Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 11

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися

до нових умов існування. Вчені зауважують, що вирішальним для

дальшого розвитку людини було винайдення близько 100 тисяч ро-

ків тому вогню. Люди почали обігріватися у холодну пору, урізно-

манітнювати харчування, відчули себе більш впевнено в навколиш-

ньому середовищі

На зміну архантропу в епоху середнього палеоліту (150–35

тис. років тому) приходить неандерталець (назва походить від міс-

цевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток).

Неандерталець був невисокий на зріст, сутулий, мав велику

голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим над-

брів’ям. Об’єм його мозку становив від 925 до 1800 см³, особливо

були розвинуті ділянки мозку, пов’язані з просторово-коор-

динаційними функціями та їхнім контролем

На території України вчені знайшли 200 стоянок цього періо-

ду. Зокрема біля Сімферополя, Бахчисарая, на Донеччині поблизу с.

Антонівки, в Закарпатті біля села Королеве та ін. місцях. Найбільш

заселеним на той час був Крим з його сприятливими для життя умо-

вами. В печерах проживали по дві-чотири сім’ї, що складалися з 6–7

осіб кожна.

Неандертальці набули певних навичок виготовлення знарядь

праці, навчились надавати їм зручної форми; намітився поділ праці

між чоловіками і жінками. Боротьба за виживання змусила людей ви-

готовляти зі шкур одежу, інтенсивно заселяти печери, будувати при-

мітивні наземні житла

Пізній палеоліт (35–11 тис. років тому) став новим великим

кроком у розвитку людства. В цей час формується близький до су-

часного тип людини – Кроманьйонець (назва походить від місцево-

сті у Франції, де вперше знайдено рештки людини виду Homo

sapiens – людини розумної).

Відомі численні пам’ятки цього часу. Найвідоміші з них – Ки-

рилівська у Києві, Гінці на Полтавщині, Мізин у Подесенні, Межи-

ріцька на Черкащині та ін. Всього вченими відкрито близько 500

стоянок цього часу.

Основою життя кроманьйонців було полювання на велико-

го звіра: мамонта, північного оленя, ведмедя, широкопалого

коня, бізона. На Амвросіївській стоянці виявлені кістки, що

належали близько тисячі бізонам.

Розділ І. 12

Вчені гадають, що родовий лад у найдавніших людей виник

200 тис. років тому. Він був універсальним колективом, бо викону-

вав не лише шлюбні, а й господарські та керівні функції. Рід у цей

час був матріархальним, родовід вівся по жіночій лінії, яка відігра-

вала значну роль у мисливській общині.

Перші люди вчилися відтворювати навколишнє середовище

художніми засобами: зображеннями на кістках тварин. Створювали

музичні інструменти: з кісток оленя – флейту, мамонта – ударні

пристрої.

Люді вірили, що явищами природи управляють боги: грому, до-

щу, сонця, вітру тощо. У цей час формується віра в спільного для

конкретної групи людей предка – тотемізм; в існування душі та ду-

хів, що нібито управляють усім матеріальним світом – анімізм, зу-

стрічаються поклоніння предметам неживої природи, віра в надпри-

родні властивості матеріальних речей – фетишизм; здійснюються

обряди, пов’язані з чаклунством, відьмуванням – магія тощо

Мезоліт (10–6 тис. років тому. ) був перехідною епохою від

палеоліту з його привласнюючими формами господарювання до не-

оліту (6–4 тис. років тому) – з відтворюючим господарством. Поча-

ток мезоліту збігається із закінченням льодовикового періоду.

Видатним досягненням людського розвитку цього періоду є ви-

найдення лука зі стрілами, за допомогою яких мисливці вражали здо-

бич на великій відстані. Нові умови змушували людей шукати окрім

мисливства інші засоби для існування: збирання рослинної їжі, вило-

влення риби тощо.

В епоху мезоліту стоянки первісних людей дрібнішали, великі

колективи розпадалися. В Україні виявлено близько 1000 стоянок

мезолітичної епохи. Серед них Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в

Криму, Гребениківська на Одещині, Туровська на Черкащині та ін.

