Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

601

починає причепливо аналізувати існуючу культуру, оцінювати її

однозначно негативно і захоплюватися її минулими формами.

Звідси бере початок гасло повернення до джерел етнічної куль-

тури, розривається зв’язок часів і знецінюється соціокультурний

процес. До того ж самобутність культури оцінюється з позицій її

споконвічної незалежності від інших культур.

Iсторія свідчить, що культура України, розташованої на шляхах

світової торгівлі, формується, орієнтуючись і на культуру Заходу, і

на культуру Сходу. Її «вписаність» в контекст світової культури

безсумнівна: показником освіченості вважалося знання трьох мов.

Тільки з ХVII сторіччя починає культивуватися ідея малоцінності

українського народу і української культури. З подолання ідеї ма-

лоцінності української культури і починається становлення украї-

нського національного менталітету. Несприйняття і засудження

більшістю громадян України минулого досвіду повністю виправ-

дане. Радикально налаштована українська молодь звинувачує ста-

рші генерації принаймні в появі обставин, що викликали, по-

перше, неспроможність попереднього глибокого осмислення дійс-

ності перед тим, як її перетворювати; по-друге, неспроможність

сприймати свою та чужу діяльність через призму загальнолюдсь-

кої моральності. В сучасних умовах громадяни України відкрива-

ють для себе той менталітет, що попередні генерації людей закрі-

пили в «вічних» книгах людства (Біблії, Корані, Бхагават-гіті,

Упанішаді, Трипітакі тощо). Саме тут виявляються джерела того

менталітету, що складає базу сучасного людства. Духовне багатст-

во вічних книг, що відображають єдину світоглядну настанову:

прогрес людського роду визначається не боротьбою між людьми,

а результатами боротьби між плоттю і душею самодіяльної

особистості. Еволюція людського розуму (і, насамперед, практи-

чного розуму — моральності) і людської чуттєвості, власне, і скла-

дає глибинний зміст соціального філогенезу, тобто історичного

родового розвитку людства, походження народу.

Природно, поворот до основ менталітету не гладкий і небез-

болісний. Внутрішні суперечності менталітету сучасності поля-

гають в тому, що розчарування в соціальних і змістожиттєвих

ідеалах ще не приводить до утвердження думки, що насильство

і жорстокість вже вичерпані як універсальний засіб прощання іс-

торії зі своїм минулим. Характерні риси портрету особи зводять

національне в ранг сутнісного самовизначення менталітету

України. Людина, яка не знає свого національного коріння, вод-

ночас є й сентиментальна і героїчна, що видає себе за знавця на-

родних традицій, готова розчинитися в етносі і постійно бороти-

602

ся за національні цінності. Контакти між носіями такого типу ме-

нталітету приводять до їх взаємного збагачування, але їх етно-

графізм, що абсолютизувався (етнографія — наука, що вивчає

культурні і типові особливості народів світу), складає постійну

загрозу соціальній стабільності. В масовому менталітеті сучасно-

го українського суспільства визначаються, по-перше, зміни осно-

вних оксіологічних параметрів при оцінці суспільного і індивіду-

ального життя. Щастя не в постійних перемогах над собою

подібними, а в приборкуванні тваринних інстинктів і тих соціа-

льних схильностей, що розмивають межі між біологічним і соці-

альним. По-друге, відмова від психології жертовності — де є го-

товність жертвувати собою, там виникає спокуса зробити

жертвами й інших. Проповідь жертовності — знецінювання су-

часності, відмова їй в високому сенсі і нескороминучій значимос-

ті. По-третє, реабілітація цінностей повсякденного життя —

адже з них складається вічність, створюється основа менталітету.

Сучасний політичний менталітет — це менталітет високомо-

ральної особистості. Iсторія підтвердила, що моральні цінності,

що виправдують будь-які форми насильства навіть в ім’я досяг-

нення псевдовисокої мети, не мають майбутнього. Більше того,

такі моральні, а фактично безпутні, цінності володіють спромож-

ністю, за законами зворотного зв’язку, виносити суспільству, що

дотримується їх, свій історичний вирок: руйнування духовної

структури суспільства.

