Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

131

Розкриваючи в 70-х роках ХIХ ст. революційний перехід від

капіталістичних відносин до соціалістичних, Iван Франко відмі-

чає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній

порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією»

Iван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не

всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових

і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змі-

нюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток у якогось

народу, повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціаль-

ній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-

економічних і політичних відносин, Iван Франко підкреслював і

те, що соціальна революція не має обов’язково приводити до

«всесвітньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості па-

нівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку

суспільства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже

усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійс-

ненні революції, Iван Франко підкреслював, що така можливість

є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим

матеріальним і духовним прогресом суспільства. Та з прогресом

суспільства, з розширенням матеріальної і духовної сфери мож-

ливість у мирному завершенні революції зростає. I тут Iван Фра-

нко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути

страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростання

бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Iвана Фран-

ка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спіль-

ностей. I знову об’єднані великі народності або зв’язки зможуть

за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки,

вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і

завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада

в краю, як і кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе

вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори

які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради

спільної праці і здійснення спільних будов, що їх не в силі здійс-

нити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тіль-

ки така спільність може забезпечити лад і добру злагоду між

громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі

федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтере-

сів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громад-

сько-федеративний принцип визначає відносини між особою і

общиною, їх права та обов’язки, залишаючи кожному необмеже-

ну свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення

132

рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спірні пи-

тання, незгоди та ін., захист від зовнішніх ворогів, і, нарешті,

громадівсько-федеративний принцип визначає відносини між

общинами, об’єднаннями та народами. Федерація зберігає і за-

хищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, наро-

ду. Правда, пізніше Iван Франко змінює акценти: не відкидаючи

федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плід-

ною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоно-

вані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і

не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонують-

ся, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. Звідси, з

таких позицій розглядається ідея «народної держави», що про-

лунала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст

народної держави, Iван Франко вказує, що за такою програмою

свідомі і організовані робітники шляхом парламентським змо-

жуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні од-

них і пригнобленні інших, на експлуатації, — в народну, що па-

нівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх

проблем в інтересах народу. Хоча вже тоді Iван Франко брав під

сумнів правоту створення народної держави, та пізніше, на поча-

тку ХХ ст., взагалі проявляє скепсис до ідеї народної держави і

робить висновок, що народна держава, зв’язаний з нею соціалізм

соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на

Землі. Усунення всіх лих існуючого ладу, його удосконалення,

впровадження досягнень науки в практику — ось шлях людства,

ось суспільний прогрес, просування цивілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Iван Франко

розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право,

писав Iван Франко, використовується найрізноманітніше: для ви-

значення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі,

законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика

(сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законо-

творчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство)

і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлю-

ється об’єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтри-

мує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам

розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється конце-

пції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держа-

ви, простежуються ступені її становлення від утворення общин,

формування суспільних відносин до утворення самої держави.

В контексті філософської концепції культури Iван Франко

розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам

133

культурно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність

надбань і втрат, піднесення і занепад, творення і знищення, при-

скорений рух вперед і блудні шляхи-дороги, застій. Але все ж іс-

торія «не знає стрибків, оскільки в ній має місце безперервність і

наступність людського буття». Культури народів розвиваються

нерівномірно у своїх складових частках: одні з них забігають да-

леко вперед по лінії прогресу, другі тримаються середини, треті

дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага

на драматичний характер соціокультурного розвитку України

(постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незале-

жність), складність у вирішенні питань розвитку культури украї-

нської нації. Її «окультурення» відбувається на розмежуванні ре-

гіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітичний фактор

відіграє подвійну роль для України, створює об’єктивні можли-

вості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, визна-

чає безперервні безперечні геополітичні акти у відносинах з

Україною. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед

українською громадою, є відтворення з величезної української

етнічної маси «суцільного культурного організму». Саме така со-

ціокультурна національна структура має стати здатною до успад-

кування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жод-

на нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися».

«Окультурення» української нації має відбуватися у двох основ-

них напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових

поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за раху-

нок акумуляції власної національної спадщини і оволодіння нею;

окультурення ззовні, тобто асиміляція культурних цінностей іно-

культур за рахунок максимально широких зв’язків українського

народу з іншими народами.

