Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-241-

Водночас циклічна парадигма повертає надію на віру

в можливості відновлення ідеї спільного для всього суспіль-

ства соціального проекту, який продукуючи віру в майбут-

нє, спиратиметься на кращі сторінки минулого. Про це

шістдесят років тому у статті «Що таке класика» точно

висловився Т. С. Еліот, який, зазначав, що «втративши віру

в майбутнє

, ми втратили б наше минуле: воно стало б ми-

нулим мертвої цивілізації»

286

Втім, соціальні процеси в сучасній Україні можуть

набути рис самодостатності та власної динаміки. Хоча

чинники впливу зовнішнього середовища, особливо

в умовах посилення процесів економічної та політич-

ної глобалізації, можуть вносити свої корективи до со-

ціального розвитку України. Зокрема, В. І. Тарасенко та

О. О. Іваненко слушно зазначають, що «… ідентифікацію

українського суспільства

належить здійснювати стосов-

но його самого з огляду на його власні якісні, кількісні,

структурні характеристики і параметри. Найпершою

такою характеристикою є його нередукована плюраліс-

тичність і незавершеність з точки зору соціального ладу,

організації, структури, неусталеності індивідуального і

соціального життя за нормами, нормативами і цінностя-

ми «привабливого» суспільства»

287

. Наприклад, проведені

вітчизняними дослідниками психодіагностичні дослід-

ження соціетальної ідентичності українського суспіль-

ства трансформаційного періоду, засвідчили наявність

286

Класики політичної думки: від Платона до Макса Вебера. — К. 2002.

— С.6.

287

Тарасенко В. І., Іваненко О. О. Проблема соціальної ідентифікації

українського суспільства (соціотехнологічна парадигма). — К., 2004.

— С.573-574.

-242-

тенденції до «тотожності собі»

288

. Втім,

загалом трансфор-

маційний період в історії України ще не є завершеним.

Утвердження розвинутого демократичного устрою за-

лежить від ступеню сформованості відповідних соцієталь-

них інтегральних показників. Моніторинг згаданих інди-

каторів впродовж 1992-2005 років засвідчує, що більшість

нових соцієтальних характеристик у тому вигляді, який

вони теоретично повинні мати за результатами завершен-

ня трансформаційного суспільного

процесу, досі остаточ-

но не сформувались.

Політичний період від президентських виборів 2004 р.

до парламентських виборів 2006 р. став своєрідною «кризою

в кризі». Подібна ситуація провокує флуктуації моральних

норм та суспільних переконань.

Зазначена ситуація діагностується на всіх суспіль-

них щаблях, але найгостріше вона відчувається в істеб-

лішменті. Відомо, що сформована певним національним

історичним процесом демократична еліта відрізняється

від олігархічної своїм відкритими, представницькими, со-

ціально-відповідальними властивостями. Водночас, навіть

в умовах наявності якісної демократичної еліти надійний

соціальний контроль за її діями лишається ключовою про-

блемою функціонування демократії. Попри це, більшості

громадян України досі властива тенденція до абсолютиза-

ції не самоконтролю, а зовнішнього (державного) контро

лю. Але подібна індиферентність суспільства в перехідних

умовах співіснує з елітою, яка відчуває менше відповідаль-

ності перед суспільством, але має більше егоїстичного ба-

жання слугувати виключно «корпоративним» інтересам.

288

Афонін Е., Донченко О, Антоненко В. Психокультура України: «по-

маранчевий перехід» // Соціальна психологія — 2006. — № 4. — С.87.

-243-

Тож, з огляду на цю стратегічну мету еліти культивують

«одномірні» маси та відповідних індивідів.

Зазначена ситуація ускладнюється внаслідок того, що

глобальні соціально-політичні процеси сприяють кризі

традиційних національних форм демократичного уст-

рою. Натомість на цивілізаційній периферії формуються

серйозні соціальні підстави для виникнення перехідних

політичних режимів «керованої демократії».