Встановлено, що в ті часи проживало по 3–5 осіб на 100 кв. км.

Людина в епоху мезоліту значно удосконалила старі знаряддя

праці (вони стають меншими за розмірами), створила нові інстру-

менти: долото, сокиру, тесло, ножа – з кам’яними пластинами. Це

привело до важливих зрушень в житті первісних людей: від вибір-

кового полювання вони переходять до елементів відтворюючого гос-

подарства.

Давня історія України. Київська Русь 13

III. Племена ранніх землеробів та скотарів

Вчені встановили, що 10–6 тис. років тому племена, які засе-

ляли українські землі, вступили в так звану неолітичну епоху – но-

вий кам’яний вік. Її справедливо називають “неолітичною револю-

цією”.

В цей час, за висловом М.С.Грушевського, людина навчилася

“вертіти діри, щоб посадити сокиру, молоток або булаву на дерево

або кістку. Дивуватися приходиться не раз, як таки-так чоловік, не

знаючи заліза, каменем або кісткою вмів висвердлити такі рівні,

акуратні діри, так вишліфувати піском сокиру, клин або долото з

каміння, виробити таку тоненьку стрілку, ножик, пилку, серп з кре-

міння.

Та не тільки в цім видно великий поступ людського життя... В

часах же новішої кам’яної культури він уже мав домашню худобу і

міг годуватися м’ясом і молоком від свого стада... навчився робити

посуду з глини і випалювати її на вогні, робив її з руки без гончар-

ного круга... став робити кращі житла для себе, викопуючи влого-

вини в землі і надбудовуючи з боків та покриваючи зверху”

Та найбільшим переворотом в житті осілих людей епохи нео-

літу є освоєння та вирощення злакових культур – ячменю, пшениці,

проса, жита; результатів огородництва – вирощення цибулі, часни-

ку; одомашнення різних тварин – великої рогатої худоби, свиней,

собак, кіз, овець тощо. Як зазначає професор Борисенко В.Й., – “на

зміну традиційному мисливству, рибальству, збиральництву, при-

йшли відтворюючі форми господарювання – землеробство і скотар-

ство”

Перехід до землеробства і скотарства сприяв політичним змі-

нам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім’ї,

розквітові племінної організації суспільства, зародженню інститутів

родової влади.

По-суті, відбулася виробнича революція, яка привела до появи

селянської (землеробської) цивілізації, якій судилося стати панів-

ною до виникнення і широкої розбудови міст.

Енеоліт (IV–III тис. до н.е.) – мідно-кам’яний вік був пе-

рехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, до

часу остаточного утвердження домінуючої форми відтво-

рюючого господарства. Саме в енеоліті відбувається перший

Розділ І. 14

великий поділ праці, в основі якого лежало відокремлення

пастуших племен від осілих землеробів, які в господарстві

навчилися використовувати мідь, виплавляти та кувати її.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була

трипільська культура (IV–III тис. до н.е.).

Перше поселення цієї землеробської культури було відк-

рито у 1893 р. професором Вікентієм Хвойкою в с. Трипілля

на Київщині. Носії трипільської культури населяли Нижню

Наддунайщину, Наддністрянщину, Побужжя й частково Се-

редню Наддніпрянщину, тобто регіони, що тепер входять до

території України, Молдови та Румунії. В Україні виявлено

більше як 1000 таких поселень. Трипільці селилися в басей-

нах рік, будували наземні та напівназемні приміщення, часом

одно- дво- та триповерхові. Як правило, існували невеликими

селами. Траплялися й поселення-“велетні”, в яких проживало

до 10–20 тис. осіб.

Дослідники вважають, що трипільці переживали патріархаль-

но-родові відносини. На чолі роду стояв старійшина, який керував

господарством і суспільним життям родової общини. Думається, що

трипільці знали й елементи приватної власності.

Трипільська культура носила яскраво виявлений хліборобсь-

кий характер. Трипільці культивували м’яку та тверду пшеницю,

ячмінь, просо, жито, бобові рослини, коноплі тощо.

