Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна у ХIX cт. ... 511

ня творів Т.Г.Шевченка. На Буковині аналогічним було товариство

"Руська бесіда" (1869).

Крім цього, у Харкові, Києві, Одесі та інших містах України в

60–70-х роках прогресивною інтелігенцією були відкриті товариства

грамотності, які засновували недільні школи, театральні вистави,

літературні вечори, народні читання, лекційні виступи. Зокрема, з

1882 по 1889 рік у Києві проведено 428 народних читань, у Харкові

протягом 1896 р. – 90, в Одесі з 1897 по 1900 рік – 406 лекцій

ІІІ. Наука

Центрами розвитку науки були університети. Вчені підкрес-

люють, що у ХІХ ст. флагманом української науки став Харківський

університет, 66 вихованців якого що в дореформений період стали

професорами, крупними спеціалістами різних галузей наук. Серед

них математик М.В.Остроградський, славіст І.І.Срезневський, лі-

кар Ф.І.Іноземцев, філолог О.О.Потебня, історик М.І.Костомаров

та ін.

Великим науковим центром став Київський університет.

Зокрема, його перший ректор М.О.Максимович (1804–1873) опуб-

лікував понад 100 наукових праць з питань ботаніки, зоології, фізи-

ки, хімії, історії; попечитель Київського навчального округу і про-

фесор університету М.І.Пирогов став засновником польової хірур-

гії, української анатомічної школи.

У першій половині ХІХ ст. значний крок вперед зробила укра-

їнська історична наука. Передусім велика робота була проведена з

розшуку, систематизації та публікації історичних джерел – літопи-

сів, пам'яток народної творчості, архівних матеріалів.

Історик І.К.Рибалка відзначає, що "значні заслуги в цьому ві-

домого вченого, славіста і археографа О.М.Бодянського (1808–

1877), який, будучи секретарем "Общества истории и древностей"

при Московському університеті і редактором видаваних ним "Чте-

ний"... опублікував у них велику кількість історичних джерел і тво-

рів з історії України – "Історію Русів", "Літопис Самовидця", "Коро-

тке історичне описання про козацький малоросійський народ..."

П.Симоновського та ін.

Одночасно зазначимо, що багато історичних джерел, зокрема

архівних документів, зібрали і опублікували співробітники Київсь-

Розділ V. 512

кої тимчасової комісії для розгляду давніх актів, яка була заснована

в Києві в 1843 р.

Важливими історичними творами першої половини ХІХ ст. були

чотиритомна "Історія Малої Росії" Д.М.Бантиша-Каменського, п'я-

титомна "Історія Малоросії" М.А.Маркевича (1842–1843), тритомна

"Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького" (1841), "Наїз-

ди гайдамаків на Західну Україну в ХVІІІ ст. " (1845) А.О.Скаль-

ковського, історичні роботи М.О.Максимовича, західноукраїнських

авторів Д.І.Зубрицького, Я.Ф.Головацького та інших вчених.

У другій половині ХІХ ст. промисловий переворот обумовив

дальший розвиток математики, механіки, фізики, хімії; а пожвав-

лення суспільно-політичного руху – суспільних наук. Позитивну

роль в організації наукових пошуків відіграли не тільки університе-

ти та інші навчальні заклади, а й наукові товариства, яким судилося

стати центрами наукової інформації, координаторами досліджень в

межах усієї країни.

Так, наприклад, вперше при Харківському університеті виник-

ло математичне товариство (1879), при Київському – фізико-

математичне (1890). Значний вклад у розвиток історії, географії та

юридичних знань в Києві внесло Історичне товариство Нестора Лі-

тописця (1873), Південно-західний відділ Російського географічного

товариства (1873), Київське юридичне товариство (1877).

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило

Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка (1873), яке у 1892 р.