Українська ідея Михайла Грушевського

В історії науки та культури України кінця ХIХ — пер-

шої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демокра-

тії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Гру-

шевському (1866—1934 рр.) — відомому вченому, історику, полі-

тичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Га-

личини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив

Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії

Львівського університету. У березні 1917 р. примкнув до Україн-

ської партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну

Раду. У квітні 1918 р. обраний президентом України, пізніше емі-

134

грував до Австрії. Повернувся в 1924 р. на Україну. Пройшов пе-

вну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народ-

ницької концепції у бік державницької, від федералістської до

самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспі-

льно-політичний прогрес однаково визначався біологічними,

економічними та психологічними факторами. Суспільний розви-

ток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинк-

тів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського.

Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи,

матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне

явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завою-

вання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему іс-

торичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед,

під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На по-

чатку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національ-

ної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала

можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння су-

спільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської

концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава

і герой в історії. Народ — це поняття метафізики романтичного

періоду, тоді як держава — це анархо-соціалістичне поняття

Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як

методу пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу

історії. Досліджуючи історію українського народу, висуває ідею

«національної самооборони».

Вся історія українського народу — це розбуджена енергія на-

ціонального самозбереження перед небезпекою видимої націона-

льної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали

українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справед-

ливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової

держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий

процес характеризується значним загостренням конкурентної бо-

ротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності,

що виникають між верствами та ін. I тут звертає увагу на таку

могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях Михайло Грушевський досить послідов-

но проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської

Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою фо-

рмою українського життя. З особливою чіткістю визначались в

історії дві народності — великоруська і українська, дві найбільші

135

різновидності серед слов’янських племен. Iсторична доля не раз

зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя

роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Єв-

ропі елементу відіграла народність українська, а потім — народ-

ність великоруська. Iсторичне життя тієї та іншої народності роз-

вивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість

відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи

дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності, дві історії.

Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст.

н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українсь-

ких племен на їх теперішній території збігається з початком їх іс-

торичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселен-

ням, готують державну організацію, історія якої становить

головний зміст першого періоду історичного життя українського

народу. Самостійним державним життям український народ жив

порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Почи-

наючи з ХIV ст. український народ входить до складу інших чу-

жих держав, то служачи пасивним об’єктом їх правління, то бу-

дучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін.

Така концепція походження держави України.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше

звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею україн-

ської автономії в Російській федеративній республіці. Та в кон-

цепції суверенності Україна — держава, що будує відносини з

іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Ми-

хайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-

федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на

твердому переконанні, що автономія України базується на чес-

ній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій

Михайло Грушевський обґрунтовує проголошення України суве-

ренною державою.

Соціально-політичні вчення в Україні

на початку ХХ ст. Національне відродження

На початку ХХ ст. в Україні посилюється суспільно-

політичний рух. Виникають політичні партії, народжуються нові

прогресивні рухи, що об’єднують прогресивні сили українського

народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політич-

ної активізації мас, політичної організації національної, в тому

числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуації,

що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато по-

136

літичних партій і рухів ставили метою створення суверенної

держави Україна. Проблеми державності українського народу за-

ймають значне місце в процесі української національно-

демократичної революції в 1917—1920 роках. Тоді існувала пев-

на свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелі-

генції: вчені, письменники, політичні діячі, — Володимир Винни-

ченко, Михайло Грушевський, Роман Роздольський, Борис Крупни-

цький, В’ячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий,

Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та

ще багато інших розробляли проблеми державності в Україні,

відстоювали ідеї її соборності і суверенності. Погляди прогреси-

вної інтелігенції і політичних діячів відображали інтереси та на-

міри широкого спектру політичних сил — від ліберально-

демократичних, націоналістичних до соціалістичних. В умовах

становлення і зміцнення Радянської влади дедалі більше посилю-

ється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російсь-

ким шовінізмом. Розпуск в 1925 р. Української комуністичної

партії («боротьбистів») — легально існуючої політичної партії,

що виступала за суверенітет України, привів до переміщення ідеї

особистості, суверенності і державності України в діаспору, за

кордон. Саме в еміграції — в США, Латинській Америці, Канаді,

Західній Європі поряд з уже існуючими політичними

об’єднаннями формуються нові за рахунок свіжих сил з України.

Значна частина представників патріотично сповнених політичних

діячів залишалася в західних районах України — в Галичині і на

Волині (В’ячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васи-

льчук та ін.), глибоко переживали втрату української державнос-

ті, надто переоцінювали наслідки революційних подій в Україні.

Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зрос-

таючим впливом націоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми

процесами в Радянській Україні. Розпочата в 20-х роках з ініціа-

тиви комуністичної партії українізація створювала уявлення, що

в Україні складаються передумови будівництва вільного націо-

нально-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів поверну-

лися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до

Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних ре-

гіонів, а також в Галичині і на Волині. Ширилося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових ін-

тересів багатьох відомих українських філософів, істориків, полі-

тологів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об’є-

днання України з Росією, Білорусією та іншими державами, але

тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки

137

на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України

знаходимо в поглядах одного з представників національно-

ліберальної течії українського визвольного руху Євгена Чикален-

ка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея.

Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген

Чикаленко вказував, що Україна має увійти до Російської феде-

рації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під

впливом історичного розвитку подій в Україні після повалення

самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються:

зневірившись в можливості побудови федералістської Росії, пе-

реходить на позиції створення суверенної незалежної демокра-

тичної держави Україна, та після подій 1918—1920 років, коли

розпалась і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія та ін., Єв-

ген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії, та ще й

з монархом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра,

ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху

українці не змиряться.

Політична соціологія В’ячеслава Липинського

Питання створення суверенної демократичної України

стали в центрі досліджень українського історика, політолога і со-

ціолога В’ячеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім’ї

селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківсь-

кого університету, навчався у Вищій школі політичних наук у

Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському пол-

ку. Один з організаторів Української демократичної хліборобсь-

кої партії, посол гетьманського уряду та Української народної ре-

спубліки у Відні, один з засновників Українського союзу

хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пі-

зніше професор Українського наукового університету.

Суть доктрини В’ячеслава Липинського зводиться до найваж-

ливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал

для України — спадкова монархія на чолі з гетьманом, як симво-

лом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується

двома законодавчими палатами: нижчою — з’їздом Рад поодино-

ких земель і вищою — Трудовою Радою держави. Початки украї-

нської монархічної державності — свідома діяльність Богдана

Хмельницького; по-друге, спираючись на диференціацію типів

державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний,

звідси — нації поневолені і недержавні). Основні підвалини

української монархічної державності, тобто особливий політич-

138

ний режим влади — класократії, що не заперечувало республі-

канської парламентської демократії. Шлях до встановлення ре-

жиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифікації —

це панування активної меншості — аристократії. В основу кон-

цепції аристократії В’ячеслав Липинський поклав принцип «те-

риторіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх зді-

бностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обира-

лася б, на думку В’ячеслава Липинського, з різноманітних класів

(хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (органі-

заторів і організовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати

владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого б обмежу-

валась законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалі-

зація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеоло-

гії, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати

противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід бу-

дівництва державності України в період гетьмано-козацьких по-

дій за створення державності і високої етичної культури хлібо-

робської спільності, і будував В’ячеслав Липинський ідеологію

Української державності, бачив українську державу на чолі з ге-

тьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудову держави

Україна В’ячеслав Липинський намагався пояснити, що загаль-

ним виборчим правом парламент при однопалатній системі є фо-

рмою правління, неприйнятною для українського народу. I хоча

проголошувалось, що Україна має стати демократичною держа-

вою, все ж демократичність обмежувалась. Адже з демократії

жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації

можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава

або там, де вже були або верховодять свої власні класократичні

або охлократичні аристократії. Для реалізації ідеї суверенності

необхідна сильна влада владики. Владика очолив би державу,

дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів очолював

би державну адміністрацію. Державна влада і владика обмежува-

лись би двома законодавчими палатами, що опирались не на по-

літичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів

території і праці, інтересів народу.

Орієнтація державності України у складі Російської Федерації

хоча б на правах повної суверенності і автономії все ж не сприяла

б національному об’єднанню і тому не може бути використана в

Україні. Разом з тим, підкреслював В’ячеслав Липинський, гео-

графічне становище України, спільне історичне минуле, загальні

економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білорусією суве-

ренна Українська національна держава створила тісний військо-

139

вий економічний союз і спільно з ними шукала б союзників в Єв-

ропі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної

організації, системи управління тощо. I тут В’ячеслав Ли-

пинський не дає чіткої відповіді. Багато викликає суперечностей і

неясностей і саме формування державності України та ін.