Основним знаряддям обробітку землі була мотика з кам’яним

або роговим робочим кінцем, траплялися й мідні наконечники. Зем-

леробство доповнювалося скотарством. З пониженням врожаїв три-

пільці переселялись на нові землі.

Високого рівня досягло виготовлення глиняного посуду. Три-

пільці залишили унікальну розписну кераміку. Використовуючи

жовту, червону та чорну фарби, вони створювали багатоколірні ор-

наменти

Відзначимо, що релігійно-магічні обряди трипільців пов’я-

зані з їх працею, прагненням зібрати високий врожай. А тому

глиняні жіночі статуетки були символами родючості та госпо-

дарського благополуччя. Окремі науковці вважають, що в

розписі посуду закодовані легенди та міфи трипільців. Зок-

рема, багато таємниць у спіралеподібних зображеннях, ма-

люнках тварин тощо.

Давня історія України. Київська Русь 15

Отже, трипільські племена залишили помітний слід у давній

історії України. Вплив їхньої культури простежується від найдав-

ніших часів до наших днів.

Доба бронзи (II–I тис. до н.е.) тривала в Україні майже тисячу

років. Свою назву вона одержала від штучного металу – бронзи

(сплав міді з оловом або свинцем). В Україні досліджено понад 10

бронзоливарних майстерень. Винайдений метал був міцніший за мідь,

мав меншу температуру плавлення. Ці переваги сприяли поширенню

та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення

знарядь праці, зброї, прикрас

Це не могло позитивно не позначитися на стані виробництва –

скотарство відокремлюється від землеробства. Відокремлення спри-

яло підвищенню продуктивності праці. Вчені твердять, що в епоху

бронзи на території України сформувалися три етнокультурні зони –

Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп

та Полісся (комарівська та білогрудівська культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У лісос-

теповій зоні – землеробство, на Поліссі – підсічно-вогняне земле-

робство з його примітивними формами (киданням зерна в необроб-

лений ґрунт).

Під впливом радикальних змін у господарстві в добу бронзи ві-

дбулися кардинальні зміни у сфері суспільних відносин:

– зросла роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні.

Матріархат замінюється на патріархат, родовід ведеться по

батьківській лінії;

– підвищилася продуктивність праці, збільшився додатко-

вий продукт, що призвело до майнової диференціації;

– з великих колективів виділилися сім’ї;

– сформувалися союзи племен для захисту власних тери-

торій та матеріальних цінностей;

– створилися органи керівництва союзом племен, відособи-

вся стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України позначився кардиналь-

ними зрушеннями суспільного розвитку, в основі яких були: виді-

лення скотарських племен, формування етнічних спільностей, май-

нова та соціальна диференціація.

Розділ І. 16

IV. Панування кочівників

Поява заліза в житті людської спільноти в Україні в XI–IX ст.

до н.е. започаткувала одну із найбільших її перемог у боротьбі за

своє існування.

Залізу судилося відіграти величезну роль у суспільному процесі.

Вчені встановили, що залізо метеоритного походження жи-

телі Єгипту та Месопотамії використовували в III–II тис. до н. е.

Перші знахідки залізних речей в Україні відносяться до XI–

IX ст. до н.е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та

зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток.

Автор одного із кращих підручників з історії України остан-

нього часу професор О.Д.Бойко зазначає, що:

• завдяки появі заліза завершився розклад первіснообщин-

ного ладу, активізувався процес класоутворення;

• стали помітні значні міграційні процеси населення. При

допомозі заліза пересувницькі групи людей легко пристосо-

вувалися до нових соціально-економічних та екологічних

обставин;

• прискорився процес виникнення майнової нерівності людей

та утвердження приватної власності;

• відбулося витіснення територіальною людською спільно-

тою родової;

• господарською одиницею стала сім’я;

• утворилися воєнно-політичні союзи, структурувалася вій-

ськова еліта;

• почалося зародження державності

З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього насе-

лення України співпала епоха панування кочових племен на її тери-

торії. Академік П.П.Толочко зазначає, що на теренах нашої Вітчиз-

ни вони появилися у кінці II тис. до н.е.

Кочове залюднення Північного Причорномор’я розпочали кі-

ммерійці, назву яких донесли до нас писемні джерела, зокрема

“Одіссея” Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована.

