Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-251-

Конституція Російської Федерації, прийнята на рефе-

рендумі 12 грудня 1993 р., нормативно зафіксувала зміну

суспільного ладу. Водночас зазначений Основний закон

не міг гарантувати збереження цілісності федерації, яка

була послаблена суверенізацією, передусім, національних

автономій. За цих обставин поворотним моментом сучасної

російської історії стала перша чеченська війна (1994-1996 рр.),

яка посилила екстремістські настрої та ризики. Зреш

тою, на президентських виборах 1996 р. комуністичні

та національно-патріотичні сили не спромоглися взяти

політичний реванш, але політичний режим президента

Б. Єльцина, здобувши фактичну перемогу, був змушений

адаптуватися до домінуючих суспільних настроїв. За цих

обставин другий президентський термін Б. Єльцина став

часом пошуку виходу з глухого кута балансування на межі

громадянської війни

Максимальним завданням « наступника» мало стати гро-

мадянське примирення на підставі відродження імперських

традицій російської державності. За умов сприятливої еко-

номічної кон’юнктури, стимульованої підвищенням цін

на енергоносії на світовому ринку, досягти цього стану

частково вдалося під вогнем другої чеченської війни (1999-

2006 рр.). Але напередодні думських виборів 2007 р. та пре-

зидентських виборів

2008 р. Росія знову опинилася перед

викликом легітимації влади через процедуру виборів.

Натомість, Україна відпрацьовувала власний варіант

державотворення. Зокрема, різні підходи до конститу-

ційного процесу в середині 1990-х рр. не стали приводом

до прямого конфлікту між різними частинами суспільства.

Україна стала на шлях компромісного вирішення пробле-

-252-

ми прийняття Конституції. Першим кроком виконавчої та

законодавчої влади до компромісу стала Конституційна

угода 1995 року. Втім, процес прийняття Конституції до ос-

таннього моменту відбувався під взаємним шантажем двох

гілок влади. Зрештою, Україна продемонструвала власний

варіант розв’язання правових проблем утворення прези-

дентсько-парламентської республіки. Лише наприкінці

другого президентського терміну Леоніда Кучми

було

започатковано конституційну реформу, зміст та сенс якої

полягав у переході до європейської моделі парламентсько-

президентської республіки.

Натомість у Росії впродовж першого та другого термінів

президентства Володимира Путіна відбувався зворотній

процес (щодо українського варіанту суспільно-політичної

трансформації) посилення президентської вертикалі вла-

ди. Водночас Україна та Росія зіштовхнулися зі складніс-

тю

ліберального реформаторства. Однак були обрані різні

моделі удосконалення системи соціально-економічного

та соціального-політичного розвитку, які спрямовують-

ся на подолання кризових явищ. У Росії «суверенна» або

«керована» демократія розглядається як спосіб вирішення

авторитарними засобами двоєдиної задачі: збереження

цілісності Російської Федерації як унікального об’єднання

народів різної локально-цивілізаційної ідентичності, та

модернізації економіки. Натомість в Україні після пома-

ранчевої революції відбувся формальний відхід від «пост-

радянських» традицій, тому демократія без атрибутивних

ознак розглядається як універсальний засіб компромісного

розв’язання соціальних протиріч через формування від-

повідних ознак суспільної свідомості. Однак ключової про-

-253-

блемою українського варіанту політичної трансформації

стає пошук механізмів самообмеження амбіцій політич-

ного класу та формування ефективної системи державної

влади, відповідальної перед суспільством.

Нинішній момент у процесі трансформації може роз-

глядатися як своєрідна «друга фаза» системної суспільно-

політичної кризи як на національному та регіональному,

так і на глобальному рівнях. Саме Україна стала

прикла-

дом своєрідного поєднання більшості проблем «перехід-

ної» демократії. За часів помаранчевої революції Україна

стала своєрідним індикатором глобальних демократич-

них процесів. Однак після парламентських виборів 26 бе-

резня 2006 р. політичний маятник хитнувся в зворотному

напрямку політичного розвитку.

Водночас слід пам’ятати не лише про універсальні за-

вдання, які в конкретних політичних

умовах вирішують

авторитарні політичні режими, а й про відмінності цивілі-

заційних типів «західного» та «східного» авторитаризму.

