Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

301

мки тим, хто сам не може забезпечити себе, неповнолітнім, ін-

валідам, престарілим, безробітним тощо. Виявляючи по можли-

вості достатню допомогу всім бідним, держава не повинна за них

робити те, що вони можуть робити самі, тобто не породжувати

соціальне утриманство, а спонукати їх виявити і забезпечити се-

бе. Такі тоталітарна і християнсько-демократична форми взаємо-

відносин особи й держави.

Людина та влада в сучасних демократіях

Аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві і у вза-

ємовідносинах особи та влади, показав, що для забезпечення бі-

льшості громадян свободами та нормальними умовами існування

виявилося явно недостатньо втручання держави у сферу соціаль-

но-економічних відносин. Тому що втручання держави лише у

сферу соціально-економічних відносин стримує розвиток деяких

галузей економіки, знецінює для нижчих верств суспільства полі-

тичні та громадянські свободи, робить їх практично важкоісную-

чими. Це втручання веде до поглиблення і майнової нерівності,

загострює соціально-класові суперечності та викликає конфлікти,

підриває соціальну стабільність ліберальної демократії. Враху-

вання усіх факторів, що впливають на різні сторони втручання

держави у сферу соціально-економічних відносин, навело полі-

тичну думку до суттєвого зміщення акцентів з ліберальних ідей

обмеження державної влади для забезпечення індивідуальної

свободи до християнської концепції використання держави в ін-

тересах досягнення загального добра, згладжування соціальних

контрастів.

В сучасних умовах соціальна політика перетворилася на один

з центральних напрямків діяльності держави. Людина і влада в

сучасних умовах демократичних держав взаємодіють не лише у

власній політичній сфері — сфері державного ладу, формування

органів владних структур тощо, але й у сфері розподілу прибут-

ків, забезпечення соціальної справедливості. Однак неоконсерва-

тори якось прохолодно ставляться до соціальної політики, що

проводиться державами в сучасних демократичних суспільствах.

Неоконсерватори, особливо лібертаристи, виступають за макси-

мальне розвантаження держави, її відмову від соціальних функ-

цій, повернення до ринкового саморегулювання не лише в еко-

номіці, але всюди, де можливо. Одночасно соціал-демократи,

християнські демократи, ліві ліберали та комуністи виступають

послідовними прихильниками розширення і демократизації сфе-

302

ри взаємовідносин людини та держави. В індустріально розвине-

них демократичних державах світу існує деяка відмінність у під-

ходах до взаємовідносин людини і влади, не ставиться під сумнів

визнання ними, як міжнародним співтовариством (ООН), статусу

особи будь-якої людини як джерела влади, первинного і головно-

го суб’єкта політики.

2. К

ОНЦЕПЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Проблема прав людини в політичній історії

У політичній та юридичній науках права особи займа-

ють одне з найважливіших місць, представляють принципи, нор-

ми взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують

людині, особі можливість діяти за власним розсудом (цю частину

прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага

(власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різ-

номанітні специфічні особливості і традиції їх походження.

Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналіст-

ське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння

права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асо-

ціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої — з Деклара-

цією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження єв-

ропейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше,

реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує

нерівність, або рівність, що приносить свободу в жертву на вівтар

справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян

від посягань будь-якої, навіть дуже демократичної, влади. Якщо

враховувати обидві обставини, можливо, можна погодитися із

сучасними підходами до визначення права, що розглядають пра-

во як нормативну форму відображення принципу формальної рі-

вності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності

примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Iдеї природного права, що сформувалися у далекій давнині,

стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V—VI ст.

до н. е. у Давній Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Ал-

кідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і ма-

ють однаково обумовлені природою права. Саму ж державу та її

закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного до-

говору. В V ст. до н. е. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею

303

договірного походження державної влади і рівності усіх людей

перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві лю-

дині від народження і, насамперед, її право на приватну влас-

ність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму при-

роду людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обме-

ження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади,

що стало в європейській політичній традиції докорінним перево-

ротом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в

закон волі государя — така найважливіша ідея філософів права

від Джона Локка до Iммануїла Канта. Визнання прав людини —

головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розу-

мінні європейського права. Саме політична європейська людина

при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчи-

ми Зборами Франції Декларацію прав людини — перший розгор-

нутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності

перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується істо-

рична значимість фрагментарних законодавчих актів про недото-

рканість особи та рівність перед усіх законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гу-

го Гроцій, Шарль Монтеск’є, Джефферсон, Адам Сміт, Iєремія

Бентам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фу-

ндаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, влас-

ність, опір гнобленню та інших як природних, невід’ємних і свя-

щенних норм людської поведінки, що є незалежні від держави.

