Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 101

Словом, ознайомлення з цим джерелом дає багато інформації

про історію західноукраїнського краю, діяльність Данила Романо-

вича Галицького та інші проблеми

Галицько-Волинське князівство досліджувалось вченими ко-

лишньої дореволюційної Росії, Радянського Союзу, а також сучас-

ними істориками. У зв`язку з цим варто було б назвати праці

А.І.Генсьорського, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра, І.П.Крип`я-

кевича, В.Т.Пашуто, Б.О.Рибакова, К.А.Софроненка, В.П.Шев-

чука, М.Г.Тараненка та ін.

На особливу увагу заслуговують дослідження член-

кореспондента НАН України М.Ф.Котляра, в яких всебічно дослі-

джена історія Галицько-Волинського князівства, життя та діяльність

його лідера – Данила Галицького. Праці М.Ф.Котляра є, по-суті,

українською енциклопедією історії згаданого краю, дають вичерпну

відповідь на багато проблем цієї неоднозначної держави.

Історії Галицько-Волинського князівства присвячували свої

твори майстри художнього слова. Хотілося б добрим словом згада-

ти поетичні твори М.Бажана (“Данило Галицький. Поема” // Мико-

ла Бажан. Твори: В 4-х томах – К., 1988 – Т.1. – С. 216–253);

В.Бирчака (“Василько Ростиславович. Історична повість з ХІ в.”:

В 2-х томах. – Берлін, 1923 –. Т. 1. – 253 с.; Т. 2 – 239 с.; його ж:

“Володар Ростиславич”. – Львів, 1930. – 125 с.); Т.Микитана

(“Поляни йдуть на Галич”. Історична повість. – Львів, 1968. – 242

с.); О.Назарука (“Князь Ярослав Осмомисл. Українська історична

повість із XII ст.”: В 2-х ч. – Львів, 1918. – 421 с.); Д.Павличка

(“Князь”. Поема. // Павличко Д. Твори: В 3-х т. – К., 1989. – Т. 2 –

С. 234–250.); С.Пушика (“Галицька брама. Роман”. – Ужгород,

1989. – 412 с.); І.Фименчика (“Будівничий держави. Історична

повість із XII ст.” – Самбір, 1935. – 135 с.); І.Франка (“Захар Бер-

кут” // Іван Франко. Зібр. творів у 50-ти т. – Т. 16. – С.7–154);

А.Хижняка (“Данило Галицький”. Роман. – К., 1970. – 388 с.) та

інших письменників.

У згаданих творах вималювана постать Д.Р.Галицького як кня-

зя, політичного діяча, патріота, дипломата та збирача українських

земель, також показана боротьба народних мас проти монголо-

татарського нашестя, агресії із Заходу, відтворені побутові то осо-

бисті стосунки людей, ситуації, в яких проявлялись кращі риси ру-

ського народу.

Розділ І. 102

ІІ. Розпад Русі

Вчені відзначають, що розпад Київської Русі не було явищем

випадковим. У добу середньовіччя на Заході, ще до піднесення Киє-

ва, дуже швидко розпалась створена Карлом Великим імперія Каро-

лінгів. Після розпаду Київської Русі через кілька поколінь відійшла

у минуле монголо-татарська Золота Орда. На руїнах імперії вирос-

тали дрібні інтриги, місцеві сварки, вузьколобі перспективи воро-

гуючих між собою князівств

Внаслідок цих чвар на руських землях втрачались чудові здо-

бутки культури, талановиті витвори київських ремісників, широкі

позиції стародавнього торгового люду. Словом, цей занепад зачепив

не тільки господарство, ремесло, культуру, політику, а й породив

втрату цілісності Київської Русі.

Розпад державної цілісності Русі (нехай, навіть, федеральної)

обумовив ряд обставин:

По-перше, у міжкнязівських стосунках переміг принцип вот-

чини, який формально був визнаний у 1097 р. на з`їзді князів у Лю-

бечі і який був свідком торжества поглибленого процесу феодаліза-

ції. В його основі були приватна власність на землю, на посаду й

владу, яка породжувала нескінченні феодальні чвари.

По-друге. Дратував удільних князів статус Києва. Його воло-

дар мав право називатись Великим князем, збирати зі всіх данину та

керувати загальноруськими військовими операціями. Таке стано-

вище Києва породжувало суперництво між руськими регіональними

князями та війни між ними з усіма негативними наслідками. Так,

наприклад, намагаючись позбутися суперника, у 1169 р. Володими-

ро-Суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ.