Національна культура: проблеми пріоритетів

Становлення національної культури можливе лише за

умови визнання її унікальної і визначальної цінності для суспільс-

тва. Необхідна наявність такого соціального середовища, яке за-

безпечувало б певний рівень розвитку культури і її соціальний

статус, а з іншого боку — діяло в напрямі залучення до культури

нових генерацій громадян. Формування національного менталі-

тету здебільшого здійснюється в системі освіти. Але в сучасних

умовах система освіти в Україні будується на відомому принци-

пі: навчатися, навчатися і навчатися. Той, хто навчається в такій

системі освіти, знаходиться в положенні посудини, що заповню-

ється різноманітними знаннями. Реалізація в недалекому мину-

лому форм і методів трудової школи, що склалася, привела до

появи численного шару фахівців, здатних вирішувати інженерні

завдання, але не здатних мислити загальнолюдськими категорія-

ми. Випускаючи дипломованих фахівців, Україна не без їх допо-

603

моги руйнувала екологічну рівновагу в природі, з одного боку, і

здійснювала руйнування культури та моральності — з іншого.

Освіта втратила самоцінність як процес духовного збагачування,

становлення і вдосконалення особистості і вироблення її мораль-

них позицій. Перш ніж в суспільстві перестала бути цінністю

людина взагалі, цінністю перестала бути освічена людина, здатна

переживати, відповідати за наслідки своїх вчинків, відрізняти до-

бро від зла.

В процесі демократизації суспільного життя в Україні розгор-

тається формування національної свідомості і самосвідомості. На-

ціональна самосвідомість — рівень уявлень, що характеризує за-

своєння людьми, які належать до тієї або іншої національної

спільності, ідеалів, культурних норм, традицій, побутових сте-

реотипів, а також розуміння ними інтересів і становища соціа-

льноетнічної спільності, групи в суспільстві. Національна само-

свідомість формується на рівні національної спільності та її

окремих верств і груп громадян. У окремих людей національна

самосвідомість, як правило, формується в міру визнання ними уні-

кальності й незалежності національних цінностей для ідентифіка-

ції і адаптації до суспільних умов. На рівні нації національна само-

свідомість формується на такій стадії еволюції духовного життя

нації, коли відбувається виділення соціокультурної спільності як

специфічної групи, що володіє певним статусом і засобами його

соціального захисту. Національна самосвідомість найчастіше ви-

словлена в ідеології, а також в найхарактерніших рисах національ-

ного менталітету. Порушення процесу становлення національної

самосвідомості зв’язане з деформацією механізмів культурної на-

ступності в еволюції нації, порушенням соціальної мобільності

осіб, що належать до неї, і може супроводжуватися сплесками на-

ціонального егоїзму, агресивністю у ставленні до інокультурних

національних спільностей та їх політичних інститутів.

Не набравши ще сили, національна культура посттоталітарної

України досить крихка, щоб протистояти деструктивним проце-

сам, що приводять до відкочування від вже досягнутого рівня, до

появи шарів соціально-культурного люмпенства. Жодні політич-

ні і економічні реформи не виведуть країну в світ сучасної циві-

лізації, якщо не зміцняться традиції національної культури, якщо

їх адаптація не передує іншим соціальним перетворенням. Роз-

глядаючи роль культури в суспільстві, відомий німецький полі-

толог Макс Вебер підкреслює, що культурні цінності для будь-

якого соціуму, що формується, мають найголовніше значення.

Адже індивід — носій певної культури, певної системи ціннос-

604

тей. Це дозволяє йому свідомо займати певну позицію у ставлен-

ні до світу і наповнювати її особливим сенсом, що йде від людей,

від людської ціннісної позиції, а не від об’єктивного світу. Полі-

тичне реформування українського суспільства ґрунтовно дефор-

мує національну культуру. Це зв’язано з тим, що економічні, со-

ціальні і політичні реформи є справою держави, тобто

«спускаються» згори. Тому в суспільстві й відчувається глухий

опір реформам. Політика реформування, руйнування основ тота-

літаризму не може не зустрічати перешкод: не можна виключати

оцінки її маргінальними шарами суспільства як абсолютного зла.

Та й держава здебільшого перебуває під впливом економічного

монізму: припускається, що всі найгостріші проблеми соціально-

го буття перехідного періоду будуть «зніматися» слідом за рі-

шенням економічних проблем, а економічне процвітання України

забезпечить розквіт її національної культури. Такий підхід до

культури не придає їй самостійного статусу, а розглядається як

похідна від економічних реалій.

