Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-231-

на весь їхній майбутній розвиток»

273

. Суб’єктами зазначе-

ного ієрархічного рівню суспільного розвитку є соціальні

групи, соціальні рухи, політичні суб’єкти, громадська дум-

ка. Об’єктами впливу є економіка, етноси, ментальність.

Діагностика станів суспільної свідомості забезпечуєть-

ся соцієтальною психологією, яка описує відносини і проце-

си на рівні суспільства в цілому

274

. Вітчизняна дослідниця

О. А. Донченко запропонувала для з’ясування соцієталь-

них властивостей застосовувати бінарні ознаки. «Дуальна

опозиція, — зазначає А. Ахієзер, — результат устремління

людей перетворити хаос на порядок, розчленувати світ і

синтезувати результати розчленування. Дуальна опозиція

— максимально проста форма культури, реально висхід-

ний пункт для її самозміни»

275

. Тому можна сказати, що

бінарні соціальні шкали відображають форми архетипу.

Зокрема, соцієтальні характеристики описуються шістьма

бінарними шкалами: екстраверсія — інтроверсія, емоцій-

ність — прагматичність, ірраціональність — раціональ-

ність, інтуїтивність — сенсорність, екстернальність — ін-

тернальність, екзекутивність — інтенціональність.

Кожен повний цикл будь-якої національної історії

за свою мету має якісне покращення умов існування кон-

кретної соціальної

системи через відтворення та удоско-

налення мережі соціальних зв’язків. Соціальний механізм

досягнення зазначеної мети функціонує через визначення

цілей, тобто ідеального образу актуального і майбутньо-

го результату соціальної діяльності. Це передбачає вибір

273

Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С.39.

274

Краткий словарь по социологии. — М., 1989. — С.333-334.

275

Ахиезер А. Между циклами мышления и циклами истории // Обще-

ственные науки и современность. — 2002. — № 3. — С.124.

-232-

пріоритетів і реальне визначення завдань як суспільством

у цілому (у форматі національної ідеї), так і окремими

суб’єктами різного типу. Врешті, це досягається через виз-

начення та реалізацію різних соціальних ролей, що пок-

ликані сприяти реалізації актуальних та перспективних

потреб.

Врешті певна соціальна організація, яка за визначенням

Я. Щепаньського, може розглядатись

як «система зразків

діяльності індивідів, підгруп та інститутів, засобів соціаль-

ного контролю, соціальних ролей та систем цінностей, які

забезпечують спільне життя членів суспільства, гармонізу-

ють їхні прагнення й дії, встановлюють допустимі способи

задоволення потреб, вирішують проблеми та конфлікти,

які виникають у спільному житті»

276

. При цьому історично

сформована соціальна структура суспільства стає критерієм

ступеню зрілості суспільних відносин, вона є результатом

економічного, політичного та духовного розвитку суспіль-

ства. Втім, соціальна структура не є лише пасивним від-

дзеркаленням всіх складових суспільного життя. Вона сама

впливає на стратегічні напрямки розвитку суспільства.

Для українського суспільства, принаймні починаючи

від

часів Великого князівства Литовського, властивою була

відсутність чисельної свідомо національно орієнтованої

еліти, а також середніх прошарків суспільства. Це стало на-

слідком слабкого розвитку міської культури. Водночас слід

пам’ятати, що соціальне становище і соціальна позиція різ-

них суб’єктів не завжди є тотожними. Тобто соціальне бут-

тя аксіоматично й «автоматично» не

визначає соціальну

276

Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969. —

С.110.

-233-

свідомість. Натомість вплив на видиму історію здійснюють

архетипи масової свідомості, які розглядаються як «глибин-

ний психосоціальний конструкт інформаційно-енергетич-

ної природи»

277

. Причому «кожний окремо взятий архетип

є лише мертвою формою поза зв’язком з іншими». Серед 15

архетипів, описаних у праці О. Донченко та Ю. Романенко

(автори звертають увагу на їхню спорідненість з візантійсь-

кими архетипами), особливо впливовими для української

історії були архетип «вічного учня», що вдовольняє потребі

наздоганяючого розвитку, архетип «героїзованого

злочин-

ця», архетип «домінування уречевленого над процесу-

альним», архетип «обрядності та імітативності», архетип

«вічного повернення», архетип «анігіляційної рівності»,

архетип «ідеалізації старовини», архетип «тотожності іс-

тини і влади», архетип «марності буття», архетип «вічної

правди», архетип «звеличення юродивого»