Ось як про це пише М.С.Грушевський: “Користуючись тим, що

князі на Україні пересварились, Андрій Боголюбський вмішався в їх

сварки… і послав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді

якомога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно

знищило його: кілька днів грабували місто, церкви, монастирі, не жал-

куючи нічого; забирали з церкви ікони, книги, ризи, здіймали навіть

дзвони, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в нево-

лю. І потім Андрій навмисно садовив князів незначних, аби його тим

понизити …”

. Його нащадки, князі Москви, піднесли цю боротьбу на

високий щабель, домагаючись політичної першості.

Давня історія України. Київська Русь 103

По-третє. Регіональні ухили, певні сепаративні настрої збу-

джували бояри. Вони стали крупними землевласниками і їм менше

всього хотілося брати участь у міжкнязівських змаганнях. Бояри пі-

дтримували тенденцію територіальної замкнутості. Їм була байдужа

об`єднавча князівська політика. Вони, часом, слабо орієнтувались у

спільних зовнішніх ворогах.

Новгородські князі і бояри, наприклад, вважали, що основни-

ми їх ворогами є тевтонські рицарські орди, полоцькі – литовські

племена, ростово-суздальські – волзькі болгари, галицько-волинські –

мадяро-польські правителі тощо.

ІІІ. Галицько-Волинське князівство

У процесі ослаблення доцентрових тенденцій у Київській Русі,

відчайдушної боротьби Володимиро-Суздальських та Московських

князів за оволодіння Києвом, їм протестуючий виклик кинули Га-

лицьке і Волинське князівства. М.С.Грушевський вважав, що згада-

ні вище князівства були найбезпосереднішими спадкоємцями полі-

тичних і культурних традицій Києва, який покладав на них великі

надії, особливо на Романа “як на князя сміливого, енергійного, уда-

тного”

Інший український історик С.Томашівський назвав Галицько-

Волинське князівство першою безпосередньо українською держа-

вою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об`єднані кня-

зівства охоплювали 90% населення, котре проживало в межах ни-

нішніх кордонів України

В історії Київської Русі ці князівства відігравали роль форпос-

ту щодо країн Західної Європи. Так, наприклад, з самого початку

свого виникнення Галицько-Волинські князівства вели запеклу бо-

ротьбу з польською та угорською агресіями, що не вщухла аж до

середини XX ст. Крім того, вони були, як пише О.Субтельний, “або

як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахід-

ніший – православного Сходу”

Відзначимо, що Галичину заселяли племена дулібів, тиверців

та білих хорватів, які жили у східних передгір`ях Карпат, верхів`ях

Дністра і Пруту. Східна сусідка – Волинь час від часу вела боротьбу

з литовськими племенами, зносилася з Києвом, була найближчим

його партнером у торгівлі, спільних війнах з кочівниками, поляками

Розділ І. 104

та мадярами. Обидва князівства були густозаселені, контролювали

торгові шляхи з Заходом. Крім того, Галичина мала великі родови-

ща солі, яку споживала вся Русь і Західна Європа.

У 980–990 рр. Галичина та Волинь київським князем Володи-

миром були приєднані до Русі. У Галичині закріпились нащадки

Ярослава Мудрого – Ростиславовичі, на Волині – Володимира Мо-

номаха – Мстиславовичі. Галичина та Волинь за своїм характером

були різними князівствами (XII–XIII ст.). Цю відмінність, насампе-

ред, складала природа правлячої верхівки. Галицькі бояри, напри-

клад, проявляли свавільний характер, були людьми багатими й мо-

гутніми. Вони були взірцем олігархічної форми правління на Русі.

Нав`язана ними система взаємовідносин з князівською владою від-

різнялась від Новгородського республіканізму та Володимиро-

Московського абсолютизму.

Вчені визнають, що ця особливість обумовлена їх походжен-

ням. Якщо бояри в інших князівствах рекрутувались, в основному, з

дружинників, то в Галичині – з місцевої племінної знаті, яка узур-

пувала общинні землі, а також доходи від продажу солі. Саме тому

бояри Галичини були людьми чванливими, багатими, могутніми, зі

схильністю до незалежності від князівської влади. Ця особливість

пояснювалась ще й тим, що Галичина була віддалена від Києва. Бо-

ярська знать часто у боротьбі проти князівської влади користувала-

ся послугами поляків та мадяр, приймала у себе їх модель аристок-

ратичного панування.

