Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

621

сам надію на щастя та справедливість у загробному житті; по-

друге, Римська імперія потребувала єдиної релігії, що зверталася

б до всіх людей, незалежно від їх класових та національних від-

мінностей; по-третє, класи, які управляли, зацікавлені у релігії

християнства тому, що не порушувало класових основ суспільст-

ва та освячувало ім’ям Бога існуюче гноблення. Всесвітній Ні-

кейський собор (325 р.) сформулював символ віри — стисле ви-

кладення основ християнських догм. У християнстві виділяється

три напрямки: православ’я, католицизм, протестантизм та багато

різноманітних сект (баптисти, адвентисти, єговісти та ін.). В ос-

нові християнства стали уявлення східних релігій (політеїзм та

монотеїзм) про спокутовану жертву, про божественних рятівників.

На християнський світогляд впливали вчення стоїків, зокрема Се-

неки та Філона. Головне у християнстві — вчення про боголюдину

Iсуса Христа (грец. — помазаник, рятівник), сина божого, який ні-

бито зійшов з неба на землю, прийняв страждання, смерть та потім

воскрес для відвернення людей від першородного гріха. Земне

життя, вчить християнство, тимчасове пристановище для людини,

підготовка до вічного життя у загробному світі.

У державах Заходу (Європа) ще з середніх віків світська та

духовна влада тримались різних, до того ж, нерідко суперничаю-

чих центрів. Західнохристиянська церква очолювалась римським

папою, який вважався намісником Бога на землі. Монархи ж ма-

ли інший статус — називались «божими обранцями». Легітим-

ність їх санкціонувалося церквою. Зрозуміло, що між папами та

монархами існувало не тільки співробітництво, але й відчайдуш-

на, зі змінним успіхом боротьба за верховенство. Що ж стосуєть-

ся Сходу, то тут деякі зовнішні форми зв’язку релігійних та полі-

тичних систем збігалися з західними. Але все ж принципово

в реальності формувалася інша традиція, відчутно та багатомані-

тно проявляючись на широкому полотні історії. Вже починаючи з

Середньовіччя (тобто відтоді, коли набирали силу процеси секу-

ляризації на Заході), зв’язки між релігійною і політичною систе-

мами Сходу ставали дедалі більш тісними, аж до повного злиття.

Багато східних релігій представляли (на відміну від християнст-

ва) не стільки багатство і різноманіття догматів та встановлень,

скільки способи життя та світосприйняття. Для східних релігій

певне значення мав принцип нероздільності світського та духов-

ного початків, властивий моністичний погляд на світ, людство,

космос як еманацію (тобто закінчення) деякого вищого абсолюту.

У політичній культурі релігійного Сходу виявилися історично

міцні тенденції зосередження духовної та політичної влади у

622

єдиному керівному центрі — верховній державній владі. Церква

як живий організм чуйно сприймає в суспільстві всі лиха та вті-

хи, потрясіння та конфлікти.

Православ’я

Православ’я — різновидність християнства. Поширене

православ’я здебільшого у країнах Східної Європи, Ближнього

Сходу та на Балканах. Православ’я остаточно виділилося у само-

стійний напрямок у XI ст. внаслідок різноманітних шляхів розви-

тку феодалізму на Заході і Сході Європи. Догматичні відмінності

православ’я: визнання виходу святого духу тільки від Бога-

батька, непогрішимості церкви (а не глави її), незмінності догма-

тів, заперечення чистилища та ін. Культові та канонічні відмін-

ності: поклоніння іконам, обов’язковість шлюбу для білого духі-

вництва, особлива візантійська система церковного співання та

ін. Православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного

центру, а складається з 14 самостійних автокефальних правосла-

вних церков. Надто характерний для православ’я принциповий

консерватизм. Православ’я в Росії вірою та правдою служило са-

модержавству, виступало одним з його стовпів, повністю від ньо-

го залежало. З періоду царювання Петра I аж до 1917 р. право-

славна церква в Росії виступала частиною державного апарату,

вороже ставилася до революційного руху.

Православні парафії та інші церковні утворення в Україні на-

лежали з давніх-давен Українському екзархату Московської пат-

ріархії — одному з чотирьох церковних округів, що входили до

складу православної церкви в Росії. Таке становище церкви по-

вністю відповідало колишньому державному устрою, що харак-

теризувався сильним центром з директивними повноваженнями

та слухняною периферією. Природно, церква тривалий період

функціонувала в умовах авторитарного режиму, не могла не бути

так або інакше його відображанням. Початок 90-х років XX ст.

