Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

321

громадянина, вища доброчесність вільного і повноправного учас-

ника політичного співтовариства, прихильність до інтересів по-

літичного співтовариства, найчастіше держави, готовність

йти на жертви заради інтересів держави.

Громадянство — це належність особи до певної держави, на-

слідком чого є розповсюдження на неї прав і обов’язків, встанов-

лених законодавством держави з забезпеченням державного за-

хисту прав людини і громадянина. В державах з монархічною

формою правління застосовується термін підданство. В Консти-

туції України підкреслюється, що Україна є суверенна і незалеж-

на демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет

України поширюється на всю її територію. Україна — унітарна

держава. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторка-

ність і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цін-

ностями. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст

і спрямування діяльності держави. Носій суверенітету і єдине

джерело влади в Україні — народ. Держава сприяє консолідації і

розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і

культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релі-

гійної самобутності всіх корінних народів і національних меншо-

стей України. Громадяни мають рівні конституційні права і сво-

боди і рівні перед законом. Громадянин України не може бути

позбавлений громадянства і права змінювати громадянство.

Порядок придбання або втрати громадянства регулюється за-

конодавством кожної держави. Законодавство всіх держав розрі-

зняє придбання громадянства в силу народження (філіація), у по-

рядку натуралізації або укорінення. При вирішенні питання про

придбання громадянства в силу народження застосовуються два

принципи: національний (так званий принцип права крові), згідно

з яким громадянство дитини залежить від громадянства батьків,

незалежно від місця народження, і територіальний (так званий

принцип права ґрунту), коли громадянство зумовлене місцем на-

родження і не пов’язане з громадянством батьків. В законодавст-

ві більшості держав Європи, Латинської Америки, Канади, США,

Азії та ін. поєднуються обидва принципи з дотриманням певних

обов’язкових умов. В кожній державі існують законодавчі акти,

на підставі яких вирішуються всі проблеми громадянства. В

Україні такими актами виступають Декларація про державний

суверенітет України і закон «Про громадянство України». В Де-

кларації закріплені загальні правові основи затвердження грома-

дянства України. Основним актом, де обґрунтовуються всі під-

стави, пов’язані з придбанням і втратою громадянства, захистом

322

прав і гідності громадян, є закон «Про громадянство України». В

законі є загальні положення про громадянство: надбання грома-

дянства України; положення про припинення громадянства

України; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при

усиновленні. Визначені права і обов’язки, повноваження органів,

які беруть участь у вирішенні питань про громадянство України,

порядок розгляду заяв і подання з питань громадянства та ін.

Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок

особи і держави, що знаходить відображення в їх взаємних правах

і обов’язках. Право на громадянство — невід’ємне право людини.

Ніхто не може позбавити громадянства або права змінити грома-

дянство. Держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та ін-

тересів своїх громадян. Не може бути привілеїв або обмежень за

ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших

переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового

становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон допускає існування в Україні єдиного громадянства, хоча

підкреслює, що на основі двосторонніх міждержавних договорів

можливе подвійне громадянство. В законодавстві чітко проголо-

шено: подвійне громадянство можливе, але за законом. Проблема

подвійного громадянства провокується в умовах соціально-

політичної нестабільності на націоналістичній основі. В Україні

проблема часто піднімається в Криму і ряді східних регіонів неет-

нічними українцями. Громадянство України регулюється Консти-

туцією України і законом «Про громадянство України», а також

іншими актами, прийнятими відповідно до Декларації прав і сво-

бод людини. За законом «Про громадянство України» держава

здійснює захист і заступництво громадян України, що знаходяться

за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські устано-

ви України, службові особи зобов’язані вживати заходів щодо за-

безпеченню громадянам можливості користуватися в повному об-

сязі правами, наданими їм законодавством країни перебування,

міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава

перебування, і міжнародними звичаями, у встановленому законо-

давством порядку захищати їх інтереси, що охороняються зако-

ном, а при необхідності — вживати заходів для відновлення по-

рушених прав громадян України.