На відміну від

тоталітарних режимів, за авторитарних,

як правило, котрі знають в історії й виключення, можуть

відбуватись вибори. Навіть існує обмежена боротьба полі-

тичних партій у парламенті. Вважається, що авторитарні

режими є властивими для процесів модернізації і виника-

ють за соціально-історичних умов суттєвої соціальної по-

ляризації. Народження адекватних соціально-політичних

механізмів ефективної представницької

демократії усклад-

нюється аномією старої системи соціального контролю,

яка, відійшовши з історичної арени, роз’єднала «молоду»

пострадянську демократію й етичні цінності. А демократія

без етичних механізмів соціального контролю найчастіше

вироджується в охлократію. Це ставить проблему чіткішо-

го розуміння соціальної феноменології авторитарних ре-

жимів.

Отже, говорячи про феномен авторитаризму, слід мати

на увазі наступні чинники: авторитаризм є складовою

структури перехідних процесів, на відміну від тоталіта-

ризму, який є властивим для стабільних соціальних станів,

крім того, авторитаризм є феноменом інверсійних (зворот-

них) тенденцій, які розгортаються в період трансформації,

ці тенденції мають свою специфіку, їхня тривалість; полі-

-244-

тичні сутнісні характеристики залежать від попереднього

досвіду національної історії й актуального на зазначений

момент перехідних процесів соціально-психологічного

стану суспільства.

Ваймарська республіка в Німеччині проіснувала від

прийняття 31 липня 1919 р. у місті Ваймарі Конституції,

яка визначила Німеччину як демократичну парламент-

ську федеративну республіку. Главою держави був виб-

раний на загальних виборах президент

, який призначав

рейхсканцлера, котрий спирався на більшість у рейхста-

зі. Кінець Ваймарської республіки пов’язаний із приходом

до влади 30 січня 1933 р. Адольфа Гітлера.

Феномен німецького націонал-соціалізму розвивав-

ся в умовах після поразки країни в Першій світовій війні.

Загалом націонал-соціалізм був локальним європейським

явищем, яке свідчило про інверсійні авторитарні

процеси

в Західній Європі. Але це застереження не виключає мож-

ливості проведення опосередкованого компаративного

аналізу розвитку політичного процесу в сучасній Україні

та Ваймарській Німеччині. Насамперед, зазначимо, що

ключовою для обох країн на етапі формування стабіль-

ного демократичного політичного режиму була проблема

пристосування старої системи влади та її кадрів до нової

економічної

та соціально-політичної реальності.

Конституція 1919 р. проголосила Німеччину прези-

дентсько-парламентською республікою. Але суспільно-

політичної стабільності це не принесло. Зважаючи на таку

ситуацію, повернути колесо історії намагались консерва-

тивні сили. Поразка путчу Каппа 1920 р. пов’язана з прове-

денням загального політичного страйку. Аналогією щодо

-245-

цього в Україні можна вважати путч 1991 р. та проголошен-

ня незалежності.

Серйозною кризою Ваймарської республіки був 1923

р., коли на фоні опору окупації Руру та рекордної інфля-

ції провалилась спроба гітлерівського путчу. Коливання

середнього класу, який відчував нестабільність свого со-

ціального становища, провокували перманентні політичні

кризи. В Україні цей період синхронізується з

перипетія-

ми дострокових парламентських і президентських виборів

1994 р., врегулюванням кризи з кримським сепаратизмом,

врешті, з прийняттям Конституції 1996 року.

Період 1924-1928 рр. у Німеччині був часом економічної

стабілізації. В Україні цей період охопив 2000-2004 роки.

При цьому в суспільно-політичній сфері в обох республі-

ках спостерігалось поєднання традиційно автократичних

та суто парламентських методів

управління. Аналогом

великої депресії 1929 р. для України може стати шоковий

стрибок ціни на газ на початку 2006 року, який накладаєть-

ся на посилення політичної нестабільності. Прогнозовані

наслідки цих процесі стосуються ризику закручування

спіралі депресії, тобто падіння прибутків і дивідендів

бізнесу, погіршення ділової кон’юнктури, зростання без-

робіття, зменшення купівельної спроможності, загострен-

ня соціальних протиріч (поширення інфекційних хвороб,

падіння якості освіти, безпритульність та бідність).

При цьому відсутність чіткої соціальної ідентичності

широких верств суспільства провокує суспільний запит

на радикальний популізм. Саме таку політичну тактику

в умовах кризи «ваймарської» демократії обрали німецькі

націонал-соціалісти. Але від інших демагогів, які, користу-

-246-

ючись свободою слова, лише на словах обіцяли покращен-

ня становища, націонал-соціалістів відрізняла віра у влас-

ну пропаганду. Гасло «Німеччина понад усе» для них була

мірою всіх речей на ділі.

