Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

261

ціальні спільності байдужі до політики, другі — рідко беруть

участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боро-

тьбою тощо. Одні азартно прагнуть до влади, а інші, відіграючи

активну роль у політичних подіях, все ж спокійно дивляться на

владу тощо. В міру участі в політичному процесі можна виділити

ряд груп: а) ті, хто не в політиці; б) ті, хто голосує на виборах; в)

ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших по-

літичних об’єднань; г) ті, що беруть участь у пошуках політич-

них кар’єр, та політичні лідери. Такі погляди на політичну актив-

ність — конвенціональні, тобто легальні, регламентовані законом

види політичної участі. Але існують і неконвенціональні види по-

літичної участі: різноманітні форми протесту.

Автономна і мобілізуюча участь

Соціологи Самуель Хантінгтон та Джордж Моріс

Нельсон, критикуючи віднесення до політичної участі лише са-

мохіть, добровільно усвідомлених дій, розрізнюють два види по-

літичної участі: автономну і мобілізуючу.

Автономна політична участь — свідома активність окремих

громадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає

вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються вибор-

цями. Такий вид участі поширений, насамперед, у країнах демок-

ратичного режиму — країнах Заходу. Розуміння міри важливості

політичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь — це вимушена дія, коли

участь у політичних актах, подіях (у голосуванні чи політичних

зібраннях тощо) залежить від неполітичних стимулів (страх, під-

куп, фальш). Участь, що мобілізується, характерна для традицій-

них суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Взаємовідносини між виборцями

та обраними представниками народу

Мірою активності самих громадян і взаємовідносина-

ми між виборцями (електоратом) та обраними до органів держав-

ної влади представниками народу визначається й характер впли-

ву на державну політику і державне управління. Iсторично

склалися дві основні концепції політичної участі та взаємовідно-

син між виборцями (електоратом) і обраними представниками

народу. В основі першої концепції — ідеї Жан-Жака Руссо про

ототожнення інтересів правителів і тих, які підкорені. Заперечу-

262

ються принципи представників інтересів простолюду: «волю на-

роду не можна представляти». Концепція реалізується в системі

Рад народних депутатів, в якій депутати виступають лише пере-

давачами жорстких наказів для формування загальнонародної

волі. В основі другої концепції лежать висловлені Едмундом Бьо-

рком положення про те, що політик, який обирається до парла-

менту, є вищим за своєю інтелектуальністю та компетенцією,

аніж середній виборець округу, який не може написати накази на

всі випадки життя. Крім того, виборець може формувати накази,

що стосуються тільки певного регіону, а політик у парламенті

повинен виходити з інтересів народу, країни, повинен знаходити

той ступінь поєднання інтересів регіону і країни, який вважає за

необхідний у конкретній ситуації. Природно, між представника-

ми народу і тими, кого вони представляють, встановлюються пе-

вні стосунки, засновані на повноваженнях і на довір’ї.

Iснують також два основних підходи стосовно бажаних масшта-

бів політичної участі. Прихильники демократичної політичної учас-

ті на виборах вважають, що це надійний шлях розширення законно-

сті політичної влади, усунення насилля при вирішенні політичних

проблем та надійний засіб вкласти у певні відповідні межі процес

конкуренції між різними політичними партіями. Прихильники ж

демократичної обраності бачать у надмірному поширенні політич-

ної участі загрозу демократичним інститутам, вважають, що полі-

тичну участь потрібно звести до мінімуму, щоб зберегти важелі

прийняття рішень у руках тих, хто більше та повніше проінформо-

ваний і ефективно підтримує демократичні цінності.