відзначений в Україні величезною кількістю подій надзвичайної

важливості, що не могли б вмістити і десятиріччя. Українська

православна церква також шукає свій шлях у майбутнє, прагнучи

зберегти у віруючих добре ставлення і відносини із іншими церк-

вами та вірність православним канонам. Тенденція до всебічного

національного відродження та суверенітету України притаманна

й Українській православній церкві досить давно. З початку 90-х

років в Україні йде бурхливе зростання релігійних общин: діють

понад 12 тисяч релігійних об’єднань, що належать до більше 50

623

конфесіональних напрямків. Необхідність примирення, досяг-

нення громадянської згоди зробили актуальною давню українсь-

ку ідею створення єдиної національної православної церкви. На

початку 90-х років реальним кроком до здійснення ідеї створення

єдиної національної православної церкви в Україні стало прийн-

яття архієрейським Собором Російської православної церкви

«Положення про екзархат Московської патріархії». Скасовано

три закордонних екзархати Російської православної церкви та

створено Український і Білоруський екзархати, що одержали на-

зву: Українська православна церква та Білоруська православна

церква. Підкреслювалося, що народ, який вірить в Бога, має мож-

ливість самостійно будувати церковне життя відповідно зі своїми

церковно-національними традиціями. Створювалися колегіальні

органи церковного управління — Синоди, що мали вищу законо-

давчу та судову владу в межах екзархату. Будучи самостійною в

управлінні, Українська православна церква зберігає канонічний

зв’язок зі Всесвітнім православ’ям, а її представник є постійним

членом священного Синоду Російської православної церкви. В

Україні існують три парафії: Українська православна церква,

Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна

православна церква.

Католицизм

Католицизм (грец. katholicos — всесвітній) — різнови-

дність християнства. Поширений католицизм здебільшого у краї-

нах Західної Європи та Латинської Америки. Догматичні особли-

вості католицизму: визнання виходу Святого Духа не тільки від

Бога-батька, але й від Бога-сина; догмат про чистилище; догмат

про верховенство Римського папи як намісника Христа, про не-

погрішимість папи та ін. Культові та канонічні відмінності като-

лицизму від православ’я: безшлюбність духівництва (целібат),

богослужіння латинською мовою, особливо розвинутий маріа-

нізм (культ Богородиці та ін.). Центр католицизму — Ватикан.

У сучасних умовах католицизм охоплює більшість людства —

майже 800 млн, які вірують у Бога і які проживають на всіх кон-

тинентах Землі. Більше половини католиків живе в країнах Ла-

тинської Америки та США. Католицизм притаманний населенню

західноєвропейських країн: Угорщині, Чехії та Словаччині,

Польщі, Iталії, Iспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та

Iрландії. Ватиканом розроблена соціальна доктрина. Її зміст сфо-

рмульовано у енцикліці папи Лева XIII про нові речі (1891). За

624

енциклікою ідеальна модель соціального устрою суспільства має

основою принципи християнської демократії, що передбачає

співробітництво між класами та народами, ліквідацію суперечно-

стей між працею та капіталом. Рівно через сто років, у 1991 році,

папа Iоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий

рік», у якій знайшла розвиток соціальна доктрина Ватикану: про-

грама дальшої діяльності католицизму і Ватикану. У енцикліці

сформульовано права та свободи людини, обґрунтована необхід-

ність участі католицької церкви в їх захисті, розширенні христи-

янської демократії. З позицій соціальної справедливості (загаль-

ного добра) гостро критикуються основи капіталістичної системи

держав та засуджуються пороки сучасного суспільства розвине-

них індустріальних держав, невирішених проблем якості життя

людей. Констатується, що антигуманні сторони капіталізму не

зникли. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку та

приватної власності, папа Iоанн Павло II застерігає від зловжи-

вань та егоїзму власників, від абсолютизації ринку та прибутку,

підкреслює необхідність постійного контролю ринкових механі-

змів з боку суспільства та держави, поважного ставлення до люд-

ської праці, визнає справедливість багатьох вимог трудящих що-

до поліпшення умов їх життя. Католицизм, визнаючи немину-

чими соціальні конфлікти, засуджує їх, якщо не досягається ро-

зумного компромісу.

