Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

251

Структура політичного процесу включає: систему політично-

владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей,

верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність полі-

тичних дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів,

націй, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на ре-

алізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та

утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, полі-

тична діяльність — прагматична і тісно пов’язана з реально іс-

нуючим суспільно-політичним ладом, не виконує прогностичні,

теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета полі-

тичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то непра-

вомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політич-

ну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних супереч-

ностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть

проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і вини-

кає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосере-

джується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуван-

ням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів.

Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності

яких значно залежить від знання механізму її регуляції: законо-

мірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх

норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської дія-

льності виступає політична свідомість, що формується за до-

помогою інститутів політичної системи, політичних та право-

вих норм, традицій, політичної культури. Звичайно ж, факторами

політичної діяльності, її визначальної мети, змісту і розмаху ви-

ступають політичні інтереси та правові норми.

Компонентами структури політичного процесу є: формування

мети та завдань політичних структур, політичних інститутів

(політична система суспільства, її елементи — держава, полі-

тичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й ство-

рення політичних інститутів, розробка, прийняття та реаліза-

ція рішень та нормативних актів управління; підтримка

населенням держави функціонування політичних інститутів, ор-

ганізацій і владних структур; контроль за функціонуванням по-

літичних інститутів і владних структур і спрямування їх розви-

тку. Політичні процеси поділяються: за природою — на творчі і

руйнівні, одномоментні; за рівнем організації суспільства — гло-

бальні, регіональні, місцеві; за формами протікання — явні (від-

криті), приховані; за динамікою проходження — бурхливі, спо-

кійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища —

прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополіти-

252

чні, еволюційні, безперервні та ін., загальні та часткові. Усі полі-

тичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність.

Політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть приско-

рити політичні події та ін. Правда, такі намагання прискорення

політичного процесу ведуть до відриву від реальності, до

суб’єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес

обумовлюється об’єктивними законами розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є ді-

яльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладню-

ється. Сама діяльність є основою встановлення зв’язків — відно-

син між суспільством, націями, народами, соціальними

спільностями, індивідами. Енергійна діяльність викликає актив-

ний початок в структурі відносин. Цілеспрямовані відносини

вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують

самоорганізацію і еволюційні зміни у напрямі творення нових

форм життєдіяльності. Політична діяльність — вид суспільної ді-

яльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності

осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інте-

ресів, мобілізації політичної волі для досягнення політичної ме-

ти. Політичний інтерес — один з важелів політичної діяльності, а

політична воля — здатність суб’єкта політики до напруження і

спрямування своїх політичних можливостей на досягнення полі-

тичної мети.

Політична діяльність впливає на політичні, а через них — на

всі суспільні відносини. У політичній сфері політична діяльність

зосереджується на ряді об’єктів, одні з яких є організаційними

факторами суспільно-політичного життя, інші — процесами по-

літичного розвитку. Організаційними факторами суспільно-

політичного життя виступають: утворення державних органів

шляхом їх обрання; створення масових організацій внаслідок во-

левиявлення громадян, які об’єднуються в громадські організації;

вироблення політико-правових норм шляхом врегулювання проце-

су підготовки та прийняття законів, безпосереднього відобра-

ження волі громадян (референдум, з’їзди, збори та ін.); організа-

ція системи управління основними сферами державного та

суспільного життя; визначення принципів організаційних стру-

ктур, повноважень і взаємовідносин та зв’язків ланок управління.

Процесами політичного розвитку виступають: зміцнення соціаль-

них основ розвитку суспільства; розвиток національних стосун-

ків, урахування інтересів національних груп і меншостей; залу-

чення громадян до управління державними та громадськими

справами; формування довіри та підтримки політичних курсів

253

політичних партій та інститутів; виховання політичної свідо-

мості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забез-

печення дотримання законності та інших демократичних норм,

здійснення зовнішньої, міжнародної політики.

За умов раціоналізації, упорядкованості суспільства широкі

маси, які раніше виступали об’єктом політики, стають її суб’є-

ктом, мають можливість безпосередньо (через систему виборів)

впливати на політичні події та явища, в тому числі прийняття по-

літичних рішень, і, отже, рухати політичний процес. Та виникає

проблема: наявні суперечності між досить значним впливом мас

на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх зага-

льної, особливо політичної, культури — з іншого. Виникає загро-

за руйнування самої демократичної політичної системи і форму-

вання утвердження диктатури, тиранії. Це створює унікальні

можливості маніпулювання свідомістю мас, пропаганди популіз-

му, здійснення змін за допомогою насилля, сліпої покори влада-

рям тощо.