було реорганізоване у Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. То-

вариство складалося з трьох секцій: історико-філософської, філоло-

гічної та математично-природничо-медичної. Велику роль у цьому

науковому об'єднанні відігравали І.Я.Франко та М.С.Грушевський,

який з 1897 р. очолив цю поважну науково-громадську організацію

Світову славу здобули імена таких українських вчених, як:

М.Є.Ващенко-Захарченка (математика з м. Києва), Є.Ф.Сабініна та

С.П.Ярошенка (математиків з м. Одеси), М.О.Умова (фізика з Но-

воросійського університету), М.Д.Пильчикова (фізика з Харкова),

Ф.О.Бродікіна (астронома з Києва), М.М.Бекетова (хіміка з Харко-

ва), К.М.Феофілактов (геолога з Києва), В.В.Доручаєва (ґрунтоз-

навця з Полтави), І.І.Мечникова, І.М.Сеченова (біологів з Одеси),

М.І.Пирогова (хірурга з Києва), В.Й.Левицького та М.О.Зарицького

(математиків зі Львова), М.І.Костомарова, О.М.Лазаревського,

Україна у ХIX cт. ... 513

Д.І.Багалія, О.Я.Єфименко (істориків), О.О.Потебні (філолога з

Харкова) та багатьох інших вчених.

Ми з повним правом можемо стверджувати, що у ХІХ ст., роз-

робляючи природничі, економічні, історичні, філологічні та інші

проблеми, українські вчені збагатили науку не тільки України, а й

всієї Росії та за її межами.

IV. Література. Драматургія і театр

У першій половині ХІХ ст. літературне життя України найін-

тенсивніше стало проявлятися в усній народній творчості. У фольк-

лорі народ висловлював ненависть до панщини, рекрутчини, злов-

живань з боку чиновництва, проявів національного гноблення, на-

родного безправ’я тощо.

Народ висунув із свого середовища талановитих співців – коб-

зарів, лірників, які поширювали надбання народної творчості по

всій Україні. Найвідомішими серед них були Андрій Шут, Іван

Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко та інші.

У першій половині ХІХ ст., поділяючи погляди німецького фі-

лософа Гердера, українська інтелігенція розпочала широке збирання

та публікацію усних творів. У 1819 р. фольклорист М. А. Цертелєв

опублікував невеличку збірку “Досвід збирання старовинних мало-

російських пісень”, в якій було вміщено дев’ять дум та одну істори-

чну пісню.

У наступні роки, поглиблюючи збиральницьку роботу,

М.О.Максимович видрукував “Малоросійські пісні” (1827), “Украї-

нські народні пісні” (1834), “Збірку українських пісень” (1849).

У західноукраїнських землях яскравим явищем культурного

життя стало видання глибоко народного, побудованого на фолькло-

рних матеріалах збірника “Русалка Дністрова” (1837). Збірник було

видано “Руською трійцею” (М.Шашкевичем, І.Вагилевичем та Я.

Головацьким) у Будапешті як складову частину фольклорної робо-

ти всієї України.

Про українські фольклорні видання у 1833 р. М.В.Гоголь пи-

сав: “Це народна історія, мова, яскрава, сповнена барв, істини, істо-

рія, яка розвиває все життя народу”

Й справді, народна творчість

зачіпала проблему бідувань робітників, селян, батраків, заробітчан,

закликала пригноблений люд до боротьби, розповідала про факти

Розділ V. 514

селянських повстань. В одній із народних пісень співалося про бре-

хливу реформу:

Відпустили селян на свободу

Дев’ятнадцятого февраля.

Тільки землі не дали народу –

Така “милість” дворян і царя

(Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955. – С. 270)

В іншій пісні закликалося до боротьби:

А ви, хлопці любі-милі,

Хапайте ся до сокири,

Остріть коси, остріть вила –

Аж так пукне панська жила!