З нових позицій здійснено підхід до загальнолюдських про-

блем. Обґрунтовується необхідність зміцнення солідарності між

всіма народами в ім’я збереження миру на Землі. Засуджуються

будь-які війни: справедливі та несправедливі, всяке застосування

зброї масового знищення. Визнаються ідеї гуманізму. Людина

проголошується вирішальним фактором суспільного прогресу.

Мир і процвітання проголошуються надбанням всього людства.

Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також

і в розширенні тлумачення принципу свободи совісті, наданні ка-

толицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та

віруваннями. Тому, незважаючи на те, що католицька церква

продовжує визнавати істинним (правовірогідним) лише своє ре-

лігійне вчення, встановила співробітництво з іншими християн-

ськими віросповіданнями та релігіями. Одним з проявів модерні-

зації католицизму є утворення, насамперед у латиноамерикан-

ському регіоні, справді народних організацій та об’єднань —

християнських низових громад віруючих, які ставлять метою від-

родити у нових історичних умовах ідеали первісного християнст-

ва. Йдеться про «звільнення теології», спрямованої на активне, а

625

не безвідповідально-покірливе ставлення до земної неволі. Ма-

ється на увазі перетворення навколишньої дійсності, що прире-

чує сотні мільйонів людей на голод, бідність, убозтво, позбав-

лення елементарних засобів до існування. Прихильники такої

теології бачать своє завдання не тільки в засудженні існуючого

ставлення, але й у боротьбі за визволення людства — «Божого

народу». Передбачається, що боротьба за визволення Божого на-

роду повинна йти на трьох рівнях. Перший — соціально-полі-

тичний, що передбачає визволення пригноблених класів та наро-

дів. Другий — історико-антропологічний, що має метою визво-

лення кожної суверенної особи в усіх її людських вимірах. Тре-

тій — релігійний або сакральний — визволення від гріхів життя і

єдність з Богом.

Іслам

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі.

Iслам сповідує більше мільярда мусульман, які живуть в 52 краї-

нах Азії та Африки — проголосили іслам основою своєї держав-

ності. Мусульманські країни дотримуються різної політичної орі-

єнтації. У них склалися різноманітні структури влади: абсолю-

тистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та ін.), консти-

туційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та ін.), ісламські

республіки (Iран, Пакистан, Лівія та ін.). У сучасних умовах ак-

тивно розвивається подолання колишніх однозначних одновимі-

рних оцінок ролі різноманітних релігійних конфесій у сучасній

цивілізації, переосмислення місця духовних та культурних цін-

ностей, що проголошуються у загальнолюдському надбанні. По-

силюється розуміння того, що можна залишатися атеїстом чи бу-

ти істинно віруючою людиною, але врешті-решт нікуди не піти

від визнання того, що справжнє глибоке, моральне усвідомлення

гармонійного життя людини, плідна творчість, утвердження ви-

соких ідеалів добра та справедливості неможливі без оволодіння

духовним багатством. Однією з провідних серед інших, що кори-

стуються рівними правами, релігійних конфесій є іслам.

Відтоді, як виник, сформувався іслам — наймолодша з світо-

вих релігій, поширився у західній частині Аравійського півостро-

ва. Офіційно визнано датою утвердження ісламу 622 рік. Відтоді

починається мусульманське літочислення. Це дата переселення

(хіджри) пророка Мухаммада (Мухаммеда, Магомета) разом зі

своїми однодумцями з Мекки у Медину, де створена перша му-

сульманська громада (умма). У Медині нове віровчення поступо-

626

во зміцніло та набуло права на самостійне існування, а Мухамма-

ду вдалося переконаннями, а де-не-де силою зброї об’єднати під

егідою ісламу розрізнені племена, які населяли Медину та її око-

лиці. Ставши повноправним релігійним та політичним главою

Медини, Мухаммад продовжував боротьбу з мекканською язич-

ницькою знаттю з племені курейш. Після тривалої боротьби мек-

канська знать змушена визнати політичну силу — іслам, здатну

об’єднати всю Аравію та приєдналася до мусульманської грома-

ди. У 630 р. супротивники Мухаммада визнали його єдиним гла-

вою мусульманської громади, а, по суті, першого державно-

релігійного об’єднання всіх арабських племен. Згодом, після

смерті Мухаммада, нова віра — іслам — розповсюджується за

межами Аравії. Три десятиріччя після смерті Мухаммада мусу-

льманською громадою правили чотири виборних халіфи (заступ-

ники пророка) Абу Бакр, Омар I Iбн аль Хаттаб, Осман Iбн Аф-

фай, Алі Iбн Абі Таліб. Їх період правління — це період змі-

цнення та стабілізації ісламу, його експансії за межами Аравії;

ознаменувався завоюванням просторих сусідніх територій та по-

ступовим утвердженням ісламу як світової релігії.

