Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

611

стану і свідчить про серйозні перепони на шляху реалізації прав

і свобод громадян. Коли ж в розумінні політичної культури недо-

оцінюється її культурно-змістовний потенціал, то починає висту-

пати лише як форма політичної ідентифікації людини, як спосіб

раціоналізації групових інтересів і політичної мети. У змістовно-

му розумінні політичної культури передбачається рівноправне

поєднання політичних і загальнокультурних складових, що хара-

ктеризують якісний бік політичного життя суспільства. З одного

боку, демократія та суверенітет вважаються великою цінністю, з

іншого, — кризові явища, корупція, злочинність, зв’язуючись са-

ме з демократією і суверенітетом, породжують неусвідомлену тя-

гу до тоталітаризму і авторитаризму, на що покладаються надії

наведення порядку і економічної стабільності.

Реформи в контексті культури

Найчастіше про соціальні реформи судять в термінах

економічної або політичної науки, залишаючи осторонь їх соціоку-

льтурне спрямування. Та реформи піддаються оцінці з загальнішої

позиції, що виявляє в них щось більше, аніж просту зміну соціаль-

них відносин та інститутів. Соціокультурному плюралізму відпові-

дає тільки політичний плюралізм. Кожна країна, в залежності від

притаманного їй типу культури, обирає свій тип політичного ладу,

що не виключає певних рис схожості між різноманітними політич-

ними системами. З такої точки зору, перехід до нової політичної си-

стеми вимагає докорінної зміни культурної сукупності поглядів,

концепцій, якщо реалізується урядова програма перетворення

України в країну капіталістичного типу зі всіма притаманними їй

соціальними інститутами та ціннісними орієнтаціями. Створюва-

на реформою нова культурна перспектива, її співвіднесеність з тра-

диційними культурними нормами і цінностями доки має другорядне

значення, у порівнянні з інтересом до чисто економічного та полі-

тичного змісту суспільних процесів, що відбуваються. Політична

реформованість значно втрачає соціокультурний контекст, а україн-

ська національна культура витісняється на периферію економічних

і політичних реформ. Тут мається на увазі культура не тільки в її

базисному, але й в більш вузькому, надбудовному значенні — як су-

купність форм і установ духовної діяльності. Культура України, як

і всі інші культурно-історичні типи, складається з багатьох різноякі-

сних пластів. До її складу входять елементи фольклорної культури,

що часто мають суто місцеве значення, культурні елементи націй,

що населяють Україну, творча культура загальноукраїнського ма-

612

сштабу. Між такими елементами є невідповідності, тому люди, які

належать до різноманітних культурних верств, по-різному реагують

на соціальні зміни та сприймають їх неоднозначно. Безліч соціоку-

льтурних регіонів в Україні (Закарпатська Україна, Східна Галичи-

на, Волинь, Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Донеччина,

Крим, Північне Причорномор’я), представляючи різноманітне про-

центне співвідношення українського і неукраїнського населення,

породжують багатоваріантну реакцію на зміст реформ.

Людина — соціокультурна сутність, і її національно-психологічні

характеристики усвідомлюються як частина особистості, як щось

дане, що не підлягає ані сумніву, ані обговоренню. Будь-які спроби

державних органів змінити національно-етнічні характеристики

сприймаються вкрай болісно і однозначно негативно. Якщо ж при-

йняти до уваги традиційну українську чутливість до посягань на ду-

ховні цінності, то можна уявити, якими руйнівними наслідками може

обернутися абсолютна влада ринку для літератури, науки, мистец-

тва, творчості. В сучасних умовах засилля масової культури Заходу

супроводжується не тільки її комерціалізацією, але й різким знижен-

ням морального рівня з непередбачуваними психологічними наслідка-

ми для основної маси населення. Високий престиж національної куль-

тури не зможуть забезпечити приватні благодійні фірми. Вищі

прояви мистецтва і науки, що складають духовне багатство країни, як

і вся система успадкування, зберігання і розповсюдження цінностей

культури по каналах освіти і просвітництва, повинні знаходитися під

опікою і захистом держави. Опіка держави не повинна бути деспо-

тичною, даючи право діячам культури на свободу творчості та ві-

льне вираження своїх думок. Культура варта того, щоб їй платили за

незалежність від влади і бізнесу, бо в її свободі — запорука духовно-

го здоров’я нації. Успіх політичних реформ, що проводяться, багато в

чому залежить від згоди людей з докорінних питань соціального і по-

літичного життєустрою, від усіма визнаних цінностей, норм і правил

співжиття. Можна по-різному оцінювати ситуацію, але необхідно по-

годитись, що проблеми культури повинні знаходитись в центрі ре-

форматорської діяльності держави. Без певного розуміння специфі-

чності соціокультурної ситуації в Україні велика імовірність появи

гострих етносоціальних і політичних конфліктів.