Характеризуючи опубліковані на Україні усні твори, визначний

російський літературознавець, революціонер, демократ М.О.Добро-

любов писав, що в українській пісні „вилилася вся минула доля, весь

справжній характер України; пісня і дума становить там народну свя-

тиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батькі-

вщини, виблискує слово минулих подвигів”

Отже, молода українська література зародилася і розвинулася

на основі народної творчості, ввібравши в себе всю її тематичну па-

літру. Провідне місце у становленні української літератури у пер-

шій половині ХІХ ст. належало І.П.Котляревському, П.П.Гулаку-

Артемовському, Г.Ф.Квітці-Основ’яненку, Є.П.Гребінці, Л.І.Бо-

ровиковському, А.Л.Метлинському, Т.Г.Шевченку.

Посуті, з появою творів І. П. Котляревського (“Енеїда”, “Натал-

ка-Полтавка”, “Москаль-Чарівник”) українська мова стала літератур-

ною. Повісті Г.Ф.Квітки-Основ’яненки (“Пан Халявський”, “Маруся”,

“Сердешна Оксана”, “Українські дипломати”), п’єси (“Дворянські ви-

бори”, “Сватання на Гончарівці”, “Щира любов”) розповідали про

кріпосницьку дійсність, мрії простих людей про особисте щастя.

Перша половина ХІХ ст. позначилась появою нової українсь-

кої літератури, яка відверто стала засуджувати феодально-

кріпосницьку систему, кликати народ до боротьби. Основополож-

ником цього напрямку став поет, революціонер, демократ Т.Г.Шев-

ченко (1814–1861).

Його перу належать такі твори: поетична збірка “Кобзар”

(1840), поема “Гайдамаки” (1841), гостросюжетні поетичні шедеври

“Сон”, “Кавказ”, “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненародженим

Україна у ХIX cт. ... 515

землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”, “За-

повіт”, “Я не нездужаю, нівроку” та ін.

В поемах, віршах, прозових та драматичних творах Шевченко

пише про тогочасне село, в якому

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, похилились,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть

Малюючи картини убогості та безнадійної експлуатації,

Т.Г.Шевченко вчив селян “хиренну волю”, яку приспав царизм,

будити громадою шляхом повстання

Ознайомившись з творчістю Т.Г.Шевченка, російський рево-

люціонер-демократ М.Г.Чернишевський, даючи відсіч тим велико-

державникам, які не визнавали української літератури, писав: “Ма-

ючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література...

не потребує нічиєї ласки”

У другій половині ХІХ ст. українська література продовжувала

розвиток реалістичної школи та революційного демократизму, спів-

ставляючи свою тематику з російськими письменниками.

Демократичний напрямок в цей час представляли Марко Вовчок

(Марія Олександрівна Вілінська, 1833–1907), Л.І.Глібов (1827–1893),

П.О.Куліш (1819–1897), Панас Мирний (Панас Якович Рудченко.

1849–1920), І.С.Нечуй-Левицький (1838–1918), М.М.Коцюбинський

(1864–1913), П.А.Грабовський (1864–1902), Леся Українка (Лариса

Петрівна Косач-Квітка. 1871–1913), Ю.А.Федькович (1834–1888), І.

Я. Франко, О.Ю.Кобилянська (1863–1942) та інші.

Так, наприклад, творчість Марка Вовчка ("Інститутка", "Ма-

руся") репрезентують реалістичні образи кріпаків, які не мирилися з

рабством й прагнули здобути волю; байки Л.Г.Глібова ("Вовк та яг-

ня", "Щука", "Хмара", "Солом'яний дід") критикували хижацьку

мораль поміщиків та кріпосницький суд; сатиричні поезії С.В.Ру-

данського ("Засідателі", "По чому дурні", "Царі", "Пан і Іван в доро-

зі") належать до кращих зразків національного гумору. А пісня "По-

вій, вітре, на Вкраїну" стала взірцем пісенно-романсової лірики; ху-

Розділ V. 516

дожні повісті та романи П.О.Куліша ("Чорна рада", "Михайло Чер-

нишенко") позначені глибоким історизмом, боротьбою українського

народу за національне визволення.