Роль та функції виборів до органів влади

Вибори — спосіб існування демократії, спосіб зміни

еліт, що правлять, передачі влади від одних людей до інших мир-

ним шляхом, через волевиявлення народу. Iснують загальнонаціо-

нальні президентські та парламентські вибори, вибори до органів

місцевого самоуправління, до законодавчих зборів штатів або

аналогічних адміністративно-територіальних одиниць, а також

вибори деяких місцевих посадових осіб (суддів, присяжних, ше-

рифів та ін.). Люди висувають зі свого оточення представників,

які користуються їх довірою, і самохіть, добровільно передають

їм частину своїх прав вирішувати громадські проблеми. Влада,

обрана самими людьми, є легітимною, визнаною населенням, а

вибори виступають інструментом легітимації влади. Вибори —

форма контролю мас за правлячою елітою. Якщо влада не вира-

263

жає інтересів виборців, то вибори дадуть можливість змінити її,

привести до влади опозицію, яка йде на вибори з критикою існу-

ючого уряду та ладу. Але й сам уряд, під натиском виборців, та-

кож може змінити політичний курс та ін. Природно, вибори ефе-

ктивні тоді, коли в державі діє виборче право як система законів,

регулююча процедуру виборів, а також існує громадянське сус-

пільство як сукупність недержавних утворень, сприятлива реалі-

зація інтересів громадян (політичні партії, профспілки, клуби ви-

борців та ін.).

Регламентується процедура виборів виборчим правом. Вибор-

че право — сукупність юридичних норм, що регулюють участь

громадян у виборах представницьких органів влади, організацій і

проведення виборів, взаємовідносини між виборцями та пред-

ставницькими установами, порядок відкликання депутатів. В

основу сучасного виборчого права покладено принципи загаль-

них, прямих, таємних та рівних виборів. Це допускає, що всі пов-

нолітні громадяни держави, незалежно від статі, раси, національ-

ності, віку, релігії, місця проживання, напряму обирають усю

вертикаль влади. Голосування — таємне, тобто ніхто без відома

самого громадянина не має права знати, за кого він голосував.

Виборці мають рівну кількість голосів. Кількість виборців у кож-

ному виборчому окрузі повинна бути приблизно рівною. Але ма-

ніпулювання з виборчими округами характерне для багатьох

країн. Розрізняють активне та пасивне виборче право. Активне

виборче право — це право громадянина обирати, особисто брати

участь у виборах представницьких установ та посадових осіб. У

сучасних умовах скасовані всілякі станові, майнові, освітні, расо-

во-національні та інші обмеження — цензи, і коло осіб, які кори-

стуються виборчими правами, надто широке. Але в ряді країн

Європи, США, Азії, Латинської Америки деякі цензи все ще збе-

реглися. Пасивне виборче право — це право бути обраним, вста-

новлене законом право громадянина бути кандидатом до урядо-

вих органів тощо.

У кожній країні певна система представництва закріплює ви-

борче право. Виборча система — сукупність встановлених зако-

ном правил, принципів та прийомів, за допомогою яких визнача-

ються результати голосувань та розподіляються депутатські

місця. У взаємозв’язках з формою правління, політичною культу-

рою, природою політичних партій здійснюється функціонування

моделі виборчої системи. В міру того, як змінюються соціальні і

політичні інститути суспільства та держави, виборчі закони пере-

стають відповідати меті. Тому не випадково виборчі системи змі-

264

нюються в умовах великих суспільних змін та перетворень. Так,

змінилася виборча система в Росії, країнах Прибалтики, Білорусі,

Молдові, в незалежних державах Середньої Азії, йдуть реформи

виборчих систем у країнах Європи, Латинської Америки. Вибір

тієї чи іншої виборчої системи тягне вагомі зміни в розташуванні

політичних сил. Так, у Франції виборчий закон став об’єктом за-

гостреної політичної боротьби і декілька разів істотно змінював-

ся в залежності від співвідношення політичних сил. У США ви-

борча система відповідає характеру того розподілу, що склався

між основними тенденціями, партіями і сприяє його збереженню

і навіть поглибленню. Реформується виборча система і в Україні.

Зрозуміло, в кожній країні виборча система створюється в залеж-

ності від того, як розуміються інтереси політичних партій та сус-

пільства, якими є політичні традиції і культура. Адже до непе-

редбачених наслідків, дестабілізації політичного життя завжди

може привести порушення балансу політичних сил у стабільному

суспільстві.