Сучасний цивілізаційний підхід, ґрунтуючись на ідеях культу-

рного плюралізму, на визнанні непереборності культурних відмін-

ностей і необхідності відмови від всякої ієрархії культур і, отже,

заперечення євроцентризму вносить цілий ряд уточнень

в концепцію про принципову відмінність шляхів історичного роз-

витку Сходу і Заходу. Дедалі більше утверджується думка про те,

613

що відставання Сходу носить історичний характер. До певного ча-

су Схід розвивався досить стійко, в тому «своєму ритмі», що по-

вністю порівнюється з ритмом розвитку Заходу. Питання про ста-

влення України до цивілізацій Заходу і Сходу в сучасних умовах

стало предметом теоретичної рефлексії. I хоча раніше, в XIX, та й

на початку XX ст. ряд філософів і соціологів, політиків викреслю-

вали з списку «історичних народів» Україну, все ж багато і україн-

ських, і російських, та й західних мислителів визнавали своєрід-

ність цивілізаційного розвитку України, бачили його в тому, що

«українці ніколи не йшли разом з іншими народами і відкривали

істини, які ставали заяложеними в інших країнах». Культура

України — самобутня, але увібрала все прогресивне, цінне, що

розповсюджувалося на Сході і Заході. Україна в своєму історич-

ному розвитку вийшла за межі традиційної цивілізації, стала на

шлях масового, хоча і примітивного утилітаризму, але не зуміла

подолати межі ліберальної цивілізації. Це означає, що Україна за-

ймає проміжне становище між двома цивілізаціями, що дозволяє

говорити про існування особливої проміжної цивілізації, яка поєд-

нує елементи соціальних відносин і культури обох цивілізацій.

ІТЕРАТУРА

Відродження культури: міф i реальнicть // Полiтична дум-

ка. — 1993. — № 1.

Динамика культурных и социальных связей. — М., 1992.

Культура України. — Харкiв, 1993.

Лейпхарт Аренд. Многосоставные общества и демократиче-

ские режимы // Полис. — 1992. — № 1—2.

Трубина Е. Г. Посттоталитарная культура: «все дозволено»

или «ничего не гарантировано»? // Вопросы философии. —

1993. — № 3.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Які фактори визначають духовну ситуацію в сучасному

українському суспільстві?

♦ В чому відмінності і ознаки культури етносу від культури

нації? Що таке національний менталітет?

♦ Які проблеми стоять на шляху формування української

культури?

♦ Що таке «висока політика»? Як співвідносяться політичні

реформи в Україні з проблемами національної культури?

614

ПОЛІТИКА ТА РЕЛІГІЯ

1. ЗМІСТ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ

Суть поняття релігія

Релігія — сфера, найбільш чужа застосуванню будь-

яких об’єктивних емпіричних критеріїв. Її внутрішня перспекти-

ва сягає далеко в ту глибину таємничого явища людської реаль-

ності, де шукаючому погляду відкривається сакральне, те, що ви-

кликає до себе у дослідників зовсім неоднозначне ставлення.

Суб’єктивність явища релігії як предмета дослідження визначає

специфіку таких галузей знань, як філософія релігії і теологія.

Кожна релігія є окрема система або сукупність систем, в якій до-

ктрини, міфи, ритуали, почуття, інститути та інші елементи взає-

мозв’язані. В античному світі і в Середньовіччі виникали різно-

манітні підходи до явища релігії, що виростали зі спроб критики

або апології тих або інших конкретних систем і з потреби інтер-

претувати релігію відповідно до розвитку знань про світ. Однією

з найраніших спроб систематизації зовні суперечних один одно-

му грецьких міфів і наведення порядку в досить хаотичній грець-

кій традиції стала поема Гесіода «Теогонія», де скрупульозно

зводилися воєдино генеалогії богів. Пізніше Фалес і Геракліт

вважали відповідно воду і вогонь першосубстанціями, хоча Аріс-

тотель приписує Фалесу висловлювання про те, що «все сповнене

богів». Критика міфології продовжена і розвинута Платоном.

