Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

281

виступати і в альтернативній офіційній політичній формі (пара-

зитування мафіозних структур на державних інститутах влади

тощо), і в неальтернативній формі, коли вища влада певних ін-

ститутів офіційно не афішується, але зізнається. Така ситуація —

досить типова.

Сучасний історичний період характеризується найбільш глибо-

кою і всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних

режимів у різноманітних регіонах світу. У деяких країнах демок-

ратичні домагання маскуються в авторитарну практику, в інших

відбувається справжній рух у бік демократії. Iнколи насильство

покликане нейтралізувати сповзання суспільства до повного краху

і стану, близького до анархії. Для того, щоб оцінити неоднозначні

зміни, що відбуваються в політичних системах, необхідна теоре-

тична основа для порівняльного аналізу, здатного узагальнити на-

йширшу різноманітність політичних систем. Політичний розви-

ток — це зростання спроможності політичної системи.

ІТЕРАТУРА

Вахромеев А. А., Дерябина М. А., Языкова А.А. Страны Вос-

точной Европы: время кардинальних перемен. — М., 1990.

Власть. Очерки современной политической философии За-

пада. — М., 1989.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М.,

1990.

Салмін А. М. Політичний процес і демократія // Полис. —

1993. — № 3.

Основы политической науки. Учебное пособие / Под ред.

проф. В. П. Пугачева. — ч. I і ч. II. — М., 1993.

Булан А. П., Ситник О. I. Проблеми становлення та розвитку

демократії в сучасній Україні // Політологічний вісник. —

ч. 3. — К., 1993.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ В чому суть політичного процесу? Які існують типи по-

літичного процесу?

♦ Форми та умови прояву політичного процесу.

♦ Що таке політична участь? Види політичної участі.

♦ У чому причини неучасті деякої частини людей у полі-

тичному житті в сучасних умовах в Україні?

♦ У чому суть стратегії і тактики в політиці?

♦ У чому суть політичної стабільності?

♦ Які перспективи розвитку політичного процесу?

282

ЛЮДИНА I ПОЛIТИКА

1. ОСОБА В ПОЛІТИЦІ

Політичне буття особи

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспі-

льстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей

в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особис-

тості виступають державні та громадські інститути, ідеології

та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та

економічні умови, де протікає все життя людини. I важко уяви-

ти, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий

порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міц-

них демократичних системах, схиляються до думки, що вони не

самі вирішують, а лідери, керівники і взагалі «начальники» воло-

діють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати

нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну

політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або

змінити її, має приєднаться до соціальної групи, політичної партії

або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її влас-

ними. I в сучасному складному світі здається неможливою така

політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута

суто індивідуальним буттям особи.

Політику творять люди, її суб’єкти. Це різноманітні соціальні

спільності та сфери, суспільно-політичні об’єднання та організа-

ції, індивіди — первинні, вихідні політичні суб’єкти. Саме інди-

віди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні

партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще

в Давній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики по-

винна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільс-

тво не може складатися з людей, яких переслідують страх та не-

впевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з

економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задо-

волення потреб людин, на її всебічний розвиток. Чи залежить

економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає лю-

дина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробниц-

тві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, заці-

кавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні відносини,

що розвиваються і діють в суспільстві, залежать безпосередньо

283

від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і

забезпечити життя, побут, умови праці тощо. Розвиток політич-

ної системи, самоуправління дуже відчутно залежить від полі-

тичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична куль-

тура демократизму включає організованість, свідому дисципліну

та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демо-

кратичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає

здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми

формування сучасної особи — ідейно та морально підготовленої,

із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і

відповідальним ставленням до справи.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біо-

соціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх

суспільних відносин». Людина — істота суспільна, політична і

розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина — інди-

від — є особою. Проте людина, особа, індивід — поняття не тото-

жні. В різних філософських системах проблема людини розгляда-

лася по-різному. Французький філософ Жюльєн Леметрі визначав,

що людина — машина. Людина настільки складна машина, що по-

вністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після —да-

ти точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що лю-

дина — матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати,

мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Адріан Гельве-

цій говорив: людина, витвір природи, існує в природі, підпорядко-

вана її законам. Філософ Iммануїл Кант писав: «Найголовніший

предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це лю-

дина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які насе-

ляють планету, складають єдиний біологічний тип homo sapiens —

людина розумна. Людина — гранично загальне поняття для визна-

чення суб’єкта історичної діяльності та пізнання.