Реальне забезпечення прав і свобод громадян

Непохитність свободи особи, її прав, честі і гіднос-

ті, їх охорона і гарантії — найважливіша ознака правової

323

держави. Право, закон уособлюють норму свободи. Забезпе-

чення свободи особи шляхом закону — функція правової

держави. В конституціях багатьох правових держав закріплю-

ється широке коло прав і свобод громадян. Iснують і міжна-

родні пакти, зокрема «Загальна Декларація Прав Людини» та

ін. Так, у статтях Декларації прав людини узагальнюються і

систематизуються досягнення цивілізації, встановлюється той

мінімум, без якого неможливе існування людини як вільної

особи, громадянина. Основне положення полягає в тому, що

всі люди рівні незалежно від походження, національної та

релігійної належності. Громадяни несуть і певні обов’язки

перед суспільством, тому існує обмеження прав за законом,

що служить гарантією «для забезпечення належного визнання

і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих ви-

мог моралі, суспільного порядку і суспільного добробуту в

демократичному суспільстві».

Україна, проголосивши суверенність і незалежність, взяла се-

рйозні зобов’язання з приведення національного законодавства,

що гарантує права громадян згідно з міжнародними угодами і

нормами. Міжнародні норми допускають: виняток будь-якої дис-

кримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними,

статевовіковими ознаками; надійний законодавчий захист особи

та гідності громадянина: недоторканості його житла і майна, сво-

боди вибору професії, визначення місця проживання, виїзду і

в’їзду до країни, таємниці листування і телефонних розмов, сво-

боди слова, преси та інформації; вільне самовизначення людини

в її світогляді і духовних інтересах; всілякий захист громадянсь-

ких прав з боку судових органів і суспільних організацій. Проте

існує багато труднощів.

Становлення почуття громадянської гідності неможливе без

розвитку індивідуальності. В основі індивідуалізму — складного

соціально-психологічного явища, певно, лежить приватна влас-

ність на землю, на майно. У Франції після буржуазної революції

земельні наділи в особисту власність отримали більше 6 млн. се-

лян, в Північній Америці на вільних землях створювався заповзя-

тливий клас фермерів вільних земель. В Росії, в Україні ж, навпа-

ки, століттями культивувалася і панувала серед більшості

населення свідомість і поведінка натовпу, середньої людини.

Особа, як така, за небагатьма винятками, майже не виявлялася і

не могла виявити себе. «Люди-гвинтики» сліпо підкорялися дер-

жавно-бюрократичній машині, беззаперечно виконували її волю.

В умовах тоталітаризму відбулася абсорбція державою суспільс-

324

тва. Держава просякає не тільки усі надбудовні сфери, але й стала

вирішальним елементом бази, сталася ерозія громадянськості ба-

гатьох людей.

ІТЕРАТУРА

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // По-

стижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального

развития // Социально-политические науки. — 1992. —

№ 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социально-

политические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. —

М., 1993.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ У чому суть соціальної структури сучасного суспільства?

♦ У чому суть теорії соціальної стратифікації?

♦ Статусні позиції і політична поведінка.

♦ Проблема прав людини в різноманітних суспільних системах.

325

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ.

ПОЛІТИЧНІ РУХИ

1. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: СУТЬ І РОЛЬ В СУСПІЛЬСТВІ

Колективне утворення, що складається з ієрархічно

пов’язаних між собою осіб, які об’єдналися для досягнення зага-

льної мети та виконують в утворенні певні обов’язки, і є органі-

зація. Складова типу соціальної спільності, організація викликає

до життя необхідність досягнення такої мети, що не під силу

здійснити окремій людині. Cформована, об’єднана соціальна спі-

льність стимулює колективну волю та реалізує потребу в загаль-

ній дії. Навіть буденний життєвий досвід дає масу прикладів то-

го, що організаційно згуртована меншість має більше шансів

добитися свого, аніж неорганізована і роз’єднана більшість. При-

родно, в політичній сфері життя суспільства діють політичні

об’єднання. Їх роль надзвичайно важлива. Політичні об’єднан-

ня — інструмент політичної боротьби та досягнення тієї або ін-

шої політичної мети. Політичними організаціями, об’єднаннями,

товариствами є: політичні партії, групи тиску, суспільно-

політичні рухи, спілки та об’єднання.

Поняття політична партія

Що таке політична партія? Слово партія має латинське

походження (part — означає частина). Політична партія — це

організація, діюча в сфері політичного життя суспільства, що

об’єднує людей за спільністю їх інтересів і переконань для реалі-

зації своєї політичної мети. Нормативна вимога існування будь-

якої політичної партії — участь у політичній боротьбі при карди-

нальному завданні завоювати мандат на владу, щоб реалізувати

свою політику. Боротьба за володіння політичною владою — це

нормальна умова функціонування політичної партії.