Грецькі теорії, що стосуються релігії, впливали на римську куль-

туру, різноманітні теорії та доктрини про походження богів, про

різноманітні вірування. Широкого розмаху набувало християнст-

во, що йшло на зміну язичництву, виникали різноманітні релігій-

ні напрямки (іслам, католицизм, православ’я тощо).

Релігія існує в житті людства з найвіддаленішого — іде в глиб

століть, сивої давнини. В етичних суспільствах, де спосіб життя

подібний способу життя первісної людини, архаїчні релігійні

уявлення зв’язані з відчуттям, що весь навколишній світ проник-

нутий силами, непідвладними людині, причому на ці сили можна

впливати з допомогою особливих ритуалів. Релігії давніх народів

Матеріал підготовлений доктором філософських наук Г. М. Панковим.

615

(етнічні греки, індуси та ін.) будуються на уявленнях про пона-

дприродні сили, богів. Починаючи приблизно з VI ст. до н. е. по-

чали формуватися, приймаючи неповторні обриси, головні істо-

ричні релігії. В Китаї вчення Конфуція і Лао-цзи стали

відображенням нових етичних і містичних ідей. В Стародавньому

Iзраїлі Мойсей та інші пророки оповістили еру точного і радика-

льного монотеїзму. В Iндії Упанішади та Будда втілювали в но-

вих формах глибинний містичний пошук. Пізніше від іудаїзму

відокремилося вчення Iсуса, засновника християнства. Згодом

найдавніші традиції мали вплив на Мухаммада, найвидатнішого

пророка ісламу. Деякі значущі релігії, особливо зороастризм, по-

ступово втрачали колишні масштаби і широчінь розповсюджен-

ня, хоча елементи більш давніх релігій, звичайно, просочувались

у пізніші вірування. З ХVI ст. починається період інтенсивного

виникнення і розвитку нових систем вірувань. У кінці ХХ ст. ба-

гато людей відкрили для себе сферу релігії, привабливу і таємни-

чу сферу духовного життя. Релігія — особлива сфера життя

людського духу, його взаємодії з реальністю. Тільки реальність

релігії — інша, не та, з якою зустрічаємось у повсякденній дійс-

ності. Найінтенсивнішим і неповторно-індивідуальним став до-

свід великих засновників релігій. Відмінності між релігіями зу-

мовлені відмінностями, що лежать в основі релігійного досвіду.

Основні релігії світу

Чим ширше діапазон базових структур релігії, тим різ-

номанітніше, тим більше успіх тієї або іншої релігії. Iнколи від-

мінність базових структур зумовлена регіональною специфікою,

інколи ж виникає за політичних причин або через необхідність

адаптації до чужорідної або секулярної культури. Iноді причиною

відмінностей стає експлуатація на різноманітних аспектах віри,

або випливає з потреби перетворення встановлених релігійних

інститутів, що розглядають як ті, що переродились, або корумпо-

вані, або з прагнення вийти за жорсткі межі традицій. Великі ре-

лігії діляться на декілька основних напрямків, від яких відгалузи-

лись численні більш дрібні школи і секти.

Християнство. Структура раннього християнства відрізняється в

грецькому і єврейському варіантах. Східне християнство, що успад-

кувало єврейські християнські форми, існує в Коптській, Вірменсь-

кій та інших східних церквах. Однак, найвизначнішою розбіжністю

в межах християнства стало те, що трапилося в Середньовіччі: поділ

на православну (східну) і римсько-католицьку церкву. В період Ре-

616

формації виникає протестантизм. Характерний для протестантиз-

му акцент на значимості внутрішньої віри — на відміну від католи-

цької концепції добрих вчинків. Виникають державні церкви — лю-

теранська, кальвіністська, англіканська і радикальні релігійні групи:

баптисти, конгрегаціоналісти і меннеліти. В ХIХ і ХХ стст. виникли

нові протестантські групи: африканські церкви.