Давня історія України. Київська Русь 17

“Є певні підстави стверджувати, – пише П.П.Толочко, – що вони

належали до однієї з груп іраномовного населення”

Характерними рисами кіммерійських племен були:

• заняття кочовим скотарством, яке було надзвичайно ефекти-

вним;

• наявність боєздатної кінноти, при допомозі якої робили

походи аж у Передню Азію;

• кіммерійці першими на території України освоїли техноло-

гію залізного виробництва із болотяних руд, а також мета-

лообробку;

• ці племена переживали перехід від військової демократії

до станово-класового суспільства на базі рабовласницько-

го способу виробництва. Проте утворити повноцінну

державу їм так і не вдалося.

Кіммерійці проживали між Дністром и Доном, на Кримському

і Таманському півостровах. Військово-політичне об’єднання кімме-

рійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під тиском скіфсь-

ких племен. Вчені вважають що частина кіммерійців розпорошила-

ся в Північному Причорномор’ї, певна їх кількість мігрувала до

Близького сходу, або ж була асимільована скіфами

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах

з’явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи підкорили собі також і

лісостепову частину українських земель.

Через їх територію протікали річки Борисфен (Дніпро), Гіпаніс

(Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс (Дон) та ін річки.

Давньогрецький історик Геродот у праці “Історія” нама-

лював картину розселення скіфів та їх сусідів. Зокрема, у по-

низзі Південного Бугу жили калліпіди – “прекраснокінні”,

вище їх – алазони, між Дніпром і Дністром – скіфи-орачі.

Степовими просторами володіли скіфи-кочівники і царські

скіфи. Геродот вважає, що північніше скіфів жили – неври,

меланхлени, андрофаги, гелони, будани та ін. До нас дійшли

скіфські кургани, величезні городища лісостепових племен,

розкопки яких дають уяву про заняття названих вище етно-

сів, їх культуру та побут

Скіфська держава вела паразитарно-експлуататорський спосіб

життя:

Розділ І. 18

• вважала за потрібне збирати високі податки з навколиш-

ніх землеробів, особливо жителів лісостепової зони. Це

приводило до їх занепаду та зубожіння;

• робити постійні напади на своїх сусідів та чинити їх пог-

рабування. Зокрема, агресивними були походи скіфів на за-

дунайські землі, їх військові зустрічі з персидським царем

Дарієм, який одержав від них нищівну поразку. Історики

вважають, що скіфське військо було одним із найсильні-

ших. Цьому сприяла пристосована для війни структура

суспільства та жорстокі варварські традиції;

• скіфи створили високу матеріальну культуру. Вони увіб-

рали у себе досягнення місцевих племен, передових цивілі-

зацій Сходу, Кавказу, Греції, Риму; вплинули на економіку,

суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію насе-

лення лісостепової України;

• скіфи поділялися на три царства – басілеї, якими правив

головний цар – батько та два його сини, а також на три

стани: общинників, воїнів, жерців.

Тим часом скіфи виснажили господарські ресурси своїх півні-

чних сусідів. Одночасно, з кінця III ст. до н.е. зазнали натиску сар-

матів й стали відходити на південь – в Нижнє Подніпров’я та Сте-

повий Крим, де заснували так звану Малу Скіфію.

Під ударами сарматів, захисників причорноморських грецьких

та римських міст, а також місцевого населення в кінці III ст. до н.е.

скіфське державне утворення – Мала Скіфія припинила своє існу-

вання.

Закриваючи сторінку про скіфів, варто нагадати про існування

в їх середовищі жорстоких законів та правил. М.С.Грушевський

пише, що “скіф, убивши першого ворога на війні, пив кров з ньо-

го...” “Дикі і нелюдські скіфи були не тільки до чужих, а й до своїх.

Коли посваряться між собою два скіфи, особливо родичі, то йдуть

до царя і перед ним роблять поєдинок: хто кого переможе, той того

вбиває...”