Iсторичний досвід показує: суспільство ніколи не досягає еко-

номічної стабілізації, якщо інтереси людей обмежуються матері-

альною сферою і орієнтуються на еталони високорозвинених

країн. У найближче десятиріччя Україні не наздогнати економіч-

но розвинені країни, а тому споживацька свідомість вітчизняного

обивателя приречена зазнавати почуттів невдоволеності, заздрос-

ті й комплексу неповноцінності. Спроби запозичення західних

цінностей і зразків приводять до найнегативніших наслідків. По-

збавлені внутрішньої ініціативи, люди швидко вироджуються в

люмпенів соціокультурного типу, що чекають подачок збоку і

постійно приміряють на себе чужі зразки. I чим сильніші соціа-

льна диференціація і майнове розшарування громадян, тим біль-

ше національна культура перестає бути інтегруючим фактором,

набуваючи зовнішніх рис транснаціональної культури. Політичні

і економічні реформи, що проводяться в Україні, замість очіку-

ваного «середнього класу» поки що породжують нових пролета-

рів як соціокультурних відщепенців. На думку Арнольда Тойнбі,

істинна ознака пролетаря — не бідність і не низьке походження,

а постійне почуття невдоволеності всім навколишнім, що підігрі-

вається відсутністю законного місця, що успадкувалось у суспі-

льстві, й відторгненням від своєї общини. Тому сучасна економі-

чна розруха і люмпенізація населення — явище не соціальноеко-

номічне, а соціокультурне. Персонаж повісті Михайла Булгакова

«Собаче серце» професор Преображенський економічну розруху

пояснює розрухою в головах людей. В основі сучасної економіч-

605

ної кризи лежать не стільки економічні причини, скільки спрово-

коване відторгнення самодіяльного населення від власної куль-

тури. Українське відродження — це, насамперед, підвищення рі-

вня свідомості й життя нації на базі інвентаризації культурних і

духовних цінностей, відновлення історичної пам’яті, національ-

них зв’язків, формування своєї інтелектуальної еліти (інтелек-

туальних і духовних лідерів), якісні зміни в сфері науки, релігії,

мистецтва, управління.

2. С

ОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ ПОЛІТИЧНИХ РЕФОРМ

УКРАЇНІ

Конструктивність політики й моралі

Політика — система владних відносин, завдяки якій

забезпечується цілісність суспільства і великих соціальних спіль-

ностей, дозволяє оцінювати політичні реформи з позиції забез-

печення ними відносної соціальної стабільності. Природно, дося-

гнення повного соціального миру — утопія, але реально досяжне

визнання громадянами певних норм співжиття, загальних напря-

мків соціального розвитку, єдиних обмежень в поведінці. Мисте-

цтво політики полягає в тому, щоб виявити загальні інтереси,

здатні об’єднати великі групи людей або все суспільство на реа-

лізацію їх, зорієнтувати діяльність державних органів. Але полі-

тика, що розуміє основну мету, має забезпечити саморозвиток і

самоврядність соціуму. Що нормує політична діяльність, безпо-

середньо стане співвідноситись із суспільною мораллю. В конк-

ретних політичних реформах обов’язково відіб’ються особливос-

ті культурної спадщини і традицій суспільства. Але якщо чиста

сфера моральних відносин в основному регулює взаємозв’язки

між окремими індивідами і виробляє вимоги до індивіда з боку

суспільства, то політичні відносини не покликані відображати ін-

дивідуальні інтереси, відображаючи інтереси соціальних груп.

Соціолог Альберт Швейцер пропонує термін вища політика

для визначення суспільного становища, коли при рішенні всіх

соціальних проблем люди керуються високими моральними кри-

теріями. Якщо в сучасних умовах політика і мораль, розведені в

протилежні боки ще Нікколо Макіавеллі, становлять реальну

апорію соціально-активної особи, то причина здебільшого поля-

гає в недооцінці, а то й ігноруванні практичної конструктивної

значимості принципів загальнолюдської моралі. I ця обставина

606

закріплена існуючою системою гуманітарного знання, де є жорс-

тка прив’язаність до моралі, філософії, релігії. Мистецтво співіс-

нує з політикою, наукою, економікою, правом, що постійно спо-

діваються на свою об’єктивність і незалежність від будь-яких

моральних настанов. Суспільно-історична практика людства не-

мовби розколюється на ті сфери діяльності, в яких особа зо-

бов’язана керуватися моральними нормами, і ті сфери діяльності,

де моральні критерії оголошуються «зайвими». В такому випадку

терміни етика політика, етика ученого, етика юриста тощо на-

бувають суто декларативного і декоративного характеру.