Iндивід як особа — це не просто біологічна, але й соціальна

істота. I якщо в античних концепціях людину розглядали як здат-

ного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, «людина

є суспільна істота». Тому будь-який прояв її життя — навіть як-

що і не виступає в безпосередній формі колективного, що здійс-

нюється спільно з іншими, — прояв і утвердження суспільного

життя. Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності

всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди за-

даної людської сутності: зі зміною суспільних відносин зміню-

ється і її зміст. Iндивід — означає те, що кожна людина індивіду-

альна в усіх іпостасях розвитку: біологічній і духовній. Поняття

індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

284

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини, її конк-

ретно-історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть

окремої особи складають не її борода, не її кров, не її абстрактна

фізична природа, а її соціальна якість; людську суть не можна

виявити ані через самосвідомість, ані через біологічні характери-

стики. Особа має суспільно-історичну суть». Особа, природно,

втілює зміст тих суспільних відносин, з якими пов’язане життя

людини і які людина підтримує та стверджує усією своєю життє-

діяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне сере-

довище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попе-

редніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи

слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина — це

сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що ус-

падкувалися, які відрізняють її від усіх інших тварин, а людей

один від одного і не включають конкретно-історичних соціаль-

них характеристик, то особа — це втілення конкретно-

історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині інди-

відуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту,

здібностей роблять її неповторною серед інших людей. Отже,

важливо не обмежуватися лише соціальним тлумаченням сутнос-

ті особи, а підходити до аналізу сутності особи конкретно-

історично. Людина належить до тих чи інших соціальних, націо-

нальних, професійних спільностей, виступає носієм певних інте-

ресів. Звичайно ж, особа не лише продукт, об’єкт, але й суб’єкт

суспільних відносин. Особа — це людина, яка втілює конкретно

історичні-суспільні відносини, впливає на них в міру своїх сил та

здібностей і в залежності від становища, яке займає в суспільс-

тві. Соціальний статус особи — це місце особи в системі суспі-

льних відносин, у ставленні до інших індивідів і до соціальних

груп, сукупність її соціальних функцій, а також її оцінка та са-

мооцінка, тобто розуміння людиною своєї соціальної значимос-

ті. Соціальний статус особи характеризується економічними,

професійними та іншими ознаками. Визначаючи соціальний ста-

тус особи, доцільно відмежуватися від ролевої концепції особи,

що, по суті, зводить становище особи до ситуації актора, якому

заздалегідь прописаний хід дій. В одній із п’єс Уільям Шекспір

писав: «Весь світ — театр. У ньому жінки та чоловіки — усі ак-

тори. У них є входи, виходи. I кожний не одну грає роль. Сім дій

у п’єсі тій. Дитина, школяр, підліток, коханець, солдат, суддя, ді-

дусь...». Особисте, суб’єктивне тут може проявитися тільки в

методі виконання ролей. Люди — й автори, і діючі особи їх влас-

ної драми. Природно, соціальний статус особи залежить не лише

285

від матеріальних, соціальних та духовних умов, але й від того,

наскільки ці умови засвоєні особою, від її культури, від її актив-

ності тощо. Особа несе в собі риси цивілізації, способу виробни-

цтва та способу життя.

Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які про-

стежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Пе-

рший тип — діячі — мисливці та риболови, воїни і ремісники,

землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги,

менеджери і бізнесмени та ін. Для таких осіб головне — активні

дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі

особи горять на роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо

її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму

привів до культивування саме такої особи — активної, яка має

собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру

своєї відповідальності за себе, сім’ю, народ. Другий тип — муд-

реці, мислителі — люди, які, за висловом Піфагора, приходять у

світ не для того, щоб змагатися і торгувати (як на Олімпійських

іграх), а дивитись і розмірковувати. Образ мудреця, мислителя,

що втілює традиції сім’ї, роду й історичну пам’ять (літописи),

завжди користувався величезним авторитетом. Багато великих

мудреців і пророків — Будда і Заратустра, Моїсей і Піфагор, Со-

ломон і Лаоцзи, Конфуцій і Махавіра Джіна та ін. вважались або

посланцями богів, або обожнювались, вважались святими. Тре-

тій тип — люди почуттів та емоцій, які гостро відчувають, як

«тріщина світу» (Генріх Гейне) проходить через їх серця. Це дія-

чі літератури та мистецтва, геніальні прозріння яких часто випе-

реджають найсміливіші наукові прогнози і пророкування мудре-

ців. Відомо, що поет Андрій Бєлий ще в 1921 році написав вірші,

де згадувалась атомна бомба, а поет Олександр Блок чув музику

революції задовго до її початку. I таких прикладів багато. Четве-

ртий тип — гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесе-

ним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ні-

би відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання,

їх сила — у вірі в своє призначення, в любові до людей і всього

живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя

милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альберт Швейцер, лікар-

гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза,

філософ Анрі Дюнан та ін.). В основних культурах та цивілізаці-

ях планети склались певні типи особи, які відображають особли-

вості Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Становлення особи йшло

через етапи свідомості, почуття страху і сорому (античні суспіль-

ства), любові до Бога, гріховності Людини, корпоративної моралі

286

(феодальний світ) і, нарешті, утвердження самоцінності людської

індивідуальності (сучасні суспільства).

Соціальна діяльність людини — головний рушій суспільного

розвитку. В характері її діяльності, спрямованості, активності,

змістовності та результативності відбивається суть того чи іншо-

го суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, іс-

торичні перспективи. Самореалізація людини можлива тільки че-

рез державу. Звідси, сильна держава — добро для громадян. Все,

що сприяє її зміцненню, відповідає інтересам суспільства і є ви-

рішальним гарантом свободи. Ще Демокріт підкреслював, що в

державі представлене загальне добро й справедливість. Iнтереси

держави — над усе. Піклування громадян повинно бути спрямо-

ване на найкращий устрій держави. Георг Гегель відзначав, що

особа чогось варта тільки тому, що є часткою держави. Якщо ж

особа перебуває в гармонії з метою держави, то вона вільна, тому

що держава — вища форма і втілення свободи. Гегель підкрес-

лював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні

обов’язків перед державою. Виходячи з діалектики двох типів

влади, природної, ірраціональної, стихійної, що базується на гру-

бій силі, і державної — розумної, організуючої і впорядкованої,

яка підносить суспільство над біологічністю людини, філософ

Нікколо Макіавеллі вважав, що зміцнення держави та її влади,

яка втілює все розумне в людині, є важливим фактором, і що для

зміцнення держави та її влади усі засоби добрі, аж до найвищих

злочинів проти людини. Виходячи з гуманності, в основі різно-

манітних елітарних концепцій співвідношення цінностей людини

й політики лежить необхідність наявності компетентної влади

меншості над більшістю, як умови нормального функціонування

соціуму. Сама ж людина — пасивний суб’єкт управління, має

підкорятися, слухатись еліти через її більшу компетентність. Але

ряд політологів (Роберт Даль, Віль Корнхаузер, Йозеф Шумпе-

тер) розглядають зростаючу участь громадян у політиці супереч-

ною природі особи, проголошуючи взагалі «політику для політи-

ків». Iснують також інші погляди, концепції, в основі яких

лежить певність у владній суверенності особи, впевненість, що її

самореалізація не в державі, а в жертвуванні заради влади.

Держава, влада покликані забезпечити стан, зовсім відповідний

природі людини, а звідси вимагається удосконалення політичної

структури суспільства, а не людини. Цінність держави, говорив

англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю

її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити

своїх підданих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного

287

боку, сприяти загальному духовному розвитку суспільства, а з ін-

шого, — організувати вже існуюче моральне та інтелектуальне ба-

гатство. Єдине правління, що може повністю задовольнити всі го-

стрі потреби соціальної держави, — це те правління, в якому

беруть участь усі люди, будь-яка участь яких, навіть найменша су-

спільна функція, корисна; така участь має збільшуватися настіль-

ки, наскільки дозволяє суспільство. Саме така філософія грома-

дянського суспільства та політичної свободи виходить з того, що

підпорядкованість індивідів державі, владі є засобом обмеження

негативної свободи і всілякого розвитку свободи політичної.