Звичайно, від того, які засоби та методи політичної боротьби

політична партія вважає для себе справедливими, виправданими

та прийнятними, щоб стати при владі в державі, залежать зміст і

характер політичної боротьби в суспільстві. В основі діяльності

політичної партії лежать різноманітні цілі та інтереси (соціальні,

національні, конфесійні, територіальні тощо) груп населення,

326

ідеали та цінності, ідеологія. В будь-якому випадку політична

партія оформлює владно значущі групові потреби і надає їх ви-

щим державним інститутам і владним структурам. Через полі-

тичні партії населення може заявляти владі свої групові вимоги,

критикувати керівництво суспільством, державою, добиватися

реалізації наміченого курсу і самої влади. Але водночас і правля-

чі структури використовують політичні партії для звернення до

народу за підтримкою у вирішенні тих або інших проблем суспі-

льного життя.

Основною ознакою, що відрізняє політичні партії від держав-

них структур, є добровільність об’єднання. Політичні партії рек-

рутують членів шляхом агітації та пропаганди своїх думок і пе-

реконань. Перебування в політичній партії допускає свободу

виходу з неї, коли втрачається початкова солідарність члена пар-

тії з метою існування, засобами та методами дій політичної орга-

нізації, об’єднання. Політична партія завжди об’єднує та відо-

бражає інтереси тільки частини суспільства, соціальної спіль-

ності людей. Жодна політична партія не може претендувати на

вираження волі всього народу. В тоталітарних же системах полі-

тична партія претендує якраз на монополію політичної влади та

управління, тобто декларує свою всезагальність і універсаль-

ність, що є ознакою держави. I, нарешті, політична партія відріз-

няється меншим ступенем організованості (розгалуженості

апарату управління) у порівнянні з органами та структурами

державної влади.

Політичні партії прагнуть оволодіти державною владою, тоді

як жодна суспільна організація такої прямої мети не ставить, хо-

ча як один з елементів політична функція в діяльності суспільних

організацій присутня. Навіть, на відміну від суспільних структур,

політичні партії здійснюють безпосередню взаємодію з держав-

ною владою, наповнюючи реальним змістом політичний процес в

суспільстві. Крім того, політичні партії здебільшого допускають

ідейну спільність своїх співчленів, їх інтеграцію в єдиній системі

політичних переконань, що не притаманне вимогам громадських

(професійних, ветеранських, жіночих, студентських тощо) орга-

нізацій та об’єднань. Політичні партії завжди володіють конк-

ретною назвою, гаслами, девізами та іншими політичними сим-

волами, що певно вказують на їх ідеологічну орієнтацію. Саме

політичні партії надають специфічний контекст і забарвленість

політичному життю суспільства, узагальнюючи та засвоюючи

конкретний історичний і культурний досвід нації, особливості її

соціального устрою, традиції політичної культури.

327

Виникнення та розвиток політичних партій

Перші політичні партії виникли в Давній Греції. Ство-

рювалися політичні партії для визначення сили в суспільстві, ви-

ражали думки та інтереси тієї або іншої частини населення. За

складом політичні партії — порівняно нечисленні та вузькі угру-

повування, які не відрізнялися тривалістю, стійкістю та організа-

ційною оформленістю. Так, в Афінах йшла боротьба між партією

знаті та партією народу. В Давньому Римі в періоди кризи респу-

бліки (кінець II—I ст. до н. е.) суперничали між собою партія по-

пулярів, які відображали інтереси плебсу, і партія оптиматів, що

представляла патриціанство та заможні плебейські сім’ї.

В історії політичних партій виділяється декілька етапів. Попе-

редники сучасних політичних партій — англійські торі та вегі

XVII—XVIII ст., коли суб’єкти політики виступали представни-

ками верхівки суспільства, скоріше всього, нагадували політичні

осередки, що формувалися навколо окремих лідерів і добивалися

своїх позицій у королівському дворі. Війна США за незалеж-

ність, Велика Французька революція (1789 р.) і наступні після неї

політичні події в Європі зробили політичні партії важливим ком-

понентом суспільного життя, і політичні партії поступово набули

чітких організаційних рис, пов’язуючи себе з тим або іншим

ідейним і політичним напрямком. У період буржуазних револю-

цій в Європі виникають прототипи сучасних політичних партій.