Водночас впливова Німецька національна народна

партія Альфреда Гугенберга, яка спиралась на симпатії

консервативного юнкерства, також взяла курс на підрив

демократичного державного

устрою. В націонал-соціаліс-

тичному русі Гугенберг не бачив серйозних конкурентів.

Обидві партії з досить радикальних позицій критикува-

ли демократичний устрій. Демократичні політичні сили

були розпорошені дрібнопартійністю. Тож переможцями

на дострокових виборах рейхстагу у вересні 1930 р., які від-

бувались в умовах економічної депресії, ліберальної еконо-

мічної політики та під егідою

галасливої націоналістичної

риторики, стали радикальні супротивники демократич-

ної республіки. Внаслідок цього уряд ультраконсерватора

Франца фон Папена вступив у відкриту конфронтацію з

парламентом. Вулиця була віддана на відкуп «коричне-

вим». Вони, розправляючись з опонентами, лояльним верс-

твам обіцяли роботу, хліб і велич країни.

У реальності до середини 1932 р. соціальної допомо-

ги з

безробіття вистачало на підтримання половини про-

житкового мінімуму. Проте бідняки, старі, молодь і люди

вільних професій не були суб’єктами соціального страху-

вання і могли звертатись по допомогу лише до благодійних

організацій. Вони чекали на диво, оскільки надію на уряд

давно вже поховали. Це спровокувало соціально-психоло-

гічну трансформацію електорату.

Проведення політичних

страйків в умовах наявності армії безробітних було неефек-

-247-

тивним. 21 листопада 1932 р. президент Гінденбург запро-

понував Гітлеру сформувати дієвий уряд, який міг би спи-

ратися на парламентську більшість. Парламентаризм почав

втрачати свою ефективність внаслідок посилення корупції

як результату збільшення впливу німецьких монополій

на політичну систему, та розширення обсягу впливу цен-

трів економічної влади на політичні рішення Ваймарської

республіки. Внаслідок цього

більшим став розрив між істеб-

лішментом та широкими прошарками суспільства. Не було

політичної сили, яка була б спроможною компенсувати

слабкість парламентського політичного механізму та забез-

печити стабілізацію. Врешті передача влади 30 січня 1933 р.

А. Гітлеру багатьом представникам німецького істебліш-

менту здавалась кращим виходом з політичного та еконо-

мічного хаосу. На дострокових

виборах 5 березня 1933 р., які

проходили в умовах політичного терору, диктаторський ре-

жим здобув парламентський вотум довіри.

Після катастрофи 1945 р., втрати єдності Німеччини,

врахування помилок, які були при народженні Ваймарської

республіки, дало можливість сформувати стабільну со-

ціальну базу сучасної стабільної та ефективної німецької

демократії. Україна може уникнути ризиків, пов’язаних

з розвитком

демократії, хоча тенденції до стагнації еко-

номіки, кризові явища в технічній та соціальній інфра-

структурі, несприятливі зовнішні чинники (пташиний

грип, загроза силового зіткнення цивілізацій), є серйозним

викликом. Аби дочекатися на допомогу від Європейського

Союзу спершу треба навчитись допомагати самим собі.

Чи витримає молода українська демократія випробу-

вання політичною та економічною

кризою? На парламент-

-248-

ських виборах 26 березня 2006 р. в Україні понад чотири

десятки партій жонглювали поняттями «нація», «народ»,

«демократія», «соціальна справедливість». Водночас біль-

шість партій нагадувала своєрідні закриті акціонерні то-

вариства, позбавлені чіткої ідеології. Звичайно, традиційні

ідеології не витримують випробування власною правдою.

Етикетки ідеологій часто вводять в оману не лише покуп-

ців, а й

продавців. «Тіньова» економіка фінансує спорід-

нені їй політичні організації, які конкурують з частиною

державного апарату, налаштованої працювати прозоро.

За цих обставин право голосу не гарантує доступу грома-

дян до прийняття життєво важливих рішень. Це засвідчує

не лише проблема з легітимністю оголошених результатів

виборів, а й прірва між обраними народними депутатами

та

широкими соціальними верствами.