В компаративному зрізі розглянемо трансформаційні особ-

ливості на «полюсах» цивілізаційних систем. Також слід

мати на увазі й диференціацію трансформаційних про-

цесів, які відбуваються у «ядрі» капіталістичної системи та

на її «периферії». Це підтверджують приклади американсь

кої та євразійської моделей трансформаційного виходу з сис-

темних криз. Наприклад, на початку своєї реформаторської

діяльності Франклін Рузвельт зазначив, що «історія людс-

тва розвивається за містичними циклами. Одним поколін-

ням багато дається, з інших багато вимагається. Нинішнє

покоління американців зустрічається з долею»

289

Согрин В. Политическая история США. — М., 2001. — С.218.

-254-

Дійсно, загальнолюдська зустріч з долею в 1930-ті роки

продемонструвала три альтернативні відповіді на виклик

глобальної кризової ситуації, яка виникла внаслідок еко-

номічної кризи 1929-1933 років. Перший варіант відповіді

презентувала Ваймарська республіка, яка швидко ви-

черпала можливості ліберально-демократичних методів

розв’язання кризи. Гітлерівський режим запропонував

специфічну «рецептуру» лікування суспільства. Альтер-

нативний, лівий

варіант впроваджував сталінський режим

у СРСР, який також не обійшовся без мільйонів жертв.

Нарешті, третій підхід був пов’язаний з «новим кур-

сом» ліберально-демократичного регулювання, запропо-

нованим Франкліном Рузвельтом, який врешті забезпечив

тривале економічне лідерство Сполученим Штатам. Зви-

чайно, можна сперечатися, чи не помилково розглядати

рузвельтівську модель у контексті

авторитарних режимів.

Втім, якщо взяти до уваги критику його політики з боку

тодішньої ортодоксальної ліберальної опозиції, яка вважа-

ла Рузвельта ледь не «диктатором», а також майже чотири

президентські терміни (лише за президента Гаррі Труме-

на було прийнято конституційну поправку, яка обмежила

право перебування в президентському кріслі двома термі-

нами поспіль) у

Білому домі, зрозуміло, що епоха Франк-

ліна Рузвельта навряд чи повністю відповідає «ідеальним»

ліберально-демократичним традиціям. Однак, звичайно,

порівняно з іншими тогочасними авторитарними та то-

талітарними режимами модель влади Ф. Рузвельта, з точ-

ки зору прав людини, вигідно відрізнялася. Але історичне

значення «нового курсу» полягає не тільки в цьому.

-255-

Насамперед, Франклін Рузвельт поставив точний

діагноз кризи, яка була пов’язана з недолугістю механізмів

оподаткування прибутків корпорацій та перерозподілу

цих прибутків на користь суспільству. Внаслідок цього ви-

робничі можливості постійно збільшувались, а можливості

суспільного споживання лишались незначними. За цих

умов перевиробництво, безробіття та економічний крах

були неминучими. Головні зусилля пропонувалось напра

вити на справедливий перерозподіл суспільного багатства.

Економіка попиту мала збільшити купівельну спромож-

ність нижчого та середнього класу. Причому одним з го-

ловних механізмів соціального перерозподілу став держав-

ний бюджет. Помітно збільшилося оподаткування великих

доходів. Втім, в середині 30-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що

і великі податки не можуть забезпечити

зростання попиту

як засобу боротьби з кризою перевиробництва. Аби сти-

мулювати економіку попиту, керуючись рекомендаціями

М. Кейнса, президент Ф. Рузвельт пішов на свідоме збіль-

шення дефіциту бюджету з метою фінансування соціаль-

них виплат.

Американський уряд також вперше системно втрутив-

ся і в питання виробничої сфери та кредитно-фінансових

операцій. Запроваджувалися кодекси

чесної конкуренції.

Започатковувалося страхування приватних банківських

внесків до 5 тис. доларів, створювалася комісія з торгівлі

акціями, яка контролювала фондові біржі, здійснювалось

рефінансування боргів. Також відбулась плавна девальва-

ція долара. Додатковим імпульсом розвитку американсь-

кої економіки стали прибутки від військового виробниц-

тва в роки Другої світової війни. Наслідком системи цих

-256-

заходів стало народження держави загального добробуту та

розширення прошарку американського середнього класу як

підгрунтя демократичної системи. Після реалізації «нового

курсу» соціальна напруженість у США обумовлювалась вже

не стільки класовими, скільки расово-етнічними конфлік-

тами. Фактично, завдяки реформам народився політичний

режим, який американським політологом Робертом Далем

був названий поліархією. За поліархії влада

і вплив на прий-

няття рішень розосереджені не лише в структурах держави,

а й в інших соціальних інститутах, таких як церкви, роди-

ни, фірми, корпорації, професійні спілки, місцеві громади.