Iудаїзм. Iудаїзм зберігав відносну гомогенність значно довше,

ніж християнство. Середньовічні кабалістичні вчення і східноєв-

ропейський хасидизм ХVIII—ХIХ ст. дали нові містичні інтер-

претації традиції, але вийшли за її межі. Однак виникла проблема

адаптації євреїв до європейської і американської культури. В іу-

даїзмі виділяються напрямки: ортодоксальний або традиційний,

що реформувався, консервативний, реконструкціоністський. Ор-

тодоксальна течія в іудаїзмі склалася в раввинсько-талмудичний

період еволюції іудаїзму (II ст. — початок ХIХ ст.). В талмуді

(III—V ст. н. е.) знайшли відображення нові релігійні ідеї: віра в

загробний світ, посмертне воздаяння і воскресіння мертвих, сис-

тема, що кодифікувала численні приписи. На початку ХIХ ст. ви-

никає реформований іудаїзм, зв’язаний з пристосуванням євреїв

до нових умов життя з їх буржуазно-правовою емансипацією,

руйнуванням укладу середньовічних гетто в країнах Західної Єв-

ропи і потребою інтегруватися в капіталістичну систему госпо-

дарства. Пізніше склалися консервативне і реконструкціоністське.

Iслам. В ісламі основна розбіжність виникла в зв’язку з насту-

пністю влади (халіфату), тобто політичного і релігійного управ-

ління общиною. Ортодоксальна більшість — сунніти — визнали

правління династії Омейядів. Але меншість — шиїти — підтри-

мали прийомного сина Мухаммада — Алі та його сина Хусейна.

Буддизм. Буддизм поділяється на ряд сект: Малу колісницю

(Південна і Південно-Східна Азія) і Велику колісницю, або буд-

дизм, махаяну (Далекий Схід), і Алмазну колісницю, або мантраяну.

Це сполучення різноманітних ритуалів і традицій Тибету і Монголії.

Iснують ще релігії: індуїзм, даосизм, сикхізм, секуляризм та ін.

Суть і форми релігійного досвіду

Сфера релігії — привабливе і таємниче духовне життя.

Виникають питання. Як же сталося, що давні євреї з їх примітив-

ним побутом створили Біблію, а пророк Мухаммад створив Ко-

ран? I чи справді монах Сергій чув голос святих ангелів? I якщо

Бог єдиний, то чому релігій так багато? Відповідь одна: релігія —

особлива сфера життя людського духу, його взаємодії з реальніс-

617

тю. Тільки реальність релігії інша, не та, з якою зустрічаємось в

повсякденній дійсності. Всяка зустріч почуттів і свідомості лю-

дини з чимось, що перебуває за їх межами — це досвід особисто-

сті. Зустріч з реальністю релігії є релігійний досвід. Якщо б не іс-

нувало релігійного досвіду, не могла б виникнути жодна релігія,

як не було б жодної з природничих наук, якщо б людині не була б

доступна сфера природи. Багато людей протягом століть зазнава-

ли впливу тієї реальності, про яку говорять релігії. Їх релігійний

досвід — розрізнений, але має і загальні поняття, зміст.

Найінтенсивнішим і неповторно-індивідуальним стає досвід

великих засновників релігій — Будди, Мойсея, Мухаммада, Iсуса

Христа і його апостолів. Коли досвід основоположників став

надбанням великих мас людей, виникли стабільні форми і мето-

ди, способи поклоніння богам. Склалися системи культів. Виник-

ла теологія — наука про Бога і його характерні риси (атрибути),

що стала своєрідною надбудовою над релігійною реальністю. Ре-

лігійні традиції є не що інше як особлива соціальна структура,

відтворювана, що зберігає і транслює зміст здобутих з досвіду

уявлень про святість. Поняття релігійного досвіду охоплює зди-

вування перед нескінченністю космосу, трепет і відчуття таємни-

чості священного, відчуття залежності від божественної сили або

невидимого порядку речей, почуття вини і неспокій, що супрово-

джують віру в божественне правосуддя, і відчуття світла і спо-

кою в надії на божественне прощення. Сенс життя і індивідуаль-

на доля мають релігійний аспект. Релігійний досвід допускає

контакт з божеством, аналогічний контакт з іншими людьми і ре-

чами в світі. Але релігійний досвід допускає не контакт з божест-

вом, а швидше сприймання священного або праведного як реаль-

ності або те, що всякий досвід розглядається у зв’язку з тим, що

основою, на якій формується звичайно релігійний досвід, є спе-

цифічне сприймання божественного як граничного, що застосо-

вується до будь-якої форми досвіду, який є свідчення божествен-

ного і гранична реальність.

