Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

291

основі пошуку підсвідомих, ірраціональних механізмів (концеп-

ції Еріха Фромма, Герберта Маркузе, Вільгельма Рейха, Гарольда

Ласуелла, Андре Адлера та ін.). Кожний напрямок здійснення

політичної соціалізації особи допускає визначення її механізмів,

але недоцільно абсолютизувати їх тому, що сам процес політич-

ної соціалізації особи багатомірний, протікає на різноманітних

рівнях. I не можна не погодитись, що, по-перше, найсильніший

вплив на людину відбувається з боку інститутів політичної сис-

теми, владних структур, національних та соціальних спільностей,

груп (починаючи з класу і кінчаючи сім’єю політичних лідерів та

ін.). По-друге, сама людина — внутрішні механізми свідомого та

несвідомого реагування на соціально-політичні імпульси.

Соціальна обумовленість залучення особи до політики допус-

кає розмежування політичних, неполітичних факторів процесу

політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою,

політичний режим, політичні інститути, політичні партії та полі-

тичні рухи, об’єднання — ось основні політичні фактори процесу

політичної соціалізації особи. Сім’я, школа та інші навчальні за-

клади, робота, служба, культура, мистецтво, література, засоби

масової інформації, національні звичаї та традиції тощо, — все це

неполітичні фактори соціалізації особи. Але розмежування фак-

торів соціалізації особи на політичні й неполітичні зовсім не но-

сить відносного характеру. Адже поділ факторів соціалізації осо-

би на політичні та неполітичні фактори процесу політичної

соціалізації відбувається у кожному конкретному випадку і, от-

же, зовсім не обов’язкова наявність того чи іншого фактора.

Справді, за тоталітаризму багато, здавалось би, неполітичних фа-

кторів функціонують і впливають саме як політичні.

Стратегія засвоєння механізмів політичної соціалізації увійш-

ла до політичних програм консерваторів, лібералів, лівих та пра-

вих радикалів, численних політичних партій та суспільно-

політичних рухів. I це природно. Тому що політична соціалізація

може бути використана як надійний і досить тонкий інструмент

політичного контролю, засіб насадження особі потрібних панів-

ним верствам політичної мети та цінностей, причому це можливо

зробити непомітно для самої людини. Політична соціалізація пе-

редбачає формування певної політичної позиції індивіда. До по-

нять політичної позиції включаються: емоційне ставлення до по-

літичних явищ і процесів, переконаність у політичних явищах,

системі політичних цінностей, схильність до політичної діяльно-

сті тощо. Політична позиція — явище індивідуальне, дає можли-

вість зрозуміти мотиви індивідуальної політичної орієнтації та

292

поведінки особи. Політична позиція не піддається безпосеред-

ньому сприйманню: вона бачиться тільки ззовні і проявляється то

чітко, то розпливчасто тощо. Про політичну позицію людини су-

дять по тому, що вона робить, що говорить, яка її політична по-

ведінка. Політична соціалізація особи залежить від її (особистос-

ті) місця в соціальній структурі, рівня спільної культури, тра-

дицій тощо. Велику роль відіграє психічний стан людини.

Iнтереси особи та політика

Процес політичної соціалізації особи ніби вбирає два

зустрічних процеси. Їх розвиток, рух уперед має конкретно-

історичний характер і визначається взаємодією політичної влади

та індивіда. Ось чому в різних країнах, у різні періоди й історичні

епохи існують специфічні ідеали «людини політичної». Ще в те-

орії англійського філософа Томаса Гоббса і французького філо-

софа Жан-Жака Руссо і в сучасних умовах знаходять втілення

концепції загальної рівності та еліт, привілейованих сфер та ін.

Основна ідея — необхідність підпорядкування особи державі —

мотивується потребами управління в умовах науково-технічної

революції, зміцнення стабільності політичних владних структур,

систем і усунення конфліктів, що є наслідком соціальної нерівно-

сті, а також поділу праці, що розвивається між елітою, приві-

лейованою сферою, професійною політикою, яка займається й

іншими громадянами тощо.