В той же час Волинь як князівство сформувалось за київською

моделлю. Переважна більшість волинських бояр – це колишні кня-

зівські дружинники, які залежали від волі Києва. Волинське боярст-

во одержувало землі від своїх князів, за вірну їм службу, а тому

проявляло покірність великим князям, відданість та підтримку у їх

політиці. Очевидно, саме тому Волинське князівство, виконуючи

волю Києва, було ініціатором в об`єднані з Галичиною та орієнтації

останньої на тісні зв`язки з центральною владою.

IV. Галицькі Ростиславовичі

У період вотчинно-удільних суперечок на Русі (XII–XIII ст.) на

території України першою відокремилась Галичина. Галицький Во-

лодимир з династії Ростиславовичів (1124–1153) вивів князівство з-

Давня історія України. Київська Русь 105

під контролю Києва. Найбільшого розквіту Галицьке князівство до-

сягло за часів його сина – Ярослава Володимировича Осмомисла

(1153–1187), “людини, що мала вісім відчуттів”

. Зокрема йому

вдалося:

• Розширити кордони Галичини по Дністру аж до Молдавії;

• Укласти мирні стосунки з угорцями і німцями (Фрідріхом I

Барбаросою);

• Піднести авторитет князівства, особливо його еліти – бо-

яр, які стали нав`язувати свою волю навіть Ярославу. На їхню

вимогу він був вимушений зректися своєї дружини Анастасії і

згодом спалити її на вогнищі.

Про авторитет Ярослава яскраво сказано у творі 1187 р. “Сло-

во о полку Ігоревім”, який, на думку автора, високо сидів “на своїм

золотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними

військами”

Вчені відзначають, що становище у Галичині змінилось після

його смерті. Син Ярослава Володимир відчував на собі гнів власних

бояр, їх повстання та непослух. Рятуючись від їх свавілля, Володи-

мир запросив допомоги у мадяр, у яких на галицьку землю були

свої плани. Помирившись з боярами, Володимир звільняється від

мадяр, але попадає у залежність від власної аристократії

V. Галицько-Волинські Романовичі

Історичний досвід свідчив, що союз Волині з Галичиною да-

вав позитивні наслідки. Практика показувала, що спільні дії цих

князівств починали істотно впливати на перебіг подій не тільки на

території Київської Русі, а й у Західній Європі.

Тобто, життя підказувало обом князівствам, що захиститися

від польських, угорських та кочових поневолювачів можна тільки

спільними діями, шляхом зусиль об`єднаного державного утворен-

ня, згуртування господарських та військових ресурсів.

Людиною, що здійснила таке об`єднання, був Волинський

князь Роман Мстиславович (1173–1205). М.Ф.Котляр пише, що “він

належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полко-

водець і рицар, державний діяч і дипломат, Роман Мстиславович в

історії Давньої Русі стоїть поруч з такими видатними особистостя-

Розділ І. 106

ми, як Володимир Святославович, Ярослав Мудрий і Володимир

Мономах”

Як і Володимира Красне Сонечко, билини змальовують його

ідеальним князем, захисником своєї землі. У «Слові о полку Ігоре-

вім» (1187), наприклад, автор звертається до Романа з такими сло-

вами:

Високо плаваєш ти Романе,

В подвигах ратник,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою

А в Галицько-Волинськім літописі про походи Романа на по-

ловців сказано:

Кинувсь він на поганих як лев,

Сердитий він був як рись,

І губив їх – як крокодил,

Переходив їх землю – як орел,

А хоробрий він був як тур

У 1188 р. галицькі бояри запросили його, як волинського кня-

зя, і на галицький престол. Та вдалося йому це зробити лише через

10 років – у 1199 р. За висловом авторів праці “Історія української

державності” В.П.Шевчука та М.Г.Тараненка, “цьому єднанню пе-

редував досить довгий і складний процес становлення і розвитку

Галицького і Волинського самостійних князівств”, переборення

опору деяких галицьких боярських угрупувань

. Отже, у 1199 р. на

карті Східної Європи появилась нова держава на чолі з активним і

талановитим лідером.

У внутрішній політиці його діяльність ознаменувалась зміцнен-

ням князівської влади та ослабленням боярських впливів. Він був вір-

ним своєму прислів`ю: “Не вб`єш бджіл, не поласуєш медом”. У бо-

ротьбі проти боярства він опирався на міщан та дрібних бояр

У зовнішній політиці Роман завдає поразки володарям Суздаля

та оволодіває Києвом. Під його владу підпали майже всі землі тепе-

рішньої України, за винятком Чернігівщини.