По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні ба-

чать його у природі людини, в основних потребах: підтримання

життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально невиправда-

них обмежень, поваги людської гідності та ін. Iнші ж відносять

права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до

Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода

людської особи не може бути дана суспільством і не може за

своїм витоком та ознакою залежати від нього — вона належить

людині як духовній суті». Невід’ємні права людини, що встанов-

люють межі влади суспільства над людиною, визначаються не

природою, а духом. Це духовні, а не природні права, природа ні-

яких прав не встановлює. Систематизоване юридичне відобра-

ження прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше

знайшли відображення у 1776 р. у Вірджинській Декларації. В

1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про

права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації

прав людини проголошувалися: свобода особи, право на влас-

304

ність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико-

правові акти не втратили значення і актуальності й у сучасних

умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини

значно багатші.

Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для лю-

дини. Але все-таки це лише частина її прав і свобод. Вузьке тлу-

мачення питання про права людини залишає за межами безліч

реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особли-

вий інтерес викликає точка зору угорського політолога Iмре Са-

бо, який визначає права людини такими, що не прив’язані до од-

ного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, не

зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або ти-

пом прав, властивим тільки їм. Iмре Сабо відзначає, що такі пра-

ва людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в дер-

жаві такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально,

принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Iмре Сабо

«вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово-

формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді пози-

тивних норм переходять з однієї системи права до іншої, наступ-

ної за нею, стаючи, природно, правовими нормами не одного ти-

пу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу,

набувають ніби спадкового характеру, більш стійкого, аніж інші

норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав

людини згладжує в пам’яті людей їх історичне, соціальне похо-

дження, і починає здаватись, ніби такі норми права — спокон-

вічні.

Класифікація прав людини:

позитивні і негативні права

Природно-історичне обґрунтування прав людини в су-

часній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав

людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права

людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і

свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розумі-

ються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і

гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-

правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх

людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканість,

повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного

арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на

виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

305

В сучасних умовах різноманітні і типи прав людини. Права

людини поділяються на позитивні та негативні, що відобража-

ють позитивні та негативні аспекти свободи.

Позитивні права людини фіксують обов’язки держави, певно-

го кола осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага,

здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту,

охорону здоров’я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення

позитивних прав неможливе без наявності у держави достатніх

ресурсів. Їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства

країни і демократичності її політичної системи.

В негативному значенні свобода розуміється як відсутність

примушення, обмеження у ставленні до особи, в позитивному —

свобода вибору, а головне, спроможність людини до досягнення

своєї мети, прояву хисту до індивідуального розвитку. Згідно з

такими відмінностями свободи, негативні права визначають

обов’язки держави та інших людей стримуватися від тих або

інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє

індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушу-

ють її свободу. Такі права є основні, абсолютні. Їх здійснення,

реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціа-

льно-економічного розвитку суспільства, держави. Основу інди-

відуальної свободи людини і складають негативні права. Юриди-

чним закріпленням такої групи прав і свобод людини є Білль про

права Конституції США, зміст якого спрямований на охорону

особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з

боку держави, владних структур.

Особисті і політичні права і свободи

Позитивні і негативні права і свободи людини поділя-

ються відповідно до сфер реалізації на громадянські (особисті),

політичні, економічні, соціально-культурні.

Громадянські (особисті) права — це природні, основні, не-

від’ємні права людини: права на життя і свободу, якими від на-

родження володіє кожна людина і які гарантують індивідуальну

автономію і свободу, захищають особу від свавілля з боку дер-

жави та інших людей. Права забезпечують усвідомлення особою

соціального, політичного статусу, її адаптацію до суспільної та

політичної системи, дозволяють людині бути самою собою у від-

носинах з іншими людьми і державою.

Громадянські (особисті) права — право на життя, свободу,

особисту недоторканість, право на захист честі та доброго

306

імені, на справедливий, незалежний і публічний суд, що допускає

захист обвинуваченого. Право на таємницю листування і теле-

фонних розмов, право на свободу пересувань і вибір місця про-

живання та право покидати будь-яку державу, включаючи влас-

ну, і вертатися в свою країну та ін. В конституціях багатьох

держав цивільні права об’єднують в одну групу з правами полі-

тичними. Підставою для цього служить здебільшого негативний

характер тих або інших, а також спрямування обох видів прав на

забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних про-

явах. Політичні права визначають можливості активної участі

громадян в управлінні державою і суспільним життям (виборчі

права, свобода спілок, об’єднань і асоціацій, демонстрацій і збо-

рів, право на інформацію, свободу слова, думок, свободу преси,

радіо і телебачення, свободу совісті та ін.).

