Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 71

Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, пред-

ставляв його інтереси. Відсутність князя у місті (волості) порушувала

нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських

служб. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки

країни, міста, землі

Як уже згадувалось численну категорію панівного класу ста-

новили бояри. Джерелом їх формування на ранніх етапах була міс-

цева родоплемінна знать та князівські дружинники, що осідали на

землях і ставали великими землевласниками

. Разом з князями дав-

ньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. “Великі”

бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами,

“малі” – посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністра-

тивного апарату – були соцькими, десяцькими, тіунами, дворецьки-

ми та іншими посадовими особами.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві за-

ймала князівська дружина, яка брала участь не тільки в князівських

походах, а й здійснювала певні управлінські функції. За вірну служ-

бу дружинники одержували землі, гроші, частину військової здоби-

чі, що робило їх заможними та знатними. За вбивство дружинника

“Руська правда” Ярослава передбачала штраф у розмірі 80 гривень

(за вбивство смерда або холопа цей штраф складав 5 гривень), вбив-

ство боярина каралося смертю

На нижньому полюсі давньоруського суспільства перебували

феодально залежні смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, хо-

лопи, ізгої. Активною категорією населення, зайнятою у сфері сіль-

ськогосподарського виробництва, були смерди, вони мали своє гос-

подарство, земельні наділи, проживали у князівських селах і плати-

ли князю данину.

“Закупи” – це ті, що взяли в борг “купу” й попали в тимчасову

залежність від землевласника; “рядовичі” – це ті, що уклали “ряд”,

договір з землевласником, і перебувають якийсь час з ним в оренд-

них взаємовідносинах.

Челядники і холопи були найбільш неповноправними. Вони по-

повнювались за рахунок полонених, і “Руська правда” за їх образу не

передбачала покарання. Соціальний стан холопів був аналогічний

рабському, проте холопське становище не було вічним. “Добрий” го-

сподар міг відпустити їх на волю, волю їм міг дати Суд. Пізніше ця

категорія переросла в кріпаків, і їх становище дещо поліпшилося.

Розділ І. 72

В “ізгої” попадали люди із середовища колишніх смердів, які з

якоїсь причини втратили землю, збанкрутілі купці, діти духовенст-

ва, що не могли стати священиками, князівські діти, для яких не бу-

ло “столів” – посад.

На Русі були й інші верстви населення: вотчині ремісники, мі-

ські вільні ремісники, “біле” і “чорне” духовенство. Всі вони фор-

мувалися із різних суспільних верств і не мали окремого стану.

ІІІ. Повинності та землеволодіння

Відомо, що у класичному феодальному суспільстві первісною

формою повинностей були відробітки. Під час подальшого розвитку

класового суспільства практикувалася натуральна форма ренти, а в

період розвитку торгівлі і ремесла – грошова.

Характерною формою феодальних відносин у Київській Русі

було панування від самого початку натуральної форми земельної

ренти. Збір данини отримав назву “полюддя”. З другої половини

Х ст. ця форма данини втрачає своє значення.

Після вбивства Ігоря полюддя замінюється “уроками” – чітко

фіксованими податками. Новгород, наприклад, платив Ярославу

урок в 2 тис. гривень.

У літописах є згадки, що східнослов’янські племена платили

князям податки від кожного окремого будинку – “диму”. Подимова

данина переросла в поземельну й платилася від рала або плуга.

Практикувалися також податки – “віри”. Це – штрафи, які пла-

тилися князям за скоєні общинниками злочини, потім вони переро-

сли в постійні продуктові та грошові податки.

Літописи свідчать, що на Русі мали місце також податки під

назвою – “повози”. Це так звана гужова повинність населення на

користь князя, це постійне забезпечення його тяглом і транспортом.

Практикувалися на Русі і відробітки. Число відробіткових днів

залежало від попиту на сільськогосподарську продукцію, від вироб-

ництва зерна на продаж тощо.

Поряд з продуктовою даниною та відробітками мали місце і

грошові податки, які пізніше стали найпоширенішими.

П.П.Толочко підкреслює, що обрані Руссю форми феодальної

залежності забезпечили їй швидкі темпи соціально-економічного

розвитку, оскільки грошова і натуральна ренти стимулювали у пла-

тників податків пошук раціоналізації виробництва

Давня історія України. Київська Русь 73

Важливо дослідити проблеми земельної власності на Русі та ва-

сальних відносин. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі.