В сучасних умовах в громадській думці Заходу протистоять

один одному два основних підходи. Неоліберали та соціал-

демократи дотримуються помірних позицій, активного втручання

держави в життя суспільства, прагнуть обґрунтувати та здійсню-

вати різноманітні форми компромісів між концепціями рівності

можливостей, виступають за відоме згладжування розриву у при-

бутках шляхом державного регулювання, податкової політики,

різних соціальних програм, дотацій та ін. На думку консерваторів

та їх теоретиків, рівність результатів суперечить принципу сво-

боди та природі людини. Штучно насаджувана рівність підриває

ефективність функціонування суспільного організму, породжує

утриманський настрій. Концепція загальної волі Жан-Жака Руссо

дає можливість виправдати та обґрунтувати тоталітаризм, а може

й передбачити, визначити. В концепціях Адама Сміта, Герберта

Спенсера провідною ідеєю про джерела втягнення особистості у

політичного процесу є інтереси, перетворення особи з пасивного

суб’єкта, додатка політико-владних сил на активний суб’єкт по-

293

літики. Така ідея — одна з провідних в європейській ліберально-

демократичній традиції і в сучасних умовах стала основою полі-

тичних доктрин різноманітної орієнтації: від ліворадикальних до

правоконсервативних.

Iнтереси особи явно допускають настанови на індивідуаль-

ність, економічні та політичні свободи особи, а також вплив по-

літичних інститутів на людину, здебільшого побічно — через си-

стему особистих інтересів та ін. Функціонування людини у

політичному житті визначається необхідністю задоволення полі-

тичних потреб: участь у формуванні й удосконаленні політичної

системи, в діяльності політичних партій і рухів, різноманітних

суспільно-політичних утворень, у відображенні суспільної думки

тощо. Психологічно політична активність особистості зумовлена

людською потребою належати до соціуму, ототожнювати себе зі

своєю нацією, певною соціальною спільністю, соціальною верст-

вою, політичною партією, об’єднанням людей. Часто людина

втягується у політику з тим, щоб стати часткою спільності, соціа-

льної верстви, осмислити почуття спільності. Це позбавляє само-

тності, дає почуття сили і здібність впливати на хід політичних

процесів та подій.

Політична поведінка особи

У політиці є два основних типи політичної поведінки

особи: політична участь та політична мобільність, тобто не-

сприятлива дієвість. Обговорюючи політичні проблеми, люди

ставлять найприродніше і розповсюджене питання: «За кого го-

лосували (чи збираєтесь голосувати) на виборах?». Далі така по-

становка допускає й запитання: «Чому людина голосувала так, а

не інакше, що визначило її вибір?» Навіть якщо у відповідь дове-

деться почути щось вигадливе, типу: «Мама наказала мені голо-

сувати за комуністів» чи «Як і в спорті, де із Васею завжди вболі-

ваємо за слабку команду, в політиці симпатії на боці тих, хто у

свідомій меншості, тому голосували за демократів». Об’єктив-

ною тут є інформація про мотиви, що визначили політичний ви-

бір, а відмінність полягає в застосуванні тих чи інших мотивів.

Визначаючи мотиви дій людини у політиці, необхідно зрозуміти

поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлено демонстру-

ються особою, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, врешті,

щоб зрозуміти мету, яку переслідує особа, реалізуючи свою полі-

тичну поведінку. Мотиви тієї чи іншої політичної поведінки вби-

рають: сукупність відносин, переконань, поглядів, інтересів і цін-

ностей, що сповідуються людьми.

294

Ставлення. Ставленням називається невербальне (тобто

безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ полі-

тичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Ос-

нову невербального почуття становить те чи інше глибоко укорі-

нене в світосприйнятті людини уявлення про цінності

суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди,

а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються люди-

ною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом

починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і

пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату на

противагу іншим: «Мені мало що говорять їх промови, але по

очах та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що

це — чесна людина». У такому випадку ставлення формується

інтуїтивно. Якщо вибирати потрібно між різними підходами й

судженнями, то скоріше за все вибір буде зроблено тоді, коли

відчуємо, що людина поділяє уявлення й ідеї, що їх люди вважа-

ють важливими. Можна і не знати ні про конкретне ставлення

людини до хвилюючої проблеми, ані про способи, якими людина

справді буде її вирішувати, ані про майбутнє ставлення до запро-

ваджуваної реальної політики. Політичний вибір чи дія, здійсню-

вані людьми виключно чи при перевазі невербальних почуттів

або ставлення, пояснюється ймовірністю.