Політична діяльність приводить в дію важелі, що визначають

прогрес кожної сфери та успіх усіх видів життєдіяльності суспі-

льства. Ось чому будь-яка людська діяльність, а тим більше по-

літика, повинна бути цілеспрямованою. Мета, найближча і даль-

ня, завжди вимагає серйозних зусиль політичних партій,

держави, визначення їх пріоритетів для ефективної її реалізації.

Життя показує, що ігнорування чи зневага визначення мети та за-

собів її реалізації викликає кризові явища, інертність та пасив-

ність людей в політичному житті.

У структурних та функціональних зв’язках відтворюється по-

літичне життя, політичні системи суспільства. Політична система

в усій повноті постає лише після завершення циклу самовідтво-

рення. Такі цикли природно пов’язані з деякими змінами. Поява

нових явищ і елементів у політичній системі не є ідентичною її

попередньому етапу. Відбувається безперервне нагромадження

нового, що і приводить до якісного стану, а, отже, до виникнення

і формування нової або удосконаленої політичної системи суспі-

льства. Політичні зміни — це народження нового у структурних

та функціональних особливостях політичних явищ, що забезпе-

чує самовідтворення і оновлення суспільно-політичного організ-

му. Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох

або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи.

Важливе значення для політичної діяльності має широка та

достовірна інформованість. У політичній інформації є відомості

про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та від-

254

носини між ними, про організацію влади та функціонування по-

літичної системи і її ланок, про управління, про розвиток демок-

ратії, рівень політичної свідомості та політичної культури та ін.

Соціально-політична діяльність тісно пов’язана з формуванням

політики та засобів її здійснення, з функціонуванням влади тощо.

Але головне — людина є первинним та єдиним суб’єктом полі-

тичної діяльності. Соціальні спільності — народ, класи, нації,

інші великі та малі політичні групи, — все це сукупність окремих

індивідів з відповідними інтересами, метою тощо. Тому-то в де-

мократичному суспільстві особа є тільки суб’єкт політичної дія-

льності. Проте легітимні форми політичної активності населення,

форми політичного протесту та інші форми політичної поведінки

соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів об’єдну-

ються однією й тією ж потребою: впливати владою на політичні

рішення, що приймаються державою. Ось чому основною, голо-

вною проблемою політичного процесу виступає прийняття і реа-

лізація політичних рішень, що інтегрують різноманітні інтереси

соціальних спільностей, верств, груп та індивідів, у відповідній

їм складній системі загальноколективної мети, що відображаєть-

ся в політичній волі суспільства.

Формування політичної волі суспільства відбувається немовби

на пересіченні дій офіційних органів та владних структур, впливу

груп інтересів, а також механізмів громадськості (профспілок, за-

собів масової інформації та ін.). Але центральну роль тут віді-

грають вищі інститути державної влади. Тому що головним ме-

ханізмом формування, прийняття і реалізації політичних рішень і

виступають вищі інститути державної влади. Від їх діяльності за-

лежить ступінь централізації влади, розподіл повноважень між

соціальними спільностями, верствами, групами інтересів, що бе-

руть участь у формуванні інтересів політичного розвитку. Трива-

лість та мобільність вищих інститутів державної влади в полі-

тичному процесі дасть їм можливість та спроможність підтриму-

вати, навіть насаджувати ті норми та інтереси, що не відповіда-

ють потребам розвитку суспільства, розходяться з політичними

традиціями народу і суперечать політичному мисленню грома-

дян. Тональність взаємовідносин політичних суб’єктів — соціа-

льних спільностей, соціальних верств та індивідів, ритми і тем-

пи політичних змін визначають і характер діяльності вищих

інститутів державної влади.

Діяльність інститутів та владних структур задає і характе-

рні для суспільства цикли політичного процесу. Адже провідними

політичними інститутами влади виробляються і реалізуються

255

загальнодержавні суспільні рішення. В демократичних державах

формується і функціонує, активізується діяльність соціальних

спільностей та індивідів у процесі виборчих кампаній. На період

виборів до вищих законодавчих та виконавчих органів державної

влади припадає пік політичної активності населення. I затихає

політичне життя, за звичаєм, у періоди від’їзду законодавців у лі-

тні відпустки («парламентські канікули») тощо. У державах з то-

талітарним режимом цикли політичного процесу задаються дія-

льністю партій, що керують політикою. Так, у минулому, в

Україні чергові з’їзди компартії України задавали ритм усіх змін

у внутрішній політиці, визначаючи чергові історичні завдання,

рубежі п’ятирічних планів тощо. Досвід афро-азіатських держав

показує, що цикли політичного процесу визначаються змінами

всіх колишніх владних інститутів та структур, що здійснюються

внаслідок військових переворотів, які відбуваються в ряді афро-

азіатських країн і визначають темп та характер політичних змін.

