Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

311

психологічними якостями, так званими «ресідуе», тобто розумін-

ням дійсних моментів людських дій. Соціальні умови, на думку

Парето, служать причиною того, що тільки частина з тих, хто від

народження наділені елітарними якостями, справді добиваються

керівного становища. Результатом таких суперечностей між пси-

хологічними якостями людей і вимогами соціальної структури

виступає циркуляція еліт.

Зрозуміло, соціальна стратифікація розглядається Моска і Па-

рето як відмінність між політичними панівними групами і маса-

ми. Для суспільства з розвиненими політичними системами та-

кий розподіл вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи

розглядали соціальну нерівність як зло і обмеження, а соціальну

мобільність — як засіб їх подолання, то Гаетано Моска, Вільфре-

до Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобіль-

ність як нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж явища —

циркуляції індивідів між класом, елітою, яка управляє, і нижчим

класом, пасивними підлеглими. Підкреслюється, що стабільність

еліти, яка управляє, неможлива без соціальної мобільності. Однак

теорії Моска і Парето про взаємозв’язок політичної нерівності,

соціальної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної

стратифікації, спрощено пояснювали політичну нерівність і соці-

альну мобільність.

Макс Вебер виділив три джерела політичної влади і соціальної

стратифікації.

По-перше, соціальна стратифікація пояснюється поняттям клас,

що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтуван-

ня Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу

Карла Маркса у визначенні поняття клас в соціальній стратифіка-

ції. Розподіл суспільства на класи, вважає Карл Маркс, пов’язаний

із відносинами власності на засоби виробництва, що визначають

усі інші властивості класу. Класова належність, вважає Макс Ве-

бер, визначається не тільки контролем над засобами виробництва,

але й економічними відмінностями, що не випливають з відносин

власності (кваліфікаційними, персональними тощо).

По-друге, соціальна стратифікація, за Максом Вебером, пояс-

нюється поняттям статусу, що залежить від поваги і престижу ін-

дивіда в співтоваристві. Статус визначає об’єктивні можливості

індивіда досягти успіхів у житті (можливість одержувати високий

прибуток не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адво-

кат та ін. можуть мати більше можливостей, аніж дрібний бізнес-

мен). Водночас статус визначає суб’єктивну оцінку соціального

становища, тобто важливе значення має самоототожнення, зістав-

312

лення свого соціального становища з соціальним становищем ін-

ших соціальних спільностей, верств, груп та індивідів. Якщо Карл

Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом неста-

чі економічних ресурсів, то Макс Вебер відзначав, що бракує шани

і престижу, сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний

підвищить власне благополуччя, але престиж завжди відносний. В

суспільстві з відкритою соціальною мобільністю статусна ієрархія

підтримує постійне напруження.

По-третє, класові визначення, оцінки і статусні позиції ви-

ступають джерелом влади. Джерелом влади стають ті інститути,

що визначають прив’язаність людей — політичні партії, профе-

сійні спілки, релігії та ін. Владні і політичні інститути визнача-

ють третій аспект соціальної стратифікації, висловлений понят-

тям «партія». Поняття партія має більш ємний зміст у порівнянні

зі звичним його вживанням.

В соціальній стратифікації Макс Вебер виділяє три види соціа-

льного розшарування, що становлять різні форми і механізми

впливу соціальних спільностей, верств і груп на політичну владу

та їх взаємовідносини. По-перше, економіко-технологічне розша-

рування та індустріальні, професійні та комерційні організації,

що відображають його. По-друге, відмінності статусів, які впли-

вають на міжособові відносини і відіграють особливо значущу

роль у процесах політичної соціалізації і політичної участі. По-

третє, інституціональні відмінності, що впливають на засоби

взаємодії особистостей, соціальних спільностей і груп з різнома-

нітними політичними, в тому числі партійними, структурами.

Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні

процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні

інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і

політичні системи, інститути пов’язана з класовим розшаруван-

ням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соці-

альну спільність людей, що займає особливе становище в системі

суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп

ставленні до засобів виробництва. Панівний у відносинах власно-

сті клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві

існують два основних класи, відносини між якими визначаються

експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви —

проміжні, що примикають до того або іншого основного класу.

По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності

в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко

використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від ма-

рксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі

313

та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспі-

льства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики

класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів

виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня освіти,

юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в

способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спі-

льності, групи.

Провідним фактором, що визначає зв’язок економічної позиції

і ціннісних орієнтацій кожного окремого індивіда, є його освіта.