278

Європа, як правило, пристосовує своє минуле до потреб

майбутнього, натомість, традиційне суспільство навпаки,

адаптує своє майбутнє до стандартів «старовини». С. Удо-

вик, говорячи про специфіку розвитку західноєвропейсь-

кої цивілізації, пише, що «формування в Західній Європі

психології краю землі було призупинено в 800 р. корона-

цією Карла Великого»

279

З того часу набуває сталості соціокультурний феномен

становлення нової європейської субцивілізації, характер-

ними рисами якої є зростання міст і міської культури, роз-

277

Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політи-

ка (глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). — К., 2001.

— С.24.

278

там само. — С.70.

279

Удовик С. Л. Глобализация. Семиотические подходы. — К., 2002.

— С.16.

-234-

виток університетів, формування інтелектуальної еліти,

розорення селянства та придушення народної культури,

поява протестантського символу віри, семіотичне різно-

маніття, дух конкуренції та устремління до новизни, фі-

нансова та промислова революція.

Натомість, середовище східно-православної цивілізації

історично відрізняється від західноєвропейської цивіліза-

ції за обсягом території, природнокліматичними умовами,

статусною ієрархією, уявленнями про право та

соціальний

лад. Відсутність релігійної Реформації та широкого по-

ширення раціональних ідей Просвітництва наклали свій

відбиток на українську історію наздоганяючого розвитку

щодо Західної Європи. Зазначена специфіка цивілізацій-

ного розвитку суттєво впливала на циклічні закономір-

ності соціально-історичного розвитку України.

Отже, в рамках кожного конкретного циклу розвитку

національної історії вирішуються специфічні завдання.

Внаслідок цього домінантним є певний провідний тип со-

ціально-історичної діяльності. Загалом можна класифіку-

вати та виділити принаймні сім таких типів: різні форми

економічної діяльності, політичної, правової, релігійної,

моральної, наукової, мистецької. В свою чергу, зазначені

типи соціально-історичної діяльності переважно перебу-

вають у стані взаємних протиріч. Наприклад, між мораль-

ними оцінками

та правовою діяльністю, між політичними

умовами та потребами економічної діяльності, між наукою

та релігією, тощо.

Таким чином, перші повні цикли національної історії,

на нашу думку, мають сприяти своєрідному «кодуванню»

перспективної історичної програми розвитку соціуму.

-235-

Тобто вирішуються завдання постановки «масштабної»

проблеми, пошуку оптимальних шляхів її вирішення,

формування соціальних механізмів організації вирішення

проблеми, а також своєрідного соціально-історичного кон-

тролю якості зазначеного вирішення з можливим наступ-

ним виправленням зроблених помилок.

Зокрема, в контексті порівняння історичних шляхів

розвитку західноєвропейської та східно-православної

цивілізації можна казати про намагання другої

копіювати

досвід «прогресистського» розвитку першої. Відповідно, за-

вдання заради цього мають вирішуватись на рівні накопи-

чення економічного потенціалу для формування капіталіс-

тичних відносин (для православної цивілізації вирішення

зазначеної проблеми ускладнюється відсутністю системи

колоніальних володінь та уявлень про неможливість і капі-

тал здобути, і святість зберегти), раціоналізації суспільного

життя, його секуляризації,

демократизації.

Україна, як правило, входила до міжнародного жит-

тя в періоди радикальних геополітичних змін

280

. Перший

епохальний цикл історії України пов’язаний з історією

князівського періоду. Революційний етап зазначеного цик-

лу ідентифікується з освоєнням торговельного шляху «з

варяг у греки». Це — час завойовницьких походів, початок

інволюційного періоду, пов’язаний із засвоєнням нових

цінностей. Він нами розглядається крізь призму прийнят-

тя християнства за візантійським обрядом, тобто

з визна-

ченням цивілізаційної належності України — Русі. Проте,

на думку М. Грушевського, українські землі внаслідок цьо-

го втрачають власний ритм історії. Усихання візантійсь-

280

Симоненко Р. Г. Про геополітичний фактор в історії України // Ук-

раїнський історичний журнал. — 2001. — № 3. — С.105.