Великі структурні ланки, що відкривають внутрішній устрій та

природу політичного процесу, дають можливість виділити у про-

цесі формування політичних рішень своєрідний центр усіх полі-

тичних змін. Так, етап представлення політичних інтересів груп

та громадян владним інститутам і структурам, що приймають по-

літичні рішення, і є важливою ланкою політичного процесу.

Зміст політичного процесу характеризує діяльність різноманіт-

них асоціацій, різні форми політичної участі соціальних спільно-

стей та індивідів, які формулюють свої вимоги відповідно до їх ре-

альних або уявних інтересів, і переносять ці вимоги в центр

політичної боротьби чи в сферу реалізації політичних рішень, а та-

кож здійснення й агрегацію інтересів, має робити більш однорід-

ними безліч окремих вимог, що подаються до урядових структур,

систем, що відображають колективну мету політичної системи.

Етап створення і прийняття політичних рішень — важлива

ланка політичного процесу. Багатоваріантність проблем передба-

чає і багатоваріантність рішень. Iснує ряд груп рішень: національ-

ні та регіональні, соціально-політичні та регіональні, державні

правові та директивні, глобальні та специфічні, стратегічні і

тактичні, концептуальні, програмові, емпіричні та ін. Складний

та різноманітний і сам процес підготовки й прийняття рішень:

визначення завдань, мети, кількості і якості інформації, необхід-

ної для вироблення і прийняття рішень; визначення альтернативи

вирішення завдань і реалізації мети, корегування рішень у проце-

сі їх реалізації. Основне у підготовці рішення — процес збору та

переробки інформації про внутрішній стан тієї чи іншої систе-

256

ми і її навколишнього середовища. Визначається й суть політич-

ної ситуації, сам зміст рішення, у якому повинні знайти відбиття

інтереси соціальних спільностей, верств та суспільства, міра від-

повідності політичних рішень інтересам різних соціальних спіль-

ностей, верств та індивідів, соціальна спрямованість рішень. Але

на практиці не завжди буває, що вимагається: в угоду чисто еко-

номічній ефективності або відомчим інтересам, не говорячи вже

про задоволення потреб управлінської бюрократії, в жертву при-

носилися інтереси не лише окремих людей, а й соціальних спіль-

ностей: нації, народу тощо.

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя —не-

лінійні процеси, бо будь-який суспільний процес має приховану

нелінійність, а людська історія, як цілісний процес саморозвитку,

теж має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з

її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Сучасні со-

ціальні процеси і явища теж не пояснюються формаційною, соці-

ально-політичною і економічною теоріями. Прогрес світового

співтовариства не вкладається у схему розвитку і змін соціально-

економічних і політичних систем, не здатний відобразити всю

складність реального світу. Політичний розвиток — це перехід

від одного політичного етапу до іншого, якісно більш досконало-

го, на основі зростання і зміни політичної культури, оволодіння

досконалими формами політичної діяльності. Етапи реалізації

політичних рішень, що характеризують складну взаємодію «вер-

хів» і «низів» з організації мас і мобілізації владних засобів, рег-

ламентації й регулювання політичної поведінки населення, здій-

снення контролю за діяльністю політичних еліт, підведення

підсумків та корегування політичного курсу — важлива ланка

політичного процесу. Характер самого політичного процесу про-

являється і у виробленні та реалізації обраних правлячим режи-

мом мети суспільного розвитку. У політичному процесі виділя-

ють три режими. По-перше, режим функціонування, який не

виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян

та інститутів влади. У такому випадку політичний процес від-

биває здатність структур та механізмів влади лише до простого

відтворення рутинних, щоденних стосунків між громадянином і

державою, відносин між політичною, управлінською елітою та

колом осіб, які володіють правом голосу на виборах до органів

державної влади. Рішення і настрій осіб, які беруть участь у ви-

борах, визначають також і сам склад виборчих органів влади,

впливають на політику держави, позиції політичних партій. Без-

перечним пріоритетом перед будь-якими новаціями і посуванням

257

у реалізації функції основними політичними суб’єктами тут во-

лодіють традиції і наступність у розвитку політичних зв’язків.