Структура релігії

Структура релігії: доктрини, міфи, етнічні цінності,

ритуали та інші форми культурної практики, а також різноманітні

форми розповсюдження релігії.

Доктрина і міф. Доктрина — відносно абстрактна система,

результат рефлексивної діяльності і виникнення потреби. Докт-

рина відіграє особливо важливу роль в релігіях, що є письмовою

618

традицією і належать великим цивілізаціям, але імпліцитно міс-

титься і в релігіях порівняно невеликих суспільств. Релігія є сфе-

ра почуттів, що часто знаходить відображення в символічних фо-

рмах — в міфах і легендах. Релігія допускає і віру в духовні

єства, що не володіють божественною природою.

Релігійні вірування — уявлення, ідеї, концепції, вчення, ядром

яких виступає віра в понадприродне. Це специфічна система ві-

рувань, де пояснюється природа, людська натура, суспільні яви-

ща. Так, буддисти вірять, що душі людей переселяються, що з

допомогою «колеса переродження» (сансари) душі досягають до-

сконалості (нірвани). Звідси, в системі всесвіту все має цінність:

від простої комахи до монарха, диктатора, президента та ін.

Релігійні настрої — почуття, емоційний стан, викликані вірою

в надприродне. Це можуть бути різноманітні почуття: радощі,

жах, сум, екстаз, гордість та ін. Так, почуття шанобливості зазнає

індус перед поглядом бичка Нанді, який виступає втіленням чо-

ловічого початку, життєвої сили; або зазнає почуття вдячності,

вірить в диво — зцілення з допомогою молитов людини, яка пе-

ребуває в коматозному стані.

Релігійні дії — обряди, ритуали, спрямовані на задоволення

релігійних потреб. Так, ритуал — це соціальний механізм під-

тримання влади священного в суспільстві: хрещення, конформа-

ція, шлюб, похорон. Це зразки поведінки, ставлення до священ-

них і понадприродних сил. Це цінності, що пропонуються, як

слід себе вести в присутності священних предметів. Соціологічне

значення ритуалу в тому, що ритуал об’єднує людей, залучає їх

до божественної історії.

Релігійні відносини — відносини між учасниками релігійних дій.

Це можуть бути відносини між кліром і мирянами, між самими ж

мирянами, що вірять єдиному Богу — єдиновірцями, і навпаки.

Релігійні норми — встановлені правила, що регулюють релі-

гійні дії, відносини, систему вірувань. Це правила, норми, які є в

більшості релігій, що чітко фіксують моральні принципи. Можна

їх знайти в Біблії, Корані. Наприклад, заповіді Моїсея, Нагірна

проповідь Iсуса допомагають іудеям, християнам орієнтуватися в

соціальному просторі.

Релігійні спільності — колективи людей, в формах яких задо-

вольняються релігійні потреби. Це можуть бути релігійні общини

(хлистів, духоборів, протестантів), корпорації жрецтва, католиць-

кі ордени (єзуїтів, бенедиктів) та ін.

Речовинні предмети релігійного вжитку (ікони, свічки, хра-

мові споруди, одяг духівництва) — засоби задоволення віри, ре-

619

лігійних потреб. Сукупність всіх елементів створює релігійний

комплекс. Формами і засобами упорядкування релігійних елемен-

тів виступають релігійні організації, що надають релігійному

комплексу тривалість і забезпечують його відтворення.