Тенденцію бути більш авторитарними, водночас, більш комфор-

тними створює для робітників фізичної праці комбінація нена-

дійної економіки і низької освіти. Робітники фізичної праці праг-

нуть використати силу, а представники середнього і вищого

класів у розвитку економіки, вирішенні соціально-політичних

проблем більше прагнуть до використання досягнень науки, тех-

ніки, різноманітних знань. У представників середніх і вищих кла-

сів і соціальних верств розвинуті консервативні та більш тради-

ційні цінності. Часто-густо ними виявляються нетолерантність до

інонаціональних груп і бажання ігнорувати демократичні проце-

дури. Малоосвічені робітники і селяни здебільшого налаштовані

проти груп з поведінкою, що відхиляється, дисидентства. Таким

робітникам і селянам більше до душі старі цінності вдома, сімей-

на стабільність, суспільний порядок, національна гордість тощо.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзна-

чає, що ці відносини не зводяться до прагнення оволодіння вла-

дою і до експлуатації володарями засобів виробництва виробни-

ків, матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капітало-

вкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту на-

вколишнього середовища, класи можуть мати солідарні зв’язки,

загальні інтереси в політиці і будувати свої відносини на прин-

ципах співробітництва. Велику увагу Макс Вебер приділяє сере-

днім верствам або так званому «середньому класу». Адже в еко-

номічно розвинених країнах саме середній клас є опорою

громадянського суспільства і соціальною основою політичної

стабільності. Iдея Арістотеля про зв’язок між багаточисельністю

середнього класу і законною політичною владою знайшла під-

твердження історією. В демократичних формах влади, в розвитку

світового ринку і світової культури, захисту громадянського сус-

пільства від свавілля держави саме і зацікавлений, в силу своєї

компетентності, середній клас. Засновану на підприємницькій

традиції віру неможливо сформувати без середнього класу. Не-

можливо без середнього класу і перетворити підприємницьку

314

традицію і віру на принцип власності і завдяки цьому уявити

свободу не як анархію, що веде до деспотизму, а як позитивне

поняття, яке забезпечує соціально-політичну автономність особи.

Найважливіша соціальна цінність середніх класів, підкреслює

соціолог Стів Франк, полягає в усвідомленні того, що не можна

збагатитися за допомогою будь-яких взагалі механічних держав-

них або революційних заходів (що властиво нижчим верствам).

Суть його духовних устоїв: економічний добробут органічно за-

лежить від працьовитості, енергії, заповзятливості та освіти.

Статусні позиції і політична поведінка особи

Між статусом соціальних верств, груп та індивідів, що

визначає відносини рівності та нерівності, та політичними ресур-

сами існують відмінності. Iснує розподіл прибутків, багатства,

знання, професій, організаційних позицій, поділ ресурсів, засобів,

за допомогою яких кожний індивід або соціальна спільність

впливають на поведінку інших суб’єктів у різноманітних обста-

винах. В разі такого використання засоби влади стають політич-

ними засобами, що не можуть бути лише інтересами наслідків

впливу соціально-економічних факторів.

Соціальні суб’єкти, що контролюють управлінські органи

держави, можуть використати владні можливості для перебудови

первісного розподілу політичних ресурсів як результату функці-

онування соціально-економічних інститутів за допомогою подат-

ку на прибуток або нав’язати обмеження інвестування тощо. Ко-

нтролюючі політичну владу, соціальні верстви, групи можуть

також створити і розподілити нові політичні засоби (виборче

право, право створення політичних партій тощо). Еквівалентом

екстремальної нерівності в політичних ресурсах, засобах висту-

пає і екстремальна нерівність в розподілі ключових ресурсів, за-

собів: прибутку, багатства, престижу, освіти тощо.

В традиційних суспільствах освіта, багатство, прибуток, пре-

стиж і влада тісно пов’язані (корелюють). В суспільстві економі-

чно розвиненому створюється інша система розподілу нерівності:

суб’єкт, що має низький ранг у порівнянні з одним політичним

ресурсом, засобом, володіє шансами досягнути успіхів у порів-

нянні з іншим. Політична нерівність зберігається, але перестає

бути кумулятивною, тобто такою, що концентрується. В країнах,

що досягли високого рівня економічного і політичного розвитку,

екстремальна нерівність найважливіших політичних засобів руй-

нується, але в результаті виникають не егалітарна (зрівняльна)

315

система, а великий паритет у розподілі політичних засобів, ре-

сурсів, їх доступність. Звідси, головна проблема соціальної стру-

ктури, її політичних наслідків не в рівні соціальних відмінностей,

а у ступені її відкритості, тобто в формі нерівності рівнів соціа-

льної декомпозиції.