Великий київський князь вважався верховним власником землі і дер-

жави, удільні князі володіли окремими землями – Чернігівською, Пе-

реяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Княжі волості во-

лоділи меншими земельними округами, бояри – окремими містами і

селами. У Х ст. почала формуватися великокнязівська вотчина, яка

згідно з реформою Володимира Великого всі найбільші давньоруські

землі передавала в управління його синам.

Велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр,

представників вищої адміністрації. Давньоруська земельна знать,

проживаючи в містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями в се-

лах, які з часом ставали її вотчиною. В Галицькому князівстві, напри-

клад, у 1208 р. князі Ігоревичі розправилися із 500 боярами, яким на-

лежали майже всі землі згаданого князівства і які складали грізну опо-

зицію князівській владі.

Боярські володіння збільшувалися різними шляхам: шляхом

експропріації земель общинників, освоєння нових клинів, купівлі

ділянок та одержання князівських пожалувань. Цікаво, що “Руська

правда” захищала права бояр більше, ніж смердів.

У ХІ–ХІІІ ст. дрібними землевласниками ставали дружинники,

яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу.

Пізніше ця категорія князівських службовців склала основу форму-

вання російського дворянства.

Одночасно варто відзначити, що крупним землевласником на

Русі стала православна церква. Уставом Володимира Святославича

церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Київській

десятинній церкві належало багато міст і сіл, також одержували земе-

льні податки церква Св. Богородиці у Володимирі, Печерський мона-

стир – у Києві та ін.

Центрами феодальних володінь були панські маєтки, в яких

жили господарі, обслуговуючий та адміністративний персонал. Збе-

рігалися засоби для виробництва та вироблена продукція у спеціа-

льних замках, які були обнесені мурами, мали потужні укріплення,

власне військо та охорону. Основою феодального господарства бу-

ло вирощення зерна, проте помістя широко культивували тварин-

ництво, при замках розвивалося ремесло, залізоплавні та гончарні

майстерні.

Розділ І. 74

Вчені вважають, що в Київській Русі практикувалося два види

феодального господарства: помістя і вотчина. Їх статус був постій-

ний і мав багато спільного. Не тільки помістя або вотчина, а й цер-

ковне землеволодіння не були захищені від загрози князівської

конфіскації.

IV. Давньоруські міста та села, ремесло та

торгівля

У Давньоруській державі селянські місця проживання назива-

лися “селом”, “сільцем”, “погостом”, “двором”, “деревнею”, “до-

мом” тощо.

Площа ділянки селянина-смерда становила близько 8-ми десятин

землі, тобто стільки землі він міг обробити одним плугом. Очевидно,

ця норма землекористування бралася в основу визначення для нього

податку.

В лісових місцевостях на Русі довгий час тривало підсічне зе-

млеробство, яке вимагало великих зусиль колективної праці, воно

завжди поєднувалося з мисливством, рибальством, бортництвом,

збиральництвом. Специфіка поліського землеробства затримала ро-

зпад сімейних общин, а згодом сільськообщинного землекористу-

вання.

Індивідуальні сільські сім’ї об’єднувались у сільські територі-

альні общини – “верв”, “мир”, “село” тощо. За злочин, скоєний на

території верві, штраф мусила сплачувати вся община, якщо вину-

ватець не виявлений. Угіддя у “верві” були спільними. Орні терито-

рії межували з панськими і охоронялися “Руською правдою”.

Особливий інтерес для студентства складає вивчення історії

давньоруських міст. Справа в тім, що це вивчення базується на ба-

гатому археологічному матеріалі, знахідках їх культурних шарів.

У літописах міська форма поселень дістала назву “град”. У ІХ–

Х ст. у них називається 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862),

Полоцьк (862), Ладога (862), Муром (862), Чернігів (907), Переяслав

(907), Іскоростень (946) та ін. Ми певні, що цей список далеко не

вичерпує наявності всіх тогочасних міст. Варяги, які познайомилися

з Руссю у ІХ ст., назвали її “Гардорікою”, тобто, країною міст (фор-

тець, замків, кріпостей). Вчені підрахували, що в Київській Русі їх

було понад 300

Давня історія України. Київська Русь 75

Становлення міських форм життя не відбувалося за єдиною

соціологічною схемою. Умовно можна назвати, що древньоруські

міста породжувалися трьома обставинами: торговельно-реміс-

ничими, общинно-феодальними і державними. В них проживало

близько 510–520 тис. осіб. Головним елементом їхнього росту і роз-

витку була кріпость. Спорудження цитаделі призводило до утво-

рення поселень під її стінами.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим.