Понад 50 романів, повістей та оповідань І.С.Нечуй-

Левицького ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка") від-

значаються високою художньою майстерністю та реалізмом, спів-

чуттям до простої людини; романи Панаса Мирного ("Хіба ревуть

воли, як ясла повні?", "Повія", "Голодна воля") змальовують поре-

формене село, бідноту та безправ'я селян.

Повісті та оповідання М.М.Коцюбинського "П'ятизлотник",

"Для загального добра", "Посол від чорного царя" критикують укра-

їнську ліберальну інтелігенцію, яка не турбується про свій народ,

займається лише марнослів'ям; поезія Лесі Українки ("Досвітні ог-

ні", "Сім струн", "Сльози-перли") є могутнім закликом до боротьби,

зверненням до пролетаріату виконувати свою революційну місію.

Літературна спадщина І.Я.Франка становить близько 5 тис

найрізноманітніших друкованих праць. У художніх творах ("З вер-

шин і низин", "Зів'яле листя", "Вічний революціонер", "Каменяр",

"Панські жарти", "Наймит", "Марійка", "Борислав сміється")

І.Франко показав розуміння інтернаціональної суті робітничого ру-

ху, схилив голову перед людьми, які присвятили своє життя рево-

люції:

Вічний революціонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

(І. Франко. "Гімн")

У творах талановитої письменниці О.Ю.Кобилянської ("Лю-

дина", "Царівна", "Природа", "Земля") показані люди – шукачі прав-

ди, протестанти проти насильства.

Отже, навіть цей короткий перелік літературних праць свід-

чить, що українська література у ХІХ ст. вийшла на широку дорогу

свого саморозвитку й посіла почесне місце у світовому культурно-

му процесі.

У ХІХ ст. відбувся певний розвиток українського сценічного

мистецтва. Українська драматургія була нерозривно зв'язана з роз-

витком національного театру й опановувала у своїх творах метод

критичного реалізму.

Україна у ХIX cт. ... 517

У першій половині ХІХ ст. театр починав свій розвиток зі

створених поміщиками кріпосницьких театральних труп, оркестрів,

хорів, капел та ін. творчих груп. Зокрема, в селі Качанівка на Черні-

гівщині музикантів-кріпаків навчав видатний російський компози-

тор М.І.Глінка.

У поміщицьких театрах поруч з п'єсами російських та європей-

ських драматургів, ставилися п'єси І.П.Котляревського "Наталка-

Полтавка", "Москаль-Чарівник", Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватан-

ня на Гончарівці" та ін.

З часом стали виникати аматорські театри, які стали предте-

чею виникнення театральних професійних колективів. Так, напри-

клад, на початку ХІХ ст. аматорський театр створив

І.Я.Котляревський, вельможа Катерини ІІ Д.П.Трощинський, Ні-

жинську гімназія вищих наук. Центрами професійних театрів стали

Харків та Полтава. У Харкові у цій справі важливу роль відіграв

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, який залучив до діяльності театру

М.С.Щепкіна (1788–1863).

Постійно ставилися М. В. Гоголя "Ревізор", І.П.Котляревського

"Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник"; Г.Ф.Квітки-Основ'яненка

"Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик". Полтавчани викупили

М.С.Щепкіна з неволі.

В другій половині ХІХ ст. українська драматургія була збага-

чена творами М.П.Старицького, М.Л.Кропивницького, І.К.Кар-

пенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.С.Нечуй-Левицького, Панаса Мир-

ного, Ю.Федьковича, І.Я.Франка та багатьох інших авторів.

Зокрема, 25 п'єс створив М.П.Старицький "Ой, не ходи Гри-

цю, та й на вечорниці", "Не судилося", "У темряві") розповідають

про побут селян, про їх боротьбу з куркулями; у п'єсах "Богдан

Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші" показана

народна боротьба проти національного гніту; драми М.Л.Кропив-

ницького ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде,

роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук") відзначалися високою сце-

нічністю й майстерністю. Ось що про них писав І. Я. Франко: "Такої

чистої, блискучої всіма блисками поезії, гумору народного, мови

нам не у многих наших писателей лучиться подибати. Пісні, жарти,

приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти сиплються безкінечною

многотою"

Розділ V. 518

Драматургічні праці І.К.Карпенка-Карого гостро соціальні і

комедійні. Зокрема, такі його п'єси, як "Безталанна", "Наймичка"

просякнуті турботою про знедолених людей, а "Мартин Боруля",

"Сто тисяч", "Хазяїн" – викриттям капіталізму в сільському госпо-

дарстві, висміюванням новоспечених глитаїв – куркулів.