Iдея необхідності вступу загальнолюдських моральних крите-

ріїв в усі види міжособових зв’язків і політичних відносин не но-

ва, присутня у Iммануїла Канта (концепція раціональної психоло-

гії плюс пафос трактату «Про вічний світ»), у Карла Ясперса

(концепція осьового часу плюс пафос «Духовної ситуації часу»),

Володимира Лефевра (концепція рефлекторної психології плюс

пафос «Абетки совісті»). Мислителів об’єднує загальна ідея: сві-

товий порядок забезпечується при приведенні політичних ре-

форм до вимог загальнолюдських норм моралі. Мораль, відзначає

Роберт Апресян, безумовна, апріорна і у ставленні до суспільної

практики людини — трансцендентна, не виводиться раціонально

з логіки суспільного життя. Її обґрунтування можливе з неї самої,

з аксіоматично даних ключових імперативів. Місія таких імпера-

тивів у житті суспільства і людини досить очевидна — необхідно

тільки змістовно зіставити їх з умовами соціального існування

людини. Викликають оптимізм два явища. Перше. Iде процес фо-

рмування професійних політиків, що виключає правління «куха-

рок». Друге. Все частіше в парламентських дебатах «прорахову-

ються» можливі негативні наслідки від прийняття тих або інших

політичних рішень. I як результат, в політичній свідомості ліде-

рів українське суспільство вже не уподібнюється єдиному колгос-

пу, не виникають завдання усунення його соціальної і культурної

різноманітності; навпаки, йдуть пошуки шляхів консолідації різ-

номанітних політичних і соціальних сил. Перед всім інтелектуа-

льним потенціалом країни стоїть завдання визначитися, в якій

всесвітньо-історичній епосі живемо, в якому соціокультурному

просторі знаходимось і чим готові поступитися, щоб політичні і

економічні реформи не привели до втрати національної гідності.

В Україні економічні реформи відбуваються в тісному взаємо-

зв’язку з гуманітарним розвитком суспільства. Відомо, що з роз-

витком демократичної культури в суспільстві зв’язане форму-

вання таких переконань, в основі яких лежить усвідомлення

607

розумного вибору і постійної готовності до досягнення компро-

місу. А як же можливо сподіватися на поширення демократичної

культури в суспільстві, коли у свідомості сучасної людини, точ-

ніше в підсвідомості, приховався комплекс політичних стереоти-

пів і ідеологічних настанов, що десятиріччями цілеспрямовано

впроваджувався і формувався державним механізмом, коли на

суспільство ще не «працюють» ефектно національні базові цін-

ності, вироблені століттями традиційні системи світосприйняття,

коли не відкритий величезний внутрішній потенціал української

культури? Для держави головне — духовний фундамент, функці-

онально мобільна система ціннісних орієнтацій суспільства, на-

ціональні пріоритети, що мобілізують волю громадян, творчу

енергію мільйонів. Без цього й економічні реформи не будуть

здійснюватися ефективно — згадаємо, як органічно «запрацюва-

ли» національні базові цінності на економічний розвиток в Япо-

нії, Південної Кореї, в Таїланді тощо. Народ же України духовно

й морально ослаблений, політично дезорієнтований; суспільство

не структуроване, політичні партії в процесі формування; кому-

ністична ідеологія тоталізувала всю культуру, і тепер інтелігенція

намагається «видертися» з ритуальних «завалів» ідеологічної ка-

нонізації творчого процесу.

В сучасних умовах в Україні, на жаль, для багатьох поняття

свободи творчості асоціюється з обов’язком держави реалізувати

ідею ідеологічної системи, що уніфікувалася, засобами держави

ж, що зробити досить нелегко. Можливо тому, що залишилися

старі ієрархічні структури, а діячі культури призвичаїлися жити

та діяти всередині них. На початку демократичних перетворень

діячі культури виступали за ліквідацію владних мистецтвознав-

ських структур, а тепер, коли держава централізовано не фінан-

сує культуру, вимагають їх відновлення. Звідси — мольба і про-

хання багатьох діячів культури про державну опіку мистецтва.