Як правило, воно поділялося на дві основні категорії – міську арис-

тократію і міські низи. До першої належали князі, бояри, священи-

ки, князівська адміністрація, багате купецтво. В центрі міста їм на-

лежали просторі садиби, маєтки.

Князівські палаци були кам’яними, оздоблювалися прикраса-

ми. Як правило, міська аристократія була людьми багатими. У Киє-

ві, наприклад, виявлено 60 скарбів, переважна більшість з них – в

аристократичній частині міста.

У містах були зосереджені храми та монастирі. У Києві, наприклад,

було 10 монастирів, у Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі – 2.

До нижчої категорії міського суспільства належали ремісники,

челядь, дрібні торговці, робітники, які були зайняті у сфері сільсь-

кого господарства.

Отже, давньоруські міста “становили собою складні соціаль-

но-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї

історії вони мали тісний зв’язок з сільськогосподарським виробни-

цтвом. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньо-

руські міста досягли високого європейського рівня розвитку”

Київська Русь пережила високий рівень розвитку ремесел, їх

широку спеціалізацію

. Як правило, ремісничими центрами були

давньоруські міста, найпоширенішою галуззю ремесла було добу-

вання з болотних руд заліза, обробку якого здійснювали кузні. Асор-

тимент ковальських виробів налічував 150 назв, серед яких – знаря-

ддя праці, зброя, прикраси тощо.

Багато ковалів виготовляли із заліза мечі, які, за свідченням хо-

резмських знавців, були “дивними і винятковими”. Ковалі, ювеліри

вміли робити вироби з кольорового металу, оздоблювати їх емаллю.

Давньоруські ремісники уміли робити скло, освоїли гончарне

виробництво. Київські горшки, глечики, корчаги, амфори, світиль-

ники, підсвічники, іграшки цінилися на ринку, мали великий попит.

Розділ І. 76

Високого рівня досягло виробництво речей з дерева, випалю-

вання цегли, виробництво будівельних та опоряджувальних матері-

алів, і на цій базі – розвинулося будівництво, яке було в кожному

місті.

Існували кравецькі ремесла, обробка шкіри, виготовлення

взуття, прядіння, ткацтво, переробка сільськогосподарської продук-

ції. Розкопки на Подолі засвідчують, що тут були майстерні по ви-

робництву шиферу, скла, ювелірних виробів, металообробки тощо.

Словом, цей район Києва презентує різноманітну виробничу спро-

можність стародавніх ремісників. Подібні “промислові” райони бу-

ли і в багатьох інших містах стародавньої Русі.

Важливою галуззю економічного розвитку Русі була торгівля. Вона

була результатом певного економічного розвитку держави, дзеркалом її

господарського життя. Вже на ранніх стадіях Київська Русь торгувала з

Арабським Сходом, Хазарією, Волзькою Булгарією, а також Візантією та

країнами Подунав’я

В ХІ–ХІІ ст. стабілізувалися торговельні шляхи Києва з краї-

нами Середньої Азії, Іраком, Кавказом і продовжувалися аж до та-

таро-монгольської навали. Вчені зауважують, що у ІХ–ХІІІ ст. голо-

вним напрямком зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі був

південний, де активним партнером була Візантія.

Відомі, наприклад, торгові угоди – договори з цією імперією у

860, 907, 911, 971, 988 та інших роках. У суперництві з Візантією

Київська Русь відстояла своє право на гирла Дунаю, Дністра, Дніп-

ра, з яких торгові судна ходили до Києва.

З Візантії до Києва завозили шовкові і парчеві тканини, килими,

багатий одяг, прикраси, посуд, вино, дорогі предмети побуту, оливко-

ву олію. Русь за ці товари розраховувалась рабами, медом, воском,

хутрами.

Активно торгувала Київська Русь із країнами Центральної та За-

хідної Європи. З кінця ІХ ст. торговельні шляхи з Європою пролягали

через Галич – Прагу – Регенсбург; торговельні центри Прибалтики;

Київ – Луцьк-Володимир – Люблін; Дніпро – Прип’ять – Західний

Буг. Писемні джерела засвідчують торговельні зв’язки з Англією, Ір-

ландією, Скандинавією, про що згадується у стародавніх сагах та

Новгородському літописі

У середньовіччі, при постійній небезпеці грабунків, єдино мо-

жливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих

Давня історія України. Київська Русь 77

умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Трап-

лялися дороги, на яких купецькі каравани охоронялися князівськи-

ми дружинниками.

Отже, давньоруські міста були центрами внутрішньої та зов-

нішньої торгівлі. Вона виконувала посередницьку функцію, розри-

вала господарську замкнутість земель, сприяла економічному роз-

витку Київської Русі.