Iсторичне виникнення політичних партій припадає на кінець

XVII ст., коли почали формуватися політичні системи буржуаз-

них держав Західної Європи і Америки. Війни, буржуазні рево-

люції у Франції і Англії та інші політичні події в Європі, що су-

проводжували процес виникнення і розвитку політичних систем і

політичних партій, показують, що народження політичних пар-

тій відображало ранню стадію боротьби прихильників розвитку

різноманітних напрямків буржуазної державності: аристокра-

тів і буржуа, федералістів і антифедералістів тощо.

Політичні партії XIX ст. відрізняються від сучасних своїми

функціями, засобами організації і діяльності. Малочисельні полі-

тичні партії, об’єднання представляли елітарні клуби. Діяли полі-

тичні партії, насамперед, в межах парламенту, а поза парламен-

том обмежувалися діяльністю виборів. Не визнавався принцип

членства, організаційного оформлення тощо. В міру розвитку по-

літичних партій і розширення їх функцій, структури, в політичній

думці виникають дискусії про розуміння природи функцій, стру-

ктури і причин виникнення політичних партій і об’єднань. Одні

328

вчені вважали, що політичні партії виникають внаслідок втілення

природного для людини духу суперечностей (Томас Гоббс), інші

намагалися зрозуміти їх суть, розкриваючи природу політичного

(Нікколо Макіавеллі, Гаетано Моска, Роберт Міхельс) або пар-

тійного (Юм, Роберт Міхельс, Моріс Дюверже), треті — вивчали

і соціально-класові визначення діяльності політичних партій

(Карл Маркс та ін.).

Розвитку політичних партій сприяло зростання у другій поло-

вині XIX ст. робітничого руху. Саме робітничий рух створював

умови розвитку організаційних форм політичних партій, сформу-

вавши тип політичної партії з масовим членством, з розгалуже-

ною мережею місцевих організацій, періодичними з’їздами, чіт-

ким статутом і фіксованими розмірами членських внесків. Певні

риси політичних партій запозичені багатьма буржуазними парті-

ями Європи. Тоді ж відбулося і розмежування позицій різномані-

тних класів. Тому-то і залучення мас до політику здійснювалося

як вибір тієї або іншої класової, станової позиції, що не обов’я-

зково співпадало з об’єктивним становищем того, хто вибирав.

Політичні партії виступали політичним відображенням інтересів

класів, соціальних верств населення. Однак вже тоді партійні

структури не збігалися з класовими. Звичайно ж, виникнення по-

літичних партій тісно перепліталося із залученням широких сус-

пільних верств до управління державою, суспільством.

Природно, в XVIII—XIX ст. уявлення про ранньобуржуазні по-

літичні партії пов’язується з іменами відомих політичних діячів і

учених Монтеск’є, Руссо, Вашингтона та ін. Iстотне місце проблема

політичних партій зайняла в творах соціологів Макса Вебера, Гае-

тано Моски, Вільфредо Парето та ін. В їх працях знаходить уза-

гальнення досвід формування і діяльності буржуазних політичних

партій США, Англії, Франції, соціал-демократії Німеччини, Австрії

та інших країн. Особливе значення мала поява масових робітничих

партій, завоювання робітничим класом виборчих прав тощо.

У XX ст. проблеми діяльності політичних партій займають

значне місце в працях політологів і соціологів Джеймса Брайнса,

Михайла Острогорського, Роберта Міхельса, Карла Фрідріхсона,

Збігнєва Бжезинського та ін. Стверджується, що політичні партії

є виразниками інтересів, потреб і мети певних класів і соціальних

спільностей. Політичні партії активно беруть участь у функціо-

нуванні механізму політичної влади або опосередковано вплива-

ють на нього, відіграють певну роль у формуванні політичної

свідомості мас. Визначаючи місце і роль політичних партій в су-

спільному житті, американський політолог Джеймс Брайнс від-

329

значав, що «дух і сила партій в Америці також необхідні для

приведення урядового механізму в дію, як пара потрібна для ло-

комотива. Або інакше, організація партії служить для органів ке-

рівництва, управління майже тим самим, чим служить рухаюча

сила нервів для м’язів, жил, кісток людського тіла. Партії стають

рушійною силою в сфері управління і визначають напрям, в яко-

му діють органи урядової влади».