У пам’яті мусульман про події тієї епохи збереглися спомини

як про щасливий період ісламського правовір’я та чистої теокра-

тії — неподільності суспільства та держави, політики та релігії.

Для прихильників ісламу тодішня мусульманська громада назав-

жди залишилася зразком доброчесного життя, а правовірна мусу-

льманська традиція (сунна) нарекла перших чотирьох халіфів —

(хумафа ар рашидун — правовірними). Саме життя, еталони по-

ведінки пророка та його найближчих соратників (сахабів і анса-

рів), норми й порядки ранньої мусульманської громади на століт-

тя, аж до сучасності, створили образ ідеального суспільного

устрою — втраченого «Золотого віку» ісламу.

Звичайно ж, той період в історії ісламу не позбавлений гост-

рих внутрішніх суперечностей. Йшла гостра боротьба різномані-

тних угруповань за верховну владу у Арабському халіфаті, що

незабаром стане багатонаціональною феодальною державою. То-

ді ж формується партія (фірка) прихильників Алі, зятя пророка

Мухаммада, відома як щигат Алі, звідки і походять «шиїти»,

«шиїзм». У 661 році, після вбивства четвертого халіфа Алі, до

влади приходить династія Омейядів, очолювана Муавієм Абу

Суф’яном. Шість століть існувала династія Омейядів, яку потім

змінили Аббасідські халіфи.

Iдея наднаціональності та державності, що лежить у основі іс-

ламу, втілилася у величезній імперії — Арабський халіфат — від

627

Атлантичного океану до Iнду, від Каспію та просторів Середньої

Азії до Магрибу (країн Північної Африки). У X ст. Халіфат роз-

падається на ряд самостійних держав — Буїдів, Саманідів, Газне-

відів у Середній Азії та Iрані. Утворюються халіфат Фатімідів у

країнах Північної Африки, а в 929 році нащадок Омейядів Аб ар-

Рахман III у Кордові оголошує себе халіфом. Кордовський халіфат

помітно впливає на розвиток суспільної думки та культури у Захі-

дній Європі (існував до 1031 року), а після втратив значення. В

Iспанії до 1492 року збереглася Гранадська держава мусульман. З

ХVI ст. з ліквідацією Арабського халіфату починається історія

Османського халіфату. Завоювавши Єгипет, турецькі султани ого-

лосили себе спадкоємцями Фатімідів. Османський халіфат існував

аж до перемоги кемалістської революції у Туреччині на початку

20-х років XX ст. У Середню Азію іслам проникає на початку VIII

ст. У період правління халіфа Валіде I мусульмани захоплюють

Бухару, Кеті, Шахрісябе, Самарканд, Хіву, а пізніше проникають

на Аму-Дар’ю, у Фергану та Шаш (Ташкент).

В умовах Середньої Азії релігія — іслам — увібрала багато

елементів місцевих вірувань, релікти яких досі дають про себе

знати у релігійних звичаях та обрядах. Збереглися і тепер чужі

ісламу явища: культ святих, запалення свічок на могилах (вплив

зо-роастризму), святкування Наврузу — традиційного Нового

року у доісламського населення Iрану та Середньої Азії, безпосе-

редньо зв’язаного з початком весняних польових робіт та ін. До-

пускається, що віруючим можна не вивчати глибоко Коран.

Iстинне становище ісламу доступне лише обраним, але маси ма-

ють вірити, що все у владі Бога та що Бог знає всіх. Вважалося,

що калам (мусульманська богословська філософія) є спосіб захи-

сту сунни (ортодоксальний іслам) від єресі. Призначення каламу

знаменитий богослов XII ст. Абу Муххамад з Газалі вбачав у

«збереженні принципу віри тих, хто дотримується сунни та захи-

сту її від тієї плутанини, що вносять у неї єретики зі своїми ново-

введеннями». Догмати ісламу розроблялися у вигляді всеосяжної

універсальної системи філософії соціальних, моральних та пра-

вових поглядів та ідей. Основне завдання богословських автори-

тетів — інтерпретація Корану, сунни та шаріату, розробка основ

мусульманського права та моралі, захист і пропаганда ісламу.

