності будь-якої організації (системи) поля-

гає у недосконалості управління нею, автор виділення основних функцій

управління (передбачення, організація, розпорядництво, погодження, контроль);

американець Г. Емерсон (1853-1931), який першим вказав на необхідність і

доцільність комплексного підходу до організації підприємства (системи) і ввів

поняття "ефективність" - максимально вигідне співвідношення між витратами

і отриманими результатами, а також німецький соціолог М. Вебер (1864-

1920) - автор теорії "ідеальної бюрократичної організації управління", тобто

професіоналізму у сфері управління, заснованому на особливих раціональних

знаннях.

Засновником в кінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. нового напрямку

менеджменту, що отримав назву "доктрини людських відносин", став амери-

канський соціолог і психолог Е. Мейо (1880-1949). Основні положення його

вчення зводились до того, що в будь-якій організаційній структурі (системі)

слід вбачати не лише машини, чому видавав перевагу

Ф.Тейлор,

а саму людину.

Тобто, менеджмент - це перш за все процес управління людьми, створення

мотивації до

їх

ефективної праці. Саме в надрах цієї школи і зародився той

напрямок, який пізніше отримав назву "психологічних аспектів управління".

Третій напрямок в теорії управління пов'язаний з її "емпіричною" школою,

представниками якої були в першу чергу президенти провідних компаній,

відомі менеджери-практики та інші особи, зайняті безпосередньо практикою

управління. Вона започаткуала зародження

інформаційного

забезпечення

процесу управління, професіоналізації самого управління, тобто перетворення

управлінської діяльності у самостійну специфічну працю - особливу професію,

розробку питань централізації і децентралізації в управлінні, делегування

повноважень і відповідальності тощо.

576

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Виникнення в західному менеджменті нового напрямку - "теорії соціальних

систем", початок якому в кінці 30-х років поклали дослідження професора

Гарвардського університету Г.Бернарда, пов'язане з відсутністю на той час

комплексного дослідження проблем організації управління. Представники

"системного напрямку" розглядають будь-яку організацію (систему), як якусь

цілісність, елементам якої властиве органічне поєднання, а управління - як

складну ієрархічну систему, покликану швидко реагувати на зміни зовнішніх

і внутрішніх параметрів. Останні для нас є надзвичайно актуальним, оскільки

стверджує необхідність реформи системи управління в державі взагалі і в

охороні здоров'я зокрема.

На рубежі 70-х років широку популярність у менеджменті здобули

ідеї

"ситуаційного підходу" або "управління за ситуацією", що надто важливо в

ринкових умовах. В 90-і роки в його практиці з'явились нові тенденції, зокрема,

інтернаціоналізація

і виділення в окрему науку.

Головними характерними особливостями сучасної світової науки управ-

ління (менеджменту) є:

- прагнення до заміни традиційних методів управління новими з викорис-

танням теорії систем і системного підходу;

- розробка і оптимізація на науковій основі управлінських рішень (систем-

ний аналіз, моделювання і т.і.);

- перехід організаційних проблем управління від побудови управлінських

структур, що базуються на виділенні його функцій, до створення програмно-

цільових структур, заснованих на

їх

інтеграції

для досягнення мети;

- насичення виробництва на всіх рівнях інформаційною і обчислювальною

технікою для вирішення широкого кола управлінських та

інших

завдань.

Одна з фундаментальних тез менеджменту наголошує на тому, що він як

загальна функція стикається зі схожими проблемами в кожній системі, оскільки

основні принципи науки управління придатні до будь-якого підприємства або

галузі господарства, в якому б національному чи політичному середовищі

вони не знаходились. Звідси і одна з особливостей менеджменту - універ-

сальність і інтернаціональний характер.

Існуючі в минулому погляди щодо доцільності постановки питання про

менеджмент і менеджерів в системах, які не мають безпосереднього відношення

до бізнесу, в останні роки в світовій практиці переглянуті. Більшість теоретиків

вважає, що для досягнення мети і максимальної ефективності при мінімальних

витратах будь-які організовані структури повинні використовувати загальні

принципи і методи менеджменту.

Досвід управління національними медичними службами економічно розви-

нених країн свідчить, що вказане повною мірою стосується і охорони здоров'я,

менеджмент якої повинен стати невід'ємною складовою частиною формування

в Україні національного менеджменту. Формування останнього обумовлюється

кардинальними змінами в нашій державі, найважливішою серед яких є перехід

від адміністративно-командних стосунків до ринкових відносин.

577

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23

Загалом же сучасна теорія менеджменту являє собою групу напрямків

по вивченню проблеми управління з різних позицій, відтворює переломний

характер еволюції управління, що потребує від майбутнього лікаря відповідних

знань, зокрема, в галузі теоретичних основ і системного підходу в управлінні

галуззю охорони здоров'я як системою.

13.3.Теоретичні

основи науки управління

Управління взагалі і самоуправління зокрема слід розглядати як соціальну

функцію. Основою науки управління є сукупність дисциплін

{філософія,

соціологія, економіка, правознавство, психологія, кібернетика та ін.), що

вивчають і забезпечують її практику управління і базуються на позиціях

теоретичних управлінських

підходів.

Теорія управління вивчає закономірності формування, побудови, функціо-

нування, розвитку різних його систем, перспективність застосування методів,

а також організаційні принципи структур.

Підвищення рівня управління пов'язано з необхідністю подальшого

розвитку науки, дослідження її теоретичних та організаційних основ.

Наука управління - це види діяльності, організаційно-технологічні

і технічні заходи керівництва окремими виробничими системами і

колективами, спрямовані на досягнення максимально повного ефекту

при мінімальних витратах часу, людської праці й енергії, в основу яких

покладено вивчення та використання законів і принципів, залежності

між причинами та наслідками.

Отже, управління варто розглядати як наукову дисципліну, що має предмет,

теорію, закони, принципи, функції і методи, використання яких дозволяє

конкретизувати і доповнювати її ціль, задачу та зміст.

Предмет науки - це організація систем і

їх

складових частин, обгрун-

тування схем-моделей і процесу управління, тобто визначення сутності та

сфери її застосування.

Теорія досліджує і визначає закономірності перебігу процесів і явищ в

даній галузі.

Управлінська діяльність здійснюється за відповідними законами науки

управління - ними є виділені теорією найбільш істотні, першорядні за

своїм значенням залежності та зв'язки.

Управління грунтується на комплексному підході

їх

застосування, а саме:

/. Головного економічного закону.

2. Розподілу праці.

3. Інтеграції трудового процесу.

4. Неухильного росту продуктивності праці.

5. Єдності управління будь-яким об'єктом.

Співвідносності керуючої і керованої системи.

578

http://www.medicalcd.info, info@medicalcd.info, ICQ: 359 787 262

http://rapidshare.com/users/5BGX23