Не тому, що соціальні спільності, верстви можуть запропонува-

ти нову політику або самі висунути якісь адміністративні вимоги,

які вони бажають задовольнити, прагнучи до влади, а тому, що ви-

грали, або розподіл влади є риса досягнутого статусу. Якщо ж со-

ціальний статус є мета соціальних верств, груп, які суперничають,

то проблемою стає, хто ж визначає урядову політику, а не самий

зміст урядової політики. Теорія статусної перестановки зважає на

психологічні проблеми тих соціальних верств, груп, що знімають

свій соціальний статус внаслідок політичних змін (зміна політич-

ного режиму, зміна спрямованості соціально-економічної політики

тощо). В умовах, коли об’єктивні соціально-економічні характери-

стики соціальних класів не знижуються (наприклад, прибуток), але

відбувається зростання статусу нижчих класів, які швидко підні-

маються на більш високі позиції в соціальній ієрархії, пояснюється

і політизація соціальних класів. Соціологи Ральф Дарендорф,

Сеймур Мартін Ліпсет та ін. відзначають, що статусна перестанов-

ка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних

верств, груп) є важлива причина зростання раціонального право-

вого руху в Центральній Європі в міжвоєнний період. Низхідна

мобільність звичайно супроводжується упереджуючим ставленням

до соціальних політичних і етнічних меншостей. I той, хто втрачає

статус, більш агресивний до меншості, аніж соціальні верстви, що

мають стабільно низький соціальний статус.

2. С

ОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

Соціальна структура суспільства

Визначаючи місце великих соціальних спільностей в

політичному житті суспільства, важливо виділити економічні

класи в соціальній структурі суспільства. Це спільності людей,

що визначаються економічними ознаками: формами власності,

розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської

діяльності, формами отримання прибутку тощо. Саме така кон-

цепція покладена в основу марксистського визначення класів.

Раніше в Україні, як і в усіх інших незалежних державах Східної

316

Європи, соціальні спільності та верстви розглядалися як класи:

робітники, селяни і соціальний прошарок — народна інтеліген-

ція. Така точка зору на соціальну структуру суспільства виправ-

дувалася історично — боротьбою класів. Класи визначалися як

антагоністичні: робітничий клас і клас буржуазії, боротьба між

ними — як основа розвитку суспільства. Зрозуміло, концепція

соціальних класів не втрачає значення і в сучасній політології.

Більше того, деякі західні політологи — Теодор Гайгер, Франклін

Гіддінс, Моріс Гінсберг — бачать необхідність подальшої розро-

бки теорії класів.

Однак відбивається недостатність тільки такої теорії соціаль-

них класів для вивчення політичних процесів, тому що в реальній

дійсності жодних видимих меж, що визначають класи, немає. По

суті класові кордони — це межі, в яких соціально-економічні ха-

рактеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися

від інших, зберігаючи докорінні ознаки класу. Так і внутрішні

класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не перероста-

ють якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія

складала клас, що формувався повністю з індивідуальних влас-

ників, то в сучасних умовах у постіндустріальному суспільстві

поряд з індивідуальною власністю існують й інші форми власно-

сті — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства,

державна тощо. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важли-

во визначити і кордони, межі робітничого класу. В сучасних умо-

вах більшість найманих робітників займається не тільки фізич-

ною працею. Надбанням мас стала висока освіченість.

Робітничий клас став більш різноманітним за формами найму. Ці

відзнаки знаходять відображення в диференціації інтересів різ-

номанітних його груп. Iстотно змінюється місце інтелігенції в су-

спільному житті, а, отже, в соціальній структурі. I розвиток сус-

пільства з переходом від традиційного до індустріального, а

згодом — до постіндустріального свідчить, що економічні кла-

си — тільки одна з форм суспільної організації. Її роль в житті не

залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають

інші соціальні утворення, інші соціальні спільності, формуючи

соціальну структуру. Відображенням диференціації соціальної

структури суспільства є розповсюдження концепції соціальної

стратифікації. Соціальні класи розглядаються як один з видів

страт. Початок концепції страт поклав ще Макс Вебер. I соціаль-

на структура ним розглядалася як багатомірна система, в якій

поряд із класами і відносинами власності, що породжують їх,

важливе місце відводиться статусу і владі.

317

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає

в урахуванні різноманітності ознак, на ґрунті яких формується

соціальний статус індивідів. Звичайно ж, реаліями є і соціальні

класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на ґрунті

економічних відмінностей, за визначенням політолога Роберта

Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури

сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія,

робітничий клас і спільності, що розрізняються за критеріями со-

ціальної стратифікації. I ті, й інші — базові, первинні соціальні

спільності. На їх основі й виникають різноманітні соціальні утво-

рення — страти, що формуються на ґрунті спільності їх інтересів,

політичної поведінки тощо.