Але державна підтримка (не примітивна опіка, що ставить діячів

культури в залежність від політичних амбіцій, а саме підтримка

культури) необхідна, інакше Україна втрачає темп вкрай необ-

хідного процесу ідейно-світоглядного реформування українсько-

го суспільства. Йдеться про збирання духовного потенціалу дер-

жави. Так, йде формування концепції розвитку української

культури, формування національної свідомості як необхідного

фактора самоврядування індивіда через систему національних

базових цінностей, через модернізацію культури, створення не-

обхідних інституційних можливостей для реагування на світові

культурні цінності і — це головне — духовні запити сучасника.

608

Ще відсутня в Україні динамічна вчасна реакція на культурні ім-

пульси та механізми творчості, не розвивається національна сис-

тема комунікації, тому що неможливо транслювати українські

духовні цінності та знання світу. Концепція національної культу-

ри необхідна ще й тому, щоб з’ясувати, зрозуміти ефективні

шляхи модифікації, модернізації української культури, не відкри-

вати вже відкрите попередниками і минулим досвідом, щоб мобі-

льно реагувати на зміни і демократичні процеси, що відбувають-

ся на Україні і відкрито сприймати інновації. Треба бачити

Україну в контексті світової культури і жити творчо, творити в

контексті світової культури. Тому й важливо концептуальні

принципи розвитку національної культури не прив’язувати до

ідеї національного відродження, а виходити з реалій сучасного

державного життя. Український народ є народ державний, у

українського народу є своя держава, хоча ще немає суспільного

усвідомлення історичної правди і закономірного звершення.

Український народ не може жити із повернутою назад голо-

вою — лише оглядатися назад, лише оплакувати соціальні втрати

і поразки. Треба рішуче і динамічно вступати в діалог з культур-

ним життям Європи, Америки, ефективно, раціонально заявити

про себе як про своєрідну, самобутню культурну систему на між-

народному рівні духовного спілкування і самовираження. Й тут

особливе значення має професійне мистецтво, що, до речі, в

Україні добре розвинуте і ефективне для рівноправного взаємо-

вигідного співробітництва і діалогу. Це виразно виявляється в

живописі, музиці, балеті, оперному, декоративному мистецтві.

Водночас в Україні треба розвивати національні традиції в куль-

турі, тому що так склалася доля України, що національні форми

або взагалі заборонялися, або деформувалися внаслідок ідеологі-

чних ін’єкцій, або вражалися примітивізмом і вироджувались. На

жаль, Україна ще повинна переборювати нав’язаний їй вузький

провінціалізм, розірваність внутрішніх взаємозв’язків духовності.

Формування духовного фундаменту в Україні повинно відбу-

ватися на правовій основі, тобто на забезпеченні правових інтере-

сів особи. Відомий вчений-правознавець Олександр Кістяковсь-

кий відстоював ідеал правової особи на тій підставі, що «право

тільки там, де є свобода особи». Необхідно забезпечувати правові

умови для самовираження індивідуальності, для формування су-

веренності мислення, органічного почуття свободи. Досягнути

такого нелегко. Внаслідок багатьох століть буття в неправовому

режимі індивідуальна ініціатива гнобилася, подавлялись дух сво-

боди і незалежність мислення. Мабуть, націю треба консолідува-

609

ти. Ядром консолідації нації стає ідея створення національної

державності, створення національної ідеології на базі української

національної ідеї.