V. Етнокультурна спільність

Проблема етнічного розвитку Київської Русі здавна турбувала

істориків, археологів, етнографів, філологів, антропологів та інших

фахівців. Політична кон’юнктура іноді заважала об’єктивному

розв’язанню цієї тонкої наукової проблеми. На перше місце вистав-

лялася доктрина “старшого брата”, монополізація права на києвору-

ську спадщину, що заводила науку в глухий кут.

У праці „Київська Русь” (1996) академік Толочко П.П. дає ґрун-

товний аналіз поглядів вчених на етнічний розвиток Русі з ХVIІ ст.

до наших часів, а тому ми не будемо робити якесь додаткове ви-

вчення цих матеріалів. У згаданій праці він підкреслював, що “жи-

телі усіх частин країни (Київської Русі – П.Г.) ясно усвідомлювали

свою приналежність до давньоруської народності та засуджували

будь-які спроби захопити її землі іноземцями”

Київська Русь, як держава, була результатом тривалої політич-

ної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян

. На фо-

рмування давньоруської етнокультурної спільності вплинуло кілька

важливих обставин.

По-перше. Формування етнокультурної спільності на Русі за-

знало на собі впливу внутрішньої міграції населення. В силу госпо-

дарських обставин поляни мігрували на Лівобережжя, а сіверяни –

на Південь, йшли постійні перемішування між волинянами, древля-

нами і дреговичами. Словенська новгородщина колонізувалася за

рахунок вихідців з південних земель східних слов’ян тощо. Словом,

цей міграційний процес лежав в основі формування єдиної древньо-

руської народності, яка населяла Київську державу.

По-друге. Етнокультурна спільність Русі зазнала на собі впли-

ву й від неслов’янського етносу, який був інтегрований в державну

структуру Київської Русі. Зокрема, кордонами Древньоруської дер-

Розділ І. 78

жави були охоплені тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на

Північному Заході – балтські племена. Співжиття з цими племенами

не могло не надати специфічного забарвлення регіональним етно-

сам, а пізніше – вплинути на формування тієї чи іншої народності.

По-третє. Відбулася еволюція етнографічних назв. До 60-х

років ІХ ст. на території майбутньої Київської Русі поселяни нази-

валися “слов’яни”, а на регіональному рівні – поляни, сіверяни,

древляни, словени тощо. Після 60-х років ІХ ст., особливо на почат-

ку Х ст., утверджується для всіх східних слов’ян назва “Русь”. Так

само стала називатися і їх держава. Літописні слова “Русь”, “Руська

земля”, “руські люди”, “руські гради”, “руські посли” та ін. незапе-

речно вказують на те, що в цей час йшов активний процес форму-

вання єдиного руського народу, на регіональному рівні який іноді

називали “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “смоляни”, “ростовці”

тощо.

По-четверте. Формування етнокультурної спільності вимага-

ло упорядкування кордонів Русі, вжиття заходів до їх стабілізації та

охорони. Збіг території стародавнього руського етносу з кордонами

Київської Русі був феноменом, який забезпечив їй швидкий держа-

вний розвиток.

По-п’яте. Консолідаційній єдності древньоруського народу

сприяла специфіка економічного розвитку Русі: розвинений сільсь-

когосподарський сектор, торгівля, ремесло, міжнародні економічні

зв’язки тощо.

По-шосте. Важлива роль у прискоренні консолідаційних ет-

нічних процесів на Русі належала церкві. Дехто із вчених вважає,

що у цій справі церква відіграла навіть головну роль. Тут вплинули:

централізація церковного управління, єдність східнослов’янських

обрядів, церковнослов’янська мова, спільні для всієї Русі церковні

святині та інші фактори. Уже в ХІ ст. слова “руський” і “православ-

ний” ототожнювалися й впливали на формування староруської мен-

тальності. Зокрема, це помітно в таких пам’ятках історичної писем-

ності та літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість ми-

нулих літ”, “Повчання Мономаха” та ін.

Ці та інші аргументи дають підставу стверджувати, що на ран-

ньофеодальному етапі розвитку Русі давньоруська (руська) народ-

ність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у ме-

жах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних

Давня історія України. Київська Русь 79

особливостей окремих регіонів, але вони не перекреслюють дослі-

джену вище тенденцію.