У сучасному світі існує безліч виборчих систем, але з їх різ-

номанітності виділяються три типи: мажоритарна, пропорційна

та змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає принцип більшо-

сті при визначенні результатів голосування (фр. majorie — біль-

шість). Кандидат до представницьких органів вважається обра-

ним, якщо на виборах одержав встановлену більшість голосів

виборців. Iснують два різновиди мажоритарної системи: абсолю-

тної більшості та відносної більшості.

На виборах за мажоритарною системою абсолютної більшо-

сті обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну біль-

шість голосів — 50 відсотків плюс один голос. Але не завжди

вдається комусь із кандидатів зібрати більше половини голосів у

першому турі, тому потрібно проводити другий тур виборів. Така

практика склалася, наприклад, у Франції, де до другого туру до-

пускаються всі кандидати з першого туру, за винятком осіб, які

зібрали менше 12,5 % голосів. Обраним у другому турі вважаєть-

ся той, хто набрав більше голосів, аніж будь-хто із суперників.

Раніше в Україні, на відміну від Франції, до другого туру, якщо

перший тур безрезультатний, виходило два кандидата, які набра-

ли найбільшу кількість голосів. Обраним вважався той, хто отри-

мав більше число голосів за умови, що кількість голосів, поданих

за кандидата, більше числа голосів, поданих проти. Щоб вибори

вважалися дійсними, в них повинно взяти участь не менше 50 %

виборців, що зареєструвалися в окрузі. Вибори за мажоритарною

265

системою абсолютної більшості сприяють формуванню відносно

стабільних партійних блоків, виключаючи вплив нечисленних,

роздроблених партій. Так, у Франції, де така система застосову-

ється з невеликою перервою понад 30 років, налічується більше

восьми партій, що реально претендують на голоси виборців.

На виборах за мажоритарною системою відносної більшості

(плюральній виборчій системі) кандидату для перемоги досить

набрати більше голосів, аніж будь-кому з його конкурентів, і не

обов’язково більше половини виборчого округу, як правило, од-

номандатного, тобто від кожного округу обирається лише один

депутат. Якщо ж громадянин зумів досягти висунення тільки

своєї кандидатури, то автоматично стає депутатом без проведен-

ня голосування. Мажоритарна система відносної більшості вико-

ристовується у Великобританії та країнах, які колись знаходили-

ся під її впливом, у тому числі і в США. Так, територія США

поділена на 435 округів за обранням депутатів Конгресу. В кож-

ному окрузі громадяни обирають одного депутата до нижньої па-

лати (Палати представників), що має дістати просту більшість

голосів. Голоси, подані за кандидатів, які програли, не врахову-

ються і не впливають на розподіл місць у Конгресі.

Пропорційна виборча система. Від мажоритарної системи

пропорційна відрізняється тим, що будується не за принципами

більшості, а за принципами пропорційності між отриманими го-

лосами і завойованими мандатами. У відповідності до числа по-

даних голосів, депутатські мандати розподіляються не між окре-

мими кандидатами, а між політичними партіями та політичними

блоками. Від виборчого округу обирається не один, а декілька

депутатів парламенту. Виборці голосують за партійні списки, фа-

ктично ж, за ту чи іншу програму. Звичайно, політичні партії на-

магаються включати до списків людей, найбільш відомих, авто-

ритетних, але сам принцип не змінюється. Партійні списки

бувають різноманітні: частина країн (Iспанія, Греція, Португалія,

Iзраїль, Коста-Ріка) дотримуються правил закритих або жорстких

списків. Виборці мають право обирати лише одну партію, прого-

лосувавши за список. Якщо, наприклад, у списку 225 кандидатур,

а партія виграла 10 місць, то депутатами стануть десять перших

кандидатів списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти.

У ряді країн застосовується інший варіант — система відкритих

списків. У ряді країн із пропорційною системою діє так званий

виборчий поріг. Для того, щоб бути представленою в парламенті,

політична партія повинна одержати не менше певного відсотка

голосів виборців, подолати певний бар’єр. В Україні, Росії, Німе-

266

ччині (змішані системи), Iталії виборчий бар’єр — 5 відсотків, в

Угорщині, Болгарії — 4 відсотки, у Туреччині — 10 відсотків та

ін. Політичні партії, що не подолали бар’єр, не отримують жод-

ного місця в парламенті.