Соціальні спільності. Політичні інститути

Зв’язок статусного становища з цінностями соціальних

верств і груп надто істотний в політичному аналізі соціальної

структури суспільства, тому що зв’язки статусного становища з

цінностями соціальних спільностей — безпосередня основа полі-

тичних орієнтацій і дій. В розвинених країнах, де політичною но-

рмою є ділення національного доходу, найбільш виражений

вплив факторів соціальної структури суспільства (відмінності в

соціальному статусі, рівні прибутку і владних повноваженнях

тощо) на політичну поведінку. Для держав з нестійким ладом, де

найбільш гостро стоять етнічні проблеми, характерні глибокі

культурні або ціннісні відмінності. В Україні, де нестійка полі-

тична стабільність, політична боротьба ведеться з питань мовної

політики, взаємовідносин церкви і держави, освіти тощо, віднос-

но незалежною від соціальних умов є і ціннісна система. Слід

зважати і на те, що не існує жорсткого зв’язку між соціально-

економічним становищем і переконаннями людей, що соціальні

зміни, які відбуваються в суспільстві, можуть і не призвести до

відповідних їм змін в ціннісних орієнтаціях людей. Відсутність

жорсткої залежності політичних орієнтацій індивідів від їх соціа-

льно-економічних характеристик веде до зв’язку на рівні соціа-

льних груп, верств: соціальний статус — соціальні цінності —

політичні орієнтації.

Iнституціональний рівень взаємодії соціального розшарування

і політичної влади відображається в системі соціального предста-

вництва. Система соціального представництва допускає взаємо-

пов’язану і суперечливу єдність політичних і владних структур та

інститутів, через які воля громадян переноситься до сфери при-

318

йняття політичних рішень. Система соціального представництва

охоплює і партійну систему, систему громадянських добровіль-

них асоціацій (профспілки, фонди, творчі спілки та ін. — те, що

звичайно називають групами інтересів). Система соціального

представництва тісно пов’язана з іншими системами владних по-

літичних структур суспільства, найважливішими з яких є система

влади, владних структур, де приймаються і реалізуються

обов’язкові для усіх рішення (законодавча, виконавча і судова) і

система організаційних груп, що формуються в суспільстві. Це

соціальні групи, з якими індивіди найбільш охоче ототожнюють-

ся: релігійні, етнічні, професійні, регіональні та інші об’єднання,

тобто те, що звичайно називається громадянським суспільством.

Проблеми, що виникають повсякденно в суспільстві, які вима-

гають безпосереднього вирішення, суспільство формує і здійснює

їх реалізацію через систему соціального представництва. Її кана-

ли використовують для вираження відповідних реальних або фік-

тивних інтересів і вимог індивіди, різноманітні об’єднання лю-

дей. Системи соціального представництва вимоги індивідів,

соціальних спільностей, різноманітних об’єднань людей перено-

сять до центру політичної боротьби і до сфери прийняття полі-

тичних рішень. Зрозуміло, з одного боку, система соціального

представництва виступає найважливішим посередником між

державою і населенням, механізмом групової консолідації, тобто

структурою, призначеною для вираження і захисту соціально

окреслених інтересів в політично неоднорідному середовищі. З

іншого боку, система соціального представництва забезпечує дію

механізму корегування політичної системи, що оберігає політич-

ну систему від стагнації, тобто від застою в розвитку і дасть мо-

жливість виправити раніше прийняті політичні рішення законно,

не звертаючись до насильства.

Зрозуміло, системний підхід до соціального представництва

передбачає виділення і характеристику елементів, структур соці-

ального представництва. Соціальні спільності (політичні партії,

групи інтересів та ін.), що входять до системи соціального пред-

ставництва, поділяються на соціальні спільності, що відобража-

ють незадоволені інтереси, але прагнуть до їх реалізації, і соціа-

льні спільності, що відображають загальну лояльність існуючому

режиму або специфічну прив’язаність до конкретної політичної

партії, групи інтересів або політичного лідера, — називаються

солідарними. Початкові прагнення соціальних груп всередині си-

стеми соціального представництва трансформуються в чітко ви-

словлені політичні вимоги. В процесі розвитку вони то посилю-

319

ються, набираючи компромісних форм, то згасають, виступаючи

компонентами політики партій або рекомендацій груп інтересів.