-236-

ких джерел культури, до якої належала й Україна — Русь,

не дозволили їй знайти свій ритм ані в католицькому, ані

в протестантському цивілізаційних циклах

281

. Інволюцій-

ному періоду історичного розвитку соціального циклу

властива ситуація, яку описав Х. Ортега-і-Гасет. Зокрема,

він зазначав, що «окрема людина є соціально дієвою не свої-

ми індивідуальними якостями, а соціальною енергією, яку

заклала в ній маса. Її особисті таланти є лише мотивом, на-

годою або приводом для того, щоб

у ній сконсолідувався

соціальний динамізм»

282

. Перехідні процеси коеволюційної

фази зазначеного першого епохального циклу розгорта-

лись в умовах монголо-татарської навали. Україна — Русь

перетворилась на своєрідний захисний рубіж Європи.

Еволюційна фаза першого епохального циклу форму-

валась в історичному полі існування українських земель

у складі Великого князівства Литовського та Речі Поспо-

литої. У 1362 р. на Синіх водах

була розгромлена монго-

ло-татарська орда. Разом з тим, військові успіхи, підкріп-

лені Кревською унією (1385 р.) між Великим князівством

Литовським та Польським королівством, послабили пра-

вославну ієрархію. Це відкрило шлях на українські землі

католицьким місіонерам, посилюючи західний вектор в їх

культурі та стимулюючи міжконфесійне протистояння

283

Українська нація як історична спільнота людей, яка

характеризується сталою цілісністю (спільністю) еконо-

мічного життя, мови, території, особливостями культури

й побуту, психологічного типу та самосвідомості, форму-

281

Грушевський М. Історія України — Русі. Т.9. — Ч.2. — К., 1931. —

С.1507.

282

Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. — К., 1994. — С.169.

283

Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Соціальний розвиток

від Різдва Христового. — К., 2000. — С.224.

-237-

валась досить суперечливо. Українські землі були прикор-

донням трьох імперій — Австро-Угорської, Османської та

Російської. Економічне життя на цій території розвивалось

уповільнено, що не сприяло посиленню національної елі-

ти. Надлишок робочої сили та земель не спонукав до ін-

новаційної активності. Переважала прив’язаність соціуму

до архетипу матері-землі. Пануючим стало буття

тради-

ційного суспільства, внаслідок чого відбувалось уповіль-

нення розвитку раціоналістичного мислення.

Виходячи з відомої концепції циркуляції еліт, можна

констатувати, що замкненість еліт є однією з важливих оз-

нак не лише суспільно-політичної кризи, а й умовою фор-

мування контреліти, яка бути суб’єктом революційних

змін

284

Революційний етап другого епохального цик-

лу започаткувався народно-визвольним повстанням

на чолі з Б. Хмельницьким (1648-1654). Інволюційний період

пов’язаний з початком Руїни та інкорпорації українських

земель до складу Росії й Польщі. Власна динаміка націо-

нальної історії була в черговий раз порушена. Неоднора-

зово в історії України прямою ставала загроза втрати

пер-

сональної та групової самоідентифікації. Впродовж ХVІІ та

частини ХХ ст. етнічні українські землі були поділені між

сусідніми державами. У 1754 р. Україна була економічно

інкорпорована до Російської імперії, що стало рішучим

кроком до скасування козацької автономії. Подальший

розвиток відбувався у відповідності до закономірностей

російської історії.

284

Ашин Г, Охотский Е. Курс элитологии. — М., 1999. — С.38.

-238-

Коеволюційний етап мав розпочатись із спроб прове-

дення буржуазно-демократичних реформ у Російській ім-

перії після скасування кріпацтва в 1861 р., але він був пере-

рваний революційними подіями 1917-1921 рр.

Інволюційний етап був пов’язаний з реалізацією полі-

тики «воєнного комунізму» в умовах громадянської війни.

Надалі давала взнаки об’єктивна специфіка зазначеного

історичного

періоду, властива процесу мобілізації «наздо-

ганяючого розвитку». Це особливо помітно на прикладі

трансформації традиційного українського селянського

суспільства в «некапіталістичне» індустріальне, що збері-

гає при цьому специфічні риси «багатоукладності»: від

форм квазідержавного рабства в концтаборах, «дрібно-

буржуазного» сільськогосподарського виробництва часів

«нової економічної політики» до елементів «державного

капіталізму». Таке соціально-історичне життя

формувало

відповідну ціннісну суспільну систему. Домінуючим стає

авторитарний соціально-психологічний тип особистості.