Політична свобода, самовизначення особи стосовно держави та

влади, її законів, зумовлюють раціоналізм політичного життя,

забезпечують громадянський правопорядок. Але особисту свободу

в тій чи іншій формі обмежують властиві державі порядок та орга-

нізація. Філософ Карл Ясперс відзначав, що абсолютної політич-

ної, як і будь-якої іншої соціальної, свободи бути не може. Полі-

тична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію

прийняті в державі закони. Зрозуміло, що той чи інший закон

означає відмову або примушення до відмови особи від деякої час-

тини її прав. Особиста свобода є тканина, з якої шиється будь-який

соціальний одяг. Запас такої тканини не може бути невичерпним:

вона витрачається і не оновлюється. Виходячи із самоцінності

особистості, представницька демократія і політичний плюралізм,

поділ влади, взагалі все те, що характеризує ліберально-

демократичні режими, покликане забезпечити оптимальне стано-

вище між межами суспільства. Є й доктрини, що проголошують

свободу особи. Особа і держава несумісні тому, що держава зі всі-

ма її інститутами та владними структурами є зло. I тому-то держа-

ва має бути знищена відразу ж після звершення соціальної рево-

люції, говорив Михайло Бакунін, інакше революція загине.

Небезпечна і влада одних тільки представників народу, тому що,

ставши правителями, вони перестають бути робітниками і почи-

нають дивитися на весь чорноробочий люд з висоти державності і

представлятимуть уже не народ, а себе і свої прагнення до управ-

ління народом. З таких позицій представницька система та інші

основи ліберальної демократії вважаються антидемократичними.

Поняття суб’єкти політики

Що таке суб’єкти політики, суб’єкти влади? У повсяк-

денному житті політичні відносини знаходять відображення у по-

літиці як способі взаємовідносин різних соціальних спільностей,

класів, соціальних верств, націй та відстоювання своїх інтересів і

288

задоволення потреб за допомогою різноманітних засобів, серед

яких важливу роль відіграє влада. Різноманітні соціальні спільно-

сті, соціальні верстви, класи, нації, професійні, політичні

об’єднання, індивіди тощо виступають суб’єктами політичних

відносин, суб’єктами влади. Суб’єкти політики — це індивіди і со-

ціальні верстви й спільності, а також організації, об’єднання, без-

посередньо більш-менш свідомі, що беруть участь у політичній ді-

яльності. В залежності від усвідомленості та міри участі в

політичній діяльності, американський політолог Габріель Алмонд

виділяє три групи суб’єктів політики. По-перше, суб’єкти, учасни-

ки політики (партиципанти), які ясно усвідомлюють свою мету і

шляхи її реалізації та інституціональні механізми, які вони вико-

ристовують (політичні партії, політичні рухи тощо.). По-друге,

суб’єкти політики, які спонукають до турботи про реалізацію

своїх безпосередніх, місцевих, повсякденних інтересів і які не усві-

домлюють політичних наслідків своєї участі, своєї політичної ролі

(парохальні). По-третє, суб’єкти політики — піддані, які розумі-

ють свою політичну роль і призначення, але не бачать спроможно-

сті виходу за межі, самостійного впливу на політичне життя.

Досить різноманітна і сама класифікація суб’єктів політики.

Найбільшим поширений є поділ суб’єктів політики на два основ-

них типи: соціальний та інституціональний.

Соціальний — охоплює індивідів та різні соціальні верстви, у

тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін. Сюди нале-

жать і особа, професійні групи, нації, класи, еліти тощо.

Iнституціональний — включає державу, політичні партії,

професійні спілки, політичні рухи, інституціоналізовані спілки,

групи інтересів тощо. Кожний із політичних інститутів здійснює

певний вид політичної діяльності і включає до неї спільність, со-

ціальну групу, верству тощо. У процесі інституціоналізації сти-

хійні та нестійкі форми політичної діяльності набувають визна-

ченості, а також спроможності до саморегулювання.

Iнколи виділяється і третій тип — функціональний, що охоп-

лює соціальні інститути (церква, університети, корпорації, спор-

тивні асоціації, добровільні товариства), призначені для реаліза-

ції здебільшого неполітичних завдань, проблем, хоча насправді

помітно, а іноді і надто вагомо впливають на політику.

Основи діяльності людини, особи в політичному житті визна-

чені необхідністю задоволення політичних потреб: участі у фор-

муванні та вдосконаленні політичних структур, політичної сис-

теми суспільства, в діяльності політичних партій, різних

суспільних формувань тощо.