Економічні права

Тісно пов’язані з громадянськими і політичними пра-

вами економічні права, що забезпечують вільне розпорядження

індивідуумом предметами споживання і основними факторами

господарської діяльності: власністю і працею, прояви заповзят-

ливості, ініціативи та ін. Звичайно економічні права розглядали

як фундаментальні, основні права особи та об’єднували їх з пра-

вами громадянськими. Аж до середини XX століття економічне

право на приватну власність, підприємництво і вільне розпоря-

дження робочою силою вважалося найважливішим.

В сучасних конституційних актах та інших юридичних доку-

ментах економічні права виділяються як відносно самостійні.

Особливе місце серед економічних прав займає право на влас-

ність, в тому числі приватну. Право на приватну власність в

країнах Заходу, та і в Україні до Жовтня 1917 р., традиційно роз-

глядалося як одне з найперших прав людини, без якого неможли-

ве громадянське суспільство. Право людини на приватну влас-

ність у державах тоталітарного режиму взагалі заперечувалося,

обґрунтовувалося як класово обмежений буржуазний підхід до

прав людини. Але досвід історії показує, що заборона приватної

власності протиприродна, підриває мотиви сумлінної ініціативної

праці, породжує масове соціальне утриманство і безвідповідаль-

ність, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйну-

вання самої людської особи. В сучасних умовах неможлива рин-

кова економіка без визнання і реалізації права на власність тощо.

Поєднання всіх форм власності (державної, кооперативної, при-

ватної та ін.) сприяє створенню господарського механізму.

307

Соціальні та культурні права

Право на приватну власність допускало і свободу під-

приємництва, право на вільну працю (вибір виду трудової діяль-

ності, розпорядження робочою силою, безпечні умови праці, га-

рантовані мінімальні розміри її оплати тощо). В різноманітних

поясненнях права на працю чітко виділяють два рівні прав люди-

ни. Право на працю, що розуміється як можливість вільно розпо-

ряджатися робочою силою, використовувати її самостійно або за

трудовим контрактом, угодою, визначає нижній рівень права лю-

дини на вільну працю. Розгляд більш широко права на працю як

обов’язку держави надавати кожному роботу, виплачувати допо-

могу в разі тимчасового безробіття тощо визначає верхній рівень

права людини на вільну працю. Якщо ж на нижньому рівні є і реа-

лізуються права громадянські (особисті), політичні та економічні,

то на верхньому рівні реалізуються права в комплексі. Характер-

но, що майже два століття конституції демократичних держав За-

ходу обмежувалися правами вільно розпоряджатися робочою си-

лою, використовувати її самостійно або за трудовою угодою та

ін. Для створення кожній людині гідних умов існування, можли-

востей рівноправної участі в справах держави, підходу до реалі-

зації права на працю тільки як можливості вільно розпоряджати-

ся робочою силою, використати її самостійно або за трудовою

угодою недостатньо. I вже в XX ст. під впливом робітничого ру-

ху, соціал-демократів і комуністів, а також інших політичних сил

у світовому співтоваристві ставиться питання про поглиблення

розуміння економічних прав, а також про соціальні та культурні

права громадян. У кінці 40-х років XX ст. найважливіше право —

право на працю, соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідні

умови життя та ін. — включають до прийнятої Генеральною

Асамблеєю ООН загальної Декларації прав людини.

Обов’язок держави — забезпечити кожному мінімум засобів

існування, соціальної забезпеченості, необхідних для підтриман-

ня людської гідності, нормального задоволення потреб і духовно-

го розвитку, визначають саме соціальні, культурні, а також і де-

які економічні права. Iз забезпеченням людині гідних умов

життя, соціальної захищеності, нормального задоволення потреб

і духовного розвитку і пов’язані саме соціальні права. Це право

на соціальне забезпечення, житло, сприятливе навколишнє сере-

довище, охорону здоров’я та ін. Духовний розвиток людини по-

кликаний гарантувати культурні права. Культурні права включа-

308

ють: право на освіту, вільний доступ до цінностей культури,

свободу художньої і технічної творчості тощо.

Якщо права людини нерозривно пов’язані з обов’язками лю-

дей, то тоді права стають реальністю. Аж до другої світової війни

в конституціях держав Заходу обов’язки громадян майже не зга-

дувались, хоча взагалі, звичайно ж, допускалися і включалися до

законодавства. В демократичних державах обов’язком громадян

є: дотримання законів, повага прав і свобод інших осіб, сплата

податків, підпорядкування поліцейським наказам, охорона при-

роди, навколишнього середовища, пам’ятників культури та ін. В

деяких країнах до найважливіші обов’язків громадян входять:

участь у виборах органів державної влади, військова повинність.

ІТЕРАТУРА

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // По-

стижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального

развития // Социально-политические науки. — 1992. —

№ 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социально-

политические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. —

М., 1993.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ У чому суть взаємовідносин особи і суспільства?