Драми І.С.Нечуя-Левицького ("Маруся Богуславка"), Панаса Ми-

рного ("Лимерівна"), Б.Д.Грінченка ("Степовий гість"), І.Я.Франка

("Украдене щастя") та інші стверджували реалізм і народність.

Інтерес до театру широких народних мас був в основі перерос-

тання багатьох аматорських театрів в професійні. Так, наприклад, в

Єлисаветграді вперше випробували свої акторські сили М.Л.Кропив-

ницький, брати Тобілевичі – І.К.Карпенко-Карий, М.К.Садовський,

П.К.Саксаганський, які згодом стали фундаторами українського про-

фесіонального театру. Саме тут вперше на Україні поставлено п'єсу

Т.Г.Шевченка "Назар Стодоля", оперу С.С.Гулака-Артемовського

"Запорожець за Дунаєм".

Безхмарному формуванню українського театру завдав удару

Емський указ від 18 травня 1876 р., який забороняв "сценічні ви-

стави на малоруському наріччі"

Переборюючи опір, крок за кроком набирав авторитету театр

М.Л.Кропивницького (Єлисаветград) – актори: М.Садовський,

М.Заньковецька, О.Марков, І.Бурлака, М.Садовська-Барілотті,

П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпинський, Ф.Левицький, Л.Лі-

ницька та ін.; трупи М.П.Старицького, М.К.Садовського, П.К.Сакса-

ганського, які виступали з постановками в Петербурзі, Москві, Казані,

Білорусії, Грузії, Польщі.

В Україні формувалися також і російські театри. Зокрема, у

1891 р. у Києві був заснований театр М.М.Соловцова. У Східній Га-

личині у 1864 р. розпочав свої вистави театр "Руська бесіда", у 1875 р.

до Львівського театру був запрошений режисером М.Л.Кропив-

ницький. В театрах ставилися пєси "Ревізор" М.В.Гоголя, "Весілля

Кречинського" О.В.Сухова-Кобиліна, "Гроза" О.М.Островського,

"Безталанна", "Мартин Боруля" І.К.Карпенка-Карого, "Лимерівна"

Панаса Мирного, "Украдене щастя" І.Я.Франка, "Назар Стодоля"

Т.Г.Шевченка та багато інших. У своїх критичних статтях

І.Я.Франко докладав багато зусиль для піднесення театральної ку-

льтури. Характеризуючи вистави, І.Я.Франко критикував "недотеп-

Україна у ХIX cт. ... 519

ні комедії і псевдоісторичні драмища", які засмічували репертуар,

закликав ставити п'єси з народного життя

V. Мистецтво: музика, образотворче мистецтво

У ХІХ ст. українська інтелігенція здійснила велику роботу по

зібранню, обробці та збереженню українських, колядок і щедрівок,

веснянок, купальських, весільних, колискових, землеробських та іс-

торичних пісень.

У першій половині ХІХ ст. стали популярними такі пісні, як

"Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько" (народні);

"Думи мої", "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий" (Т.Г.Шевчен-

ка); "Гуде вітер вельми в полі", "Не щебечи, соловейку" (В.М.Забіли)

та ін.

З'явилися нотні збірники відомих українських пісень. Так, на-

приклад, до збірника М.О.Максимовича "Голоси українських пі-

сень" (1834) фортепіанний супровід написав О.О.Аляб'єв; до збір-

ників "Українські мелодії" (1831) та "Народні українські наспіви"

(1840) музику створив М.А.Маркевич. В Одесі у 1842 р. було ство-

рено філармонічне товариство, в Києві в 1848 – симфонічне.