Переконання. Поняття переконання тісно пов’язане з по-

няттям віри. Часто, відстоюючи свою позицію, люди говорять,

що вірять у щось. Насправді ж йдеться про оціночне судження

стосовно якогось об’єктивного предмета або явища, що існують

незалежно від ставлення до них людини. «Вірю в демократичну

систему», «Вірю в Україну». Iнша справа, коли віримо в щось та-

ке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважа-

ти це правильним. «Вірю в торжество української національної

ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспіль-

ного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у полі-

тиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переко-

нання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як

віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають полі-

тичну поведінку людей у тих випадках, коли вважаються вірними

й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ста-

влення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання.

Людина, мабуть, не знає про природу тих або інших речей, поки

не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть

мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати

себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому

295

явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну полі-

тичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи або ви-

ступаючи проти тощо.

Думка. Iснує дві основних відмінності між думкою та переко-

нанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у по-

літиці поглядами, менш упевнена у своїй правоті, аніж та, якою

керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії — думка,

яка, здебільшого, допускає згоду з позицією, несхожою або проти-

лежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим бі-

льше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча

і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе

в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переко-

нання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє

велика кількість різних вигадливо взаємопов’язаних подій, окре-

мій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну ін-

формацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей

змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначи-

ти свою політичну поведінку. I друга відмінність між думкою і пе-

реконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний

зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини

про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий вза-

ємозв’язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріорите-

тів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на

периферії головного, про який у людини думка уже склалася, фо-

рмується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня

поінформованості, що межує з повним незнанням.

Iнтерес. Поняття «інтерес» має багато визначень. Iнте-

рес — це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення

бажаного результату або на вирішення питань на свою ко-

ристь. Iнтереси в політиці постійно трансформуються і пересі-

каються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному,

груповому, корпоративному, соціально-класовому.

Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень

виступають цінності. Цінність — це суттєво значущий і глибоко

усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосу-

вання. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті

впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідних

від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті.

Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духо-

вний багаж особи.

Політична іммобільність — це виключення людини з політич-

ного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негати-

296

вна різновидність результату політичної соціалізації особи. Полі-

тична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до

політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот

виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумо-

влюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної

соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та між-

особовому рівнях, панування відповідного типу політичної куль-

тури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.

Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або

протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина

виступає як суб’єкт політики. Але в житті різних людей політика

займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи

політиків. Перший — політики з випадковості. Це ті, хто від ви-

падку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою

думку на референдумах тощо. Другий — політики за сумісницт-

вом — депутати від певних регіонів населення в представниць-

ких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем еконо-

мічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства

тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріаль-

но, ні ідейно, ні морально. I третій тип — політики за професією.

Це люди, які присвятили себе політиці. Політика — головне в їх

житті й діяльності. Політична діяльність таких людей — основне

джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політич-

ному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.

Майже аналогічна класифікація політичної активності людини,

запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не

три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий

рівень свідомості людини у політиці. Проте, в політології виділя-

ються основні форми політичної участі особи в суспільному житті:

по-перше, масовою участю у політичному житті вважається чи-

тання періодичної преси та ознайомлення з політичними переда-

чами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних ор-

ганів, а також до редакцій газет, журналів, на радіо, телебачення

з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого стано-

вища, критикою помилок і промахів органів державної влади то-

що, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і

мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге,

участь особи, людини в діяльності, спрямованій на підтримку іс-

нуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у дія-

льності політичних партій та громадських об’єднань, рухів

і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча,

організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі

297

лідера тощо.); по-третє, участь у виробництві і поширенні полі-

тичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях,

політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж

до революційних дій; по-п’яте, виконання політичних функцій в

політико-владних структурах, в органах державної влади. Це ціл-

ком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних

інтересів і цінностей.

Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є

наслідком соціальних перетворень, особливо економічного роз-

витку і підвищення добробуту та культури населення. Iснує пря-

ма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами еко-

номічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною

активністю, — з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємо-

зв’язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активно-

сті сприяє прискоренню економічного розвитку, а з іншого, —

прогрес, досягнутий в економічному розвитку, в підвищенні доб-

робуту й культури населення, може сприяти вивільненню додат-

кових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активнос-

ті. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість

населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є

лише наслідком суспільних перетворень. Результат змін політич-

ної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а

також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.

Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-

політичному житті суспільства, та чи інша її форма? Політична

участь особи, певно, визначається політичною системою, полі-

тичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і

неполітичними факторами процесу політичної соціалізації. Якщо

ж виходити з того, що людина —істота біосоціальна і в структурі

особи виділяються соціальний та природний компоненти, то на

участь конкретної людини у політиці, на її політичну поведінку

впливають світогляд, політична свідомість та політична культура

особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, ін-

тереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологі-

чні якості особи (мислення, темперамент, волю, пам’ять, емоції,

стан фізичного і психічного здоров’я, стать, вік тощо), також

впливати на політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна

особиста, цілковито емоційна неприязнь відштовхувала один від

одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Iвашка, суттєво впли-

вала на їх політичну діяльність. Безумовно, значення природних

елементів в міру прогресу цивілізації поступово знижується. Су-

часні науково-технічні досягнення, засоби інформації та комуні-

298

кації роблять пам’ять зовсім не таким значущим елементом для

участі особи у політиці (аж до висунення її на роль політичного

лідера), як це бувало 100 або 200 років тому. Також можна сказа-

ти і про стан фізичного здоров’я. Згадаємо хоча б Франкліна Руз-

вельта. Якщо взяти, наприклад, вік, то він, можливо, взагалі є

один із найменш значущих рис особистості. Але те, що вік все-

таки має вплив на форми участі людей у політиці, безперечно.

Адже заохочення людини до політики здійснюється з дитинства і

протягом всього її життя. У дитинстві відбувається первинна по-

літична соціалізація — формування уявлень про найпростіші по-

літичні поняття (в сім’ї, за допомогою засобів масової інформа-

ції), а після — нагромадження знань про політику, формування

ставлення до неї під впливом спеціальних соціальних і політич-

них інститутів тощо, в юності з початком власної трудової діяль-

ності, набранням у соціальній структурі постійного соціального

положення, затвердженням особливості характеру, відбувається

оформлення власної громадянської позиції, певне ставлення до

політичних інститутів, мети, цінностей тощо.

Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаю-

чись визначенням Iммануїла Канта, «бути добродієм самому собі»,

самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної

соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат

політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу»,

коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної

влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політиза-

ція особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадок-

сом: результат залучення людини в політику — її автономія, дося-

гнута нею, свідоме усунення від політичного процесу.

Природно, з позицій науки про політику важливим є знищен-

ня соціального відчуження людини і створення умов для всебіч-

ного розвитку її сил і здібностей. Відчуження — поняття, що ха-

рактеризує, по-перше, процес і результати перетворення

продуктів людської діяльності (практичної — продукти праці,

гроші, суспільні відносини та ін. — і теоретичної), а також яко-

стей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне

над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у

щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення

в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і ство-

рення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зрос-

тання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціально-

го відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і

займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих

299

чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійсню-

ється у сферах праці, політики й культури. Якщо ж йдеться про

відчуження взагалі — то це соціальний процес, що характеризу-

ється перетворенням діяльності людини і її результатів у само-

стійну силу, панівну над нею і ворожу їй, відчуження людини від

політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили.

Проблема подолання відчуження людини від політичної влади

пов’язується з подоланням економічного відчуження.