♦ У чому суть політичної соціалізації особи? Поняття «осо-

ба», «людина», «індивід». Що таке соціальний статус особи?

♦ У чому суть моделі «підпорядкування» і моделі «інтересу»?

♦ Типи політичної поведінки особи.

♦ Проблема прав людини в політичній історії.

♦ Проблема прав людини в різноманітних суспільних сис-

темах.

309

СОЦIАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПIЛЬСТВА

ТА СОЦIАЛЬНI IНСТИТУТИ

1. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ — СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ

Політичні теорії про соціальну стратифікацію

Численні соціальні спільності, верстви, групи, класи,

етнічні, релігійні, професійні, територіальні та інші мають вплив

на політичні процеси в суспільстві. Взаємодія і складне перепле-

тіння інтересів соціальних спільностей, верств і груп визначають

зміни у політичному житті, політичних процесах в суспільстві.

Місце і роль соціальної спільності, соціальної верстви і групи в

суспільстві, тобто соціальна стратифікація, визначаються харак-

тером і спрямованістю їх діяльності, політичним життям суспіль-

ства. Соціальна стратифікація розглядає соціальну структуру су-

спільства як багатомірну систему, в якій, поряд з класами та їх

відносинами, породжуються відносини власності, важливе місце

займає соціальний статус, тобто становище особи, яке вона за-

ймає в суспільстві за віком, статтю, походженням, професією

тощо, визначає становище в суспільстві різноманітних соціаль-

них верств і груп. Соціальна стратифікація — структура нерів-

ності між різноманітними соціальними верствами, групами лю-

дей, що означає їх ранжирування за обмеженими ресурсами, які

контролюються: власність, гроші, престиж, влада. В політоло-

гії стратифікація розглядається, насамперед, як відмінність між

політичними панівними групами і масами.

Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стра-

тифікацію пов’язували з певними системами політичної влади.

Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон

стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в су-

спільстві є сім’я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забез-

печенні привілеїв для близьких йому членів сім’ї. Iнституалізація

нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення

ідеального суспільства, підкреслює Платон, — віддати дітей на

виховання державі. Законний уряд, як обмеження влади політич-

ної еліти, вказує Арістотель, скоріше можна знайти в тих суспі-

льствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з

численними нижчими і малочисельними середніми і вищими

верствами скоріше управляються диктаторами на основі масової

310

підтримки або олігархіями. Два види соціальної нерівності виді-

ляє і Жан-Жак Руссо. Природна фізична нерівність визначається

природженим хистом, здоров’ям тощо, відпущеними всім приро-

дою в різній мірі і ступені, і моральна, політична нерівність —

та, що існує за угодою навколишніх людей і розповсюджується

на привілеї, багатство, владу.

Звичайно ж, нерівність існує на всіх етапах людського суспі-

льства. Навіть у найпростіших культурах, де фактично немає

відмінності за рівнем багатства або власності, має місце нерів-

ність між людьми — чоловіками і жінками, молодими і старими.

Людина може мати більш високий статус, аніж інші, тому, що

успішніше «полює» або тому, що чоловік або жінка має «особли-

вий доступ» до родових духів тощо. Описуючи нерівність, полі-

тологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стра-

тифікація визначається як структурування нерівності між

різноманітними соціальними спільностями, групами людей. Мо-

жна порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на

поверхні землі. Суспільства розглядають як складені зі «страт» в

певній ієрархії з найбільш привілейованими верствами на верши-

ні і найменш привілейованими у підніжжі піраміди. Розрізняють

чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і

класи. Iнколи системи стратифікації перетинаються одна з од-

ною: рабство, наприклад, існувало поруч із класами в Давній

Греції і Римі або на Півдні США перед громадянською війною.

Теорії про взаємозв’язок політичної нерівності

і соціальної мобільності

Для розуміння політики італійські політологи Вільф-

редо Парето, Гаетано Моска і німецький соціолог Макс Вебер

докладно розробляють теорії соціальної структури суспільства,

про взаємозв’язок політичної нерівності та соціальної мобільнос-

ті. Одним із перших Гаетано Моска підкреслює необхідність ана-

лізу зростання, складу і устрою, організації класів, які управля-

ють для розуміння політики, вважаючи, що влада класу, що

управляє, заснована на тому, в якій мірі його якості відповідають

конкурентним потребам суспільства. Конкретні ж потреби відо-

бражають характерні зміни в релігії, політичному мисленні, еко-

номічному розвитку. Відмінності влади і політичного авторитету,

відзначає Гаетано Моска, засновані на певних соціальних умовах.

Соціальна стратифікація залежить від біологічної неоднорідності,

тому що не всі люди від народження наділені особливо цінними