Але поруч з такою дикою та нелюдською поведінкою були у

скіфів і гарні звичаї. Вчені підкреслюють, що скіфи славилися своїм

побратимством та вірністю. Дружба у степовиків скріплювалася

Давня історія України. Київська Русь 19

кров’ю та спеціальним обрядом, про що у свій час писав ще старо-

давній грецький письменник Лукіан.

У III ст. до н.е. у Північне Причорномор’я зі сходу почали

проникати іраномовні сарматські племена. П.П.Толочко, досліджу-

ючи це кочове плем’я, писав, що у “II столітті до н.е. вони зайняли

межиріччя Дону й Дніпра, на рубежі нової ери – Дніпра і Дністра.

Частина сарматів зайшла у лісостепове Правобережжя, на терито-

рію місцевих землеробських племен, у тому числі слов’янських”

Сармати активно діяли на історичний арені близько 600 років,

залишаючи свої сліди в Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні,

Калмикії, Північному Кавказі, Степовій Україні, Криму, Румунії та

Угорщині.

Сармат (“підперезаний мечем”) – людина іраномовного похо-

дження. Вони поділялися на три группи: язиги, алани та роксолани.

Особливою войовничістю виділялися алани. Їх походи на Індію,

Малу Азію, Крим, Закавказзя відзначилися широкомасштабністю і

агресивністю.

Сарматські традиції були цікаві та оригінальні:

• в їх середовищі були залишки колишнього матріархату.

Часто їхніми керівниками були жінки – цариці (Томирис,

Амагу та ін). Жінки цього народу відзначались войовничим

характером, їздили верхи, володіли зброєю, з чоловіками

ходили в походи;

• сарматська культура була близька до скіфської;

• їхнє військо славилося клиноподібною кіннотою і було не-

перевершеним. Кіннота сармат істотно вплинула на фо-

рмування європейських рицарських загонів

У 372 р. Сармати були розбиті гуннами, розсіялися у Західній

Європі, на Кавказі та у Хазарському каганаті.

V. Античні міста-держави в Північному При-

чорномор’ї

Вчені вважають, що велика грецька колонізація Північного

Причорномор’я припадає на VIII – кінець VI ст. до н.е. Автори кур-

Розділ І. 20

су лекцій “Археологія та стародавня історія України” М.О.Чмихов,

Н.М.Кравченко, І.Т.Черняков слушно зауважують, що “колонізація”

не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає природу

тогочасного переселення греків у Північне Причорномор’я

Відзначимо, що воно проходило в умовах грецького демогра-

фічного вибуху, острівного малоземелля та пошуків нових необжи-

тих територій. Шукачі нових земель дотримувались цивілізованих

форм заселення необжитих земель, – і як органічна частина антич-

ної цивілізації сповідали на нових місцях античну культуру, еконо-

мічну активність, досвід суспільно-політичного життя, та власного

побуту.

Осівши на нових землях, греки щедро ділилися з місцевим на-

селенням своїм життєвим досвідом і це не могло не позначитися на

житті та діяльності тих, з ким вони спілкувалися. П.П.Толочко від-

значає, що причорноморське населення відчувало цей вплив “впро-

довж цілого тисячоліття”, що знайшло свій вияв у прискореному

розвитку його “соціально-економічного та культурного життя”

“Велика грецька колонізація” (в літературі так називається цей

процес) вплинула на світовий розвиток. “Якщо в XI–IX ст. до н.е.

міграція греків відбувалося в межах Егейського моря, то в наступні

три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши

все середземноморське узбережжя від Піренейського півострова аж

до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного

моря”

Вчені гадають, що міграцію греків обумовили такі фактори:

– демографічний вибух. Надлишок населення змушений був

емігрувати;

– нестача землі;

– торгова експансія. Пошуки ринків збуту та сировини;

– військова необхідність. Агресія мідійців та персів підшто-

вхувала греків до пошуку більш затишних земель;

– соціальна напруженість. Ті, хто одержували поразку на

виборах, вимушені були виїхати на необжиті землі.

До Північного Причорномор’я прибували вихідці з Мілета та

Гераклеї Понтійської, Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій

половині VII ст. тут було засновано Борисфеніду, Ольвію, Тіру, Панті-