По-друге, режим політичного процесу — режим розвитку. Тут

на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на викли-

ки, виводять політику, структури та механізми влади. Такий ритм

політичних змін означає, що правлячі кола «намацали» мету та ме-

тоди управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній

структурі, та співвідношенням, що змінюють політичні сили все-

редині країни та на міжнародній арені, інтенсивною взаємодією

мікро- та макрофакторів влади. Змаганням різноманітних течій і

тенденцій, що ведуть до підвищення відповідності соціальних та

політичних явищ, супроводжується й політичний розвиток. Розви-

ток політичного процесу, відмічав американський соціолог Тол-

котт Парсонс, відбиває не що інше, як наростання складнощів і

структурованості його змісту, що веде до перевищення пристосо-

ваності владних структур до зовнішніх соціальних умов.

I, по-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності

або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, «регресивна

метаморфоза» політики. У ставленні до норм та умов цілісного

існування політичної системи спрямування динаміки політичного

процесу має негативний характер. Тут під інтеграцією переважа-

ють зворотні та центробіжні тенденції, незворотний характер

мають дроблення політичних суб’єктів та розпад режиму прав-

ління. Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність,

а сам режим — законність. Розпад режиму за характером полі-

тичного процесу можна проілюструвати на долі усіх соціалістич-

них країн Європи та Азії, де ще правлячі кола так і не змогли

відшукати тотожніх заходів, щоб відреагувати на соціально-

економічні та духовні запити.

Політична культура — умова розвитку

політичного процесу

Доцільність і усвідомлення поведінки суб’єктів полі-

тичної діяльності залежить від того, наскільки вони вписуються в

загальний соціокультурний контекст, відображаючи міру засво-

єння нагромадженого людиною досвіду, традицій та механізмів

засвоєння досвіду і їх реалізації. Політична діяльність, що ігно-

рує культурні підстави, — політиканство, яке спирається на аван-

тюризм і безвідповідальність і виражає в своєрідній псевдокуль-

турній формі політичне безкультур’я. Політична культура —

соціально-психологічне, досить складне структурне явище. Суб’є-

258

ктом політичної культури можуть виступати: індивід із його на-

становами, цінностями і перевагами, соціальні спільності, верст-

ви, групи, нації, політичні партії, стани. На кожному з рівнів

суб’єкт політичної культури — носій та охоронець певних полі-

тичних цінностей. Важливий тут і розрахунок об’єкта, на що

спрямовані орієнтації суб’єкта: політична система, політичні ре-

жими, політичні інститути та владні структури, політичні партії

та ін. Звичайно ж, політична культура дасть уявлення про те, як

люди займаються розв’язанням політичних питань, чому беруть

участь у політичній діяльності, чому реагують саме так, які соці-

ально-політичні якості людей, що беруть участь у політиці тощо.

Порівняльний аналіз різноманітних політичних культур слу-

жить підставою для визначення її типів, видів. Родоначальниками

типології політичної культури стали американські політологи Га-

бріель Алмонд, Стефан Верба та ін. На основі аналізу політичної

культури п’ятьох країн (США, Великобританії, Iталії, ФРН та

Мексики) вони виділили три «чистих» типи політичної культури:

патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальний тип культури характерний для суспільств,

у яких або ще не сформувалася, або тільки почала формуватися

політична культура. У такому суспільстві немає спеціалізованих

політичних ролей: вони виступають як деяка недиференційована

сукупність. Тому політичні орієнтації членів суспільства невідді-

льні від релігійних і соціальних. Характерна риса патріархально-

го типу політичної культури — повна відсутність у підданих ін-

тересів до політичних проблем.

Підданська політична культура (або культура підпорядкуван-

ня) також характеризується пасивним ставленням більшості до

проблем політичного життя. Але особа, вихована в середовищі

такого типу культури, усвідомлює особливий авторитет уряду,

вироблюючи по відношенню до нього або позитивні, або негати-

вні емоції. Але та ж особа не висловлює готовності брати участі у

політичній діяльності.

Активістський тип політичної культури (або культура учас-

ті) формує особу, що орієнтується на активну роль у функціону-

ванні політичної системи.