В соціології виділяють чотири типи релігійних організацій:

церква, секта, деномінація, культ. Це підтверджується і німець-

ким богословом Ернстом Трельчем. Церква за точним змістом —

це формальна група, що організувалася, тісно зв’язана з держав-

ним і економічним ладом суспільства. Для неї характерні відсут-

ність постійного і суворо контрольованого членства (це масова

організація), поділ на клір і мирян (тобто професійне духівництво

та рядових), ієрархічний принцип упорядкування соціальних по-

зицій віруючих і ролей, наявність органів управління і бюрокра-

тії. Прикладом може бути англіканська церква в Англії, римсько-

католицька церква в Ватикані, а в недалекому минулому в Iталії

та Iспанії. Секта — невелика, формальна і опозиційна до церкви

група. Їй притаманні постійно і суворо контрольоване членство,

відсутність поділу на клір і мирян, ієрархічності, розгалуженої

системи управління і бюрократії, психологія й ідеологія обранос-

ті та ізоляції. Члени секти вірять, що вони чисті та особливі. Сек-

та протистоїть не тільки панівній церкві, але й суспільству. Так,

молокани, хлисти, духобори переселялися в Росії, в Україні в

безлюдні місця, забороняли дітям відвідувати державні школи,

виховуючи їх вдома і піклуючись про чистоту віри. Так, секта

«Християнська наука» забороняє своїм послідовникам лікуватися

від раку опроміненням, вважаючи, що хворих має врятувати віра

в Бога. Деномінація — реформаторська церква, проміжна між це-

рквою і сектою, більш характерна для сучасного суспільства. Її

утворення розглядається як форма процесу еволюції секти, що

набуває деяких ознак церкви, але ще зберігає ряд ознак секти.

Такої еволюції зазнали баптисти, адвентисти, мормони, конгре-

гаціоналісти і багато інших. Ознаки деномінації: заперечення по-

ділу на клір і мирян, постійність і суворо контрольоване членст-

во, позиція обранства, що об’єднує її з сектою, а також наявність

ієрархії, системи управління і бюрократії, відсутність ізоляціоні-

зму, що споріднює деномінацію з церквою. Деномінація — це

проміжний тип релігійних організацій між церквою і сектою, або

оцерковленна секта. Культ — крайня форма секти, відривається

від панівної церкви внаслідок розбіжностей з приводу специфіч-

них релігійних ритуалів, але культ закликає до змін індивіда, су-

спільства. Церква Єднання, Храм людей, Батька небесного та

ін. — їм притаманні братерства відданих, заперечення інших ре-

620

лігій, а також державних і світських органів влади, харизматичні

лідери, повна відданість, глибока емоційність релігійної дієвості.

Джерелом членства культу віри є звернення до релігії внаслідок

емоційної кризи.

2. Р

ЕЛІГІЙНО-КЛЕРИКАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ

Клерикалізм як політичний напрямок (від лат.

clericalis — церковний) склався у ХIХ ст. Його ідеї поширились в

усьому світі, серйозно вплинувши на суспільно-політичне життя.

Мета клерикалізму — посилення позицій релігії та церкви у різ-

номанітних сферах суспільного життя. З об’єктивних позицій су-

спільної ролі клерикалізм служить зміцненню панування буржуа-

зії, відверненню трудящих від наукового світогляду, від намірів

вести боротьбу за свободу особи, її права. Для того, щоб зміцни-

ти вплив церкви на маси, сучасний клерикалізм створює свої пар-

тії, профспілкові, селянські, молодіжні, жіночі та інші масові

об’єднання. Використовуючи об’єднання мас, церковні лідери

пропагують ідеї «соціального миру». Але не церковні об’єднання

первісно здійснювали релігійне пізнання світу та з’ясовували

можливості його перебудови. На відміну від світських теорій фі-

лософські уявлення про світ та можливості його перебудови, про

людину — творця своєї долі і щастя створювалися безпосередньо

у народі. Церква не могла ані зупинити процес, ані його контро-

лювати. Богослови лише узагальнювали народні уявлення про

світ та можливості його перебудови, про звеличення людини,

створюючи з них цілісні релігійні доктрини. Характерна риса

концепції всіх світових релігій — їх модернізація, спрямована на

врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. По-

літичні концепції християнства базувались на принципах роз-

дільності духовної і світської влади, та й взагалі на роздільності

духовного і світського способу життя.

Християнство

Християнство — одна з світових релігій, поряд з ісла-

мом і буддизмом. Християнство виникло в другій половині I ст. у

східних провінціях Римської імперії як релігія рабів та пригноб-

лених. Згодом християнство стало релігією імущих класів, які

управляли державою, і було прийняте за державну релігію. Хрис-

тиянство перемогло тому, що, по-перше, давало знедоленим ма-