Рузвельтівський курс зберігався з невеликими уточненнями

фактично до часу неоліберальних реформ Рональда Рейга-

на. Найбільш активно його демонтаж з перемінним успіхом

намагається здійснити нинішня адміністрація Джорджа

Буша-молодшого. Зрештою, згадавши про роль особистості

в історії, зазначимо, що Франклін Рузвельт був політиком,

спроможним піднятись над своїми політичними ціннос-

тями та інтересами, а також над потребами свого оточення

заради вирішення загальнонаціональних задач виживання

й ефективного функціонування демократії. Завдяки цьо-

му він отримав можливість сприяти

формуванню нової со-

ціальної реальності.

Натомість Латинська Америка потерпає від колоніаль-

ного недорозвитку. «Південну» модель авторитарної транс-

формації пропонує досвід Чилі. Цей приклад був досить

популярним, наприклад, у Росії, де досі вважають, що

жорсткий політичний режим спроможний у короткий тер-

мін мобілізувати ресурси та розв’язати завдання лібералі-

зації економіки.

Нагадаємо, що в умовах економічної кризи

-257-

4 вересня 1970 р. Сальвадор Альєнде, який запропонував

досить популістську програму, був обраний президентом

Чилі. Наступного року було націоналізовано мідну про-

мисловість, внаслідок чого збитків зазнали американські

інвестори. Крім лівоцентристського характеру політичної

коаліції, на яку спирався С. Альєнде, Вашингтон був обу-

рений інтенсивним зближенням чилійської влади з ку-

бинським лідером Фіделем Кастро.

Водночас, всупереч соціал-демократичній риториці,

президент С. Альєнде не відмовлявся від силових засобів

регулювання соціальних протиріч. Наприклад, у жовтні

1972 р. уряд С. Альєнде силами війська придушив страйк

водіїв. Втім, це не завадило на парламентських виборах

4 березня 1973 р., здобувши майже 44 % голосів, знову пе-

ремогти пропрезидентській коаліції лівоцентристської

«Народної єдності». У

відповідь консервативними чилій-

ськими політиками було запропоновано силовий варіант

альтернативного розвитку.

Уже 11 вересня 1973 р. до влади внаслідок державного

перевороту прийшов генерал Августо Піночет. Відразу була

заборонена діяльність політичних партій. Водночас ста-

білізація внутрішньополітичного становища відбувалася

не лише завдяки репресивним заходам. Користуючись по-

радами американських ліберальних економістів «чиказької

школи», режим Піночета провів

денаціоналізацію, висунув-

ши гасло: «Чилі — країна власників, а не пролетарів». При-

чому саме успіх цього курсу об’єктивно створював соціальну

базу для політичного послаблення авторитарного режиму.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. з’явилась соціально-політич-

на можливість «лібералізувати» чилійський військовий ре-

-258-

жим, який виглядав навіть порівняно помірковано, якщо

порівнювати його з тодішньою аргентинською військовою

хунтою, яка не спромоглася вирішити проблеми розвит-

ку економіки. У 1980 р. була прийнята «піночетівська»

Конституція Чилі. Тим самим розширялась база соціаль-

но-політичної підтримки режиму. Наступного року А. Пі-

ночет був обраний президентом. Авторитарний режим за-

безпечувався «плебісцитарною

» моделлю легітимації. Але

збільшення чисельності середнього класу змінило внут-

рішньополітичну ситуацію. Водночас режим опинився під

зовнішнім тиском. Наприкінці 1980-х рр. із закінченням

«холодної війни» зникли міжнародні причини існування

в Чилі режиму «твердої руки».