289

Основні критерії активності людини

Особа, індивід є первинний суб’єкт політики. Ще в да-

внині філософ Протагор відзначав, що «людина є міра всіх ре-

чей». Мірою політики, рушійним початком політичної активно-

сті політичних партій, політичних рухів, класів, націй тощо є

сама особа, її інтереси, ціннісні орієнтації й мета. У політичній

науці проблема особи має три основні аспекти. По-перше, особи-

стість втілює індивідуальні, психіко-фізіологічні (емоційні, інте-

лектуальні та ін.) особливості людини, її специфічні звички, цін-

нісні орієнтації, стиль поведінки тощо. Від індивідуальних

особливостей часто залежить велика політика. По-друге, особис-

тість є представник соціальної спільності, соціальної верстви,

групи (статусної, професійної, соціально-етнічної, класової, елі-

ти, мас та ін.), а також особистості-виконавця певної політичної

ролі: виборця, члена політичної партії, парламенту та ін. Такий

підхід до особистості розчиняє її в більш великих соціальних фо-

рмуваннях або ж певних її ролях і не дає можливості відбити ав-

тономно активність індивіда — специфічного суб’єкта політики.

По-третє, особа — відносно самостійна активна учасниця полі-

тичного та суспільного життя, що володіє розумом і свободою

волі, не лише загальнолюдськими, але й унікальними рисами,

тобто цілісністю, яка не зводиться до її окремих (професійних,

класових, національних тощо) характеристик, що є політичним

статусом громадянина або підданого держави.

Психологічно політична активність особистості зумовлена

людською потребою належати до соціуму, тобто спільності лю-

дей, які ототожнюють себе зі своєю нацією, певною соціальною

спільністю людей, групою індивідів, політичною партією, об’є-

днанням тощо. Часто, відзначає проф. Олена Шестопал, людина

залучається до політики саме для того, щоб стати частиною соці-

альної спільності, осмислити почуття спільності. Це позбавляє

самотності, дає людині відчути сили й здібності впливати на хід

політичних процесів. З політичних потреб випливають політичні

настанови — активне, дійове ставлення індивіда до різних полі-

тичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Прагнення

до влади вважається переважною рисою людської психіки і сві-

домості, визначальною формою соціальної активності людини.

Однак повністю з таким твердженням погодитись не можна, тому

що політична людина вилучається з розвитку суспільства. Полі-

тичні потреби, зумовлені ними інтереси — явища соціальні, не

властиві всім людям і не обов’язкові в системі цінностей кожно-

290

го. Навіть у тих випадках, коли цінності не однакові, їх місце і

пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів різні,

тому що людина політична — одна з різновидностей особи в

межах того чи іншого типу. I зміст політичної особистості зу-

мовлений конкретними обставинами її буття. Зміст політичної

діяльності визначається політичною діяльністю особи, людей,

які володіють не лише системою соціально значущих рис, що ха-

рактеризують людей як членів того чи іншого суспільства або

соціальної спільності, але й індивідуальними психологічними ри-

сами особистості. Політолог Бертран Рассел відзначав, що люд-

ські пристрасті та індивідуальні здібності відігравали у політич-

ній історії головну роль. Формування політичних інтересів і

настанов — це те, що складає політичну соціалізацію людини.

Політична соціалізація

В соціології і політології існують найрізноманітніші

визначення політичної соціалізації. Соціолог Василь Щегорцев

відзначає, що політична соціалізація — це своєрідне введення лю-

дини до соціально-політичного середовища, залучення її до сис-

теми функціонуючих політичних орієнтацій, традицій, навичок

та явищ, внаслідок яких формуються політична свідомість та

політична культура особи. Політолог проф. Олена Шестопал та

інші визначають політичну соціалізацію як сукупність процесів

становлення політичної свідомості та поведінки особи, прийн-

яття та виконання політичних ролей, прояв політичної актив-

ності. Мабуть, це визначення більш вдале, повніше і чіткіше

розкриває самий зміст та суть політичної соціалізації особи.

Проблема політичної соціалізації особи ставить питання: як і

чому особа включається у політичне життя, які фактори, а голо-

вне — результати включення особистості у політичне життя? Але

ці питання вирішуються досить просто: залучення особи до полі-

тики реалізується шляхом її участі у політичному процесі, соціа-

льно-класовими факторами (соціальним походженням індивіда,

його становищем у соціально-класовій структурі суспільства та

ін.). Однак у процесі залучення людини до політики можна, не

заперечуючи значення соціального середовища, орієнтуватися

здебільшого на соціально-психологічне пояснення механізмів за-

лучення людини до політики.

Iснують політико-психологічні концепції політичної соціалі-

зації особи, які передбачають поведінки та науковий підходи.

Процес політичної соціалізації особи базується і на психологічній