Вище ми відзначили, що у поглядах на етнокультурний процес

на Русі ХІІ–ХІІІ ст. не було одностайності. Частина вчених ствер-

джує, що древньоруська спільність була не тривкою і з розпадом

Русі її консолідація перервалася; дехто вважає, що ця спільність но-

сила тривкий характер і пережила Київську Русь; інші роблять ви-

сновок, що консолідація руських племен тривала і в ХІІ, і в ХІІІ ст. і

була визначальною аж до нападу монголо-татар.

Відомо, що основними ознаками етнічної спільності на Русі

була мова людей, збереження її територіальної єдності.

Знавець в галузі мовознавства В.В.Німчук вважає, що давньору-

ська мова на Русі мала певний південноруський діалект, який у свою

чергу мав окремі говірки. Але говорити про існування до ХІІІ ст. у

східних слов’ян трьох мов немає ніяких підстав

. Він застерігає,

що наявність діалектів і говірок у східних слов’ян не суперечила іс-

нуванню єдиної давньоруської мови.

М.І.Костомаров вважав, що давньоруська мова була основною

інтегруючою силою східних слов’ян. “З прийняттям християнст-

ва, – писав він, – з’явилася в Русі одна спільна мова – книжна, і це

був новий сильний зв’язок руських народів”

П.П.Толочко зауважує, що “давньоруська мова не розпалася у ХІІ–

ХІІІ ст., а надовго пережила Київську Русь”

. Отже, тривале існування

давньоруської мови свідчило про тривале співжиття у Київській Русі

єдиної руської народності, яка з часом еволюціонізувала в українську, бі-

лоруську та російську.

Писемні джерела свідчать, що у ХІІ–ХІІІ ст. Русь зберігала

свою територіальну єдність. Провідну роль у збереженні рубежів

Київської Русі відіграла Південна Русь, яка мала багатовіковий дос-

від протистояння гунам, аварам, печенігам, й не випадково, що ідея

єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою си-

лою виступає в чисельних історичних пам’ятках – “Повчання Мо-

номаха”, “Слово про загибель землі руської”, “Слово о полку Ігоре-

вім” та ін., які, до речі, написані не церковнослов’янською, а літера-

турною мовою, яка була близька до народної, хоч в дечому підніма-

лась над нею, що цілком зрозуміло.

Розкриваючи питання етнокультурної єдності древньоруського

народу, варто порушити проблему його національної самосвідомос-

Розділ І. 80

ті. Дослідники Русі В.Й.Ключевський, Д.С.Лихачев підкреслювали,

що у ХІІ–ХІІІ ст. руські люди думали про безпеку київських, черні-

гівських, новгородських та ін. земель як про землі своєї держави,

вітчизни, колись єдиної і дорогої для всіх, територіально цілісної”

Свідченням етнополітичної спільності давньоруського народу

Х–ХІІІ ст. є власна висока і єдина культура.

Розкопки на території колишньої Русі дають підстави дійти

висновку, що від Ладоги до Київського Півдня спостерігається мо-

нолітність культури руських людей ХІІ–ХІІІ ст. Ця єдність спосте-

рігається в сільському господарстві, ремісничих виробах, будівель-

них спорудах. Архітектура Південної Русі перегукується з будіве-

льними школами Смоленська, Волині, Рязані, Володимиро-

Суздальської Русі тощо

Й, нарешті, варто підкреслити, що політична роздробленість

Русі ХІІ–ХІІІ ст. не вплинула на економічний занепад давньоруської

держави.

Вивчення джерел дає підставу дійти висновку, що в цей час

розбудовуються нові міста, феодальні замки, кріпості зі селами і

промисловими селищами. Економічні стосунки між князями не

тільки не затухають, а навпаки – значно розширюються і зміцню-

ються.

Варто додати, що почуття єдності давньоруської народності

позитивно впливало на державний розвиток Русі. Чим вища її куль-

тура, чим краще було розвинуте древньоруське відчуття єдиної ро-

дини, тим кращі були результати в її боротьбі за єдність держави.

VI. Боротьба з татаро-монгольською навалою

Відомо, що в Х–ХІІІ ст. Русь жила поруч зі степовими кочови-

ми племенами: гунів, хозар, печенігів, тюрків, половців, монголо-

татар та ін. Взаємини Русі і кочових сусідів часто-густо бували

дружніми, торговельними, союзними, культурними і навіть шлюб-

ними.

Проте у переважній своїй більшості стосунки з названими ви-

ще племенами носили антагоністичний характер, оскільки кочовий

спосіб життя змушував їх постійно шукати нових життєвих просто-

рів. До конфліктів призводило прикордонне пограбування, агресив-

ність до хліборобського існування.