Лібералізм про взаємовідносини індивіда

та влади

Для демократій, та ще більше — для монархічних та

інших авторитарних політичних режимів, характерне визнання

тотальності, необмеженості державної влади у ставленні до інди-

віда. I саме на політичну беззахисність особи у стосунках з дер-

жавою став лібералізм — своєрідна індивідуалістична та гумані-

стична реакція. Вперше в історії соціально-політичної думки

лібералізм відокремив індивіда від суспільства і держави, прого-

лосив політичну рівність усіх громадян. Особа наділялась фун-

даментальними непорушними правами, ставала головним елеме-

нтом політичної системи. Сфера дій держави у ставленні до

особи як об’єкта влади обмежувалася. Лібералізм визначає особу,

індивіда як джерело влади. Результатом договору вільних людей

стала держава. Держава підконтрольна та підзвітна народу і по-

кликана виконувати лише ті функції, якими її наділяли громадя-

ни, народ. Держава, насамперед, забезпечує безпеку і свободу

громадян, охороняє їх природні, священні права, підтримує гро-

мадський порядок і соціальний мир. Однак лібералізм звужує

сферу політики, проголошуючи верховенство особи у взаємовід-

носинах з владою, обмежує масштаби, сферу політичної активно-

сті громадян.

В сучасних умовах основними цінностями політичної культу-

ри Заходу виступають і збагачені іншими ідеями ліберальні дум-

ки, що відбилися на взаємовідносинах особи та влади. Досвід іс-

торії свідчить про те, що зневага до ліберальних принципів

політичного устрою суспільства, свободи особи, поділу влади,

законності, поваги до приватної власності, пріоритету прав лю-

дини над правами держави та ін. загрожує надзвичайним ростом

апарату влади, розширенням владних структур, надмірною ідео-

логізацією і політизацією суспільства, встановленням всеосяжно-

го контролю над суспільством і особою, перетворенням людини

300

на гвинтик величезної державної машини, покликаний покірно

виконувати команди згори. Так відбувається в тоталітарних сус-

пільствах.

Тоталітаризм та християнський демократизм

про взаємовідносини особи та держави

Повне підпорядкування людини державі, розчинення

індивіда в безликому колективізмі — у політичній партії, класі,

нації тощо, безумовний пріоритет цілого над приватним — осно-

ва тоталітарної системи взаємовідносин особи і влади.

Тоталітаризм позбавляє людину всілякої свободи вибору, ро-

бить повністю беззахисною перед всепроникаючою владою. Як-

що одним полюсом тоталітарного бачення особи є людина-

гвинтик, то іншим верхнім полюсом виступає всезнаючий та

всемогутній вождь, наділений рисами божества. Iдеологізуючи та

політизуючи все суспільство, тоталітаризм безмежно поширює

сферу взаємовідносин індивіда і влади і одночасно внутрішньо

деполітизує особу, перетворює її на людину-функцію, позбавле-

ну всякої свободи політичного вибору. В кінцевому підсумку то-

талітаризм веде країну до історичної безвиході, тому що руйнує

головне джерело сили держави і суспільного багатства — вільну

особу, людину-творця.

В сучасних умовах органічне поєднання традиційних ціннос-

тей лібералізму і деяких колективістських ідей обґрунтовується в

широко розповсюджених у політичній думці теоріях та думках.

Видатне місце серед теорій займає християнська концепція полі-

тики, а також соціал-демократична ідеологія. Сучасне християн-

ське політичне вчення претендує на золоту середину між індиві-

дуалізмом, лібералізмом та колективізмом тоталітаризму.

Визначаючи місце особи в державі, християнське політичне

вчення виходить з трьох основних принципів: унікальної цінності

кожної людини внаслідок її духовності, солідарності та субсида-

рності. Повага до кожної особи держави та суспільства — це ос-

нова гуманістичного ставлення до людини — такий зміст прин-

ципу унікальної цінності кожної людини. Соціально-політичне

кредо християнського вчення — солідарність. Солідарність — це

відповідальне виконання людиною своїх громадських обов’язків,

піклування кожного про все і всіх — про кожного — така суть

принципу солідарності. I третій, найважливіший принцип хрис-

тиянського вчення, — субсидарність, що означає відповідаль-

ність кожного за своє благополуччя, надання державної підтри-