Змішана система представництва об’єднує елементи мажо-

ритарної та пропорційної систем. Від характеру сполучення в

змішаній системі мажоритарних та пропорційних елементів за-

лежить ступінь дієздатності органу державної влади, обраного за

змішаною системою. За змішаною системою проходять вибори

в Україні, Росії, Німеччині та ін. Так, в Україні половина депута-

тів Верховної Ради обирається за мажоритарною системою від-

носної більшості, інша — за пропорційною (за партійними спис-

ками) із застосуванням виборчого бар’єру — 4 відсотки. Кожний

виборець має два голоси: один голос віддає за кандидата, що

обирається за мажоритарною системою, а другий — за партійний

список. Підрахунки голосів проводяться роздільно. Представниц-

тво будь-якої політичної партії складається з кількості мажорита-

рних та пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур.

Виборчий бар’єр — 4 відсотки — не дасть можливості дрібним

партіям завоювати місця у Верховній Раді. При такій системі бі-

льшість мандатів отримують великі політичні партії. Це дозволяє

формувати стабільний уряд.

Зрозуміло, вибори відіграють основну роль у формуванні

державних органів, у функціонуванні політичної системи. По-

перше, вибори, як політичний інститут, що складає важливий

компонент політичного процесу, дозволяють громадянам, соціа-

льним спільностям сформувати вимоги, відповідні реальним або

уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям полі-

тичних лідерів, що задовольняють сподівання більшості населен-

ня. По-друге, голосування є одним з основних механізмів

розв’язання різних політичних конфліктів. Адже на виборах до-

пускається мирна конкуренція інтересів різних соціальних спіль-

ностей, соціальних верств та груп. Хоча інтереси спочатку і мо-

жуть суттєво розходитись, все ж передвиборне змагання змушує

діаметрально протилежні позиції або частково схожі трансфор-

муватися в помірні тому, що тяжко завоювати довіру та підтрим-

ку більшості населення. По-третє, вибори — надійний засіб за-

конності політичного режиму. Вибори сприяють формуванню й

утворенню населенням політичних партій, клубів виборців тощо

з метою відстоювання інтересів їх членів і завдяки цьому — об-

меженню бази різних екстремістських лівих та правих рухів.

Конкуренція партійних систем створює для кожної політичної

267

партії різноманітні канали для поширення політичної інформації

і сприяє посиленню інтеграції існуючого політичного режиму.

I, по-четверте, засобами політичної соціалізації виступають ви-

бори, зважаючи на те, що загальне виборче право, створення пе-

редвиборних асоціацій, використання засобів масової інформації

для пропаганди передвиборних програм політичних партій і пла-

тформ кандидатів сприяють політичній освіті виборців та актив-

ному включенню їх об’єднань до політичного процесу.

Проте суто позитивні функції політичного процесу здійсню-

ються не завжди. В суспільстві, де розгортаються процеси демок-

ратизації, де існує нестійка соціальна структура, відсутня стабі-

льна політична культура, для маргінальних шарів створюються

широкі можливості впливати на політику, можуть загальмувати-

ся політичні реформи. Це, по-перше, пояснюється тим, що в умо-

вах переваги маргінальних верств з традиційними цінностями,

орієнтаціями консерватизм може переважати над реформами че-

рез демократично прийняті реформи. I, по-друге, відсутність за-

гальновизнаних політичних інститутів, ціннісний розкол означає,

що голосування із засобу вирішення конфліктів перетворюється

на їх джерело, тому що вибори або референдуми посилюють по-

ляризацію протиборствуючих сил. Спираючись на ці аргументи,

прихильники демократичного елітизму бачать у надмірному по-

ширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам,

вважаючи за необхідне звести до мінімуму політичну участь і за-

вдяки цьому зберегти інструменти прийняття рішень у тих, хто

краще інформований і поділяє демократичні цінності.