М.Ф.Котляр вважає, що Роман Мстиславович належав до тієї

когорти князів, які здатні були “загальмувати процеси політичного

роз`єднання Русі, сприяти об`єднавчим силам”

Та історична доля склалася по-іншому. Налагодивши стосунки

з Візантійською та Германською імперіями, Роман Мстиславович у

Давня історія України. Київська Русь 107

1205 р. загинув у Польщі біля міста Завихоста у конфлікті з тамте-

шнім князем Лешком Краківським.

Велике і могутнє Галицько-Волинське князівство стрімко пірнає

у болото феодальної роздробленості. Зокрема, розпочалась боротьба

за владу між боярством та вдовою Романа – Анною, на руках якої за-

лишилось два малолітніх престолонаслідники – Данило та Василько.

Немає потреби доводити те, що Анна саме для них хотіла зберегти

корону батька й боролась за це всіма доступними їй методами.

“Походження другої дружини Романа Мстиславовича, – пише

дослідник М.Ф.Котляр, – повите таємницею. Протягом півтора сто-

ліття у науковому середовищі точаться суперечки навколо її родо-

воду… Анна користувалась постійною і беззастережною підтрим-

кою волинського боярства, принаймні тих голів великих родин, ко-

трі названі на сторінках джерел… Ми спробували гіпотетично ви-

значити боярський рід, з якого могла походити княгиня Анна. Згід-

но наших спостережень, серед волинських великих бояр літопис на-

багато частіше від інших називає Мирослава. Джерело створює

враження, що то був найближчий до Анни та її дітей волинський

боярин…”

Літописи інформують, що галицькі бояри прогнали Анну і її

синів, запросивши на престол трьох Ігоревичів, синів героя “Слова

о полку Ігоревім”. Не бажаючи ділитись владою з олігархією, брати

арештували 500 бояр і знищили їх. Захищаючись, галицька знать

помстилась їм – схопила і повісила Ігоревичів, проголосивши кня-

зем людину із свого середовища – Владислава Кормильчича.

Під виглядом захисту прав малолітніх Данила й Василька Уго-

рщина та Польща захопили Галичину і розділили її між собою. У

1219 р. Анна пішла у монастир, а 19-річний Данило уже самостійно

продовжив боротьбу за владу, за об`єднання Волині з Галичиною, за

відновлення князівства у межах держави свого батька.

VI. Данило Романович Галицький. Боротьба з

татаро-монголами

Після захоплення Галичини угорцями та поляками Данило та

Василько повели боротьбу за “збирання докупи” земель свого бать-

ка. Користуючись підтримкою волинської знаті, Данило Романович

утвердив там своє князювання (1201 р.). У 1238 р. він повернув собі

Розділ І. 108

місто Галич і частину Галичини. Наступного року здобув Київ і по-

садив там тисяцького Дмитра захищати місто від татаро-монгол. У

1245 р., після рішучої битви під Ярославом, Данило остаточно під-

корив собі Галицьке князівство і після 40-річної боротьби відновив

кордони свого батька.

Вчені підкреслюють, що Данило Романович Галицький (1201–

1264) був одним із найвидатніших князів середини XIII ст. У 1253 р.

Папою Римським у м. Дорогожичі був висвячений у сан Руського

Короля. Незважаючи на несприятливі умови та вороже оточення,

протягом 40 років вів війну з боярською опозицією й здолав її.

Князь об`єднав Галичину і Волинь, доклав величезних зусиль до

згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були ві-

дновлення великого Галицько-Волинського князівства та вигнання з

Русі татаро-монголів. Не все вдалося йому. Занадто сильні були

окупанти і занадто слабкою була роздроблена Русь. Останні роки

життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. У 1263 р. по-

мер у збудованому ним улюбленому місті Холмі

Діяльність Данила Галицького у внутрішньому житті ознаме-

нована була такими заходами:

• Галицько-Волинське князівство розділив на 2 регіони – Га-

лицький і Волинський, віддавши останній своєму брату Василькові,

який, по-суті, не втручався у політику Данила;

• У внутрішній політиці, як і його батько, Данило опирався на

селян і міщанство;

• Плідно займався укріпленням та розбудовою міст. У честь

свого сина Лева у 1256 р. заснував місто Львів;

• Для пожвавлення діяльності міст запропонував на постійне

місце проживання у них кваліфікованих ремісників та купців – нім-

ців, вірменів, євреїв;

• Захищав смердів від утисків бояр, формував із них спеціа-

льні загони, турбувався про їх побут та створення їм нормальних

умов праці.