Iз змішання елементів трьох «чистих» типів політичної культури

формуються патріархально-підданська, підданськи-активістська

та патріархально-активістська політичні культури. Оптимальним

варіантом, з точки зору Габріеля Алмонда та Стефана Верби, є змі-

шаний тип політичної культури, що вони запропонували назвати

«культурою громадянина». «Культура громадянина» — у своїй ос-

259

нові активістська культура, що інтегрує певні елементи патріарха-

льної та підданської культури. «Культура громадянина», на думку

західних соціологів, характерна для демократичних суспільств,

сприяє їх нормальному функціонуванню, створює основу соціальної

стабільності. Політична культура виражає ту органічну єдність між

політикою та культурою, що встановлюється в нормальному суспі-

льстві, яке функціонує і яке стало на шлях еволюційних змін. У но-

рмальному суспільстві, що функціонує, відбувається постійний

процес залучення культурних цінностей до політики і їх деформація

у відповідності з політичними настановами. Тут же має місце актуа-

лізація апробованих соціокультурних освіт, що дістали нове життя,

активно беручи участь у вирішенні соціальних проблем. Тому і со-

ціалізація особи, і гуманізація політики неможливі поза культурою.

Більш того, політична культура, ґрунтуючись на загальній культурі

як історичній на певному рівні розвитку і особистості, і суспільства,

виконує, по-перше, функцію узагальненої характеристики громадя-

нина, а, по-друге, виступає формою реалізації її власних сил. Куль-

тура не є сукупність високих понять чи високих цінностей. Не є хо-

ча б тому, що ніякі цінності, ніякі досягнення та ніякі механізми не

можуть бути в такому випадку гарантією. З будь-яких висот куль-

тури можна завжди зірватися в безодню.

У політичному процесі політична культура забезпечує реалі-

зацію загальнокультурних цінностей з урахуванням конкретних

інтересів соціальних спільностей, верств, груп. Адже для забез-

печення політичного панування й реалізації групових інтересів

потрібно звертатися до минулого досвіду, затребувати знання й

цінності, що становлять фундамент сучасних соціальних струк-

тур. Цьому якраз і сприяє політична культура, орієнтуючи на пе-

вні цінності і теоретичні осмислення еволюції політичних реалій.

Включаючи відібрані цінності (норми, програми, інститути, засо-

би тощо) у «технологію» політичного життя, політична культура

утверджує групові інтереси як інтереси усього соціуму, що до-

зволяє активним політичним силам знаходити консенсус, та є на-

явністю деяких базисних цінностей та норм, що поділяються всі-

ма основними соціальними спільностями, групами тощо. Тут

виявляється комунікативна функція політичної культури, що

пов’язує не лише різні політичні сили, але й громадянина з полі-

тичною системою. На основі ж таких зв’язків стає можливим фо-

рмування політичних інститутів, в якійсь мірі полярні інтереси

різних соціальних груп, що задовольняють навіть і соціальні спі-

льності. Відбиваючись крізь політичну культуру суспільства,

групові інтереси втрачають чималу частину агресивно-без-

260

компромісного потенціалу, а критично-деструктивний заряд по-

літичних партій становить конструктивними програмами суспі-

льного поновлення. Стосовно особи, політична культура пред-

ставляє комплекс раціонально та емоційно засвоєних імперативів

політичної поведінки, що стали нормами і мислення, і діяльності.

Одним з найважливіших елементів, ланок політичного проце-

су виступає політична участь, стратегія і тактика в політиці.

2. П

ОЛІТИЧНА УЧАСТЬ. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА В ПОЛІТИЦІ

Політична участь — дії, що вживаються соціальною

спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути

на державну політику, управління державними справами або, за

вибором політичних лідерів, на будь-якому рівні політичної влади,

місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути

організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною,

що використовує законні або незаконні засоби влади. Американсь-

кий соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види законної

(«конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяль-

ності політичних партій та інших політичних організацій і в кампа-

ніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах,

грошових пожертвуваннях тощо; контакти з офіційними особами на

різних рівнях. Виділяються й види незаконної, неконвенціальної

політичної участі: різноманітні форми протесту з порушенням зако-

ну, протест проти неправомірних дій влади тощо.

У політичній участі соціологом Максом Вайнером виділяють-

ся три аспекти: політична участь визначається як вербальна

(тобто словесна) дія, а не особисті переживання або політичні пе-

реваги; участь, добровільні дії громадян; громадяни мають вибір

при обранні державних посадових осіб. Але багато соціологів та

політологів піддають критиці підхід Макса Вайнера до політич-

ної участі за його обмеженість лише добровільними та усвідом-

леними діями. В реальному житті залучення людей до політично-

го процесу не обов’язково пов’язане із їх високою інфор-

мованістю і використанням демократичної процедури альтерна-

тивних політичних виборів тощо.

Конвенціональна

та неконвенціональна політична участь

До політичного процесу далеко не однаково залучені

індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знахо-

дяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та со-