Солідарність соціальних груп, що початково має лояльні форми,

потім перетворюється в організовану підтримку певних політич-

них сил. Природно, система соціального представництва, що

складається з соціальних груп прагнення і соціальних груп солі-

дарності, включає, по-перше, інформацію про прийняті політичні

рішення і ті, що готуються, і, по-друге, керівництво і вплив полі-

тичних лідерів на реалізацію прийнятих політичних рішень і

проблем. Звичайно, політичні партії і законодавчі органи — го-

ловні інституціональні канали і сфери, всередині та при допомозі

яких йде змагання за реалізацію державної політики. Але само-

стійну роль відіграє і державне управління, де окремі індивіди і

соціальні верстви, групи представляють і переслідують свої при-

ватні інтереси в державній політиці. Отже, соціальне представ-

ництво — це не просто засіб політичного виправдання існуючого

режиму, але й фактор, важіль, за допомогою якого здійснюються

і реалізуються політичні зв’язки, сприятливі соціальному

об’єднанню суспільства, тобто включенню різноманітних соціа-

льних спільностей, верств і груп у політичний процес.

Основний інструмент, що забезпечує процес функціонування

системи соціального представництва, є вибори. Багато в чому до-

сконалість системи соціального представництва визначається

ефективністю політичних виборів. В сучасних умовах в міру по-

яви в соціально-класовій структурі нових соціальних відміннос-

тей, заснованих на ціннісних конфліктах, зменшується і вплив

кола осіб, що володіють правом голосу на виборах до органів

державної влади. Для країн із нестійким державним ладом харак-

терні ціннісні конфлікти, що відображають становище навколо

неусвідомлено прийнятих понять про те, що правильно або важ-

ливо. Пріоритетні соціальні цінності стають основою політичних

конфліктів — це свобода, рівність, справедливість, стабільність,

соціальний порядок. У країнах, де індивіди ототожнюють себе з

певною групою (етнічною, релігійною або мовною), а не з суспі-

льством, найчастіше виникають конфлікти. Для успішного врегу-

лювання конфліктів не можна спиратися лише на волю більшос-

ті, тому що більшість може не сприяти врегулюванню кон-

фліктів. Разом з тим має значення сам тип зв’язку соціальної

структури і системи соціального представництва. Зв’язок визна-

чається ступенем відповідності соціальної бази, на яку спирають-

ся політичні партії, що беруть участь у виборах, політичні ру-

хи, — основним лініям соціального розшарування в суспільстві.

320

Якщо масова підтримка різноманітних політичних партій

прямо відповідає існуючим у суспільстві соціальним відміннос-

тям, то така політична система втрачає демократичну основу.

Формування багатопартійності в Україні свідчить про супереч-

ливий вплив соціальної структури на функціонування інститутів

соціального представництва. По-перше, формуванню на основі

раціонально висловлених політичних інтересів масової соціаль-

ної бази політичних партій перешкоджає відсутність середнього

класу, корпоративний характер соціальної структури суспільства.

По-друге, найважливішим, традиційно значущим початком соці-

ального ототожнення стала в умовах зруйнованих соціальних

зв’язків національність. Маргінальні верстви в орбіту політичних

партій втягуються за допомогою націоналізму. По-третє, неефек-

тивність зруйнованої системи державного управління примушує

політичних лідерів безпосередньо апелювати до населення, тобто

лідери харизматичного типу намагаються виконувати своєрідні

комунікаційні функції. Iнтереси соціальних спільностей, верств,

груп втілюються в політичній сфері не традиційно, минаючи ін-

ституалізацію інтересів.

В конституціях окремих держав (Японія, Iталія, Гватемала,

Еквадор та ін.) вказується і на обов’язок трудитися, в законодав-

чих актах Iталії та ін. говориться про обов’язок громадян вихову-

вати дітей; а в законодавчих актах громадян України відзначаєть-

ся обов’язок піклуватися про своє здоров’я і вчасно вдаватися до

лікувальної допомоги. Проте відповідальність за такі обов’язки,

звичайно, не передбачається. Для будь-якого суспільства і дер-

жави, узятих зокрема, а також і для всього світового співтоварис-

тва, надто актуальна проблема прав і обов’язків особи.

Громадянство

З метою упорядкування відносин особи та суспільства,

надання їм законодавчо-юридичних норм і принципів захисту че-

сті, гідності й інтересів особи всіма державами світу встановлю-

ється громадянство. Однією з найважливіших складових суспі-

льної свідомості і суспільної думки, самоуявлення про

суспільство і його соціальний ідеал виступає громадянська само-

свідомість. Громадянськість — поняття багатозначне. Грома-

дянськість — антитеза аполітичності, активна і свідома вклю-

ченість до справ політичного співтовариства, психологічне від-

чуття себе громадянином, повноправним членом політичного

співтовариства, спроможність і готовність виступати в ролі