У свою чергу, авторитарна особистість і пануючий від-

повідний психологічний тип, як правило, послідовно бун-

тують проти слабкої влади.

Внаслідок цього авторитарна особистість і відповідні

авторитарно налаштовані народні маси, з одного боку, і

авторитарна влада, з іншого, знаходять

одне одного у фор-

маті тоталітаризму. Комуністичний період вітчизняної

історії характеризувався своєрідним симбіозом ідей пра-

вославної ідентичності та служіння великій меті як надз-

вичайно цінній ідеї. Внаслідок цього емоційність перева-

жала над раціональним сприйняттям дійсності.

-239-

Інволюційний період радянської доби був пов’язаний

із вирішенням завдань індустріального розвитку. Загальна

націоналізація об’єктів власності, колективізація сільського

виробництва, секуляризація духовного життя не залиша-

ли людині іншого вибору, крім директив плану. Володію-

чи надзвичайною родючістю не тільки хліборобської, а й

духовної ниви, Україна була прикладом невтомного поста-

чання елітних кадрів

союзним відомствам. Це сумно поз-

начилось на становищі національної еліти. Коеволюцій-

ний період почався в 1991 р. з моменту розпаду СРСР і з

третьою спробою розбудови національної держави

285

Велика кількість жертв, колосальні соціальні потрясін-

ня вітчизняної історії ХХ ст. підривають віру в суспільний

прогрес, стимулюють настрої песимізму та розчарування.

Тобто виникає соціальна ситуація аномії, яка була описана

Е. Дюркгеймом. Відбувається руйнація сталих соціальних

зв’язків і уповільнене формування нових. Падає ступінь

соціальної довіри. Пануючою стає ментальність деструк-

тивного

індивідуалізму, втіленого у прислів’ї «моя хата

зкраю».

Загалом можна зробити висновок, що соціальні про-

цеси в українській історії переважно розгортались хаотич-

но, долаючи чисельні зовнішні та внутрішні перешкоди й

обмеження революційними ривками (модель наздоганя-

ючого розвитку). Зазначена модель соціального розвитку

вимагає суттєвої перенапруги сил та витрати (з сумнівною

підсумковою продуктивністю

) величезних матеріальних

і духовних ресурсів. Як наслідок всього цього в українсь-

285

Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Велика розтока (гло-

бальні проблеми сучасності соціально-історичний аналіз). — К., 2002.

— С.105.

-240-

кій історії, яку за порадою В. Винниченка доводиться

читати з бромом, спостерігаємо ротацію періодів високої

соціальної напруги з катастрофічними переходами до со-

ціальної апатії. Звідси виводиться пояснення існуванню

принаймні п’яти українських республік. Історія першої з

них ідентифікується з добою Хмельниччини та козацької

республіканської традиції, другої республіки 1917-1922 рр.

— з історією

національної визвольної боротьби, третьої

республіки 1922-1991 рр. — з перипетіями історії Радянсь-

кої України, четвертої республіки — з історією незалежної

України 1991-1996 рр. (до прийняття Конституції 1996 р.),

п’ятої, президентсько-парламентської, республіки, полі-

тична історії якої тривала до конституційної реформи 8

грудня 2004 р., яка перетворила Україну на парламентсь-

ко-президентську республіку.

Звичайно, із соціального хаосу та

політичного протисто-

яння відразу не може з’явитись стабільна соціальна система.

Врешті будь-яка система управління повинна мати більш

високий ступінь організації соціального порядку, ніж сис-

тема, якою вона намагається керувати. При цьому зберіга-

ються проблеми недостатньої соціальної самоорганізації,

внаслідок чого превалюють явища соціальної дисипації

(дроблення). Досвід вітчизняної історії доби

незалежності

доводить, що становлення демократії є проявом конкретно-

го соціально-політичного руху, який втілює у собі цільові

установки та інтереси «нового» середнього класу, який дуже

повільно формується. Принаймні допоки на місцевому рів-

ні не запанує реальна участь місцевих громад у вирішенні

актуальних проблем свого життя, доти впливати на вищі

щаблі

владної ієрархії буде марною справою.