Заслуга ж В’ячеслава Липинського в тому, що розглядає дер-

жавність України фактором національного об’єднання, підкрес-

люючи, що тільки власна держава дасть те об’єднання всіх хлібо-

робів, ремісників, промисловців, що стане міцним творцем

українським, хліборобським класом, з’єднає всіх трудівників. Тут

спостерігається ігнорування робітників, їх сили, згуртованості, як

суспільного класу, рушійної сили суспільного прогресу. Власна

українська суверенна держава можлива тільки на ґрунті компро-

місу і погодження між українськими класами в ім’я бажаного

всіма законного ладу і спокійної творчої праці в ім’я спільного

для всіх права нації на самовизначення.

Концепція державності Дмитра Дорошенка

Проблеми державності України стояли в центрі всієї

наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка

(1882—1951 рр.) — громадсько-політичного діяча. Закінчив Київ-

ський університет. Член Центральної Ради, міністр закордонних

справ України (1918 р.). З 1919 року в еміграції, професор Украї-

нського вільного університету; директор Українського націона-

льного інституту в Берліні (1925—1931 рр.), президент Українсь-

кої вільної академії наук (1947—1950 рр.). Виходячи з примату

права перед політикою, спираючись на численні джерела, ста-

ранно простежив політичну історію України, прагнучи висвітли-

ти органічні типи суспільних зв’язків і починаючи історію з сивої

давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних

народів, які пересувались українською територією, вимальову-

ється обличчя слов’ян — безпосередніх предків українського на-

роду. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх

характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення

наблизитись до Чорного моря, орієнтацію на південь чи схід (пе-

реважні впливи арабські, хазарські). Простежує і розвиток украї-

нської державності аж до Галицько-Волинської держави, висвіт-

лює відродження української державності в період Богдана

Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Одна з основних тез концепції державності України полягає

в тому, що Дмитро Дорошенко вказує: державу можна будувати

140

силами провідної верстви суспільства — аристократії. Та Дмитро

Дорошенко сповнений ілюзій створення суверенної держави

України, забуває про головні рушійні сили національно-визволь-

ного руху, забуває про задоволення інтересів, насамперед, украї-

нського селянства, робітничого класу та інших соціальних спіль-

ностей. I хоча не всі ідеї Дмитра Дорошенка про суверенність

Української держави виявились перспективними, все ж ідеї про

суверенність соборної України зберегли своє непрехідне значен-

ня. Оцінюючи політичну боротьбу в період демократичної рево-

люції в Україні, Дмитро Дорошенко вважає, що треба будувати

не народну, як розуміють соціалісти, а демократичну, буржуазну

республіку на зразок європейських держав. Держава можлива

тільки на ґрунті компромісу українських класів та політичних

партій в ім’я бажаного усіма законного устрою і спокійної праці.

Соціологія Богдана Кістяковського

Богдан Кістяковський (1868—1920 рр.) — відомий у

світі вчений-соціолог, автор оригінальних соціологічних концеп-

цій. Значна увага приділяється аналізу основних понять соціаль-

них наук, обґрунтуванню наукових основ соціологічного дослі-

дження. Основою соціального життя Богдан Кістяковський

вважав взаємодію людей, де складаються певні форми колектив-

ної свідомості. Практиці причинно-наслідкових відносин підпо-

рядковується і формування та трансформація колективної свідо-

мості. Нормативно-ціннісна свідомість, що ґрунтується на

нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно сама, і

протистоїть колективній свідомості. Звідси формується основне

завдання соціології — поєднати телеологічний і причинно-по-

яснювальний підходи в розумінні суспільного життя.

Отже, позиція Богдана Кістяковського полягає у відстоюванні

наукової орієнтації в сфері аналізу життя, подоланні засилля пси-

хологізму в соціології. I щоб уникнути при дослідженні людської

поведінки звуженості проблематики лише психологічними аспе-

ктами варто зосереджуватись на констатаціях закономірностей,

неупередженому аналізі соціальних явищ. Отже, при розгляді су-

спільства варто обмежувати соціальний психологізм та з’ясу-

вання суспільства як спільності, що породжує такі суспільні ру-

хи, почуття й прагнення, які не існують поза спільністю, як пев-

ної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється

якісною зміною індивідуальних психічних станів, і для досягнен-

ня науковості в соціології Богдан Кістяковський пропонує, по-