Опинившись під внутрішнім і зовнішнім тиском, зважа-

ючи на біологічні фактори, адже в 1988 р. А. Піночет вже

мав

73 роки, і він не вирізнявся особливим здоров’ям, режим ви-

рішив адаптуватися до нової ситуації. 5 жовтня 1988 р. було

проведено референдум щодо довіри президенту. За нього

висловилось лише 43 % чилійців. Згадаємо, що майже стіль-

ки ж голосувало за лівих п’ятнадцять років тому. Врешті, по-

мірковані політичні сили висловили готовність забезпечи

ти мирний перехід Чилі до демократії. А. Піночет лишався

на президентській посаді до березня 1990 року. Тоді він пе-

редав важелі влади обраному в грудні 1989 р. президенту

християнському демократу Патрісіо Ельвіну. 25 листопада

2005 р. А. Піночет зустрів своє 90-річчя в статусі домашнього

ув’язненого. У січні 2006 р. на президентських виборах у Чилі

перемогла 54-річна соціалістка Мішель Бачелет, юність якої

припала на часи диктатури. Таким чином, цикл політично-

го розвитку Чилі здійснив повне коло.

-259-

Водночас і в умовах глобалізації зберігаються відмін-

ності між моделями розвитку Північної та Південної Аме-

рики, що ускладнює формування Панамериканської зони

вільної торгівлі. Але повернемось до ближчих нам євразій-

ських трансформаційних протиріч. Майже банальною

є теза про Україну як перехрестя різних цивілізаційних

впливів, що склалися в межах євразійського простору, але

від

цього її істинність не нівелюється. Суто об’єктивно іс-

торія України зафіксувала факт притаманності суспільній

свідомості населення України ознак так званого «золотого

перетину», яким характеризуються системні (узагальнюю-

чі) соцієтальні показники.

Цей факт, на нашу думку, пояснює домінування «ком-

промісних» алгоритмів розв’язання протиріч, але на разі

виходу суспільних емоцій за

межі цієї шкали, «український

бунт» є майже таким само, за О. С. Пушкіним, «бездумним

та кривавим», як і російський. Тому постійні ритуальні ком-

пліменти українських політиків — народу з приводу його

мудрості та поміркованості зовсім не виправдовують спроби

перекласти на плечі народу неспроможність політичної елі-

ти вирішувати суперечки в форматі режиму представниць

кої демократії. Принаймні починаючи з 2002 р. у парламенті

почала складатися «традиція» прийняття принципових рі-

шень на підставі «пакетних» голосувань, які можна вважати

аналогом радянської системи торгівлі, коли за набуття «де-

фіциту» споживач отримував у «навантаження» неходовий

товар. Згадаймо, як у грудні 2004 р. в умовах гострої суспіль-

но-політичної кризи було

в «пакеті» проголосовано питання

конституційної реформи та призначення повторного голо-

сування другого туру президентських виборів. Натомість,

-260-

після парламентських виборів 2006 р. спроба «пакетних» рі-

шень з кадрових питань в умовах розподілу політичних сил

майже «фіфті-фіфті» наразилася на спротив.

Втім, подібні «пакетні» пропозиції як своєрідний при-

клад пошуку ринкової або, скоріше, базарної ціни на заході

торгів «ні вашим — ні нашим» все ще властиві вітчизняним

політико-бізнесовим «холдінгам». Адже

новітній розвиток

капіталізму в Україні пов’язується з формуванням вели-

кого олігархічного капіталу, слабкістю та нестабільністю

середнього класу, маргіналізацією, поширенням корупції,

виходячи з принципу, що легше за все підкупити самого

себе. Помаранчева революція, рушійною силою якої саме

і була дрібна буржуазія, спрямовувалася на зміну цінніс-

них орієнтирів українського суспільства. Але

цей процес

виявився дуже складним, суперечливим і неоднозначним.

«Дива», як це зазвичай і буває в історії, в Україні не сталося.

Адже «сам по собі» розвиваються переважно негативні тен-

денції, а для досягнення прогресу слід системно докладати

зусилля для повсякденного облаштовування всіх складо-

вих життя на європейських принципах. Подібна «трудоте-

рапія»

може виліковувати суспільно-політичні «неврози».

Причому, аби підтримувати у суспільства моральні

стимули та мотивування, щоб йти цим складним і тернис-

тим шляхом треба мати в арсеналі не лише «непопуляр-

ні рішення», а й конкретні «проміжні» успіхи, які можуть

розглядатись як винагорода за пройдений шлях і стимул

його продовжувати. На жаль, ні

у внутрішній політиці, ні

у зовнішній останні 1,5 роки українське суспільство роз-

вивалося від «шоку» до «шоку», що тільки посилювало

своєрідне роздвоєння масової свідомості. Такий стан речей,