Розкриваючи суть політичної партії, Роберт Міхельс відзна-

чає, що без організації демократія неможлива. Будь-який клас,

що ставить перед суспільством певні вимоги, прагне ввести в дію

комплекс самостійно породжених ідеологією ідеалів, що випли-

вають з виконання ними функції, має потребу в економічній і по-

літичній організації як єдиному засобі для здійснення спільної

волі. Досліджуючи тенденції розвитку політичної партії, Роберт

Міхельс визначає дві принципово різноманітні фази: фаза фор-

мування, консолідації політичної партії і фаза знаходження ма-

сової політичної партії при владі. На першій фазі політична

партія малочисельна, кістяк її складає активну меншість, всі її

члени мають однакові права, більшості партійців гарантується

вплив на управління суспільними справами. Всі мають право ви-

бору. Всі можуть бути обраними. Всі посади в політичній пар-

тії — виборні. Вожді і активна меншість фанатично віддані ідеї.

Друга фаза характеризується тим, що сама політична партія і

більшість народу виходять на політичну арену. Партія при владі.

Відбувається динамічне зростання її членів. З зростанням полі-

тичної партії стає неможливою пряма демократія. Великі натовпи

людей неспроможні безпосередньо і самостійно до прийняття на-

віть найнеобхідніших рішень. Слова і вчинки обмірковуються

натовпом в значно меншому ступені, аніж окремими людьми або

невеликими групами того ж натовпу. Натовпи витісняють індиві-

да, а разом з ним — і особу, почуття відповідальності.

Марксизм розглядає політичну партію як політичну організацію

певного соціального класу і соціальної спільності, що представляє і

захищає інтереси класу, соціальної спільності. За висхідне політич-

них партій марксизм вважає їх соціально-класову природу, що зу-

мовлює всі інші ознаки політичних партій. Основними рисами ре-

волюційної політичної партії вважається вірність ідеалам соціалі-

зму, революційність, основна мета — підготовка і здійснення соціа-

льної революції, завоювання і встановлення влади в формі диктату-

ри пролетаріату — пролетарської демократії. По суті така політична

партія — авангард робітничого класу, тісно зв’язана з масами, по-

будована і функціонує на основі принципу пролетарського інтерна-

330

ціоналізму і демократичного централізму. Демократичний центра-

лізм — система управління з єдиного центру, основана на точному

підпорядкуванні нижчих органів вищестоящим.

Політичні партії — один з найважливіших інститутів полі-

тичної системи суспільства. Багато в чому політичні партії ви-

значають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і

тактику оволодіння владою, політичну стабільність суспільства.

Однак не існує якогось загального універсального визначення по-

літичної партії як специфічної організації, функції якої тільки по-

літичні. Деякі політологи розглядають політичні партії як спільно-

сті людей, об’єднані спільною ідеологією або діючі на основі

загальної програми. Iнші звертають увагу на організаційну побу-

дову, соціальний склад, ідеологічну доктрину тощо. Французький

політолог Моріс Дюверже визначає політичну партію як своєрід-

ний інститут, рисою якого стала особлива структура і організація.

Соціолог Макс Вебер вважав політичні партії суспільними

об’єднаннями, що спираються на добровільне, усвідомлене членс-

тво і ставлять метою завоювання влади для керівництва і управ-

ління суспільством і забезпечення активним членам певних вигод

(духовних і матеріальних) або особистих привілеїв, або того і ін-

шого водночас. Визначальний фактор діяльності політичних пар-

тій, на думку багатьох соціологів, є їх виборча функція — прове-

дення виборів, вплив на виборців з метою завоювання державної

влади. З позицій науки про політику найістотнішим є визначення

політичної партії як суб’єкта політичного життя, з’ясування її міс-

ця в формуванні політичної системи, владних структур і владних

відносин. Політична партія — такий політичний рух, що має висо-

кий ступінь організації і прагне реалізувати свою мету шляхом

оволодіння владою і програмно не обмежуватися впливом на засо-

би її здійснення. Iдеальній політичній партії властиві пластичність,

спроможність на крутих поворотах і змінах в суспільстві міняти

структуру, постійно удосконалюватися, розвиватися. Найважли-

вішими рисами ідеальної політичної партії є спроможність відчу-

вати політичну ситуацію, уміння знаходити в своєму середовищі

і виховувати справді політичних діячів, політичних лідерів та ін.

Фактори, що зумовлюють виникнення

політичних партій

Природно, сучасна політична партія — це спільність

людей, об’єднаних ідеологічно і організаційно з метою завою-

вання (внаслідок виборів або іншими шляхами) влади, утримання