Якщо догмати ісламу повністю не змінилися, то система норма-

тивно-регулятивних наказів та соціально-моральних правил —

основа шаріату — зазнала значних змін. Головним джерелом ша-

ріату є Коран — зібрання повчань, заповідей та промов, у різний

період виголошених пророком Мухаммадом та послідовниками

628

як одкровення — Боже слово. При халіфі Османі священна книга

мусульман оформлена збіркою. Відтоді Коран став книгою книг

для мусульман, має на них величезний вплив.

Iслам протягом всієї історії залишається світоглядною осно-

вою ціннісних орієнтацій особистого та суспільного життя лю-

дей. Найважливішим джерелом, що доповнюють законодавчо-

моральні положення шаріату після Корану, стала сунна — зве-

дення звичаїв та традицій. Природно, формування ідеології ісла-

му — цілісної світоглядної системи поглядів та способу життя,

стало результатом зіткнення арабів з традиціями та віруваннями,

культурними цінностями народів Iрану, Середньої Азії, Закавказ-

зя та Iндії. Iслам виходить за межі звичайного віровчення та ста-

новить складне соціально-культурне явище, головними елемен-

тами якого є система догматичних основ релігії — калам; систе-

ма правових, нормативно-регулятивних, соціально-моральних та

економічних наказів — шаріат; обрядово-культова система. У

країнах, де іслам — панівна ідеологія — активно функціонують

усі три компоненти: більше того, калам та шаріат зв’язані з полі-

тикою та ідеологією держави.

З кінця 80-х років ХХ ст. у країнах, де існує іслам, змінилося

ставлення влади до священнослужителів та віруючих, права яких

дещо ущемлялись. В Узбекистані, Киргизстані, Казахстані та ін.

країнах Рамазан, Байрам та Курбанбайрам — проголошені свята-

ми. Відкриваються та діють мечеті, повернуто ісламу монастирі

та культові об’єкти. Більшість віруючих мусульман сприймає іс-

лам не стільки як філософсько-моральне вчення, скільки як сис-

тему певних ритуалів та релігійних зобов’язань. Це п’ять основ-

них стовпів: по-перше, шахада — формула визнання єдиного

Бога; по-друге, салат (персидське намаз) — молитва, що відправ-

ляється віруючими за встановленими нормам у певні години; по-

третє, саум (ураза) — піст, що пропонується протягом 30 днів

щороку на місяць рамазан; по-четверте, закат (закят) — обов’я-

зкова милостиня на користь бідних і сиріт та, по-п’яте, хадж (па-

ломництво) у священне місто Мекку.

У культурній історії людства бурхливі темпи розвитку науки

чергуються з тривалими періодами застою: слідом за переміщен-

ням центрів торгової та культурної діяльності те ж відбувається і з

науковими центрами. Так, Греція запозичала культуру країн Дав-

нього Сходу, а після загибелі античної цивілізації настав занепад

наукової думки. Після загибелі Риму Європа пережила тривалий

період панування варварства. У IX—X ст. в арабському халіфаті

давньогрецька культура, наука, філософія відродилися в інших іс-

629

торичних умовах, збагативши зміст соціокультурними цінностями

та традиціями нової цивілізації — ісламу. У створенні мусульман-

ської культури брали участь різноманітні народи, включаючи хри-

стиян-несторіанців Сирії та євреїв. Культ знання та науки, глибока

повага до особи ученого традиційно займали домінуюче ставлення

у шкалі цінностей цивілізації східного Середньовіччя. Халіфи за-

охочували діяльність учених та перекладачів праць грецьких уче-

них та філософів. Для східного Середньовіччя поєднання в особі

володарів учених та діячів культури, взагалі, не рідкість. Так, у

Середній Азії онук Тимура Улугбек суміщав монаршу діяльність з

активною науковою працею в астрономічній обсерваторії, що була

організована ним. Нащадок грізного завойовника, Султан Хусейн,

покровитель науки та культури, займався поезією. А його друг та

соратник великий поет Алішер Навої з’єднував державну діяль-

ність з діяльністю ученого, літератора, музикознавця. Молодший

сучасник Навої з нащадків Тимуридів, Захірадджі Мухаммад Ба-

бур, відомий в історії як засновник імперії Великих Монголів у

Iндії, не лише великий знавець та цінитель поезії, мистецтва, але й

сам займався поетичною творчістю. Утвердилася думка про те, що

ісламу властиві фанатизм та агресивність. Але ці риси властиві не

взагалі релігії, а окремим людям.