Причини пасивності в політичному житті

Звичайно, активність та інтерес до політики виявляє в

суспільстві меншість людей. Для багатьох політичних систем ха-

рактерні пасивність та політична байдужість людей до політики.

Iснують навіть декілька груп людей, які самохіть, добровільно

відмовились від участі в політичному житті. Залучення людей до

власних проблем, намагання зробити професійну кар’єру, захоп-

лення богемним життям або субкультурою (молодіжною, релі-

гійною та ін.) викликає у них апатію, байдужість до політики. Є

ще так звані відчужені від політики люди, тобто ті, хто вважає,

що політика відмовилася від них, вони вірять, що незалежно від

того, будуть вони голосувати чи ні, політичні рішення однаково

будуть прийматися. Такі люди не бачать і будь-яких відмінностей

між політичними партіями чи кандидатами на виборах. Ці люди

268

вважають, що політика — доля обраної знаті, а звичайній людині

будь-якої користі участь у політичному житті не дасть. Відчужені

люди, на відміну від апатичних, байдужих, не просто пасивні, а за-

перечують навіть політичну систему і можуть бути втягнуті до різ-

них екстремістських рухів під впливом емоцій, сліпо піти на різні

вчинки та ін. Ще є частина людей, яка втратила віру у власні мож-

ливості, мету, соціальні корені, ідентичність з будь-якою соціаль-

ною групою тощо. Такі люди можуть відчувати власну безцільність

і неспроможність, втрачають сенс самого життя, вважаючи, що со-

ціальні зміни непередбачені і ніхто не здатний відгукнутися на їх

потреби тощо, відчуваючи власне відхилення. Є й зовсім інша гру-

па людей, які відмовляються від участі у політичному житті через

втрату довір’я до правосуддя, законності, стабільності політичної

системи, справедливості політичних рішень тощо, вважаючи, що і

без них усе здійсниться. Але в період депресій такі люди можуть

активно включатися до політичного процесу.

Звичайно ж, на участь або неучасть у політичному житті, ак-

тивність, пасивність тощо, по-різному впливають і соціальні фак-

тори: освіта, соціально-економічний статус, вік, стать (чоловіки

більш активні, аніж жінки), постійне місце проживання тощо.

Практика показує, що найпростіші форми політичної участі, по-

літичні вибори, активізуються звичайною політичною грамотніс-

тю (газетна начитаність), не порушуючи глибин світогляду осо-

бистості тощо; впливати на прийняття та реалізацію політичних

рішень — є сенс і мета участі в політичному процесі.

Організація політичної діяльності

Одним із невід’ємних складових елементів демократії є

організація політичної діяльності інститутів і окремих особис-

тостей, що здійснюють владні чи політико-організаційні функ-

ції. В сучасних умовах політична діяльність виявляється в двох

формах демократії: представницької, тобто парламентської, й

безпосередньої.

На відміну від представницької демократії, представництво в

політичній діяльності — одна з форм її організації. Основне дже-

рело представницької політичної діяльності закладене у волеви-

явленні народу, який у різних типах виборчої системи обирає

своїх представників до державних структур, насамперед, до ор-

ганів влади всіх рівнів, що поділяються на законодавчі, виконавчі

і судові. У політичній діяльності в Україні найбільш професійне

представництво в державних органах законодавчої влади закріп-

269

лене за Верховною Радою, де політична участь здійснюється у

формі розробки й прийняття законодавчих актів. Представництво

у політичній діяльності на рівні законодавчих органів — специ-

фічне. Специфічність полягає у відомих суперечностях між полі-

тичними функціями членів парламенту, загальнонародного органу,

і інтересами виборців, які обирають того або іншого парламентаря,

який часто викликає у них незадоволення. Це закономірно тому,

що відображає суперечності суспільного розвитку. Тим-то вища

політична мудрість полягає в намаганні по можливості зняти су-

перечності, розробити й прийняти такі закони, які б максимально

враховували інтереси народу і населення певного виборчого окру-

гу. Особлива відповідальність представників народу — депутатів

Верховної Ради — полягає в тому, що Верховна Рада приймає ви-

щі законодавчі, правові акти, що складають основу правового за-

безпечення життєдіяльності всіх верств суспільства, а також вико-

навчої та судової влади. Тому безпомилковість діяльності депу-

татів — це оптимальне забезпечення життєдіяльності всіх владних

структур і задоволення інтересів населення.