Та найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою Данила

були монголо-татари. 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волин-

ню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших ру-

ських князівствах. Монголо-татари звернули увагу на те, що динас-

Давня історія України. Київська Русь 109

тія Романовичів набуває могутності, а Данило – авторитету. Слава

Данила Романовича непокоїли їх, особливо після його переконливої

перемоги над галицькими боярами під Ярославлем у 1245 р.

Незабаром він отримує грізний наказ з`явитись до ханського

двору. Як зазначають джерела, поїздка до Батия була вдалою.

Ось як про це записано в Літописі Руському:

“У рік 6478 (1250)… хан Могучий пригласив посла свого до

Данила і Василька… “Дай Галич” (і Данило) був у печалі ве-

ликий, тому що не укріпив він землі своєї городами. І, пора-

дившись з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: “не дам

я пів отчини своєї, а їду до Батия сам…”

І поклонився він за обичаєм їх, і увійшов у вежу його… О,

лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був кня-

зем великим, володів із братом своїм руською землею, Киє-

вом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, сидить нині

на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і

погроми ідуть, і він життя не надіється! О, лиха ти, честь та-

тарська…

Ярослава Всеволодича, великого князя Суздальського,

труй-зіллям його уморили. Михайла Всеволодича, князя Чер-

нігівського, який не поклонився ... вони ножем закололи… і

інші многі князі побиті були, і бояри.

Пробув же князь у них днів двадцять і п`ять, а тоді отпуще-

ний був із тими, що були з ним, і поручена була земля його йо-

му. І прийшов він у землю свою і зустрів його брат Василько і

сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була ра-

дість, що він є здоров”

Отже, подорож Данила до Сараю – Батиєвої столиці на Волзі –

була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, відпустили

живим. “Але ціною цього, – пише О.Субтельний, – стало визнання

зверхності монголо-татар… Проте, на відміну від північно-східних

сусідів, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й

більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині і Волині ща-

стило уникати такого пильного нагляду”

Можна сказати навіть так, що на початку монголо-татарський

вплив був настільки слабий, що Данило міг проводити незалежну

зовнішню політику і створювати союзи для боротьби з Ордою. Так,

наприклад, Данило встановив дружні стосунки з Польщею, Угор-

щиною та Папою Римським і домовлявся з ними про хрестовий по-

Розділ І. 110

хід проти монголо-татар. Домовляючись з ними, Данило ладен був

прийняти церковну юрисдикцію Риму. Папа у 1253 р. коронував

Данила як короля. Літописець пише:

“У рік 6763 (1253)… прислав Папа послів достойних, що при-

несли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королів-

ський сан… Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви святих

апостолів, від престола святого Петра, і від отця свого, папи Іно-

кентія, і від усіх єпископів своїх. Інокентій проклинав тих, що ху-

лили віру грецьку – православну, і збиравсь він собор учинити

про істинну віру і про возз`єднаяння церкви.

Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогочині, коли

він ішов на війну проти ятвягів із сином Львом і з Сомовитом –

князем Лядським”

Це зіпсувало відносини Данила з Ордою. М.С.Грушевський

пише, що Данило, не дочекавшись допомоги з боку угрів чи поля-

ків, “власними силами рішився почати війну з татарами”

У 1254 р. Данило розпочав боротьбу за взяття Києва. Та перші

успіхи не принесли кінцевих результатів. У 1259 р. велике монголо-

татарське військо на чолі з прославленим Бурундаєм несподівано

рушило на Галичину та Волинь. Перед Данилом було поставлено

вибір: або зруйнувати побудовані ним власні фортеці і підкоритися,

або зазнати на собі спустошливого штурму. Не одержавши підтри-

мки із Заходу, Данило вимушений був прийняти умови татаро-

монгольського воєводи. З болем у серці він дає наказ зруйнувати

оборонні укріплення.

Проте це не зменшило його авторитету ні на Русі, ні на Заході.

Свідченням цього є одруження двох своїх дітей із дітьми литовсь-

кого князя Міндовга та сина Романа з наступницею Бабенбургсько-

го престолу Гертрудою.

У 1264 р. після майже 60-річної політичної діяльності Данило

помер. Важко щось додати до слів О.Субтельного, який зазначив,

що “в українській історіографії його вважають найвидатнішим з

усіх правителів західних князівств. На тлі тих сумних обставин, в

яких йому доводилось діяти, його досягнення були справді видат-

ними. Водночас із відтворенням і розширенням володінь батька Да-

нило Галицький стримував польську і угорську експансію. Подола-

вши могутність бояр, він домігся піднесення соціально-економіч-

ного і культурного рівня своїх володінь до одного із найвищих у

східній Європі”