Українські партії не спроможні чітко обрати свій шлях:

або бути в правлячій коаліції, або в опозиції. Але небажан-

ня нести відповідальність провокує політику компроміс-

них рішень. Водночас парламентські вибори 2006 р. закрі-

пили чинний партійно-політичний механізм з усіма його

вадами. Демократичну стабільність може забезпечити

лише широка соціальна

база. Проте середній клас в Україні

лишається достатньо аморфним. Міська дрібна буржуазія,

яка займається роздрібною торгівлею, першою потерпає від

економічних експериментів. В аналогічній психологічній

ситуації перебувають службовці та середні менеджери. Дер-

жава продовжує «формувати» громадянське суспільство.

Внаслідок цього кволе громадянське суспільство створює

сприятливе середовище для поширення популістських

лозунгів у масах. Але

авторитаризм може вважатись лише

-249-

симптоматичними ліками. Він знімає симптоми суспіль-

них хвороб, але не лікує їх.

Історичні сценарії трансформаційних процесів визнача-

ються багатьма параметрами. Досліджуючи відповідні тен-

денції, слід брати до уваги цивілізаційну ідентичність сус-

пільства, яке є суб’єктом трансформаційних змін, розглядати

актуальні для конкретного історичного етапу соцієтальні

характеристики, які дають можливість діагностувати стан

та тенденції розвитку процесу трансформації для певного

суспільства, слідкувати за динамікою структурно-функ-

ціональних змін, котрі відбуваються в суспільній ієрархії.

Нагадаємо, що спочатку латентна трансформація ук-

раїнського суспільства фактично розпочалася понад двад-

цять років тому. Тоді ще за часів СРСР точилися суспільні

дискусії з приводу обрання моделі суспільної трансфор-

мації:

радикального польського варіанту переходу до рин-

кової економіки, або компромісного китайського варіанту,

пов’язаного з поступовими економічними реформами під

контролем комуністичної партії. Спочатку здавалось, що

гору взяла саме китайська модель. Зокрема, за часів Гене-

рального секретаря Юрія Андропова здійснювалися спро-

би поставити Радянський Союз на цей шлях розвитку.

Втім, вже за

часів початку «перебудови» по мірі погіршен-

ня соціально-економічного становища посилювалась тен-

денція до радикалізації суспільної трансформації. З метою

реалізації цього сценарію об’єднались зусилля частини

партійної номенклатури, республіканських бюрократич-

них еліт, ділків «тіньової» економіки, які у вирішальний

момент підштовхнули розвиток подій у напрямку демон-

-250-

тажу СРСР, без чого неможливо було швидко ліквідувати

радянську соціалістичну модель.

Після 1991 р. трансформаційні процеси на пострадянсь-

кому просторі вийшли за межі соцієтальних характеристик

радянської універсалістської моделі. З цього часу помітними

стали соціокультурні відмінності між, умовно кажучи, Схо-

дом і Заходом Євразії, які існували за часів СРСР. У екстре-

мальних варіантах

ця диференціація проявилася у прин-

ципово різних напрямках розвитку, наприклад, колишніх

радянських прибалтійських республік, які, спираючись

на допомогу євроатлантичної цивілізації, швидко повер-

нулися на шлях європейського розвитку, а з іншого боку —

центральноазіатських республік, які постійно балансують

на межі режимів традиційного східного деспотизму.

У свою чергу Україна та Росія на початку 90-

х років

ХХ століття демонстрували різні підходи до посткомуніс-

тичної трансформації. Український варіант був більш

поміркованим, оскільки зміни здійснювались на підгрун-

ті владного компромісу колишньої номенклатури та на-

ціонально-демократичних сил навколо ідеї відродження

державотворення. Натомість, у Росії, яка через внутріш-

ньополітичні та міжнародні обставини обрала варіант

гайдарівської «шокової» терапії, та

зважаючи на волюнта-

ристський стиль управління президента Бориса Єльцина,

демонтаж радянського соціалізму здійснювався більш кон-

фліктно. Суспільне напруження накопичувалося впродовж

важких років ринкових «шокових» реформ і «розрядилося»

в подіях 21 вересня — 4 жовтня 1993 р., коли президентська

влада, розстрілявши російський парламент, нав’язати на-

кинути російському суспільству своє бачення реформ.