В сучасних умовах, коли суспільні процеси в Україні визна-

чаються кризою в економіці, політиці, соціальній і духовній сфе-

рі, економічні реформи і політичні перетворення здійснюються в

контексті реалізації гуманітарної політики, невідривно від фор-

мування демократичної культури в суспільстві, в нерозривному

зв’язку з забезпеченням правових інтересів кожного громадяни-

на, з гарантіями особистих прав людини — свободи вибору і дія-

льності, і самовизначення. Україна володіє величезним духовним

і моральним потенціалом — людським потенціалом. Не випадко-

во в гуманітарному розвитку Україна займає в світі 45-те місце,

поступаючись балтійським державам (28—30 місця), Росії, що

займає (34-те місце), але випереджаючи Болгарію, Польщу, Ру-

мунію, Туреччину, Кувейт, Мексику. Для України вкрай важливо

зберегти інтелектуальний потенціал нації, інакше тяжко досягну-

ти самозабезпечення життєдіяльності в умовах нового економіч-

ного порядку. Відомо, що розвинені країни світу за рахунок пріо-

ритетного розвитку освіти, науки і культури одержують до 40 %

приросту валового національного продукту. Втрата національної

духовної еліти — непоправне лихо для держави, тому що мора-

льно-психологічне і економічне становище суспільства визнача-

ється духовністю, інтелектуальним потенціалом і залежить від

рівня розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціа-

льного захисту. В Україні збереглися соціальні інфраструкту-

ри — установи і заклади культури, освіти, науки, охорони здо-

ров’я. Але їх легко втратити, якщо не фінансувати, не підтри-

мувати їх існування. Важливо вкладати величезні кошти в освіту,

науку, культуру, пам’ятаючи, що національна інтелектуальна

аристократія — наукова, духовна — перебувають під неослабним

заступництвом держави. Наука, культура є найістотніші ознаки

виробленості, цивілізованості будь-якої держави.

Загальне становище політичної культури

в Україні

За будь-яких політичних режимів культурний потен-

ціал громадян складає одну з найважливіших підстав, що визна-

чають характер і темпи соціальних перетворень. Політичні си-

ли, що конкурують, виборчо використовуючи інтелектуальний

потенціал, постійно здійснюють його переоцінку в залежності від

610

кон’юнктурної мети, виділяючи різноманітні пріоритети. Разом з

тим політичні ідеї та концепції оформлюються в багатоманітних

формах культури. Виникає політична культура, що відображає

сукупність духовних цінностей та орієнтацій, що втягуються в

політичні відносини. ґрунтуючись на загальній культурі як істо-

рично певному рівні розвитку суспільства і особи, політична

культура включає різноманітні компоненти та рівні: культуру

формування політичних і суспільних інститутів, культуру полі-

тичної поведінки, культуру політичного спілкування, культуру

електорального процесу. Сформувавшись, політична культура

визначає спосіб діяльності соціальної спільності та особи в сфері

політичних відносин, що, врешті-решт, відтворює досягнутий рі-

вень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів.

Проведені Національним інститутом стратегічних досліджень

(Київ) опитування суспільної думки дозволили констатувати: «Ни-

нішня Україна становить «слабке суспільство». Це поняття вклю-

чає: аморфність, нерозвинутість, недиференційованість соціально-

класової структури; розмитість, невизначеність класових і корпо-

ративних інтересів; відсутність чіткої самосвідомості; нерозви-

неність політичних організаційних структур». Проте зафіксований

надто високий рівень інтересу громадян України до політики: «До-

слідження показали, що українське суспільство досить зацікавлене

політикою. На думку 64,6 % опитаних, інтерес до політичного жит-

тя є обов’язком громадянина України. Водночас майже третина

громадян (30,7 %) вважають це особистою справою кожного, ствер-

джуючи, що цей інтерес не слід ані заохочувати, ані забороняти. I

тільки 2,1 % опитаних впевнені, що заняття політикою — це дарем-

на витрата часу». Настільки високий рівень зацікавленості політи-

кою зовсім не виступає ознакою розвиненого громадянського сус-

пільства в Україні (воно тільки постає), а свідчить про психологічну

потребу бути причетним до політичних подій.

Внутрішня суперечливість політичних орієнтацій — показова

риса політично активного електорату. Протистояння кандидатів у

президенти і основних політичних сил ускладнювали далеко не

парламентські форми суперництва, буяли штампами і стереоти-

пами тоталітарної свідомості. I це характеризує, насамперед, по-

літичну культуру лідерів і еліт, від яких чекають політично зва-

жених рішень. У політичній культурі українського суспільства

політичні домінанти переважують домінанти культурні. Але по-

літика не може вважатися основним критерієм громадянської ак-

тивності, тим більше в посттоталітарному суспільстві. Більше то-

го, політизація суспільства є аніщо інше, як прояв його кризового