У сучасних умовах іслам не заперечує загальнолюдських цін-

ностей та не розрізняє людей за їх родоплемінною етносоціальною

і расовою приналежністю, а виходить з спільності та братерства

всіх людей у вірі, не забороняючи їх права на приналежність до

будь-якої віри (буддизму, християнства, іудаїзму та ін.). Тому ще

середньовічні мислителі Фарабі, Iбн Сіна, Біруні та ін. розглядали

представників різних народів носіями певної релігії, культури, а їх

спільності — самостійними громадами. Під релігією розуміли

щось надзвичайно широке — всю сукупність духовного життя,

включаючи звичаї, традиції та культурні цінності, а також багато

сторін практичної діяльності людини, спосіб життя та еталони по-

ведінки. Висувалася ідея спільності та рівнозначності релігії. У ре-

лігійній моралі ісламу висувається п’ять моральних настанов,

обов’язків особи: по-перше, перед Аллахом, що допускає вико-

нання наказів віри; по-друге, перед власною совістю, що спираєть-

ся на внутрішні мотиви та вимагає самопізнання; по-третє, перед

сім’єю — сумлінне виконання синівського обов’язку перед бать-

ками, а також батьківських функцій перед дітьми; по-четверте, пе-

ред державою та народом — виконання громадянського обов’язку

та, по-п’яте, перед усім людством, — цей обов’язок виражається в

усвідомленні нерозривного зв’язку особи та суспільства. Потреба

630

людини у спілкуванні та співробітництві з іншими людьми —

природна якість, що виражає її соціальну суть.

Починаючи з 70-х років ХХ ст. у ісламі відбуваються складні

модерністські процеси: пробиває дорогу тенденція переключення

уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про міркування над

змістом життя, звичаями та обов’язками людини, її свободою та

відповідальністю тощо. Модернізм ісламу визначає декілька ти-

пів релігійної свідомості: традиціоналізм, модернізм (реформізм),

панісламізм та ін. Так, традиціоналісти чи ортодокси виступають

проти будь-яких змін у релігії та суспільно-політичному житті.

Модерністи прагнуть пристосувати мусульманські догмати до

потреб сучасності, намагаються погодити мусульманське віро-

вчення з досягненнями сучасної науки; утверджується, що навіть

Коран містить вказівку про сучасну науково-технічну револю-

цію. Одним з наслідків модернізації виступає концепція ісламсь-

кого соціалізму, що не має нічого спільного з марксистською:

допускається система податків з майна, милостині, покликані

зменшити соціальну нерівність. Концентрацію власності у одних

руках повинна попередити система спадкування, а також певні

заборони. Порада віруючим, різноманітні релігійні обряди — все

це сприяє утвердженню рівності та братерства людей. Передба-

чається у певних межах націоналізація, здійснення аграрної ре-

форми. Але все це не виходило за межі того, що робиться в умо-

вах сучасного індустріально розвиненого суспільства.

«Відродження» у сучасних умовах конкретних інститутів та

норм раннього ісламу періоду пророка Мухаммада та праведних

халіфів проголошує фундаменталізм. Фундаменталісти бачать

у ранніх громадах ідеальне об’єднання віруючих на засадах рів-

ності та справедливості. Фундаменталісти рішуче виступають

проти спроб погодити іслам та соціалізм, іслам та капіталізм.

Адже, на їх думку, іслам сам самостійно вирішує проблеми жит-

тя, а залучення якого-небудь стороннього елементу веде лише до

руйнування. Iсламський соціальний порядок розглядається як ре-

альна альтернатива сучасному положенню. Фактичні пропаган-

дисти «ісламської альтернативи» намагаються спорудити мора-

льну фортецю проти корупції та кривди. Представники

помірного напряму закликають іти від сучасності тому, що докт-

рини соціалізму не виправдали себе, а буржуазний лібералізм не

здатний забезпечити соціальну справедливість. Технократи про-

понують «тверезий» науковий погляд на життя з орієнтацією на

Захід, а офіційна релігія проголошує «духовність», основу куль-

тури, підкреслюючи, що релігія не суперечить науці.