Значний вклад у розвиток музичного мистецтва внесли компо-

зитори С.С.Гулак-Артемовський ("Запорожець за Дунаєм"), П. П.

Сокальський ("Вечори на Україні", опери "Мазепа", "Майська ніч",

"Богдан Хмельницький"), П.І.Ніщинський ("Вечорниці", "Закувала

та сива зозуля"), М.М.Калачевський ("Українська симфонія", фор-

тепіанні п'єси "Романс", "Баркарола").

Найвищим злетом у розвитку української музики ХІХ ст. стала твор-

чість М.В.Лисенка (1842–1912) – композитора, диригента, педагога, вчено-

го-музикознавця. Він опублікував сім випусків народних пісень для голосу в су-

проводі фортепіано, написав музику до 600 пісень, виступив найкращим му-

зикальним інтерпретатором поезій Т.Г.Шевченка, багато зробив для розви-

тку української опери ("Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Наталка-

Полтавка").

М.В.Лисенко заклав основу для інструментальних жанрів української му-

зики. Тільки для фортепіано М. В.Лисенко написав 40 творів.

М.В.Лисенко створив багато романсів на слова І.Я.Франка, Лесі Україн-

ки, А.Міцкевича, Г. Гейне та ін. ("Безмежне поле", "Місяцю-князю", "Не за-

будь юних днів"). Твори М.В.Лисенка увійшли в золотий фонд національної

культури України

Розділ V. 520

Українським темам присвятили багато своїх творів

П.І.Чайковський ("Мазепа", "Черевички"), М.П.Мусоргський ("Со-

рочинський ярмарок"), М.А.Римський-Корсаков ("Ніч перед Різд-

вом", "Майська ніч").

В західноукраїнських землях створив чудові музикальні твори

М.М.Вербицький ("Гриць Мазниця", "Верховинці", "Підгіряни",

"Ще не вмерла Україна" та ін.), А.К.Вахнянин ("Хор норманнів",

"Шалійте, шалійте, скажені кати"), І.І.Воробкевич (“Сині очі”, “Над

прутом у лузі”, 30 хорових творів).

Завершуючи огляд музикального життя, варто додати, що у

другій половині ХІХ ст. центрами музики стали міста.

У м. Києві, наприклад, з концертами виступали такі піаністи, як

В.І.Заремба, М.А.Завадський, композитори П.І.Чайковський,

С.В.Рахманінов, М.А.Римський-Корсаков та ін. Особливо багато

зробили для популяризації музикальних творів музичні товариства

міст Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Катеринослава та ін. Товарист-

ва влаштовували симфонічні та камерні концерти, відкривали музичні

учбові заклади, популяризували твори українських та російських

композиторів.

Створений М.Л.Кропивницьким український музично-дра-

матичний театр ставив оперу М.В.Лисенка “Різдвяна ніч”, С.С.Гу-

лака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, М.М.Аркаса “Катери-

на” та ін.

У ХІХ ст. знайшло свій дальший поступальний розвиток обра-

зотворче мистецтво. В галузі архітектури удосконалилася будівель-

на техніка, застосовувалися нові матеріали і конструкції. Так, на-

приклад, для України в архітектурній справі переважав еклектизм –

суміш елементів різних стилів.

На Хрещатику будинок міської думи, наприклад, побудований

архітектором О.Шілле в стилі барокко; Володимирський собор – архі-

тектором О.В.Беретті в російсько-візантійському стилі; Львівський

оперний театр – архітектором З.Горголовською в стилі паризької

Гранд-Опери; будинок Київського університету та Інститут шляхетних

дівчат В.І.Беретті – в стилі російського класицизму; значна частина

будинків Одеси та Севастополя – давньогрецькому стилі (Одеський

оперний театр, Воронцовський палац та ін.); палац К. Розумовського –

Ч.Камереном, маєток П. Г. Галагана – П.А.Дубровським, парк “Олек-