Важливою обставиною ефективного політичного представни-

цтва в системі політичної діяльності є тимчасовий фактор реалі-

зації інтересів народу. Загострене усвідомлення інтересів народу

у період криз часто не враховує реальних можливостей матеріа-

льного та духовного виробництва в країні. Виникає бажання за-

довольнити їх будь-якою ціною, незважаючи на наявність ресур-

сів. Такі суперечності викликають перебої в представницькій

політичній діяльності. Широкі маси повністю пов’язують рівень

життя народу, стан країни з рівнем управління, політичною дія-

льністю державних і партійних структур. Iдеалом суспільства

стає вдосконалення організації життєдіяльності. Та чимось дру-

горядним для багатьох стає систематична, високоефективна тру-

дова діяльність мільйонів громадян у сфері матеріального та ду-

ховного виробництва. Це і вважається панацеєю від усіх лих

вдосконалення політичної діяльності. Тому-то одним із факторів

стабілізації політичної обстановки і є точне визначення можли-

востей рівня ефективності політичної діяльності. Зрозуміло, що

представництво в політичній діяльності на нижніх місцевих рів-

нях політичної організації суспільства багато в чому за своїм

значенням та ефективністю подібне до вищої державної політич-

ної діяльності, хоча масштаби та обсяг інтересів обмежені.

Другою важливою формою політичної діяльності є партійна. У

відповідності з Конституцією, в Україні функціонують понад 30

політичних партій. Характер політичної діяльності політичних

270

партій, її організаційні форми повинні відповідати демократичним

нормам політичного життя в Україні. Тому-то партійці працюють,

керуючись не лише програмою та статутом політичної партії, але й

правовими нормами, що лежать в основі життєдіяльності всього

населення країни. Більш того, правові норми в Україні мають вер-

ховенство над партійними. Власний зміст діяльності будь-якого

політичного інституту може бути результатом лише волевиявлен-

ня народу, що наділяє його владою через пряму участь у демокра-

тичних виборах, організованих на основі загального, рівного і тає-

много голосування. Партійна діяльність тієї чи іншої політичної

партії полягає в розробці теоретичних основ організації життєдія-

льності народу, в пропаганді та роз’ясненні мети і засобів політич-

ної боротьби, а також в організації мас до їх реалізації. Переко-

нання мас у правильності ідей і засобів їх реалізації є вищою

метою політичної діяльності будь-якої легальної партії, що стоїть

біля керма управління. Якщо мети досягнуто і маси переконані в

реальності та прогресивності ідей, то політична партія розгортає

боротьбу за завоювання влади, а, оволодівши владою, кожний пар-

тієць наділяється більш високою відповідальністю за задоволення

інтересів та потреб населення. Можливі ситуації, коли сама полі-

тична партія вважає діяльність свого представника в державних

структурах не відповідною інтересам народу, то в таких випадках

рішення приймає не урядова партія, а державний орган (в США,

Канаді та ін. країнах — судові органи), тому-то в багатьох країнах

політичні партії не прагнуть самі до керівництва країною, а бо-

рються за державну владу і в цьому вбачають вищий організацій-

но-політичний зміст своєї передвиборної діяльності.

Відомо, що політичні партії досягають влади різними методами і

шляхами: парламентською та непарламентською формами. Якщо

парламентська форма завоювання влади політичною партією —

ознака високого розвитку демократії, то непарламентський шлях —

шлях революційного або реакційного насильства. I парламентський,

і непарламентський шляхи завоювання влади приводять до того, що

політична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени

якої обираються народом на певні урядові пости). Тому диктатура

політичної партії — це антидемократичне, антинародне явище.

Стратегія і тактика в політиці

Політичне керівництво соціальними спільностями і

масами, що передбачає збір і опис емпіричної інформації, на базі

якої визначаються розташування та співвідношення соціально-